Період січня-червня 1942 р. довгий час не мав належного висвітлення. Як наслідок, сформувалося враження, що протягом цього часу фронт був стабільним і ні Вермахт, ні Червона Армія між контрнаступом під Москвою та операцією “Блау” і битвами за Кавказ та Сталінград не здійснювали активних дій. Причиною цьому стали провальні зимові та весняні наступальні операції по всьому радянсько-німецькому фронті, які призвели до величезних, невиправданих втрат і наступного прориву німців до Сталінграду та Кавказу. У них завинили більшість майбутніх генералів та маршалів “побєди”. З огляду на те, що ці особи потім займатимуть вищі військові та партійні посади, ці епізоди війни з їх участю партійними ідеологами та істориками або замовчувалися, або недоговорювалися певні деталі. Незважаючи на те, що з розпадом СРСР почали з’являтися окремі дослідження даної теми на пострадянському просторі (у тому числі таких українських істориків як Валерій Грицюк та Леонід Кривизюк), бойові дії на Східному фронті в першій половині 1942 р. досі залишаються недостатньо висвітленими.

Передумовою цих наступів, у ході яких були розходовані підготовані резерви та матеріальні запаси, був стратегічний прорахунок Верховного командування на чолі з Сталіним, яке під впливом ейфорії успіху під Москвою прийшло до помилкового висновку, що настав корінний перелом і потрібно гнати німців на захід (як це було з Великою армією імператора Наполеона у жовтні 1812 р. після її виходу з Москви та битви під Малоярославцем). Так, директивний лист №3 Ставки Верховного головнокомандування від 10 січня вказував: “Німці хочуть… виграти час і отримати перепочинок. Наше завдання полягає у тому, щоб не дати німцям цього перепочинку, гнати їх на захід без зупинки, змусити витратити свої резерви ще до весни, коли в нас будуть великі резерви, а у німців не буде більше резервів, і забезпечити повний розгром гітлерівських військ в 1942 році”. [3, с. 14-15].

Але навіть при цьому плани були надто амбітними – фронтам ставилися завдання розгромити всі 3 німецькі групи армій на кожному зі стратегічних напрямків, які розходилися. З огляду на брак досвіду чи навіть некомпетентність керівного та рядового складу, погану роботу розвідки, втому від попередніх боїв, кепську логістику та постачання і недооцінку ворога всі ці операції проходили за схожою схемою: радянські війська штурмували укріплені позиції, знаходили уразливі місця та при достатній кількості сил здійснювали прорив, наступ тривав до вичерпання обмежених можливостей і в результаті утворювалися виступи. Німецька армія для стримування цих наступів користувалася тактикою “кутніх стовпів”, тобто на краях місця прориву лінії фронту створювалися опорні пункти, які утримувалися за всяку ціну. Таким чином виходило, що прорив радянських військ міг простягатися кілька десятків чи сотень кілометрів, а при тому сама горловина прориву, через який вони пройшли цю відстань, – не більше  кількох кілометрів. Це давало можливість постійно тримати ці армії в загрозі оточення і часто справді по мірі надходження резервів такі виступи зрізалися контрударами. Така доля спіткала, наприклад, Ржевсько-Вяземську наступальну операцію, в ході якої були втрачені в котлах 33-а армія Західного та 29-а армія Калінінського фронту (через кілька місяців в тих же місцях така ж доля спіткає 39-у армію). А піврічна Любанська наступальна операція завершилася втратою 2-ї ударної армії та знекровленням Волховського фронту.

Дещо інша ситуація склалася на півдні, на теренах України. Після вдалого контрнаступу під Ростовом, тут склалася ситуація, яка могла забезпечити розгром німецького угруповання, яке попри відступ за р. Міус, все одно загрожувало проривом на Північний Кавказ. Тому, Воєнна рада Південно-Західного напряму (об’єднував загальне керівництво над фронтами на півдні радянсько-німецького фронту – Південно-Західним та Південним) вирішила сформувати дві ударні групи, одна з яких на правому крилі фронту мала наступати в напрямку Орла (сприяти цим наступом просуванню на московському напрямку), а інша на лівому крилі мала розгромити 17-у і 1-у танкову армію і вийти на рубіж Дніпра і зайняти Дніпропетровськ та Запоріжжя, що означало вихід в тил тих німецьких частин, котрі тримали фронт на Міусі, їх притиснення до Азовського моря та розгром.

Тут місцем прориву був вибраний стик радянських Південно-Західного і Південного фронтів, які мали своїми флангами ударити на стик німецьких 6-ої та 17-ої польових армій в районі Ізюму. Операція почалася 18 січня 1942 р. досить вдало. Річка Сіверський Донець була форсована, а фронт на ділянці між Балаклеєю та Слов’янськом – прорваний. Втім, ці два міста і стали німецькими “кутніми стовпами” даного прориву, які так і не вийшло потім взяти попри великі втрати в атаках лютого-березня. На четвертий день операції радянські війська просунулися на 25 км та взяли містечко Барвінкове. Німецьке командування свідчило, що обстановка для 17-ої армії все погіршувалася і не було відомо куди цей удар буде далі спрямований[7]. Хоча темп просування наступу сповільнювався через несприятливі погодні умови (лютий мороз та заметілі), що ускладнювали просування танкових бригад та кавалерійських корпусів, та запеклий німецький опір, 27 січня був взятий важливий залізничний вузол Лозова, що порушувало логістику групи армій “Південь”. А далі просунутися не вийшло і керівництво ПЗФ призупинило 30 січня атаки виснажених військ. Незважаючи на те, що масштабних задумів не вдалося реалізувати, в результаті Барвінківсько-Лозовської операції (як її за обмеженими здобутками назвуть згодом) між Харковом та Донбасом утворився досить великий виступ протяжністю 100 км від Ізюма до Лозової на правому березі р. Сіверський Донець. Командування Південно-Західного фронту розглядало його як плацдарм для ударів у різні напрямки: на Харків, Дніпропетровськ чи Донбас з виходом до Азовського моря. Однак при першому ж погляду на карту цей “плацдарм” виглядає швидше мішком, а для військ, що його займають, є реальна загроза оточення. Втім, фронт стабілізувався і жодній зі сторін не вдавалося просунутися далі.

---

До літньої кампанії 1942 р. готувалося верховне керівництво обох армій. Ставка очікувала ворожі наступальні дії знову на Московському напрямку і посилювала армії там, а також допоміжний удар на півдні з метою виходу до Кавказу. Цьому сприяли дані розвідки, які свідчили про наявність в групі армій “Центр” близько 70 дивізій, котрі стояли всього за 200 км від Москви [2, с. 40], втім ті мали суттєвий некомплект особового складу, який був пошарпаний операцією “Тайфун” та наступними важкими оборонними боями, а Гітлер ще й заборонив розформовувати поряділі дивізії [1, с. 282]. Німецький Генштаб, в свою чергу, переконався в браку сил для ведення широкомасштабного наступу на кількох ділянках фронту і було вирішено зосередити головні сили лише на одній з них. Найбільшу стратегічну вигоду мав наступ на півдні для захоплення нафтових родовищ на Кавказі (план “Блау”). З метою зайняття кращих позицій для старту було розроблено ряд місцевих наступальних операцій, серед яких чільне місце займала “Фрідерікус І”, згідно з якою з 18 травня Барвінківський виступ мав бути зрізаний двома ударами 6-ою армією з Балаклеї (на допомогу їй мали перекинути свіжу 23 танкову дивізію з Франції) та армійською групою Евальда фон Клейста (пошарпані в ході зимових боїв 1-а танкова та 17-а польова армії) зі Слов’янська по його основі і зайняті вигідні плацдарми на лівому березі Сіверського Дінця.

Командування Південно-Західного напряму надалі планувало продовжувати наступальні операції з новоутвореного плацдарму. Коли січнева операція зупинилася, не припинялися бої за німецькі опорні пункти в Балаклеї та Слов’янську, а також на північний схід від Харкова утворився ще один плацдарм біля м. Вовчанськ. Тоді ж 12 березня начальник оперативного відділу (по суті начальник штабу) генерал-лейтенант Іван Баграмян на Воєнній раді виступив з доповіддю, де стверджував, що завдання зимових операцій ще не виконані повністю та навів дані розвідки про концентрацію німецьких танкових з’єднань в районах Кіровограду, Кременчука та Дніпропетровська і про можливість німецького наступу тут влітку як допоміжний щодо головного удару на Москву. Також він вказував на розстроєння дивізій 6-ї армії в районі Харкова в ході тривалих боїв. Вказувалося, що фронту потрібно випередити ворога і скористатися власним вигідним положенням для удару на Харків та можливого звільнення Лівобережної України. Для цього Ставка мала виділити резерви і Баграмян їх перелічує так: 32-34 стрілецькі дивізії, 27-28 танкових бригад, 19-24 артилерійських полків, 756 бойових літаків і 200 тис. поповнення в наявні частини фронтів[4, с. 88-92].

Очевидно, що на нараді командування Південно-Західного стратегічного напрямку (командувач маршал Семен Тимошенко, член Воєнради Микита Хрущов і начальник оперативного відділу генерал-лейтенант Іван Баграмян) в Москві з очільником Генштабу маршалом Борисом Шапошніковом та Сталіном план в такому вигляді не прийняли. Головні резерви йшли на укріплення московського напрямку і виділити на південь могли лише меншу частину, а зону проведення операції обмежили регіоном Харкова. В квітні був розроблений новий план проведення Харківської наступальної операції двома ударами на півночі з району Вовчанська силами 28-ї армії генерал-лейтенанта Д. Рябишева при підтримці 21-ї та 38-ої армій, на півдні (головний) з Барвінківського виступу силами 6-ї армії генерал-лейтенанта А. Городнянського при підтримці виділеної з її ж складу армійської групи генерал-майора Леоніда Бобкіна з метою зайняти Харків, оточити і знищити 6-у армію Фрідріха Паулюса для подальшої можливості наступу на Лівобережжі. 9-а і 57-а армії Південного фронту (поряділі після атак на Слов’янськ) мали займати оборону на південному фасі Барвінківського виступу. Попри скептичні міркування маршала Шапошнікова щодо доцільності весняного наступу Сталін схвалив його, але діяти фронт мав власними силами [2, с. 51].

12 травня 1942 р. Харківська операція почалася. Наступ з Вовчанського плацдарму одразу забуксував, а на півдні за перші 3 дні наступу атакуючі підрозділи здійснили прорив глибиною 20-25 км на фронті менш ніж 50 км. Ситуація для харківського угруповання була настільки критичною, що командувач групою армій “Південь” генерал-фельдмаршал фон Бок 14 травня просив у Гітлера виділити на залатування дір з’єднання з групи Клейста, які ось-ось готувалася до контрнаступу, на що фюрер  відповів відмовою і порадив максимально задіяти літаки 4-ого повітряного флоту[7] (тоді ж прибув з Криму під Харків).  І справді, при підтримці авіації німецька піхота почала загальмовувати просування радянської. У розпорядженні маршала Тимошенка ще був козир – новосформовані 21 і 23 танкові корпуси, втім він не вводив їх у прорив з огляду на можливий контрудар 23 танкової дивізії армії Паулюса з Чугуївського плацдарму по флангу наступаючих на Харків груп. Він запізно зважився кинути у бій їх лише 17 травня, але попри їх просування на 15 км і можливість вийти до Харкова ця дія мала катастрофічні наслідки.

Уже 17 травня почалася реалізація операції “Фрідерікус І”. Армійська група Е. фон Кляйста у складі 1 танкової та 17 армії з-під Слов’янська завдала два удари в напрямку Барвінкового у тил наступаючих та Ізюму для відрізання всіх радянських військ на виступі від решти своїх сил по позиціям 9-ої армії Південного фронту. Командування ПЗФ за відсутністю розвідданих недооцінювало небезпеку їх посилення і там не було створено надійної ешелонованої оборони, ще й армії Південного фронту (на відмінно від поповнених для наступу армій Південно-Західного) поступалися протиставленій їм німецькій армійській групі у кількості піхоти в 1,3 рази, у танках – в 4,4 рази, в артилерії – 1,7 раз [2, с. 468], тому прорив тут відбувся в той же день. Якби Тимошенко одразу ввів у бій свої танкові корпуси на Харків, то прорив до міста може таки відбувся б. Чи якби притримав до останнього, то можна було б їх одразу розвернути та кинути на зустріч танкам Клейста. Проти цю “якбитологію”, рішення задіяти їх у той же день, коли в тилу відбувся німецький прорив, стало фатальним, адже танкові корпуси уже загрузли в боях під Харковом і треба було кілька днів на їх відведення назад, перегрупування з розворотом проти атакуючої німецької групи. Її удар справді можна було відбити силами наступаючих на Харків військ, на цьому наполягав в.о. начальника Генштабу генерал-полковник Олександр Василевський, але Сталін прислухався до Тимошенка, котрий не вважав ситуацію настільки критичною, і наступ на Харків продовжився [6, с. 248]. Коли до цього діло дійшло (23 танковий корпус таки вивели в для боїв у тилу) аж 19 травня, 9-а армія уже була витіснена за Сіверський Донець, а 22 травня 23 танкова дивізія 6-ї німецької армії почала контрнаступ з півночі, Чугуївського плацдарму. Наступного дня вони з’єдналися південніше Балаклеї і німецька піхота створила зовнішній та внутрішній фронти оточення.

В Барвінківський котел потрапили в повному складі 6-а армія Городнянського, армійська група Бобкіна, 57-а армія Подласа і частини 9-ої армії Харитонова і 38-ої армії Москаленка. 23-30 травня тривали десятки спроб оточених вирватися до своїх. Втім це вдалося лише командарму Кирилу Москаленку, коли 28 травня розділена німецьким контрударом на дві частини його 38-а армія зуміла (після кількох невдалих спроб в попередні дні) завдати одночасний удар ззовні та зі середини, в результаті чого він вивів з оточення близько 22 тис. бійців своєї армії [5]. Загалом вирватися до своїх вдалося лише ~27000 особам. В Барвінківському котлі було втрачено бл. 270 тис. чол. разом з 11 генералами, 775 танків, більше 5000 гармат [6, с. 249]. На мою думку, термін “Харківська катастрофа” у контексті історії України тут цілком доцільний, враховуючи той факт, що левову частку особового складу Південно-Західного і Південного фронтів, які загинули у боях/потрапили у важкий полон, складало мобілізоване восени-взимку 1941-42 рр. населення Лівобережної та Східної України. А вже протягом червня була проведена операція “Фрідерікус ІІ” і знекровлені залишки Південно-Західного фронту були відтіснені з Дінця за Оскіл, звідки 6-а армія Паулюса почала літній наступ на Сталінград.

Підсумуємо, Харківську операцію спіткала доля решти схожих зимових та весняних наступів Червоної армії. Більшість з них закінчились провалами з великими втратами через погану розвідку, некомпетентне командування та недостачу сил. Але ця операція виділяється тим, що це найбільш ганебна та катастрофічна поразка за першу половину 1942 р., за яку ніхто не поніс покарання, а винуватці продовжували займати високі військові та партійні пости. Окрім цього, наслідком цієї поразки стала Сталінградська битва, котра разом з битвою за Кавказ мало не призвела до поразки Радянського союзу у Другій Світовій війні.