Автор – Юрій Маєвич

Микола Юнаків народився 5 грудня 1871 р. в м. Чугуїв Харківської губернії, походив з роду військових, ким були як батько, так і дід. Закінчив Орловський кадетський корпус, 1-ше Павлівське військове училище у 1891 р. Опісля, в 1897 р.  закінчує Миколаївську академію Генерального штабу. З 1897 р. викладав в Офіцерській стрілецькій школі та пажеському корпусі, Паралельно протягом 1905-1907 рр. перебував на посаді начальника штабу I округу окремого корпусу Прикордонної варти.[1]

Водночас із військовою службою плідно працював і на науковому поприщі. Так в 1907 р. презентує дисертацію на тему “Похід Карла XII в Україну в 1708-1709 рр.” Після успішного захисту був призначений екстраординарним професором, завідувачем кафедри військової історії, починає викладати в Миколаївській військовій академії генерального штабу.[2] За роботу «Похід Карла XII на Україну в 1708-1709 рр.» одержує премію графа Уварова та звання екстраординарного професора. Якщо брати на теперішній лад, цю роботу можна вважати магістерською, і відзначити її якість безумовно потрібно. Опублікована вона на сторінках Імперського Російського військово-історичного товариства. Саме воно виникло в 1907 р., існувало формально до 1918 р., проте фактично завершило діяльність в 1917 р., зараз до речі воно реінкарноване і носить назву Російського воєнно-історичного товариства, активну діяльність веде з другого десятиліття XXI ст. і приблизна кількість його членів становить 10000. Якщо ж повернутись до часів Юнакова, то ця праця не була далеко поодиноким проявом його інтересу. У роботах імператорського російського військово-історичного товариства ще з І тому ми можемо побачити його як зазначеного редактора частини, де розписуються документи Північної війни за липень-жовтень 1708 р.[3] Сам він джерела до цього розділу не шукав, серед дослідників зазначені: Н. Аврамов, М. Бендер, В. князь Максутов, К. Венський, Д. Струков, Н. Попов, Н. Поликарпов, А. Успенський, Б. Адамович, Д. Багалій, тощо.[4] Проте, опубліковані джерела плідно використовував при своїй майбутній діяльності. У вступній частині до тому вказано, що за Юнаковим стояло завдання упорядкувати і видати всі розшукані документи. Таке завдання присудили йому по причині того, що Микола Леонтійович вже був достатньо підкутий в даній тематиці і вже завершив першу свою фундаментальну роботу по ній. До публікації належали документи, що давали уявлення про військове мистецтво за часів Петра І, політичних перипетій в час Північної війни. До таких джерел належали Листування (Наприклад Мазепи і Петра І, Шереметьєва і Петра І, Головкіна  і Петра І, Іфланда і Меншикова,  тощо), виглядали вони по різному, вихвалянні, доноси, звітності, прохання, тощо.[5]

Назва другого тому  товариства звучала  як «Північна війна, воєнні дії на лівому березі Дніпра», тут Юнаків вказаний вже не редактором а дійсним членом товариства. Як в передмові зазначає М. Юнаків, на нього поклали завдання скласти воєнно-історичне дослідження другої половини кампанії 1708-1709 рр., надавши для цього обширні матеріали, що були знайдені членами товариства в різних російських архівах. Спочатку вони були опубліковані для загального ознайомлення, тепер опрацьовані та на їх основі складена теорія тодішніх подій. При тому робота не є певним синтезом, побудованим через роздуми над опрацьованими документами, це радше літопис складений на їх основі. До першоджерел Микола Юнаків відносить: «Журнал чи поденну записку» – кабінетні архіви Петра І, «Книга Марсова» – цінна звітність за баталії, «Воєнна історія походів Росіян у XVIII ст.» Батурліна, «Походи Петра І і Суворова» Богдановича, «Воєнно-історичний огляд Північної війни» Карцова, «Розвиток військових сил в Росії до 1708 р., Критичний огляд кампанії 1708 р.» П. Гудима – Левковича, «Матеріали до історії воєнного мистецтва Росії» Д. Масловського, тощо.[6]

Лише на 40 сторінках почергово Микола Леонтійович розписує джерельну та історіографічну базу для своєї праці, що яскраво відображає його скрупульозний підхід до роботи, звичайно аналізувати разом з ним кожен пункт ми не будемо, оскільки це не є головною метою роботи, та й повний аналіз би забрав весь ліміт праці. Та варто зазначити, що до заслуг Юнакова можна віднести огляд історіографії та джерельної бази до Північної війни, їх скрупульозний огляд, і не просто перелік джерел, а їх почерговий аналіз, що в них корисного, для чого кожне з них можна використати, яка його цінність

Перейдемо до змісту роботи. Складається вона із семи розділів, що розміщені на двох сотнях сторінок. Сім великих розділів поділені на дрібніші, і дійсно, праця як дві головні сили в конфлікту розглядає Росію і Швецію, українцям відведена доволі дрібна роль, окремо розглядається питання Мазепи, але про це згодом. Приклади дрібних розділів: «Причини війни», «Перехід головних сил російської армії від Горького до Мстиславля», «Причини повороту Карла ХІІ від Черікова до Мстиславлю», «Положення справ в Малоросії», «Мазепа», «Бії під селом Ревки», «Маневри шведської армії через Сіверські ліси», «Операції поблизу Стародуба військ Лагеркрона та Інфланда». І зазначу, що приклади вибирались спонтанно, праця як і написано у вступі значною мірою зосереджена на бойових діях, їх передумовах, суті, наслідках, що розписані у хронологічному порядку, лиш невелика частина вступу призначена для теоретичного пояснення конфлікту.

Вважаю недоречним детальний аналіз розписаного в праці, оскільки як зазначалось вище, описані там зазвичай маневри та баталії армій Швеції та Росії, цікавіше розглянути основні тенденції опису питання Мазепи, і вони доволі однобокі, це ще якщо м’яко сказати. Відчуття репрезентації роздумів автора немає, демонструється факт, що не піддається сумніву, аксіома Мазепа – зрадник, зрадник що довго виношував свій план, що мав корисні цілі, що порушив умови договору із сюзереном та зрадив не лише його, а й свого друга, яким Петро І його вважав. Серед головних думок поданих в розділі можна виокремити такі:

• Зрада не була спонтанною, була чітко спланованою і готувалась довгий час. Для росіян зрада стала сюрпризом, хоч нотки підозрілої поведінки Мазепи проскакували вже давно.
• Військо підтримало Мазепу лише на словах, як він мовчки перебував під крилом Петра І готуючи зраду, так і козаки чекали слушного моменту для виступу проти Мазепи
• Присутні такі тези: «прикриваючись слугою», «підступно готував змову», «вичікуючи слушної нагоди для відкритої зради», «баламутив на темну справу народ», «таємно заохочував старшину до підлих справ», «хворобою своєю він прикривав свої замисли».

Підсумуємо зазначені думки. Станом на 1707-1708 рр. Мазепа перебував у доволі поганому здоров’ї, свій стан він значно перебільшував аби в певній мірі навіть відіграти роль недієздатного, зраду готував гетьман  довго і багато чого для неї намагався зробити: повернути якомога більше козаків в Україну, ввести в оману російських міністрів та особисто Петра І, налагодити таємні зносини зі шведами, підготувати ідейний базис для виступу, залучити на свою сторону ряд старшин, що мали б стати його опорою. Про Січ сказано практично не було, хоч вона відіграла далеко не останню роль, як і про якість військових потуг української сторони, всі сили, які міг задіяти Мазепа в час свого виступу підігнані під одну лінійку – козаки. Із даного викладу можемо зауважити, що розгляд питання був поставлений явно проросійський, та і бути інакше не могло, зважаючи на використаний Юнаковим список джерел.[7] А що про це думав сам автор? Розглянемо «Матеріали до мого життєпису»[8], що були видані ним дещо пізніше. Там Микола Леонтійович писав, що в час свого юнацтва нікого із свідомих українців йому зустріти не вдалось, свою родину до таких він теж не відносить, хоч і мовчить на цю тему, але були б впливи від родичів, від би їх назвав. Всі свої досягнення описує сухо, подає їх у такому ж стилі, як і матеріал в своїх роботах, а оцінювати свої діяння вважає ділом поганим, хай ті, що були поруч його оцінять. Роботу для здобуття ступеня екстраординарного професора зазвичай писав вночі, проробленою працею пишався, але опісля почалась частина тексту, в якій він наче виправдовувався. Писав Юнаків так:

«Я написав свою працю з повним додержанням історичної правди, оскільки вона виявляється з тих джерел, які були мною використані, внаслідок чого внаслідок чого Російська академія наук відзначила мене присудженням почесної нагороди – премії графа Уварова», «само собою розуміється, що при сучасних моїх поглядах, які випливають з національної свідомості, я вважаю цей твір за однобічний, бо в ньому зі зрозумілих причин, не могли бути використані поруч з російськими матеріалами, матеріали українські»[9].

Зі сторони може видатись, що в даних тезах нічого підозрілого немає, проте це ЄДИНІ ТЕЗИ в описі його життя, де він береться пояснювати свої дії. В інших моментах писав, що намагався чинити правильно, за свої дії не шкодує і ними пишається, а оцінювати їх нема сенсу, краще хай це зроблять згодом замість нього. Отож, маємо премію Уварова, членство в імперському військово-науковому товаристві, однобоку явно проросійську викладку матеріалів ще й життя в оточенні людей не володіючи українською свідомістю. Надалі Юнаков згадує, що ледь не до 1919 р. С. Петлюра ігнорував його бажання долучитись до українських державницьких процесів. При такому описі ранніх етапів його життя і становлення особистості, на мою думку немає нічого дивного, що йому спочатку не довіряли, хоч як згадує сам Микола Леонійович, намагався долучитись до «дійства» ледь не з самого його початку.

Звернімо увагу також на «Записки по історії Російсько-Японської війни 1904-1905 рр.», перша частина яких була укладена протягом 1910-1912 рр. В природі має існувати 4(3?) частини, проте знайшов інформацію лише про дві. Перша має назву «Від початку війни до Ляоянської битви включно». Загалу робота була представлена в 1912 р. і за неї Юнаків отримав  звання ординарного професора. У вступній частині Микола Леонтійович зазначає на певній опосередкованості роботи, пише що створена була вона швидкими темпами для викладацької роботи, в ній можуть бути присутні неточності, помилки. Також присутня велика кількість запозичень, праці які найбільше використовувались – «Російсько-Японська війна» Свечіна, «Історія Російсько-Японської війни» Виноградовського. Інформація подана в такій же сухій манері але за певними винятками, яскраво помітні моменти де за фундамент бралась історіографія, вони більш теоретичні, навколо цих тем більше  роздумів. Перелік літератури та джерел не так серйозно розписаний як в роботі про Північну війну, а де і на що покликався автор лишається лиш здогадуватись. Описаний відрізок війни Юнаків поділив на 5 етапів. В цій роботі була представлена не однобокість, своєрідне протиставлення «нас» до «них». Ми захищаємо Китай від зазіхань японського імперіалізму, вони бажають поширити на регіон свої впливи, ми виступаємо за умиротворення в регіоні, вони за ескалацію конфлікту, нас підтримують наші «браві» союзники, вони опираються на розпалювачів конфлікту, що бояться діяти відкрито. І навіть при описі військових дій часто применшувались заслуги японців і перебільшувались заслуги росіян. Чи думки це були авторські, чи можливо запозичені із використаної історіографії сказати важко, для формування цієї думки потрібно було б порівняти працю з бібліографію, на яку покликався автор, наразі цього зробити не вдалось.[10] Чи це погано? Не сказав би, описаний конфлікт завершився не так давно, і як мінімум ризикну припустити, що автор перебував під емоційними враженнями та переживаннями тих подій, як і особи на які той покликався, ну а піднесення ближчої тобі сторони та монструалізація іншої – звичне явище для свідомості людей, які були сучасниками конфліктів. Не останню роль в описі військових дій віддає географії і маневрам.

Також можна знайти інформацію, що був автором «Історії Балканських війн», проте крім загальних згадок, що така існує, ні безпосередньо праці ні її описів, я не знайшов. Якщо говорити про описи, простежується цікава тенденція, у переважній кількості публікацій про М. Юнаківа згадуються його роботи про «Північну війну» та «Японсько-Російську», рідше про Балкани, і завжди завершують тезою «АВТОР ВЕЛИКОЇ КІЛЬКОСТІ ПУБЛІКАЦІЙ В ЧИСЛЕННИХ ЖУРНАЛАХ». Для написання даної роботи були оглянуті журнали, до роботи яких він доклався, серед них: «За державність», «Табор», «Син України», «Запорозька думка», «До зброї», «На руїнах», «Тризуб», проте він в цих журналах або згадується як персона, або виступає в роль редактора, і то періодично, або згадуються його попередні праці (вже названі), тої «численної кількості праць в різних журналах» я не знайшов, а така тенденція припускаю виникла через дублювання авторами тез із бібліографії, з якої формувались їх роботи, ось і принцип зламаного телефону.[11]

Говорячи про Всеволода Петріва мушу зазначити, що ми маємо справу з певним антиподом творчості Юнаківа. Народився Всеволод у Києві, походив з дворянської родини. Був сином генерала російської армії, зятем відомого київського історика професора Іконникова. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, І військове Павлівське училище у 1902 р. У 1910 р. закінчив Миколаївську академію генерального штабу за І розрядом. У ПСВ брав активну участь на стороні Росії, за звитяги нагороджений Георгієвською зброєю та всіма орденами Святого Володимира ІІІ ступеня. На відміну від Юнаківа, до відцентрових від російського унітаризму процесах почав брати участь ще з 1917 р., хоча і Микола тоді вже проявляв бажання, та не давалось можливості.

Однією з його перших заслуг можна назвати творення українізованої частини – полк імені Костя Гордієнка.[12] Володимир Сергійчук – дослідник життя В. Петріва та його творчості, без чиєї участі не побачили б світ дві фундаментальні збірки робіт В. Петріва «Праці», «Листи» наголошував, що ідея назвати частину іменем Костя Гордієнка прийшла до Всеволода не спонтанно, а все чому. Саме прізвище Петрів, (до слова, в списках офіцерського корпусу УНР Тинченка така інформація не подається) походить саме з часів Північної війни, де прадідусь  Всеволода воював на боці шведів (був шведом за походженням) та був полонений росіянами, так і отримав прізвище Петрі(о)в. Північна тематика була цікава Всеволоду з юності, також важливий етап переламу свідомості відбувся в час ПСВ, коли той мав нагоду контактувати з полоненими Січовими стрільцями, не заглиблюючись в біографію наголосимо, що ті контакти склали на нього вельми значний вплив, і як згадував згодом Всеволод, тоді його почали називати мазепинцем, що лиш заохотила Всеволода до вивчення етимології поняття. Порівнюючи  роботи В. Петріва та М. Юнаківа першочергово до уваги припадає спосіб підходу до питання, який в даних осіб був кардинально протилежним. Микола Леонтійович підходив до проблематики фундаментально, розписуючи її у великому, часто багатотомному виданні, де на провідне місце ставив джерела, їх опис, стратифікацію, згодом викладав за ними інформацію у літописній формі. Коли інтереси Юнаківа можна назвати вузькими, а підходи науковими, то Петрів розпорошував свою увагу буквально на все, що його оточувало, можна знайти не один десяток публікацій на абсолютно різну тематику, яка відрізнятиметься і географічно, і часовими рамками і формою написання, та й метою. До головних відмінностей робіт Всеволода Миколайовича від Миколи Леонтійовича віднесу:

• Розміри: середній об’єм публікації Петріва становив 20-30 сторінок, в той час роботи Юнаківа налічували не менше двох сотень.
• Спеціалізація: в той час, коли Юнаків зосереджувався на вузькій тематиці, видаючи по ній багатотомні видання, Петрів так би мовити брав кількістю, тематика робіт Всеволода була вкрай широка: еволюція військової справи, аналіз історичних подій, розгляд історичних подій через призму військового, «інтелектуальна журналістика», тощо…
• У роботах В. Петріва відчувається його душа, до кожної третьої тези він дає історичний приклад, кожну думку намагається пояснити, вказати чому вона виникла, до чого такі роздуми його привели, кожен описаний факт намагається розписувати за принципом причина-суть-наслідок. Самі ж праці можна поділити на такі, в яких він описує певні історичні події та шукає в них певного роду закономірності, думки що потрібно розвинути, та такі, в яких він своїх тези навпаки намагається сформулювати, викласти, довести. В свою чергу Юнаків просто концентрувався на монотонному викладі матеріалу, і де використовував історіографію, описував питання з більш теоретичної точки зору, де ж джерела – фактологічної. Крім того В. Петрів відзначився значною кількість військово-теоретичних праць, листами з роздумами на історичні теми, короткими записами-планами своїх лекцій та виступів. Загалом як згадую Сергійчук, не проходило й тижня, щоб Петрів не подав публікацію до якогось журналу та не написав кількох листів. Виходячи з цієї тези зазначу, що Петрів був радше публіцистом із хорошою ерудицією (в плані історії) та відмінною військовою освітою, зараз би швидше за все його назвали публічним істориком, в цей час Юнаків був академічним істориком із вузькими колами інтересів та військовою освітою, відповідно.

До найбільш відомих і наразі віднайдених військово-історичних праць В. Петріва можна віднести: «Нотатки про розвиток Української збройної сили», «штабова служба», «Старшинський склад української демократичної армії», «військова справа», «оборона держави», «суспільство й військо. Соціально-історичний нарис», «Розвідка», «Московсько-Українська війна 1708-1711 рр.» «Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648-1649 рр.», «фронт та запілля», «Принцип творення збройних сил на основі недавнього минулого», «Положення про дефензиву армії УНР». Всі перелічені праці можна знайти окремо, проте загалом вони всі є згруповані в працях «Всеволод Петрів, Листи», «Всеволод Петрів, праці, спомини» під редакцією Володимира Сергійчука.[13]

Крім цього зверну увагу на далеко непоодинокі плани курсів та тез В. Петріва та його  споминів про події Української революції, віднайдені В. Сергійчуком та його учнями. Кілька слів про В. Сергійчука, його робота безумовно несе в собі користь, проте він зупинився на «графос», а просто шукати і публікувати наукові праці у таких великих кількостях, не виводячи з них певний синтез теорії, на якій хотів акцентувати Всеволод Миколайович, для академічного історика який міг би це зробити, цього мало. Крім того й сам Сергійчук зазначає, що в подальших своїх цілях бачить продовження пошукової творів Всеволода Петріва, і навіть ті унікальні думки та термінологію колишнього військового міністра УНР, що той розвивав, Сергійчук значною мірою уніфікує і підганяє під загал, а не робить на її унікальності.

Розгляд робіт Всеволода Миколайовича поодинці не дасть бажаного результату, оскільки його праці не суто описові, в них він виражає свої думки, міркування, припущення, формує певні висновки, і цими яскравими проявами персонального трактування просякнуті всі його роботи, ті ж погляди переходять з однієї праці в іншу, де формуються, кристалізуються, шукають підтверджень на історичних прикладах та в кінці кінців переростають у військово-теоретичні тези.

Для початку виокремимо головні ідеї, що розвиває автор у роботі «Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648-1649 рр.»[14] Поділена вона на сім розділів, де в ролі останнього виступають загальні висновки. Кожен розділ крім війни 1949 р. носить назву певної битви, проте до неї додається поняття «операція», так ми можемо побачити такі назви розділів, як Пилявецька операція, Жовтоводська операція, Корсунсько-Білоцерківська операція. Перші два розділи в даній роботі вступні і доволі лаконічні, названі «Українська військова традиція до Богдана Хмельницького», «Моральний і матеріальний стан сторін на початку війни 1648 року». Першочергово акцентується увага на значних вкрапленнях українських сил у лавах ворога, а відсутність військового українського вишколу, впорядку мас, звичка бути під польським регіментом та командуванням польських начальників, уява надзвичайної бойової сили польських і по польки впорядкованих військ, були проти українців, особливо на початку війни 1648 р. Ці негативні явища явище треба було перемогти. Станом на 1648 р. українці перебували у вкрай невигідному положенні, і перший вибух стався на теренах Великого Лугу, де були вирізані польські Запорізькі хоругви. Важливою помилкою поляків в той час була – недооцінка суперника, ворога завжди слід переоцінювати, зайва підготовка та напруга ніколи не буде зайвою, так воно зазвичай і стається, а от серед переможених часто зустрічаються ті, хто свого ворога недооцінив і програв, хоч і був сильнішим за нього. Сила поляків була більшою, ніж українців, але ця сила була роздроблена, відповідно Хмельницький мав діяти доти, поки всі ворожі потуги не зберуться в кулак. Але так не сталось, чому? З цього виводяться кілька думок, перша це – відсутність муштри, польські війська стабільно муштрувались, козаки ж станом на 1648 р були у вельми «незібраному стані», крім того більша частина польських військ знаходилась в укріпленнях, перемогти їх в чистому полі при рівних силах було би проблематично через ранню відсутність муштри, а взяти укріплення важко, відповідно це дало би перевагу супернику Отже і рішення Хмельницького, що полягало у тимчасовому вичікуванні було правильним. Крім того, дуже важливо здобути ідентифікаційну підтримку від українців, що перебували в польських лавах, вступати у бій із можливими майбутніми друзями це заздалегідь програшна справа. Перша перемога далась Хмельницькому шляхом вдалого маневрування, нав’язування бою на зручній для себе місцевості та раптовому випаду, коли суперник того не чекав. У роботі вводиться поняття «Військового генія», характерними особливостями якого є: збалансована рішучість та обережність, уміле використання морального елементу, планове розвинення коперацій. Найбільш цікавим періодом для дослідника Хмельниччини на думку Петріва є період від Жовтоводського погрому, до Корсунсько-Білоцерківської операції. Через приклад складу війська станом на початок «Корсунської операції» Петрів доносить ідею важливості резервів та муштри, оскільки приплив люду до лав Хмельницького був дійсно значним, але більшість з ним не вміли воювати, відповідно ділить армію на дві частини якісну і хлопську, при тому хлопська мала піддаватись муштрі та вишколу на полі бою та поступово ставати якісною. Також акцентується увага на вкрай малій кількості гармат для такої кількості людей в армії. Із першими поразками поляків їх бойовий дух палає, український сегмент стає вельми ненадійною частиною польського війська, і в будь-який момент за вдалої нагоди може перейти на сторону Хмельницького. Відповідно ще один аспект, на який слід зважати – психологічний тиск суперника і власний, та й слід розуміти які соціальні, політичні, військові групи цьому тиску є найбільш піддані.

Виводиться думка, що не лише баталія, але й саме перебування на полі бою вже є небезпечним. При знаходження хоч би на відстані в 50 км від суперника можна чекати взаємного дезертирства, спроб зрад, страху перед сильним суперником. Розвиваючи свою думку Петрів наголошує, стояти поблизу суперника – зле, рух завжди краще відсутності дії. Як Петрів уявляв «рух» – це вдале маневрування авангардом та ар’єргардом із активним використанням місцевості. Постійний рух не дасть «бродити духу» всередині війська твого та буде вимотувати вороже, при умові, що у маневруванні ти ведеш і ваші сили хоч відносно рівні. При постійних маневрах авангарду і крил суперник рано чи пізно виявиться у незручному для нього положення, тоді авангард має нанести удар, в тили мають вдарити крила, а зайнята головна частина війська має готуватись до бою, основна ж частина війська суперника в той час скована авангардом і зайнята прикриттям тилів, надалі авангард має відступити і дати місце для удару головній частині війська, під ударом якої суперник зламає свій стрій, не слід забувати і про переслідування суперника. Великою помилкою Хмельницького було на час перемир’я відпустити значну частину війська до «хатніх справ», перш за все муштра та ідеологічна підготовка, це було актуальне колись, актуальне сьогодні і буде актуальним завтра. Територію для маневру Петрів поділяє так: фронт – територія критично небезпечна, велика вірогідність зіткнення; тил – територія, що відповідає за забезпечення та підтримку фронтової частини, може бути атакована або піддана диверсії; запілля – територія за тилом, виконує схожі функції але більш захищена, відсутність атаки практично відсутні, на цих теренах мають проходити найбільш тендітні дії в час «операцій».[15] Наступна думка, яка розвивається автором – перемога в битві це не перемога в операції, операція завершується при виконанні покладених на неї завдань, конфлікт відповідно завершується виконанням першочергових намірів або їх провалом відповідно. Тому будь-яка перемога в баталії має бути розвинута, інакше перемогою вона не є, наприклад перемога Виговського під Конотопом, на папері це перемога, а по суті вона йому нічого не принесла і розвинути її він у ряд отримання для себе раду вигод не зміг. У випадку Хмельницького, після перемоги під Пилявцями починається період використання успіху. Військо за часів Хмельницького В. Петрів називає передовим але затравленим поляками, будь воно в умовах ставлення до себе як ставились до польської армії, рівних би йому не було взагалі. Для прикладу логістики між фронтом, тилом і запіллям В. Петрів використовує згадки козацького табору при облозі Львова, до якого постійно надходили війська і обози, і так само частина їх табір покидала. У тактиці Хмельницького також виокремлює маневрування групами та глибоку тактику, що згодом використовуватимуть Наполеон та Суворов, але в цей час так в такому руслі на полі бою поводилась саме українська армія.

Так до прикладу виглядала робота В. Петріва, де він з  історичних фактів виводи теорію, у подальших працях відповідно він намагався її кристалізувати, і розглянемо ми це на прикладі роботи «Про підготовку до війни» в якій дослідник почергово акцентує на явищах, котрі потрібно враховувати при передчутті воєнного конфлікту, що наближається. До таких відносить психологічну підготовку, месіанство (певною мірою як суміш ідеологічно, психологічної та педагогічної підготовки), формування в суспільстві інституту поваги до армії, формування військових та напів-військових товариств, пропаганда (до неї відносить літературу, пресу, плакати, сама пропаганда є формою психологічної підготовки), підготовка до економічного потрясіння, зовнішня та внутрішня політична підготовка, впорядкування мас, привернення співчуття оточення.

У становленні державності ключову роль вбачає в молоді. Країні потрібна сильна, розумна, ідеологічна, соціально активна молодь. Для набуття нею таких характеристик пропонує «ранню муштру». До неї включені спортивні та військово-спортивні ігри, просвітницьку товариства, гуртки, читальні, спеціальна література, публічні зустрічі, масові заходи мета яких – формування свідомості. Так дитина з раннього віку буде залучена в соціум, стане його повноцінним членом, у вільний час відвідуватиме гуртки та читальні собі по духу, чим просуватиметься у близькій для неї справі, спортивні товариства в свою чергу складуть вплив на формування культури здорового та сильного тіла а ідеї, що мають сформувати її дух вона зможе запозичити у людей, котрі самі його довго гартували (найкращими для цього вважає колишніх військових, вчителів, публічних діячів, що виступатимуть у ролі моральних наставників молоді). Сильна, розумна, ідеологічні та поєднана вузами товариства молодь – опора будь-якої державності, вважає Всеволод Петрів.[16]

Давав Всеволод Миколайович й оцінку подіям Північної війни, і на відміну від Юнаківа сконцентрувався суто на ідеологічному аспекті. У вступі Петрів зазначає, що робота написана українцем, українською і для українців. При тому, на думку автора, українці у війні відіграли не таку вже й значну роль, а якщо порівнювати військо з часами Хмельницького, то відбулась явна його деградація. То який тоді сенсі військового огляду даних подій?[17] На думку Петріва, для українців він не надто високий, зате вважає вкрай актуальним звернути увагу на ідеологічний аспект питання. Перш за все, події на тренах України визначає не періодом 1708-1709 рр., а 1708-1711 рр., пояснює він це як і з Хмельницьким, вирішальна баталія не гарантує завершення конфлікту, все залежить від того, чи зможе переможець розвинути свій успіх, ці перипетії він і описав. Питання зради він розглядає цілком впевнено та односторонньо, як і Юнаків, проте думки висуває протилежні йому. Чому Мазепу називають зрадником, а Італію, що в останній момент зрадила спілку з Німеччиною та Австро-Угорщину ні? Чому зрадою не називають дії Пілсудського після ПСВ? Чому в час тридцятилітньої війни васал міг підняти зброю проти свого сюзерена і це не вважається зрадою сьогодні? Відповідно, чому Україна, що мала лиш союзний договір з Москвою рахується зрадником, можна заперечити, сказати що або війна або зрада, а поняття війни використати недоречно. На противагу тому Петрів наводить приклади Столітньої війни, окупації Бельгії, значної частини Іспанії за часу Наполеоніки, і значна територія країни тоді була не під контролем воюючої сторони, проте вона все одно визнавалась воюючою. Московська пропаганда наголошувала, що Мазепу ніхто не підтримував, козаки готували повстання, Петрів заперечує цю тезу, наголошує на тому що не можна всіх зганяти під одну масу, загальну масу слід розглядати як різні «групи», кожна з яких мала свої інтереси. Виходячи з узагальнюючих тез Москва зазначала, що війна котра ведеться проти волі нації не є війною, проте Петрів апелює війною за Іспанську спадщину, а принцип поділу суспільства на «зацікавлені групи» спростовує й  зрівняй ліву. Тому не повстання чи зрада а війна, не на підтримку шведів-єретиків, а для захисту власних інтересів. Кінцем війни Петрів визначає Прутську угоду 1711 р. зі змінами, що до неї вносились аж до 1713 р.

В приводах до війни Переяславську раду названо великою трагедію, договором з монстром, а Вічний мир та Андрусівське перемир’я дійсною зрадою за всіма критеріями, на відміну від дій Мазепи. Сили українців ділить на гетьманські та слобідські, окремою силою визначає Січ. Збройні сили гетьманщини ділить на сердюків, компанійців, охочекоминні полки, обицайні полки. Найгіршими називав охочекоминні, оскільки вони були добровільними,  а це означало що кожен приходив у своїх інтересах, такий підхід вкрай небезпечний, оскільки забезпечення інтересів може гарантувати і ворог, отже вкрай можливе дезертирство. З іншого боку можливий добровольчий рух на ідеологічній основі, такий привід добровільності супротивник підмінити не зможе, хіба уповатиме на слабохарактерність через підкуп. Причиною поразки називає колосальну непопулярність соціальних гасел війни та тих верств і осіб, її провідниками; невиразну національну та ворожу соціальним масам позицію старшини; стриманість Запорожжя. Війну Всеволод Петрів назвав безнадійно програною, та ця поразка може дати багато уроків, серед таких виділяє:

• Національне визволення неможливе зброєю без безпосередньо зорганізованих у збройну силу народних мас.
• Організацію мас значною мірою формує ідеологічна налаштованість, яку слід формувати задовго до конфліктних дій.
• При умові відповідних гасел, маси легко залучити.
• До кожної зовнішньополітичної сили, що пропонує допомогу, слід дуже уважно ставитися.

Додам, що В. Петрів у своїх роботах доволі грубо відгукувався про Росію, чудовим прикладом може послужити його  публікація «Моменто Морі», не Всеволод наділяв нашого східного сусіда епітетами «убивця народів» «відсталість Європи», тощо. А про Росію в контексті Північної війни думав так:

«все, що в Москві Російського, вони взяли з Києва та закріпили під Полтавою, та як себе не назви, іншим від цього ти не станеш».[18]

На завершення відзначу вклад Всеволода Петріва до воєнної географії, яку той називав військовим теренознавством. Можна знайти як мінімум дві його публікації такої тематики: «Військове теренознавство»[19], «Військова географія»[20], «Військова географія України»[21] крім того присутній ряд тез, листів, лекцій на цю тему. На думку діяча, за давніх пір у військовому мистецтві існували правила поведінки тактичної та стратегічної, яка залежала від терен де проходили конфлікти. Де краще зустріти ворога, що переважає людським ресурсом? Де краще зустріти бій із ворогом, що переважає технічно? Яка роль укріплень, де їх краще розміщувати? Коли стратегічний маневр базований на географії перетікає в тактичний? В яких умовах краще маневрувати великим арміям, а в яких малим групам? Які географічні умови допоможуть легко відступити, а які заженуть у пастку? Які терени при можливості слід займати першими, як визначати їх цінність? Відповіді на ці питання можна знайти в публікації «Воєнне теренознавство», справедливості зараджу, що дуже кидаються в очі запозичення ідей Карла Фон Клаузевіца, можливо під їх впливом і була розвинута дана думка. Крім того у роботі «Воєнна географія України» В. Петрів розписує головні особливості українських терен, де найкраще приймати оборону, які території найкраще годяться для плацдармів, якими шляхами відступати, де найкраще розміщуватимуться оборонні споруди. В дану концепцію він ще вводить принципу поділу територій бойових дій на фронт, тил і запілля, таким чином використовуючи терени України та вмілого маневрування на них з використанням паралельно фортифікаційних споруд, можна прості географічні особливості території перетворити ледь не на неприступну фортецю, припускав автор.

Проаналізувавши військово-історичну діяльність Всеволода Петріва і Миколи Юнаківа перш за все кидається в очі підхід до опису проблематики. У Юнакова він вужчий, до опису підходить академічно, з великою увагою до джерел та історіографії, події розписує сухо, називає свій виклад інформації літописним. Петрів у свою чергу брав радше кількістю, у порівняні з Юнаковим його роботи куди менш академічні. Сьогодні Всеволода Петріва швидше за все  назвали би публіцистом, публічним істориком, в певній мірі інфлюенсером, роботу Миколи Юнаківа в свою чергу назвали б академічною історією. Для порівняння ідеологічної спрямованості робіт авторів найкраще буде використати цитату В. Петріва з роботи про Північну війну: «праця написана українцем, українською і для українців», такого принципу дослідник дотримувався у левовій долі своїх робіт. М. Юнаків же свої праці писав на російських джерелах, відповідно і бачення проблематики у нього зміщене на  централізацію в них Росії. Микола Юнаків у більшій мірі вузькопрофільний дослідник, що відзначився кількома фундаментальними роботами академічного викладу. Всеволод Петрів більше теоретик, у кожній з його наступних праць можна відчути дух попередніх. Військово-історичні дослідження Всеволод Петрів намагався комбінувати з військово-теоретичними, і коли в перших з історичних подів виводив певну теорію, то надалі він її кристалізував у роботі теоретичного характеру, в наступній історичній отриманий синтез вже намагався довести наявними історичними прикладами. У роботах Петріва простежується певна відраза до Росії, не знайдеться праці, де б він не написав хоч кількох гострих слів про неї, Юнаків же свої судження залишав при собі і концентрувався лише на викладі матеріалу з поставленої теми. Для сучасників, роботи Миколи Юнаківа  є зразком клопіткої роботи з джерелами та виданні на їх основі максимально відстороненої від суб’єктивних суджень роботи, а Всеволода Петріва можна вважати теоретиком, що на прикладі історичних процесів сформував не один концептуальний тезис, що був актуальний колись, актуальний сьогодні та буде актуальним завтра.

Покликання:

[1] Я. Тинченко,  Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1  (Київ, 1917—1921). Кн. Темпора, 2007), 504-505.

[2] М. Юнаків, Матеріали мого життєпису, Військово-історичний альманах. 114-116.

[3] Труды Императорского русского военно-исторического общества: [т.1], 8-13 (за каталогом).

[4] Труды Императорского русского военно-исторического общества: [т.1], 2-3.

[5] Труды Императорского русского военно-исторического общества: [т.1], 15 – 184. (за каталогом). 15 – 184.

[6] Труды Императорского русского военно-исторического общества: [т.2], 323-345.

[7] Труды Императорского русского военно-исторического общества: [т.2], 152-162

[8] М. Юнаків, Матеріали мого життєпису, Військово-історичний альманах. 114-120.

[9] М. Юнаків, Матеріали мого життєпису, Військово-історичний альманах. 114-120.

[10] М. Юнаків. Записки по истории русско-японской войны 1904 – 1905 гг. Часть 1. (Санкт-Петербург: Экономическая Типо-Литография, 1914), 264.

[11] Кисіль, «Українське воєнно-історичне товариство (1920-1939)». Український історичний журнал №2, 100-112.

[12] Я. Тинченко,  Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1  (Київ, 1917—1921). Кн. Темпора, 2007), 334-336.

[13] В. Петрів, «Військово-історичні праці. Спомини». К: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 693.

[14] В. Петрів, Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648-1649 рр. Військово-історичні праці. Спомини. К: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 167-210.

[15] В. Петрів, Фронт та запілля Військово-історичні праці. Спомини. К: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 248-259.

[16]  В. Петрів, Юнацтво у боротьбі «Військово-історичні праці. Листи». К: Українська Видавнича Спілка 2004. – 345-149.

[17] В. Петрів, Московсько-Українська війна (1708-1711 рр.) Військово-історичні праці. Спомини. К: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 210-230.

[18] В. Петрів,  Momento mori . «Військово-історичні праці. Листи». К: Українська Видавнича Спілка 2004. – 278-280.

[19] В. Петрів, Воєнне теренознавство. (Українське воєнно-наукове товариство, 1931),  44.

[20] В. Петрів, Військова географія. Військово-історичні праці. Спомини. К: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 133-153.

[21] В. Петрів, військова географія України.  Військово-історичні праці. Листи». К: Українська Видавнича Спілка 2004. – 71-79.

Бібліографія

1. В. Петрів, «Військово-історичні праці. Листи». К: Українська Видавнича Спілка 2004. – 628.
2. В. Петрів, «Військово-історичні праці. Спомини». К: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 693.
3. Кисіль, «Українське воєнно-історичне товариство (1920-1939)». Український історичний журнал №2, 100-112.
4. Я. Тинченко,  Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Кн.1  (Київ, Темпора, 2007), 511.
5. Я. Тинченко,  Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Кн.2 (Київ, Темпора, 2011), 424.
6. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України,  Шкільна головна управа Військового міністерства Української держави, м . Київ
7. М. Юнаків. Записки по истории русско-японской войны 1904 – 1905 гг. Часть 1. (Санкт-Петербург: Экономическая Типо-Литография, 1914), 264.
8. Труды Императорского русского военно-исторического общества: [в 7 т.]. – СПб.: Тип. Гр. Юнаков, Н.Л. Северная война. Кампания 1708-1709 гг. Военные действия на левом берегу Днепра. 1-33, 152-162. http://www.reenactor.ru/index.php?showtopic=86192
9. М. Юнаків, Матеріали мого життєпису, Військово-історичний альманах. 114-120.
10.  О. Вовк, Часопис української еміграції «Тризуб», як джерело до вивчення соціокультурних процесів і повсякдення в Україні під владою більшовиків. 187-194.
11. В. Петрів, Воєнне теренознавство. (Українське воєнно-наукове товариство, 1931),  44.

---