Автор – Володимир Дубневич
Після приходу до влади Микити Хрущова у Радянському Союзі розпочинається т. зв. період “відлиги”, характерними рисами якого був певний відхід від жорсткої сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку дозованої лібералізації[1]. Політичний курс розпочатий М. Хрущовим мав для євреїв низку позитивних змін, так як, за висловом самого М. Хрущова, в наступні десять років відбулося часткове “повернення до ленінських норм”. Зникла загроза фізичного знищення або переслідування євреїв, як в період гонінь на “космополітів”, були реабілітовані та повернуті з каторг або ув’язнення діячі єврейської культури, що постраждали під час “боротьби з космополітизмом”. Їм надавалися: робота, пенсія та довідка щодо зняття судимості. Тепер вони могли: вступати у партію та профспілку; звертатися з проханнями, скаргами до держустанов: покращувати в порядку черги свої житлові умови; отримувати соціальну допомогу та пільги)[2].
Посилився інтерес до єврейської історії та культури серед євреїв. У 50-рр. декілька єврейських інтелігентів (Едурд Моргуліс, Соломон Дольник та ін). стали передруковувати та передавати з рук в руки статті і книги про євреїв, що видавалися в дореволюційній Росії, складали огляди передач ізраїльського радіо, перекладали на російську мову книги на єврейські теми з європейських мов. З’явилися і оригінальні роботи, написані на основі дореволюційної та західної літератури, а також на власному життєвому досвіді. В Ленінграді була створена підпільна організація (“комітет”) для друку єврейського самвидаву (Гігель Бутман та ін). В Кишиневі для цих цілей роздобули множинну машину[3].
Незважаючи на помірну політичну лібералізацію, євреї і надалі трактувалися як потенційні зрадники та ідеологічно ненадійні громадяни. Особливо відчутної дискримінації зазнавали ті євреї, котрі хотіли відродити свою культурну спадщину[4]. Через особистий скепсис М. Хрущова релігія була піддана критиці і трактувалася як “рудимент капіталізму[5].Розпочалися гоніння на юдаїзм та синагогу. У центральній та регіональній пресі з 1957 р. здійснювалася розгалужена систематична кампанія антиєврейської пропаганди, в якій переплелися три головні теми: євреї, юдаїзм, Ізраїль.
У другій половині 50-х рр. ці наскрізні сюжети посилено повторювалися в статтях, листах, свідченнях “очевидців”, “наукових” аналізах і фейлетонах. Друкована антиєврейська пропаганда під гаслом “боротьби з релігійними забобонами” велася в радянському соціумі, насиченому антисемітськими стереотипами. У масового й легковірного споживача пропаганди створювалося враження, що єврейське населення в СРСР являло загрозу громадській безпеці і було надто численним. В цей час, перед євреями часто поставали споконвічні проблеми фізичного захисту від крайніх проявів юдофобії[6]. У ході боротьби з юдаїзмом, зокрема, було оголошено про обмеження випікання маци, а з 1963 р. заборонено навіть у тих містах, де це частково дозволялося – Москва, Ленінград. Того ж року відбувся перший судовий процес над тими, хто продовжив випікання цієї символічної страви на свято Песах[7]. У Харкові, Києві та Вінниці розповсюджувалися антисемітські листівки. Також у Києві в 1958 р. невідомі сплюндрували єврейський цвинтар напередодні свята Йом-Юпур (Судного дня): 48 поховань було зруйновано.
Теоретичне обґрунтування” антиюдейської пропаганди містилося в брошурі Трохима Кічка[8], виданій восени 1957 р. Українським товариством із поширення наукових і політичних знань та удостоєній схвальної й доброзичливої рецензії на шпальтах “Правды Украины”. Західні засоби масової інформації, реагуючи на появу згаданої брошури, відзначили, що атака на юдейську релігію розпочалася в УРСР, де мешкало більше половини євреїв СРСР[9].
Також, був штучно ініційований процес скорочення кількості легально діючих юдейських релігійних громад. За кілька років тільки в УРСР припинили свою діяльність 28 синагог із 41, що були зареєстровані станом на 1959 р[10]. Крім закриття самих синагог, юдофобська кампанія супроводжувалася їхніми підпалами та оскверненнями єврейських кладовищ. Так, 4 жовтня 1959 р. були підпалені синагога і будиночок наглядача єврейського кладовища у Малаховці під Москвою[11].
На початку 70-х рр. в Радянському Союзі розпочалося знімання, відверто антисемітських та юдофобських фільмів, що було пов’язано із зайняттям посади голови держтелерадіо СРСР Сергієм Лапіним, за сприяння якого, в радянському кіно перестали знімати багатьох акторів єврейського походження . В цих же роках були прийняті антисіоністські постанови Політбюро ЦК КПРС, поява яких усього з річним інтервалом (1971 та 1972) свідчило про неабияку увагу, якої в очах партійного керівництва набувало завдання подолання проізраїльських та просіоністських настроїв .
Отже, з приходом до влади М. Хрущова і початку “відлиги”, в Радянському Союзі наступає період відносної лібералізації в суспільстві. Але водночас, єврейське населення і надалі трактувалося, як потенційні зрадники та сіоністи. Розпочалися гоніння на юдаїзм, що супроводжувалося закриттями синагог, а з початку 1970 рр., розпочалося знімання відверто антиєврейських та юдофобських фільмів. Кульмінацією цієї політики, стало прийняття двох антисіоністських постанов 1971 та 1972 рр., відповідно.
Покликання:
[1]Наталія Данилів, “Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.)”, 52.
[2]И. В. Масюкова, “Евреи и национальная политика в СССР: теория и практика (1950-1960 гг.)”, в сборнике “Евреи России, Европы и Ближнего Востока: история, культура и словесность: материалы международной научной конференции 14 ап реля 2019 г. / Отв. ред. В. Г. Вовина, М. О. Мельцин; Петербургский ин-т иудаики. – Санкт-Петербург, 2019. – 395 с.: ил. – (Труды по иудаике. Сер. «История и этнография». Вып. 15)”, доступ 4 ноября 2021, http://www.pijs.ru/f/pii-hist-2019.pdf.
[3]Алексеева, Л. М. История инакомыслия в СССР : новейший период / Людмила Алексеева. — 3-е изд.
[4]Данилів, “Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.)”,57.
[5]Данилів, “Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.)”, 54.
[6]Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 220.
[7]Данилів, “Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.)”, 54.
[8]Кичко, Трохим. Іудаїзм без прикрас. Київ: Видавництво Академії Наук УРСР, 1963. доступ 5 листопада, 2021, https://shron1.chtyvo.org.ua/Kychko_Trokhym/Iudaizm_bez_prykras.pdf?
[9]Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 220.
[10]Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 221.
[11]“Советский Союз. Евреи в Советском Союзе в 1953–67 гг”.
Список використаних джерел та літератури
Джерела
- “Советский Союз. Евреи в Советском Союзе в 1953–67 гг.,” Электронная еврейская энциклопедия, доступ 10 марта, 2022, https://eleven.co.il/jews-of-russia/history-in-ussr/15419/.
Література
2. Алексеева, Л. М. История инакомыслия в СССР : новейший период / Людмила Алексеева. – 3-е изд., стер. – М. : Моск. Хельсинк. группа, 2012. – 384 с., доступ 5 листопада 2021, http://history.org.ua/LiberUA/978-5-98440-063-3/978-5-98440-063-3.pdf.
3. Данилів, Наталія. “Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989рр.)”, доступ 4 листопада 2021, https://lnu.edu.ua/wpcontent/uploads/2021/03/dis_danyliv.pdf.
4. Міцель, Михайло. “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, у книзі “Нариси з історії та культури євреїв України”, доступ 12 жовтня 2020, https://shron1.chtyvo.org.ua/Finberh_Leonid/Narysy_z_istorii_ta_kultury_ievreiv_Ukrainy.pdf.
5. Кичко, Трохим. Іудаїзм без прикрас. Київ: Видавництво Академії Наук УРСР, 1963, доступ 5 листопада, 2021, https://shron1.chtyvo.org.ua/Kychko_Trokhym/Iudaizm_bez_prykras.pdf?.
Львівський історичний клуб 