Автор – Тетяна Максименко

“Азбучні війни” – це поняття характеризує суперечності української інтелігенції в Галичині у XIX ст. щодо спроб латинізувати українську абетку. Поділяються на два етапи: перший тривав протягом 1833-1837 рр., другий – протягом 1859-1861 рр. В контексті даної роботи розглянемо перший етап цього протистояння.

Перші ознаки азбучної війни проявилися ще на початку XIX ст. Уже 1816 р. з ініціативи латинського архієпископа Анквича у Львові галицький губернатор Гауер звернувся до львівського митрополита Михайла Левицького з листом, в якому висловлювався проти введення української (руської) мови в народних школах. Мотивував це тим, що ця мова – на його думку – насправді ще не вироблена говірка, якою мало або зовсім нічого не пишуть, тому вона не потрібна й для самих русинів, що переважно володіють польською мовою, щоб не пробуджувати серед населення однієї країни духу сепаратизму. Проти такого ставлення до української мови виступив тоді український освітній і церковний діяч Іван Могильницький, доводячи, що український народ – найчисленніший у Галичині, а його мова не є ідентична з польською, ані не є мішаниною інших слов’янських мов (польської та російської). Левицький виступив з ініціативою запровадити в народних школах Східної Галичини навчання українською мовою. Однак, натрапивши на опір чиновників і вищого римо-католицького духівництва, представники якого наполягали на збереженні польськомовного шкільництва та друкуванні україномовних шкільних книжок латинкою, М. Левицький спільно з І. Могильницьким звернулися до уряду з протестом, унаслідок чого за ухвалою імператора Франца І у 1818 році україномовні навчання і навчальна література отримали доступ до значної частини народних шкіл Східної Галичини.

Проте на цьому питання не було вирішене, а, навпаки, проблема почала тільки набирати обертів. У 1821 р. віденська цензура заборонила друкування україномовного пастирського листа М. Левицького. Було запропоновано послуговуватися лише „крайовою“, тобто польською мовою. Цей випадок спонукав І. Могильницького виступити з протестом, який вважається першим науковим обґрунтуванням самостійності української мови та її абетки. У 1823 р. Могильницький написав свій відомий трактат “Відомість о руськім язиці”. У цій роботі автор обґрунтовує положення, що руська мова є окремою слов’янською мовою нарівні з іншими – польською, чеською, російською та іншими. Відтак, як окремий слов’янський народ, український народ має і свою мову. Могильницький, обстоюючи самобутність і рівноправність української мови, рішуче виступив проти концепції, згідно з яким українська мова є діалектом польської чи російської[1]. Однак, це не означає, що в своєму розвитку українська мова не зазнала впливу польської, так само як польська мова завдячує українській своєю чистотою, багатством та складом. Найбільшою ж заслугою І. Могильницького стала сама постановка питання: що українська мова є самобутньою і тому заслуговує не тільки на визнання, а й на широке запровадження у всі сфери життя українців – у побут, у літературу, в освіту, в науку, тощо. Це була перша українознавча лінгвістична розвідка в Галичині.

Свою місію робота виконала – вона розбудила зацікавлення у вітчизняних і зарубіжних учених до проблем української мови. Проте для нас цікавіше інше – думки І. Могильницького щодо української книжної мови у її відношенні до усної і церковнослов’янської.  Він відзначає, що книжна українська мова однакова не тільки в Україні, а й в Білорусі і є незмінною ще з XIII століття[2]. Справді, в Галичині тоді могли погодитися на цю тезу, оскільки тут не було якихось літературних творів на той час, які б могли заперечити цю тезу. Однак, в Наддніпрянській Україні вже була “Енеїда” І. Котляревського, уже були етнографічні записи М. Цертелєва та М. Максимовича, які яскраво продемонстрували великі можливості народної мови в літературі. Як можна бачити, І. Могильницький не відрікся від старокнижної мови, що базувалася на церковнослов’янській, допускав, як це робив у Росії М. Ломоносов, що є мова “вищого” стилю як мова літературна, і мова “нижча” — народнорозмовна. Цього погляду на два стилі в нашій мові чи, власне, на дві різні мови дотримувалося багато вчених-галичан і після Івана Могильницького[3]. Власне, приклад І. Могилевського показує нам, що на початку XIX ст. питання, які виносилися під час першої азбучної війни вже на той час були актуальними і цієї дискусії було не оминути.

Прологом азбучної війни можна вважати книгу Вацлава Залеського “Руські та польські пісні галицького народу” (“Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego”), що вийшла друком у Львові у 1833 році. Це була збірка польських та українських пісень, однак всі вони були надруковані польськими літерами. Що цікаво, вона стала першим друкованим фольклорним збірником на Західній Україні. До нього увійшло 1449 пісень. З них українських – 574 у першій книзі та 73 – у другій [4]. Залеський висловлював надію, що скоро всі слов’янські народи перейдуть на латиницю і приєднаються до загальної європейської культурної сім’ї. Для нього кирилиця була тим культурним маркером, що відокремлювала європейську культуру від неєвропейської. Відповідно, польська латинка була літературою європейською, а українська, у його розумінні, була невід’ємною частиною польської і стане європейською тільки після переходу на латинську абетку [5].

Вслід за працею В. Залеського, наступного 1834 року у львівському тижневику “Rozmaitości Lwowskie” вийшла публікація Йосипа Лозинського “Про впровадження польської азбуки в руську писемність” (“O wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego”). До цього, Й. Лозинський був автором відомої мовознавчої праці, яка носила назву “Gramatyka języka ruskiego (mało-ruskiego”, та багатьох статей у галицькій періодиці, спрямованих на захист, розвиток і кодифікацію української літературної мови. Й. Лозинський був першим із учених, який пропонував розвивати українську літературу і літературну мову на базі народної мови; він майже в кожній своїй статті доводив, що українська мова не має нічого спільного зі староцерковнослов’янською, що викликало значне невдоволення серед церковних ієрархів і що позбавило його, фактично, їх прихильності на все майбутнє його життя [6]. Однак, не зважаючи на весь його позитивний доробок, він зазнав поганої слави через свою публікацію “O wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego”. Саме ця його праця мала ефект бомби сповільненої дії, вибух якої, власне, і спровокував азбучну війну. Вона стала першим пострілом у цій війні.

На думку Й. Лозинського “руської” граматики досі не існувало і всі письменники до того часу писали церковнослов’янською мовою. Тому, “руська” мова як неписемна має свободу вибору такого алфавіту, який був би найвигіднішим[7]. Таким алфавітом Йосиф Лозинський вважав польський, чітко аргументуючи свою позицію тим, що “абецадло” (українська латинська абетка) простіше для сприйняття. Основними його аргументами були: 1) вже самі назви кириличних букв: “аз”, “буки”, “віді” і т.д. мають у собі багато звуків, через це дитині важче їх зрозуміти, ніж короткі назви “a”, “be”, “ce”, “de” і т. д. польського алфавіту; 2) кирилиця має багато букв, неоднакових з вигляду, але однакових у вимові, що немає у польському алфавіті; 3) деякі букви в кирилиці читаються двояко: “є” звучить іноді як “е” (тєбє), іноді як “є” (моє), “и” звучить іноді як “ї” (им), а іноді як “и” (роби); 4) деякі букви в кирилиці не мають певного значення, наприклад, “ї” означає “j” (Їєрусалим, Їона), а часом “і” (низькїй, спасенїє); 5) навіщо писати “ъ”? В абецадлі його немає і воно не потрібне; 6) в кирилиці немає знаків на “дз”, “дзь”, “дж”, “йо”; 7) у кирилиці немає знаків на “е” і “о”, які переходять в “і”; у польському алфавіті з цього приводу можна собі зарадити і писати pek, nes, kon, row (читай пік, ніс, кінь, рів); 8) при запроваджені абецадла стануть простішими також форми відміни і дієвідміни. Адже для іменників чол. роду в кирилиці є дві форми відмін: тверда (дубъ, дуба) і м’яка (конь, конѧ), тоді як з використанням абецадла буде dub, duba; kin, konia (вже без зайвого ѧ) [8]. Й. Лозинський вважав, що запровадження латинки в українську писемність несло б для неї велику користь, оскільки латинська азбука була відома в цілому світі, а тому сприяла б розповсюдженню українства між слов’янськими народами[9]. На підтвердження своїх аргументів щодо доцільності використання абецадло він у 1835 р. опублікував латинським алфавітом свою фольклорну збірку “Ruskoje wesile”.

Звичайно, що такі заяви Й. Лозинського щодо народної мови не могли отримати схвалення від української інтелігенції. Його проект не зустрів підтримки серед української громадськості та був гостро розкритикований. Перш за все, виступ Й. Лозинського наштовхнувся на рішучий спротив руського духовенства, яке не бажало підривати авторитету церковнослов’янської мови. Зокрема, Йосиф Левицький написав у відповідь статтю, поміщену в додатку до річника “Rozmaitosci” у 1834 р. (“Odpowiedz na zdanie o zaprowadzeniu abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego”) в якій по пунктах спростував усі дев’ять положень автора, що обґрунтовували доцільність запровадження польської абетки до українського літературного письма [10]. Розібравши тези Й. Лозинського, автор йому протиставляє: 1) букви не читають по назвах, греки не повинні перейти на польське “абецадло” тому, що називають свої букви альфа, бета, гамма і т. д.; 2) закид, що кирилиця має багато букв різних формою а однакових звуком є попросту необґрунтованим, оскільки кожна з тих букв має свій звук, хоч подібний, але в чомусь відмінний; 3) букви “и” (iźe) має тільки один звук такий, як  латинське “і” (tibi); 4) кириличні букви статочніші від латинських. Адже читаємо їерусалимь (Ijerusałym), їона (Іоnа), але не пишеться їама, тільки iaма; 5) кирилиця має знаки для м’якої й твердої вимови (“ь” і “ъ”), дуже потрібні, бо вимова співзвуків буває значно відмінна в міру того, чи при котрім стоїть “ь” або “ъ”, або нема жадного з тих; 6) знаків на “dz”, “dź”, “dż” не мають поляки, так само як і русини, і ніколи ще не відчули їх потреби; 7) прийнявши латинський алфавіт, не здобудемо спрощення форми при відмінах іменників та дієслів, бо ж буде все-таки, прим., zwon-a-u, koń-ia-iu, ziat’-ia-iu. 8) приймаючи польський алфавіт, доходимо в руській мові до великих недокладностей. Хто потрапить розрізнити ось які слова: “im” (ъмъ), “im” (имъ,), “kiń” (кинь), “kiń” (конь), “nis” (нъсь), “nis” (носъ), і т. д.  На думку Йосифа Левицького, не можна відмовлятися від кирилиці, що має для русинів глибоке історичне коріння, через відсутність граматики, бо поляки мали також швидше “красномовців, поетів та істориків у своїй мові, ніж граматиків” [11].

Зразу же Й. Лозинський написав відповідь Й. Левицькому. Однак, вона не була надрукована, оскільки цензор Венедикт Левицький не дав дозволу на її публікацію. Вийшла вона лише завдяки Осипу Маковею, який опублікував її в „додатках“ до своєї праці „Три галицькі граматики“. У цій ненадрукованій статті Лозинський правильно зазначав, що справді на Русі здавна писали „руською мовою й руською азбукою“, але ця мова носила на собі печать „церковного діалекту“, відмінного від народної мови. Тут він посилається на Карамзіна, який підтверджує, що від прийняття християнства на Русі були дві мови — книжна й народна. У Росії М. Ломоносов зумів відділити народну мову від церковної і піднести її до рівня літературної, то треба так само це зробити й нам. Що ж до азбуки, то латиниця більше підходить, ніж кирилиця. Не конче приймати польське абецадло, можна внести в латиницю свої необхідні зміни, які б відбивали характер нашої мови. Через латиницю українська мова стала б доступнішою до народів Європи, особливо поляків [12].

Ще одним, хто написав свою критичну відповідь на публікацію Й. Лозинського був відомий історик Денис Зубрицький. Його стаття “Про запровадження польського абецадла замість кирилиці до руського письма” (O zaprowadzeniu Abecadla polskiego zamiast cirylicy do ruskiej pisowni) щодо проекту Й. Лозинського, надрукована на кілька днів пізніше у липні 1834 р., у львівському тижневику “Rozmaitości Lwowskie”[13] мала великий вплив на сучасників через поширення в рукописах. Д. Зубрицький висловив крайні погляди в обороні кирилиці, розуміючи під руським народом східнослов’янську єдність, що проживає на території від Білого моря аж до Криму, від Курляндії до меж казанського царства й волзьких гір, від кордонів північної Азії аж до джерел Тиси. Мову галичан він називає польсько-руською, а літературною мовою, за його словами, може бути тільки великоросійська мова. Відповідно до місця проживання руський народ мав різні назви: Велика Русь, Мала Русь, Біла Русь, Чорна Русь, КарпатоРусь, Україна, Поділля, Волинь, Червона Русь. На думку Д. Зубрицького, всі ті русини говорять одною й тою самою мовою, що поділяється на різні наріччя, але ніхто з учених досі не намагався їх описати і провести між ними межі. Він проводить паралель з німецьким народом, у якого було майже 90 настільки далеких наріч, що часом німець один одного не може зрозуміти, але є всього одна німецька літературна мова. І хоч простий сільський люд “чисто” не розмовляє цією мовою, що використовується в церковному житті, у проповідях священиків, вчені більш-менш її розуміють, тож у німців не виникає бажання розчинити й розбити на дрібні кавалки свою цвітучу літературу. Звідси випливає думка Д. Зубрицького про доцільність розвитку літературної мови галицьких русинів на основі церковнослов’янської, а не простонародної. Що цікаво, як довів у свій час Михайло Возняк, Й. Левицький свою відповідь по пунктах на проект Й. Лозинського практично повністю сплагіатив саме з цієї праці Д. Зубрицького[14]. Тому, не буду наводити аргументи Д. Зубрицького щодо переваги кирилиці, оскільки вони ідентичні, що були наведені вище Й. Левицьким.

Ще одним, хто виступив проти латинської абетки в руській письменності, був Маркіян Шашкевич, який навесні 1836 року видав у Перемишлі свою брошуру “Азбука і Abecadło”. Ця його праця викликала не менший резонанс і фурор у культурному житті Галичини, ніж стаття Й. Лозинського. Це була перша серйозна науково-популярна публікація М. Шашкевича, яка одержала загальне схвалення та підтримку тодішньої галицької інтелігенції. У цій статті він виявив своє глибоке розуміння ситуації, у якій перебувала тодішня українська мова; він відчував, що народна мова і власна література можуть розвиватися тільки на основі традиційного письма, на основі кириличної азбуки, якою були написані давньоукраїнські книги [15]. Що стосується недоліків граматики, то, як зазначав М. Шашкевич, вона повинна бути не законодавцем мови, а її найвірнішим відображенням, тому треба учитися своєї мови не з граматики, а з живої мови і її літератури, треба показати всі властивості і особливості її розвитку і законів, згідно яких — в залежності від обставин, що на неї впливають, — мова розвивалась і розвивається[16]. М. Шашкевич вслід за Й. Лозинським пункт за пунктом спростував погляди Й. Левицького, наводячи такі аргументи[17]: 1) букі (б), вєді (в), добро (д) і т. д. є тільки смисловими назвами цих знаків, які починаються від звуку, позначеного тим же знаком; 2) питання, чи ті звуки, що тепер однаково вимовляються, були створені глибокомислячим Кирилом для звуків, які мали однакову вимову; питання це досі не цілком розв’язане; 3) “и” і “й” цілком відрізняється один від одного, “и” голосний, а “й” приголосний цілком однозначний з латинським “і”, що якраз позначає з’єднуюча “U” і є різницею між ними такою ж, як між “I” і “j”, остання з яких є тільки видовженням донизу першої, — і в цьому вся різниця; 4) “ъ” і “ь”. Кожен приголосний є або твердим, або м’яким; отже, де поставлений один з цих знаків, другий там стояти не може, а де одного не маєш, там другий стати повинен; значить, один із цих знаків без шкоди для точності може бути опущеним і опущеним бував, тобто “ъ”; 5) “g” українська мова ніколи не знала, окрім у чужоземних словах; для нього мала у старих книгах, або “кг”, або окреме “ґ” (gamma). Єндза [баба-яга], дзюб [дзьоб], дзюра [діра], дзвон [дзвін], очевидно, неукраїнські, і вживання їх у місцевості, ближчій до Польщі, не робить їх широко вживаними, лише свідчить про ступінь зіпсуття української мови у цій же місцевості; 6) bóh, kóń, rów, méd поляк буде читати буг, кунь, рув, мід, і ніхто не скаже, що це по-українському. А втім, певна річ, що інша вимова звуків поширена в одній місцевості більше, а в другій менше, і ті, що розуміють кінь, коня, зрозуміють також і конь без всякої трудності.

Так само як на статтю Й. Левицького, Й. Лозинський написав відповідь і на статтю М. Шашкевича. Однак, як у першому випадку, так і в другому, відповідь його не була надрукована. Тільки О. Маковей опублікував її у 1903 р. і ми маємо змогу сповна подивитися над полемікою під час першої азбучної війни[18]. Отож, у своїй відповіді М. Шашкевичу Й. Лозинський пише, що мав на увазі тільки реформування чи удосконалення азбуки, і що свою думку формулював на двох засадах: 1) недосконалість кирилиці для української мови; 2) можливість легкого поширення української мови завдяки латинському абецадлові. Й. Лозинський стверджує, що різноманітні європейські літератури можна зібрати у спільну масу тільки за умови вживання одних і тих же знаків письма. Отже, за його словами, до цієї єдиної маси належатимуть лише ті слов’яни, які уживатимуть латинські букви. Звичайно, у кожній мові мусили б бути свої особливості, які б регулювалися граматикою і правописом. Так само мусила б зазнати певних змін і кирилиця, якби мала поширюватися на різні мови. Зрештою, ці зміни можна й тепер помітити, коли порівняти „діалект церковний“, мови російську та сербську. Росіяни вимовляють “г” як “g”, “ъ” як “іе”, “е” як “іе”, “э” як “е” і викинули шість кириличних літер. Не вживають їх і серби, зате вони уживають “џ” замість “дж”. Отже, підсумовував Й. Лозинський, якби ми захотіли використовувати кирилицю, то мусили б теж запровадити деякі зміни[19].

Стаття М. Шашкевича зіграла ключову роль у першому етапі азбучної війни. На цьому, фактично, у 1836 році вона припинилася. Мабуть, що під впливом цієї дискусії “Руська Трійця” використала “гражданський” шрифт в своєму альманаху “Русалка Дністровая”, що вийшла наступного 1837 року. Таким чином, автори альманаху хотіли показати, що літературна мова на основі кирилиці існує і саме нею потрібно послуговуватися, а не переходити на абецадло. Водночас немає сумніву, що на позицію діячів “Трійці” вплинула література з підвладних Росії етнічних українських земель, де вже сформувалася українська літературна мова (твори Івана Котляревського, Григорія Квітки Основ’яненка, Михайла Максимовича та ін.), яка різними шляхами надходила в Галичину [20].

Азбучна війна мала важливе значення у тогочасному суспільно-політичному та науковому житті галичан. Вона стала однією з передумов активізації національного-культурного руху в Галичині.  Саме завдяки цій мовній полеміці руська інтелігенція відстоювала свою ідентичність та боролася проти спроб полонізації. Поява цих праць спонукана в подальшому до зацікавлення лінгвістичною проблематикою та поширенню літературної українською мови на території  Галичини, що в свою чергу забезпечило єдність місцевої еліти з Наддніпрянською Україною.

---

Покликання:

[1] Іван Моглильницький. Відомість о руськім язиці, підготовка до друку, вступна стаття і примітки Василя Ґрещука. (Івано-Франківськ: Плай, 2003). 75.

[2] Там само, 60.

[3] Микола Лесюк. Становлення і розвиток української літературної мови в Галичині : монографія. (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014). 40.

[4] Ксенія Бородін. “Pieśni polskie i ruskie ludu Galicyjskiego” Вацлава з Олеська в рецепції західнослов’янських учених XIX ст., Проблеми слов’янознавства. (Львів, 2007). Вип 56. 39.

[5] Kamil Dwornik. Słoweńska “abecedna vojna” i pierwsza ukraińska «азбучна війна» w Galicji – próba porównania, Slovanský svět: Známý či neznámý, ed. Kateřina Kedron, Marek Příhoda. (Praha, Červený Kostelec : Pavel Mervart, 2013). 122.

[6] Микола Лесюк. Становлення і розвиток української літературної мови в Галичині… 417.

[7] Ігор Райківський. Розвиток українського народознавства в Галичині у першій третині ХІХ ст. Українознавчі студії. (Івано-Франківськ, 2007-2008). Вип. 8-9. 284.

[8] Михайло Худаш. Алфавітно-правописні принципи Й. Лозинського. Українське весілля. (Київ: Наукова думка, 1992). 30.

[9] Там само, 31.

[10] Іван Франко. Зібрання творів у 50-и томах. (Київ: Наукова думка, 1986). Т. 47. 574-577.

[11] Ігор Райківський. Розвиток українського народознавства в Галичині… 285.

[12] Осип Маковей. З істориї нашої фільольоґії. Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський). Записки НТШ. (Львів, 1903). Т. LIV. 77-81.

[13] Михайло Возняк. Апологія кирилиці Дениса Зубрицького. Записки НТШ. (Львів, 1929). Т. CL. 128-142.

[14] Там само, 121-128.

[15] Микола Лесюк. Становлення і розвиток української літературної мови в Галичині… 428.

[16] Маркіян Шашкевич. Азбука і Абецадло. Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. (Київ, 1965). 117.

[17] Там само, 117-120.

[18] Осип Маковей. З істориї нашої фільольоґії… 81-83.

[19] Микола Лесюк. Становлення і розвиток української літературної мови в Галичині… 436.

[20] Ігор Райківський. Розвиток українського народознавства в Галичині… 286.

Список використаних джерел та літератури:

1. Моглильницький, Іван. Відомість о руськім язиці, підготовка до друку, вступна стаття і примітки Василя Ґрещука. Івано-Франківськ: Плай, 2003. 132.
2. Лесюк, Микола. Становлення і розвиток української літературної мови в Галичині : монографія. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. 732.
3. Бородін, Ксенія. “Pieśni polskie i ruskie ludu Galicyjskiego” Вацлава з Олеська в рецепції західнослов’янських учених XIX ст., Проблеми слов’янознавства. Львів, 2007. Вип 56. 39-46.
4. Dwornik, Kamil. Słoweńska “abecedna vojna” i pierwsza ukraińska «азбучна війна» w Galicji – próba porównania, Slovanský svět: Známý či neznámý, ed. Kateřina Kedron, Marek Příhoda. Praha, Červený Kostelec : Pavel Mervart, 2013. 119-126.
5. Райківський, Ігор. Розвиток українського народознавства в Галичині у першій третині ХІХ ст. Українознавчі студії. Івано-Франківськ, 2007-2008. Вип. 8-9. 278-295.
6. Худаш, Михайло. Алфавітно-правописні принципи Й. Лозинського. Українське весілля. Київ: Наукова думка, 1992. 26-44.
7. Франко, Іван. Зібрання творів у 50-и томах. Київ: Наукова думка, 1986. Т. 47. 767.
8. Маковей, Осип. З істориї нашої фільольоґії. Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський). Записки НТШ. Львів, 1903. Т. LIV. 59-96.
9. Возняк, Михайло. Апологія кирилиці Дениса Зубрицького. Записки НТШ. Львів, 1929. Т. CL. 122-142.
10. Шашкевич, Маркіян. Азбука і Абецадло. Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. Київ, 1965. 109-120.