Зауважимо, що ставлення до угорців в українського населення було далеко не найкращим. В історичній пам’яті українців угорці залишалися сяк борцями з партизанським рухом, а не як добрими вояками. Німці скептично оцінювали військові здібності угорців. Військовий аташе в Угорщині Рабе фон Паппенхайм у листі до генерал-майора фон Грайффенберга писав: “Німецький солдат в битві – воїн, не жандарм. Для завдань по умиротворенню найбільш придатними є угорці“; “З урахуванням пропаганди противника, їх (угорська) недисциплінованість і абсолютно довільна поведінка щодо місцевого населення могли принести тільки шкоду німецьким інтересам. Грабежі, зґвалтування та інші злочини були звичайною справою. Додаткову неприязнь місцевого населення викликав, очевидно, той факт, що угорські війська не могли завдати поразки противнику в бойових діях[1]“.

Показовим актом є події, котрі відбувались в селі Корюківка, що на Чернігівщині в березні 1943 року. Партизанський загін під командуванням Івана Федорова здійснив наліт на поліцейський відділок в селі з метою звільнення родини одного з партизанських командирів. Родина була звільнена, при тому було вбито близько 78 угорських солдатів. Командир угорської 105-ї легкої дивізії генерал-лейтенант Золтан Йоган Алдя-Папа наказав своїм бійцям оточити село, мотивуючи це рішення тим, що селяни допомагали партизанам.

Почалось методичне зачищення від людей та спалення села, в наслідок котрого загинуло близько 7 тис осіб. Не слід забувати також про те, що угорці задушили державність Карпатської України у 1939 році. Однак, після завершення ДСВ комуністична система вкорінилась і в Угорщині. Повстання угорців стало черговим доказом того, що в “соціалістичному таборі” все не так гарно, як описується в газетах та радіо. Угорське повстання дало надію, що радянську владу можна скинути – дана акція вселила надію у всіх людей, котрі були незадоволені радянським режимом.

Бендовський Гаврило Данилович[2], з Луганська, у приватних розмовах виражав своє незадоволення радянською владою, та умовами свого життя. Також говорив, що в Угорщині радянські військові вбивають робітників. Засуджений в 1957 р. на 8 років таборів, та на 3 роки з урізанням громадянських прав. Схожих поглядів дотримувався і робітник з Одеси Богданов-Арсєньєв Михайло Анатолійович. Васьковець А.Е, теж з Одеси, займався поширенням антирадянських листівок, в котрих засуджувався ввід радянських військ в Угорщину. Його товариш Невірковець Микола Миронович обговорював з робітниками способи боротьби з радянською владою. Інженер з лісгоспу в Житомирській області Гаврильченко Михайло Михайлович засуджував втручання СРСР у внутрішні справи Угорщини, та закликав до створення Незалежної Української Держави. Студент з Харкова Леоньтьєв Іван Александрович схвально ставився до всіх дій угорських студентів. Засуджений на 8 років таборів.

Ормош Марія, Ормош Степан-Йосиф, та Сейчі Шандор Шандорович, всі з Закарпаття, вивісили листівку на вітрині магазину, в котрій висказували своє прихильне ставлення до подій в Угорщині. Панчук Федір Онуфрійович, “учасник українського націоналістичного руху” виказував свою підтримку щодо угорських повстанців. Кримінальну справу проти нього закрили у 1958 році. Причини закриття не вказані. Піщанський Федір Маркович, робітник з Запоріжжя стверджував, що в Угорщині відбувається повстання робітників, а не “контрреволюційний бунт”. Якунін Леонід Олександрович, робітник автобази з Красного Луча, критикував внутрішню та зовнішню політику СРСР щодо подій в Угорщині. Засуджений на 6 років таборів.

На Волині колгоспники, особливо жінки, так вороже ставилися до керівництва, що бригадири й голови боялись до них підійти. Колгоспники застерігали владу: “От побачите, скоро на Україні буде те, що в Угорщині”; Начальник Дрогобицького осередку КДБ Гриценко повідомляв до Києва, що якщо за 9 місяців 1956 року було зафіксовано 60 антирадянських висловлювань, то тільки за жовтень–листопад їх було зафіксовано 97, також якщо за 9 місяців відкритих антирадянських виступів майже не фіксувалося, то в жовтні і листопаді їх налічили 11[3].

Цікавою є кримінальна справа Івана Григоровича Фещука[4], 1932 року народження, уродженця Вінницької області, Казатинського району, села Білопілья, члена ВЛКСМ. У вироці вказується, що перебуваючи на військовій службі, в розмовах з військовослужбовцями, агітував за відділення України від СРСР, та поширював “брехливі слухи” щодо політики Радянського уряду та партії. Початково був засуджений за 58 статтею КК УРСР, за котрою Івана Григоровича могли розстріляти. Проте, Івану Григоровичу пощастило, та його засудили на 7 років таборів зі звинуваченнями у “буржуазному націоналізмі”.

Щасливий випадок легко пояснюється –назва Угорщина в листівках не зустрічалися, не вживалися вони і в усній агітації. Воєнний стан вводився лише в Закарпатській області, в інших частинах країни його не було. Відтак і термін “зрада” не міг інкримінуватися в контексті трактування протизаконного діяння у збройних силах під час бойових дій.

Іван Григорович вказував, що його частина дислокувалася у місті Остров (Псковська обл.) – особовий склад терміново перевдягнули в нову польову форму, погони вшили, нарукавні знаки зняли. Звільнення та відпустки припинили. Вихід з постійного місця перебування закрили. КПП подвоїли. Парашути особового складу перевірили та опломбували. Будь-яке листування солдатів було припинено. “Настрій у вояків був піднесений. Я переконував солдатів 4-ї стрілецької роти, де був комсоргом, що гвардійцю-десантнику роль жандарма не до лиця. Ми – захисники Вітчизни, про що ж заявили в присязі, а функції карателів не для нас“. Покарання відбував разом з Юрієм Шухевичем у Мордовському ОЛТ №7 з 1957 по 1961 рр.

Було виготовлено 15 листівок, в котрих Іван Григорович поширював свої погляд серед своїх товаришів по службі. В листівках містились матеріали з брехливим свідченнями про матеріальне становище українського народу, та про національну політику КПРС та Радянського уряду. Самі листівки були виготовлені з метою поширення серед осіб української національності, та з націоналістичними переконаннями. В 1996 рому був нагороджений угорським орденом “За Вітчизну”. В записці від Угорської Спілки Політв’язнів вказувалось: “Товариство Угорських політичних в’язнів нагороджує Фещука Івана Григоровича, бойового товариша, орденом “За Вітчизну”, віддаючи шану його патріотичному і самовідданому ставленню в охороні Угорської Вітчизни, за що він був підданий переслідуванням“.

Щодо Карпатської України, то регіон був значно посилені військовими. Дане рішення пояснюється тим, що з даного регіону радянські війська могли б швидко опанувати ситуацією, котра могла б статися у Румунії, Чехословаччині, Польщі та Угорщині. В самому місті квартировані танкові бригади, частини піхоти та саперів. На летовищах в Береговому сконцентровані реактивні літаки МІГ, та бомбардувальники. Прикордонні застави були посилені механізованими полками[5]. Цікаво бачити дані про чисельність військові сили СРСР[6] в Східній Європі. В Польщі знаходиться 100 тис. вояків, Румунія – 50 тис., Угорщина – тис., Східна Німеччина – 400 тис.

В регіоні, також, був запроваджений воєнний стан, та введена комендантська година між 21:00 та 6:00. Особи, котрі працювали на нічних змінах повинні були отримати спеціальні пропуски для пересування в нічний час доби. В Бероговому, Хусті, та Мукачеві дані заходи вводились найшвидше через те, що там проживало багато угорців, котрі були добре поінформовані про події в Угорщині. Воєнний стан було введено для запобігання перекидання повстання на територію України. Прикордонні застави в Карпатській Україні було посилено сильними військовими контингентами, в котрих служили росіяни. Українських вояків з даних застав було забрано[7]. В Ужгороді, на залізничних станціях, у вагонах, котрі обмотані колючим дротом, люди по-угорськи просять у вартових води, але ті їм відмовляють[8].

Бійці УПА активно діяли на шляхах постачання радянських військ в Угорщині – нищення залізниць в Карпатах набуло таких масштабів, що росіяни були змушені пускати поїзди з призначені для військових через Румунію[9]. У Ворохті було підірвано залізничний тунель – дана акція дозволила відрізати місто від всього Закарпаття; в Угорщині місцеві та українські повстанці взяли місто Мишкольц[10]. Наводяться цифри спочатку про 7 тис., потім про 15 тис. українських вояків радянської армії, котрі перейшли на бік повстанців. Діють вони в гірському районі Борсод, що біля кордонів з Карпатською Україною[11].

Можна знайти інформацію про допомогу надану безпосередньо з території УРСР – 50 тис. банок згущеного молока від Смілянського молочноконсервного заводу, 14 вагонів листової сталі від “Запоріжсталі”, 6 вагонів прокату від “Дніпроспецсталі”, 8 вагонів м’яса від Вінницького м’ясокомбінату[12]. Радянські військові на автомобілях допомагали розвозити різні вантажі та продовольчі товари по всій території Угорщини[13].

Підсумуємо. Для бійців УПА Угорська революція 1956 року стала хорошою можливість для посилення диверсійної діяльності проти органів радянської влади, та комунікацій, по котрих йшло постачання продовольством та зброєю бійців Радянської армії. Для непоширення революції, в Карпатській Україні було введено військовий стан – не слід забувати і про те, що в регіоні жило багато угорців.

---

Покликання:

[1] Виталий Торопцев, “Нет места снисхождению…“, час доступу: 7 листопада 2019, https://warspot.ru/11039-net-mesta-snishozhdeniyu

[2] Прізвища людей взято з: http://museum.khpg.org/index.php, (розділ “Люди октября 1956 года”)

[3] Ігор Пересієнко, “Іван Григорович Фещук, Зона. Громадський та літературний часопис Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих,  час доступу: 20.02.2020, http://shron1.chtyvo.org.ua/Zona/Chyslo_29.pdf,: 86.

[4] Дані про кримінальну справу Фещука Івана Григоровича взяті з: http://museum.khpg.org/index.php?do=search&w=угорщина&fbclid=IwAR0-MZR58rgRYSdFILAaSqIMzY7oZPI3BpID4vWNiA1LYRhIk7Wtb31f1O4 , час досупу: 10.02.2020.

[5] М. Станиславський, “Становище в Карпатській Україні”, Шлях Перемоги, 11 листопада 1956

[6] “Військові сили СРСР в сателітах”, Шлях Перемоги, 11 листопада 1956

[7] “Воєнний стан в Карпатській Україні”, Шлях Перемоги, 30 грудня 1956

[8] М.Станиславський, “В Рахові життя кінчається в концентраційних таборах”, Шлях Перемоги, 2 грудня 1956

[9] “Українські повстанці помагають”, Шлях Перемоги, 30 грудня 1956

[10] Українці здобувають Міскольч, Шлях Перемоги, 30 грудня 1956

[11] “15 тисяч українських вояків в лавах мадярських революціонерів”, Шлях Перемоги, 30 грудня 1956

[12] “Братская помощь трудящимся Венгрии”, Правда, 14 листопада 1956

[13] “От друзей – хлеб, от врагов – оружие”, Красная Звезда, 20 листопада 1956