Автор – Володимир Лагодич

VI століття в Іспанії – доба лідерів, які немало чого хотіли, багато чого вимагали, але ніколи не підходили до мети досить близько, щоб вважати її досягненою. У цьому короткому есе ми постараємось скомпонувати більшу частину інформації про життя деяких політій, що існували у вказаний час на Піренеях. Свевів та васконів згадаємо тільки побіжно, оскільки вони до нашого сьогоднішнього гундіння стосунок мають другорядний.

Почати слід із вестготів. Адже саме ця сила претендувала на панування над усім півостровом і через багато років практично домоглась бажаного. Однак, шлях західної гілки готів на Піренеї був тяжким. До кінця V ст. Вестготське (або радше Тулузьке, за назвою столиці) королівство контролювало левові частки старих римських провінцій Галлія Нарбоненсіс та Галлія Аквітанія на півдні та заході. І саме галльські володіння вестготські правителі були схильні розглядати як вотчину. Щодо Іспанії, то там становище було неоднозначним. Вестготи просунулись у північно-східну Іберію, де раніше була провінція Тарраконенсіс. Проте укріпитись в регіоні не змогли, що продемоснтрувало повстання Бурдунелла у 496 р. Від того, що ватажка повстанців відправили до духовки у вигляді мідного бика, біди місцевої адміністрації не зменшились. Чого вже говорити про інші регіони, де вестготську владу признавали або опосередковано, або взагалі посилали подалі. Вважають, що вестготи проникали вглиб Іберії, але переважно силами своїх військових контингентів, а не хвилями переселенців.

Особливості взаємодії іберо-римлян та вестготів на цей час демонструє церковний собор, який відбувся у містечку Агд у 506 р. На нього з’явилось 25 єпископів, 8 священиків і 2 диякони. Однак, серед делегатів собору не виявилось жодного представника іспанських парафій. Єпископ Арля Цезарій, котрий головував на заході, розраховував влаштувати черговий собор у тому ж Аді наступного року, припускаючи, що іберо-римські єпископи цього разу зроблять ласку бути присутніми. Цілком можливо, факт того, що відсутність іспанських делегатів взагалі була помічена, говорив про те, що вестготи теоретично вважали себе володарями більшої частини Піренеїв, а не тільки Тарраконенсіса. Однак відсутність іспанського духовенства на засіданні наводить на думку про те, що ні тодішній вестготський король Аларіх II (484-507), ні тим більше Цезарій насправді не могли контролювати єпископів півдня та центру Іспанії. Щодо собору 507 р. то свідчення про нього відсутні з тієї простої причини, що він взагалі не відбувся.

Що ж сталося? Вестготське королівство, яке укріпилось в Тулузі, від кінця V ст. ворогувало із франками. Лідер останніх в особі Хлодвіга І (481-511) активно шукав шляхи для подальшого розширення своєї держави. Незважаючи на мир між вестготами і франками, укладений ще в 502 р., на умовляння і погрози остготського короля Теодоріха Великого, війна все-таки почалась. Кажуть, що погіршенню відносин Хлодвіга та Аларіха посприяла дипломатія східного імператора Анастасія.

В будь-якому разі, весь цей клубок протиріч вилився в битву при Вуйє в 507 р. Крім, власне, варварів, обидва табори на герць виставили і галло-римлян. Так, до кінця вірним Аларіху був Аполлінарій, син знаменитого пізньоримського поета Сідонія Аполлінарія. Щодо самої баталії, то справи у вестготів не склались із перших хвилин. Мало того, що їхня армія не змогла пробити стрій франків, так ще в ході бою відбулась трагедія, що вирішила результат битви. Обидва королі пролили власну кров під Вуйє, і якщо Хлодвіга тільки поранили, то Аларіх з поля бою не повернувся. Дізнавшись про загибель свого монарха, вестготи, які вціліли, почали відступати. Незабаром вони позбулись Тулузи, в якій знаходилась немала частина королівської скарбниці. Як пише анонімний автор Галльської хроніки 511 року: “Тулуза спалена франками та бургундіонами”. Епоха Тулузького королівства фактично добігла кінця.

Поразка під Вуйє запустила ланцюжок подій, які стають предметом нашої розмови. Вцілілі вестготи, розуміючи, що війна із франками перспективи дає лиш супротивнику, відступили до Нарбонна, де оперативно вибрали королем бастарда Аларіха, Гезалеха (507-511). Новий вестготський монарх сподівався перегрупувати в Нарбонні війська й укріпитись, однак франки та їх бургундські союзники викинули вестготів у Барцино (суч. Барселона). Останню вестготи також втримати не зуміли.

Хід війни цікавив і “східного брата” вестготів. Погрози остготських послів при франкському дворі не дали плодів: Хлодвіг отримав ще більше територій, а дружні стосунки франкського короля та константинопольського імператора загрожували створити повноцінний союз, який у перспективі рано чи пізно прийде по душу вже самого Теодоріха.

Остготський король виступив у Нарбонн, де завдав поразки франкам та бургундам. У 510 р. Теодоріх вирішив зайнятися зміною влади у спорідненому вестготському племені. Підстави на це були – попри те, що Гезалех був бастардом, у нього був єдинокровний брат Амаларіх, який приходився Теодоріху онуком. До того ж, Амаларіху станом на 510 р. виповнилось лише 8 років – відповідно, дитина була пристойною кандидатурою на престол для діда, до якого переходили реальні владні повноваження (наскільки дозволяла географічна віддаленість Равенни та Барселони). Результатом остготського гамбіту стало чергове взяття Барселони у 511 р., під час якого Гезалех чи то загинув одразу, чи то втік до Африки до вандалів, а вже потім загинув. Номінальним королем став Амаларіх (511-531).

У 526 р. Теодоріх Великий помер. Ця подія вплинула на історію двох готських королівств. Гілки колись єдиного племені розійшлись своїми шляхами. Саме за Амаларіха, який з цього часу був монархом de-facto, вестготи почали переселятись до Іспанії цілими сім’ями. Очевидно, землі для даних цілей вестготи відбирали у місцевого населення. Невипадково через кілька десятиліть за Lex Visigothorum, іберо-римляни могли отримати назад відібрані раніше землі.

Фактичні кордони Вестготського королівства у Іспанії, мабуть, мало збігались із територіями, на які вестготи претендували. Цілком можливо, поза межами укріплених міст – Толетума (суч. Толедо), Емерити Августи (суч. Меріда), влада, ймовірно, як і раніше належала іберо-римським землевласникам, життя яких, попри втрату Імперією регіону та прихід варварів, перетікало, як і раніше. Як вестготи збиралися керувати римлянами Іспанії на півдні і в частині центру зрозуміло лише опосередковано – Dioecesis Hispaniae, утворений ген у 90-х роках ІІІ ст. існував довго, а провінції, які виділились у його складі починаючи з V ст., продовжували згадуватись у джерелах наступні 200 літ. Проте абсорбція римської адміністративної системи це одне – реальне управління на місцях з цим мало корелює. А успіхами в останньому вестготи навряд могли похвалитись. Колосальний за значенням аспект, який впливав на владу готів у регіоні випливав зі специфіки прийняття християнства прийшлими та місцевими. Вестготи залишались аріанами, римляни нікейцями.

Однак існувала світська регламентація. Початково властителі західних готів не звертали уваги на правове життя римлян, які продовжували жити за старими імперськими законами. Аларіх II став чи не першим королем, який звернув увагу на “своїх” римлян. У 506 р. стараннями римських юристів і вестготського коміта Гойаріка старі римські закони були редаговані та зведені в один корпус. При створенні даного напрацювання, Аларіх керувався двома принципами:

а) Полегшення судочинства для римського населення (готи до цього жили за законами Ейріха, короля вестготів у 466-484 рр.);

б) Правовий розрив з Імперією, оскільки оновлена законодавча збірка не містила відомостей про зв’язок із Римом, хоча брала за основу “Кодекс Феодосія”.

Поза тим, створюючи т. зв. “Бревіарій Аларіха”, монарх розраховував показати нелояльному іберо-римському населенню, що під новим керівництвом цілком можливо жити, як і раніше. Ці заходи самому Аларіху, як вже знаємо, не дуже допомогли, проте внесок в історію постримської Іспанії внесли.

Іберо-римське населення хоч і було усунене від влади вестготською меншістю, але цілком могло впливати на політику германських королів та вождів опосередковано. Зокрема, Теодоріх Великий, розповсюдивши владу на обидва королівства готів, у 514-515 рр. відновив оподаткування Піренеїв. Для впорядкування збору податків Теодоріх направив гота Ліуверіта та римлянина Ампелія. Приблизно у цей же час на Піренеї вирушив ще один остгот на ім’я Теудіс (можливо, в якості опікуна Амаларіха). Перші двоє мужів пробули на півострові не дуже довго, оскільки не змогли вчасно виявити контрабанду іспанського зерна, яке призначалося до Риму, в Африку. Теудіс натомість, прибувши сюди як чужинець, осів не в Тарраконі, контрольованому готами, а на півдні, в Карфагеніці. Чоловік одружився з місцевою римлянкою та за допомогою її величезного статку зібрав військо у 2 тис. осіб, принагідно заручившись підтримкою іберо-римлян. До Теодоріха доходили погані чутки про дії Теудіса, тому король вирішив відкликати його до Равенни. Теудіс наказ проігнорував, однак продовжував відсилати зібрані податки в Равенну. Проте до Італії він так ніколи і не повернувся.

Перейдемо до земель, фактично готам не підваладним. Для цього вирушимо до колишньої римської провінції Галлеція (північний захід Іберії), на уламках якої свеви намагалися побудувати своє королівство. Протягом першої половини V ст. свеви та іберо-римляни, очевидно, не дуже ладили між собою. Свеви неодноразово грабували і різали римлян, останні намагались оборонятися у горах, інколи ж – у містах, організовуючи локальний опір. Втім, левова частка міст Галлеції опинилася в свевських руках, особливо Бракара (суч. Брага), яка стала фактично столицею королівства. Також, ймовірно, свевам дісталась частина Лузитанії. Проте схід провінції підпорядковувався варварам умовно.

З іншого боку, у другій половині V ст. відомості про конфлікти свевів та римлян відстуні. Ймовірно, місцеві жителі або прийняли до цього часу свевську владу, або жили приблизно в такому напівнезалежному стилі, як їхні родичі у вестготів. Це виявилось нескладно, оскільки свевська монархія ніколи не змогла “зацементувати” у римському стилі своїх підданих. Іноді свеви зберігали (як у Бракарі) римську адміністративну структуру з деякими косметичними поправками, іноді це робили самі іберо-римляни стараннями як світських магістратів, так і звичайно, Церкви. Згодом завойовники і завойовані (?) навчилися сяк-так знаходити спільну мову і навіть почали змішуватись між собою, що вилилося навіть у відмову свевів від аріанства вже в 50-х роках V ст., хоча до справжньої єдності свеви та римляни не встигли дожити.

Про території, контрольовані васконами, кантабрами та іншими етнічними доримськими елементами на півночі Іспанії, говорити проблемно. Відомо, що васкони особливої ​​любові до римлян не мали і часто повставали проти римських намісників, а згодом ворогували і з вестготами. Наприклад, васкони могли спалити вілли на території сучасних містечок Льєдена та Рамалет. Не піддавались васкони і християнству. Кращі відносини з романізацією були на сході. Люди, що жили в цих краях, здавалися швидше римлянами або хоча б романізованими персонажами, судячи з імен, що згадуються в життєписах (Геронтій, Софроній, Максим, Гонорій, Семпроній).

Чи могли іберо-римляни чинити організований спротив варварам? Відповідь, мабуть, буде негативною. Після 496 р. місцеві дуже рідко відстоювали свої права зі зброєю в руках, не кажучи вже про те, що єдиного лідера хоча б рівня Сіагрія у Галлії серед них не знайшлось. Натомість римляни вважали за краще залишатись у великих містах, де під керівництвом готських польових командирів, а де – місцевих єпископів і згадуваних світських магістратів.

Хоча римляни під крилом тих же вестготів були відсунуті від управління державою, вони знаходили собі заняття у інших сферах діяльності. Найчастіше вони ставали духівниками, але були і світські екземпляри. Так, король Амаларіх призначив на посаду префекта Іспанії (фактично – другу людину в державі) римлянина Стефана, який очевидно був провідником між королем та іберо-римлянами.

Проте кар’єрний ріст зіграв зі Стефаном злий жарт. Коли у вестготів у черговий раз загострились відносини із франками, префект дуже швидко полетів зі свого поста (разом, до речі, із самою префектурою). За що ж Амаларіх позбувся чиновника, якого сам же й підняв на верхівку апарату? Тут варто ще раз згадати про те, що вестготи на той час залишались аріанами, тому до кінця не могли порозумітись ні з римлянами, ні з франками, на відносинах з якими позначалися ще й територіальні суперечності. Галія хоч і була втрачена за винятком приморської смуги, але поки що манила вестготських королів. Амаларіх не був винятком із правил. Щодо Стефана, то Амаларіх небезпідставо боявся, що в майбутній війні іберо-римляни на чолі з префектом просто перейдуть на бік франків, які нещодавно прийняли Нікейський символ віри. Ці побоювання, мабуть, і визначили долю Стефана. Втім, посилена боротьба з п’ятою колоною (кумедно звучить термін у світлі того, що знайшов він популярність у тій же Іспанії через багато століть) Амаларіху не допомогла. Чергова війна закінчилась у 531 р. поразкою вестготів та загибеллю короля. Смерть Амаларіха ознаменувала собою кінець династії Балтів та прихід до влади почергово низки королів, яких нерідко мало що пов’язувало з попередниками.

Новим же монархом через брак кращих кандидатур став Теудіс (531-548), який почав з того, що ритуально спробував повернути вестготів до Галії. Опісля, монарх махнув рукою і остаточно змирився з Іспанією як з новою батьківщиною. Очевидно, саме за Теудіса переселення вестготів на Піренеї завершилось. Севілья саме при ньому стала вестготським містом, а доти вона, мабуть, чудово поживала собі фактично незалежно, визнаючи формальним сюзереном чи то далекого імператора, чи то вестготських сусідів. Подекуди стан справ не змінювався – зокрема, статус старої південної провінції Бетика як був невизначеним, так і залишився. У будь-якому разі Теудіс, будучи остготом-аріанином, ставився загалом доброзичливо до підвладних йому римлян-нікейців, розуміючи, наскільки ці люди потрібні для консолідації вестготських володінь. Дійшло до того, що Теудіс дозволив іберо-римським єпископам зібратися в Толедо в 531 р. на т.зв. Другий Толедський Собор та назвався Флавієм, чим надіслав неоднозначне повідомлення в Константинополь.

До речі про Константинополь. Ставлячи метою панування реальної, а не номінальної готської влади на півдні Іспанії, Теудіс до 533 р. вийшов до Гібралтару і навіть перейшов його у 534 р., та захопив фортецю Сеуту До цього часу Вандальське королівство, що існувало в Африці, доживало свої останні дні, обрушуючись під ударами полководців імператора Юстиніана (527-565). Вандальський король Гелімер (530-534) розраховував евакуювати скарбницю до Теудіса і заручитись його підтримкою. Тим часом передові загони Імперії, яка прагнула повернути втрачені західні провінції, вже наблизились до фортеці. Готський гарнізон ромеї вибили, зосередивши у твердині сухопутний контингент, посилений флотом. Шлях до Іспанії виявився відкритий, хоча через цілу низку причин Імперія далеко не відразу почне експедицію на Піренеї. Подальші події, пов’язані з епохою висадки ромеїв на півострів будуть описані в одному з наступних матеріалів (знаючи долю Юстиніанівського циклу, не пройде й декади).

Отже, що ми маємо в Піренеях станом на VI ст.? Diocesis Hispaniarum до свого краху налічував шість провінцій, з яких одна, Mauretania Tingitana, розташовувалась у Північній Африці. Безпосередньо ж іберійські провінції за годинниковою стрілкою іменувались наступним чином:

1) Gallaecia;
2) Hispania Tarraconensis;
3) Carthaginiensis;
4) Baetica;
5) Lusitania

Дані провінції як адміністративні структури існували ще дуже довго, ставши ареною для відразу кількох фракцій. Галлеція в більшій мірі опинилась під владою свевів. Також вони претендували на частину Лузитанії та Тарраконенсісу. Сам Тарраконенсіс і як мінімум частина Карфагеніки опинились в руках вестготів, але лише в ході царювання Теудіса стали в повній мірі належати вестготам. Однак це не стосується півночі півострову, оскільки гірські райони Іспанії жодного інтересу до вестготських ідей не відчували. З Бетики, найімовірніше, до певного часу витискали формальні клятви вірності, але провінція жила уособлено.

Однак, в середині VI ст. на півострів з’явиться фракція, яка вбачала себе єдиним законним властителем над цими землями...