Мало в якій книзі про танкові частини Третього Райху не згадується про прорив танкової роти СС під командуванням Карла Ніколуссі-Лека в оточений Ковель весною 1944 р. Ця тактична перемога не змінила баланс сил на Східному фронті, але певною мірою допомогла німецькій пропаганді підтримати бойовий дух армії, як і дещо пізніше, під Варшавою в серпні 1944 р.

Навесні 1944 р. в ході Поліської наступальної операції[1] радянська 47-а армія взяла в кільце «фестунг Ковель» – важливий залізничний вузол на Волині. Німці, бажаючи відбити стратегічний пункт, імпровізували, як і до цього –  в Дем’янську[2], при спробах деблокувати Сталінград[3], та пізніше, в ході боїв за Тернопіль[4]. Вони сформували ударне угрупування із 131-ї піхотної дивізії Вермахту та бойової групи 5-ї танкової дивізії СС «Вікінг» під загальним командуванням XLII армійського корпycy[5]. Структурно, корпус підпорядковувався спочатку 4-й танковій армії при Групі армій (ГА) «Південь».

Щодо ударної групи, то основні надії початково покладались на недавно сформований та укомплектований танками Pz.V Ausf.A «Panther» 2-й батальйон 5-го танкового полку СС[6] – він повинен був зіграти роль вістря спису, який проб’є радянську оборону навколо міста. Попри чільну (однак не вирішальну) роль в цих діях танків «Вікінгу», ядром корпусу стала все ж піхотна дивізія Вермахту, посилена штурмовими гарматами із 131-го окремого батальйону, і головною причиною цьому стала реорганізація дивізії СС після погрому під Корсунь-Шевченківським[7] (у підрозділі станом на 4 березня 1944 р. було тільки 9,2 тис. осіб)[8].

Практично таке ж, поетапне перекидання підкріплень на Ковельський фронт бачимо і з боку Червоної армії. Так, 143-а стрілецька дивізія (сд) полковника М. Заїкіна (1-й Білоруський фронт) зайняла залізну дорогу Холм-Ковель[9], та найраніше з усіх радянських частин вступила в бій з гарнізоном міста (командував останнім группенфюрер СС Герберт Гілле). Новоприбулі до 47-ї армії підкріплення поступово вирівнювали цілісну оборону на захід від фестунгу. Вони  використовувались для контрударів по флангах XLII корпусу. Тим часом, Ковель штурмували 60-а, 175-а та 260-а сд 125-го стрілецького корпусу 47-ї армії разом із 18-ю інженерно-штурмовою бригадою[10].

Бої за деблокування фестунгу тривали з 20 березня, і зокрема – перед самим прибуттям 27 березня 8-ї танкової роти 5-го танкового полку СС оберштурмфюрера К. Ніколуссі-Лека (Karl Nicolussi-Leck), який стане героєм німецької пропаганди[11]. Однак, в той же день відбулась подія, яка визначила успіх німецького плану: XLII корпус передали в підпорядкування 2-й танковій армії ГА «Центр», яка не понесла суттєвих втрат протягом зими 1943-44 рр., особливо при зрівнянні з ГА «Південь». Негайно було прийняте рішення задіяти для прориву в Ковель LVI танковий корпус генерала Фрідріха Госсбаха (Friedrich Hoßbach) (4-а, 5-а танкові дивізії, 5-а єгерська дивізія). Крім цього, командування XLII корпусу замінили на штаб VIII армійського корпусу.

Рота «Пантер» (16 машин) отримала оперативне завдання 29 березня: підтримати чергову атаку 434-го гренадерського полку (гп) 131-ї дивізії, за підтримки 2-го батальйону 5-го танкового полку СС із 10 штурмовими гарматами. Прикривав фланг наступу інший батальйон 434-го гп[12]. Метою атаки було село Черкаси – населений пункт перед Ковелем для XLII корпусу вздовж залізниці.

На напрямку удару німців, позиції займали частини 143-ї сд: радянський 487-й стрілецький полк (сп) на півночі, 635-й сп на півдні та 800-й сп – як оперативний резерв. Станом ще на 25 березня дивізія понесла суттєві втрати, та нараховувала близько 4,8 тис. бійців. Вже на 28 березня, у наданому дивізії 223-у танковому полку (тп) нараховувалось шість машин – два M4A2 «Sherman» та чотири «Valentine» Mk.III[13].

Німецький наступ 29 березня почався у 11:20-13:30 із серії ударів авіації. З огляду на погіршення погоди – почався снігопад, перший удар танків почався лиш о 14:20. О 16:15 шість танків, ідентифіковані штабом дивізії як «Тигри» (очевидно, мова йде про Pz.V Ausf.A) прорвали оборону 487-го сп. У звіті 143-ї сд вказувалось, що «німці, роздавивши три дивізійних 76-мм гармати, станом на 17:15 дістались висоти 190,3, вибивши звідти радянську піхоту»[14].

Прорвавши оборону на півночі, «Пантери» розсікли оборону 800-го сп та зайняли Черкаси. Радянський полк відійшов на північ, в село Мощена. Приблизно в той же час К. Ніколуссі-Лек доповів по радіо щодо зайняття Черкас та повідомив про поточний склад його групи: «8 машин в строю, стільки ж виведено з ладу»[15]. На ранок наступного дня, 30 березня, 223-й тп повідомив про втрати від авіанальотів – по одному Валентайну та Шерману[16].

Командир 5-го тп СС оберштурмбаннфюрер Йоханнес Мюленкамп (Johannes Mühlenkamp)[17] в той день наказав обороняти Черкаси 8-й роті. Однак, замість цього К. Ніколуссі-Лек вирішив продовжити прорив, чому сприяв нічний режим радіомовчання у німців. Очевидно, що напрям на Мощену командир роти оцінив, як безперспективний, вибравши дорогу до Ковеля вздовж залізниці. Надалі, такі дії змусили німецьку сторону вводити в Черкаси, повторно зайняті 143-ю сд, свіжі підкріплення. Попри обгрунтованість такого ходу на перший погляд, К. Ніколуссі-Лек не був проінформований про малопрохідність обраного шляху наступу – практично до передмість Ковелю були суцільні болота, а прорив вздовж насипу залізниці не забезпечував би стійкого коридору постачання, оскільки прострілювався з усіх сторін.

Як наслідок, зранку, 1 квітня 1350-й сп відбив Черкаси, що підтверджується радіограммою XLII корпусу за 8:00 того ж дня: «Через сильні атаки супротивника, наші передові частини вибиті з Черкас». Підкреслимо, що за наявності серед оборонців села Пантер 8-ї роти, це навряд було би можливим. Ситуацію для німців врятувала 7-а танкова рота того ж 5-го танкового полку СС, яка прибула на фронт зі станції Мацеїв. Вже станом на 9:00 її задіяли в ході контраки біля села Перевіси проти 185-ї сд.

Після цього Пантери перекинули в бік Черкас. Після удару пікірувальників, в бій пішли «Пантери» з піхотою 131-ї дивізії – однак згідно звіту 143-ї сд[18] (німецькою стороною не підтверджено), червоноармійців вибили тільки з шостої (!) атаки. За результатами, шість Пантер загрузли в болоті, дві підірвались на мінах, і ще дві були вибиті вогнем радянської артилерії. Таким чином, в складі 7-ї роти залишалось тільки п’ять машин. Спроби ж 143-ї дивізії вкотре відбити Черкаси 2-3 квітня успіху не принесли[19]. Тим часом, виділений командуванням ГА «Центр» LVI танковий корпус також не зумів прорватись до Ковелю вздовж шосе на Брест[20]. Єгері 5-ї легкої дивізії були зупинені радянськими військами.

Підводячи початкові підсумки, необхідно сказати, що на першому етапі боїв за деблокування міста, обидві протиборчі сторони готувались до затягування боїв на напрямі, в швидкому часу перекинувши підкріплення на територію Волині – зважаючи на нещодавній погром під Корсунем в грудні 1943-лютому 1944 рр., німецька сторона, однак, могла розраховувати на перекидання сил, рівних приблизно бригаді (передусім, бойова група 5-ї дивізії СС), а також реорганізувати вже наявні підрозділи. Це і відбулось з утворенням в структурі ГА «Південь» нового XLII корпусу та передачі його в підпорядкування ГА «Центр». Ні в якому разі не можна сказати, що це було помилкою з боку німців – зважаючи на те, що таке рішення сприяло пожвавленню тактичної маневреності хоч і невеликих (фактично, двох дивізій), зате свіжих сил, кинутих на деблокування міста.

Що ж до радянської сторони, вона, в основі своїй, під Ковелем, була представлена стандартними піхотними дивізіями – тільки один фестунг штурмувало, з усіх напрямів, шість стрілецьких дивізій Червоної армії. Рішення їх застосовувати конкретно при штурмі «фортець», не було дивиною – цьому сприяла як фактична збитковість використань моторизованих, танкових підрозділів при взятті укріплених міст, так і те, що піхотні дивізії є основою будь-якої польової армії. Таким чином, навідміну від супротивника, 47-а армія виставила хоч і порядком більше тактичних одиниць, однак всі вони боролись із бронетехнікою із суттєвими проблемами. Виключення могли становити тільки танкові батальйони в дивізіях – які надавались підрозділам, як частини підсилення. Був він і у складі 142-ї стрілецької дивізії.

Початкові ж спроби деблокування Ковелю, для німців були виключно невдалими, попри малий їх проміжок в часі – цьому сприяв ряд факторів: відсутність розвідки на рівні роти-батальйону, ініціативність К. Ніколуссі-Лека (командира роти), яка обернулась для корпусу кількома днями простою і штурму раніше зайнятих позицій, а також невиправданими втратами. Не будемо й говорити за те, що СС, попри свою елітарність, не гребували втратами в техніці та людях задля досягнення оперативної мети, а приклад боїв березня 1944 р. – далеко не єдиний за час конфлікту[21].

Після невдачі на шосе Брест-Ковель, генерал В. Хоссбах прийняв рішення змінити напрямок удару та наступати на Ковель парарлельно з XLII та VIII армійськими корпусами. Генерал-лейтенант Дітріх фон Заукен (Dietrich von Saucken)[22], командир 4-ї танкової дивізії[23], був напорядок досвідченішим супротивником для радянських військ. Яскраво це проявляється у підготовці до наступу. Так, підійшовши до вибору маршруту для пробиття коридору, штаб 4-ї тд вставновив: «Попередня геологічна розвідка показує північніше Мощеної вихід колчеданових порід в районі висоти 192,7, який хребтом тягнеться на декілька кілометрів, від північного заходу на південний схід, і дозволяє дістатись на північний захід від Ковелю. Згідно цим даним, інших можливостей для руху в напрямку міста, крім доріг з твердим покриттям, практично не існує…».

В результаті було вирішено наступати від села Нові Кошари на північний схід, вийти до колчеданового хребта з наступним штурмом в напрямку Ковелю (північно-східні передмістя фестунгу). Також, ідею атаки саме на цій ділянці фронту підтверджував 4-й розвідбатальйон дивізії, оскільки «…позиції ворога в Нових Кошарах не були добре обладнані й утримувались невеликими силами»[24]. Характерно при цьому, що від ідеї, хоч і спонтанної, прориватись 30 березня конкретно через Мощену К. Ніколуссі-Лек відмовився, і тільки Д. фон Заукен дійшов до думки про атаку на цьому напрямі вже через геологічну (!) розвідку, не рахуючи попередніх дій своєї дивізії.

Підхід командування LVI танкового корпусу диктувався і числом бронетехніки – в армійських частинах її було суттєво менше. Так, в 4-й тд станом на 1 квітня було: 30 Pz.IV Ausf.H, 16 машин, зазначених як «артилерія на гусеничному ходу», тобто швидше всього, це Marder II із самохідного протитанкового дивізіону; в 5-й тд – 8 (!) Pz.IV Ausf.H та 6 Marder II/III[25]. В підпорядкуванні штабу корпусу були й інші бронетанкові підрозділи, які потенційно могли сформувати ядро атакуючого угрупування, як 1005-й батарея самохідних гармат (5 StuG III Ausf.G), однак через малочисельність, реально їм відводилась допоміжна роль при взаємодії із піхотою 131-ї дивізії.

На південному напрямку, попри вичерпання можливостей 131-ї піхотної дивізії, VIII армійський корпус прийняв безпосередню роль в прориві до Ковелю – підставою цього було немале число бронетехніки в його складі. Зокрема, станом на 3 квітня у VIII корпусу було: 39 (фактично, повний батальйон по штату танкової дивізії зразку 1941 р.) «Пантер», 4 Pz.IV Ausf.H (тобто, штабний взвод батальйону), а також 4 StuG III Ausf.G – в одній лише дивізії «Вікінг»[26], а також 30 StuG III Ausf.G  в 190-у та 270-у батальйонах самохідних гармат. Звернемо при цьому увагу на співвідношення машин в дивізії СС – 39 танків в одному батальйоні, при 30 у всьому полку армійської танкової дивізії, а також про якісну різницю між Pz.V Ausf.A та Pz.IV Ausf.H[27].

Поки німці готувались до нової атаки, 2 квітня штаб 2-го Білоруського фронту наказав 47-й армії перейти до оборони. Комдив М. Заїкін не перевів 143-у сд, яка до цього часу суттєво зменшилась в числі. Більше того, з огляду на план наступу з двох напрямків, радянське командування розосередило протитанкові частини дивізії – 1215-й винищувально-протитанковий полк 3-ї артилерійської бригади перевели в ніч на 4 квітня на фронт 185-ї сд. Щоправда, по фронті 185-ї сд днем раніше атакувала 5-а тд Вермахту – при бажанні, командування 47-ї армії могло виділити для винищення всіх її 8 танків, дві свої укомплектовані танкові роти.

Так чи інакше, з виведенням 1215-го полку з місця дислокації 143-ї дивізії, в останньої було мало шансів ефективно оборонятись проти 4-ї тд Вермахту. В якості підкріплення, 143-й сд передали залишки 223-го тп (5 M4A2, 6 «Valentine» станом принаймні на 1 квітня).

Німецька операція по пробиванню коридору в Ковель почалась 4 квітня з артпідготовки близько 3:00 ночі. Через півгодини почав атаку батальйон 12-го панцергренадерського полку (пгп) 4-ї тд. До завершення артудару, гренадери вийшли до командного пункту 487-го сп, дезорганізувавши оборону на передньому краї дивізії. До обіду 4 квітня, 4-а тд зайняли без бою свою першу ціль – Мощену. Червоноармійці відступили, покинувши залізницю Хелм-Ковель.

Після перших успіхів, для подальшого розвитку наступу та об’єднання із гарнізоном фестунгу, Д. фон Заукен вимагав для своєї дивізії Пантери, однак не отримав їх – 5, 6, 7 й 8 роти були скованими боями на південь від залізниці з метою вибити полки 165-ї сд зі сторони шосе.

Після зайняття Мощеної, 4-а тд продовжила наступ по двох напрямках, звично для німців розділившись на кілька бойових груп. Так, 12-й пгп з танками атакував залізнодорожній насип на захід від села Дубове, а 33-й пгп проривався до опорного пункту ковельського гарнізону. Останньому перешкоджав фланговий вогонь  Червоної армії, що зрештою і втримало фон Заукена від ідеї прориву до Ковеля найкоротшим маршрутом.

Заморозки в ніч на 5 квітня суттєво покращили прохідність грунтових доріг, що дозволило німцям підготуватись до фінального удару. Першою ціллю 4-ї тд стало Дубове, яке зайняли з метою прикрити фланг перед ударом власне до фестунгу. Зранку штаб LVI танкового корпусу зв’язався із группенфюрером  Г. Гілле. Тим часом Пантери 6-ї роти 5-го танкового полку СС разом із 33-м пгп 4-ї тд рухались в напрямку Ковелю[28]. Німці вийшли в тил 1283-у сп 60-ї сд, яка займала позицію на передмістях. Обійшовши 1283-й сп з флангів, частини 4-ї тд прорвались до фестунгу. 5 квітня, о 14:00 за берлінським часом[29] із LVI танкового корпусу в штаб 2-ї армії прийшла радіограмма: «4-а танкова дивізія вздовж шосе прорвалась в Ковель. Контакт встановлено»[30].

Вже 9 квітня Ніколуссі-Лек отримав Лицарський хрест – втім, реально пробився в Ковель командир 12-го пгп, підполковник Ернст-Вільгельм Хоффман (Ernst-Wilhelm Hoffmann), якого теж не забули – він отримав Дубове листя до Лицарського хреста в червні 1944 р. За полишену на шляху деблокуючого угруповання ослаблену дивізію, радянське командування було закономірно покаране. Сам прорив до фестунгу, безумовно, є заслугою командування LVI танкового корпусу та командування 4-ї тд Вермахту, які послідовно виконали продуманий план операції – навідміну від більш хаотичних спроб деблокування з боку бойової групи батальйону танкового полку 5-ї дивізії СС.

Відкинувши 125-й стрілецький корпус 47-у армії від міста в середині квітня, XLII корпус зосередився на знищенні супротивника, в першу чергу, на північному та південно-західному передмістях фестунгу. Водночас, загальне становище німецьких сил (це насамперед 131-а дивізія та бойова група 5-ї танкової дивізії СС;  LVI танковий корпус залишився у стані ГА «Центр» та не використовувався у активних бойових діях аж до червня 1944 р.) погіршувалось тим, що ми побіжно згадували на початку – XLII корпус був на лінії зіткнення по всьому фронті, який тепер виступав вглиб позицій 47-ї армії.

На південь від Ковеля в цей час зосередились залишки 125-го стрілецького корпусу – 165-а, 76-а, 328-а стрілецькі дивізії. Загальне командування цими силами здійснював комкор Феофан Пархоменко[31]. Логічно, що допустити існування такого угрупування в себе на фланзі командування XLII корпусу не могло. Наслідком тому стала розробка в 20-х числах місяця наступальної операції під назвою «Ільзе» по зайнятті єдиних рубежів на південь від міста, які годились для оборони – західний берег річки Турія, по напрямі сіл Міляновичі –  Старі Кошари – Люблинець, вздовж залізної дороги Ковель-Сокаль-Львів.

Для досягнення цієї мети, передбачалось задіяти початкове ядро корпусу – 131-у піхотну дивізію та бойову групу 2-го батальйону 5-го танкового полку СС. Логічно, що втрати в ході боїв початку місяця були помітні головно серед бронетехніки «Вікінга» – із початкових 50-52 машин батальйону, в строю залишалось до 38 штук (Прим. авт.: три роти – 5-а, 6-а, 8-а, вкупі зі штабами батальйону та полку – по штату, два останніх мали нараховувати по 4 машини кожен)[32]. Порідів і 431-й гп піхотної дивізії, зведений до батальйонної групи, під командуванням гауптмана Герхарда Вюлле (Herhard Wulle). Дані сили задіювались передусім для атаки на початкову мету локального наступу – Люблинець; для швидшого досягнення поставлених цілей, до XLII корпусу додали 253-у піхотну дивізію, яка наносила удар, по суті, допоміжний, по фронту Міляновичі – Старі Кошари.

Атака німців почалась 27 квітня о 5:00 на південно-західному передмісті Ковелю в напрямку на Люблинець, силами 5-ї танкової роти та групи 431-го гп. Одразу за ними, в другій хвилі, знаходилась 6-ї танкова рота. Вже о 8:00 почались бої за Люблинець – початково, 6-а рота вкупі із групою 431-го гп зайняла оточуючі село ліс (лівий фланг групи) та висоту 189,5 (правий фланг). Вже через півтори години в штаб 131-ї дивізії прийшла радіограмма від Г. Вюлле: «Село Люблинець в наших руках. Активний спротив ворога в лісі, на схід від залізниці»[33].

Ця новина розійшлась по 6-й танковій роті, яка мала підтримувати атакуючу групу, однак, затрималась із виходом до Люблинця орієнтовно на півгодини через розмінування підходів до села вздовж залізниці. Гренадери, очевидно, без підтримки бронетехніки, зосередились до 10:00 на очищенні від ворожих сил конкретно лісу, що й дозволило червоноармійцям перехопити ініціативу, й контратакувати 431-й гп силами 328-ї сд полковника І. Павловського, яка обійшла німців по флангах.  Практично в той же час (9:30-10:00), до піхоти Г. Вюлле почали прямувати «Пантери» 6-ї роти – в результаті, аби підтримати фронт 431-го гп в селі та на флангу в лісі, вони вийшли на атакуючі сили 328-ї сд, втратили 6 машин у зустрічному бою, (всього в роті було 12-14), і відступили за залізнодорожній насип, втративши ще 2 машини під час цього[34].

Штурм Люблинця силами 431-го гп та 6-ї танкової роти, продовжувався до 15:00. Зрештою, 1105-й сд, який обороняв село та відбивав ранішні атаки танків, було вибито, й він відступив до села Городілець. В ході штурмів за обід 27 квітня, в болотах загрузли ще 5-7 «Пантер». В результаті, 2-й танковий батальйон був вимушений вводити в той же день 5-у й 8-у танкові роти. Однак, становище німців не було безперспективним – Городілець, в який відступили рештки стрілецького полку, відкривав дорогу прямо в тил 328-ї сд.

По 5-й роті пройшовся наказ командира 2-го її взводу, унтерштурмфюрера СС Георга Єнсена (Georg Jensen): «Увага, попереду Городілець. Спробуємо його зайняти швидко, наскільки це можливо. Всім машинам слідувати за мною. Вогонь відкривати тільки після того, як стануть помітні цілі. Вперед!»[35]. Подальшого штурму, як такого, не відбулось – фактично, німці увійшли в село, не прикрите бойовими частинами. В результаті, 5-а рота зайняла практично без бою населений пункт, в якому знаходився міст через річку Турію – кінцеву мету локальної атаки.

Характерно, що в стратегічному плані, на папері, роль по захопленню Городільця відводилась 131-й пд, яка, зав’язла в обороні Червоної армії на схід від Люблінця[36]. Тобто, по суті, танкісти «Вікінгу» виконали завдання армійської піхоти. Після обіду 27 квітня, група Г. Вюлле вкупі із 253-ю пд, все ж вибила червоноармійців з лісу біля Люблінця, та успішно штурмувала позиції 165-ї сд на південному сході – під Старими Кошарами. Зважаючи на локальний характер операції, дії піхоти Вермахту зіграли не останню роль в реалізації німецького плану, посприявши відступу всіх підрозділів 125-го стрілецького корпусу (хоч і були сконцентровані, передусім на одному фланзі наступу).

В будь-якому разі, із взяттям Городільця вдень 27 квітня, опорні пункти червоноармійців, такі необхідні для взяття Ковелю, фактично перестали існувати. Лінія фронту посунулась на  6 кілометрів на південний захід, відносно зайнятих позицій.

Таким чином, операція «Ільзе», локальний наступ сил XLII армійського корпусу під Ковелем, став логічним продовженням ситуації, яка постала на частині фронті після деблокування фестунгу. Німці, посунувши лінію фронту на Волині, розбили сили одного армійського корпусу Червоної армії протягом місяця й зупинили просування всієї 47-ї радянської армії – не втративши при цьому жодного танка чи самохідної гармати безповоротно. Втрати бойової групи 131-ї пд, інфантерійного ядра корпусу, протягом квітня 1944 р., оцінюються приблизно в 3 тис. осіб. Конкретно 431-й гп втратив протягом фази активних бойових дій вбитими та пораненими до 1 тис. осіб. Конкретно ж протягом наступу 27 квітня, втрати німців у піхоті загалом навряд могли скласти більше сотні офіцерів та рядових.

Втрати ж усіх трьох дивізій 125-го стрілецького корпусу (76-а, 165-а, 328-а сд), оцінюються в 4,8 тис. офіцерів, сержантів та рядових. Про характер цих втрат, а також про підготовку Червоної Армії до німецької атаки на Ковельському фронті, вказує принаймні те, що з цього числа пропавшими без вісті було 2,8 тис[37]. Вже 6 травня 1944 р. командувач 1-м Білоруським фронтом Констянтин Роккосовський[38] зняв командуючого 47-ю армією В. Полєнова та комкора І. Пархоменка через «бездарність та невміння організувати ефективну оборону».

Сам же прецедент перемоги двох неповних німецьких дивізій над армійським корпусом 1-го Білоруського фронту, який рівно через рік штурмуватиме столицю Німецького Рейху, є показовим. Однак, як і вказувалось вище, переможцем стає звично армія, яка робить найменше помилок. В квітні 1944 р. під Ковелем найменше помилок зробили Вермахт та СС. Однак, в масштабах всього німецько-радянського фронту, локальні перемоги під Ковелем були незначною подією, та ніяк не могли вплинути на загальну картину[39]. Вже через два місяці, Червона Армія перейшла в рішучий наступ по фронті ГА «Центр»[40].

---

Покликання:

[1]История второй мировой войны 1939–1945 гг. в 12 томах. Том 8. Крушение оборонительной стратегии фашистского блока. (Москва: Воениздат, 1977): 536; 66-82.

[2] История второй мировой войны 1939–1945 гг. в 12 томах. Том 5. Провал агрессивных планов фашистского блока. (Москва: Воениздат, 1975) 512; 111-122

[3] Исаев А, Сталинград. За Волгой для нас земли нет. (Москва: Эксмо, 2008): 316; 37-41.

[4]Семенів О., “Наступальні операції Червоної армії в Тернопільській області”, Сторінки історії: збірник наукових праць. (Київ, 2010. Вип. 31); 125–134.

[5] Мюллер-Гиллебрандт Б., Сухопутная армия Германии. (Москва: Изографус, 2002): 855; 367-370.

[6] Там само, 372.

[7] Фогель Г., Потерпевшие победу. Немцы в Корсуньском «котле». (Пер. с нем. Лотарев С. Москва: Яуза, 2010): 446.

[8] Хоффман Т., Дивизия СС «Викинг». (Москва: Яуза, 2009): 448; 221-227.

[9] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 288; 19-23.

[10] Там само, 21-22.

[11]Де Йонг Л., Немецкая пятая колонна во Второй мировой войне. (Москва: Издательство иностранной литературы, 1958): 448; 345-51

[12] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 288; 53-56.

[13] Барятинский М., Танки ленд-лиза в бою. (Москва: Эксмо, 2009): 288; 160-192; 82-109.

[14] Там само, 69-71.

[15] Хоффман Т., Дивизия СС «Викинг». (Москва: Яуза, 2009): 230-232

[16] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 288; 65.

[17] Хоффман Т., Дивизия СС «Викинг». (Москва: Яуза, 2009): 240.

[18] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 83-90.

[19] Михалев С., “Наступление 2-го Белорусского фронта в Полесье”. Военно-исторический журнал. (Москва, 1988, № 3): 41-48.

[20] Там само, 42-43.

[21] Зокрема, маються на увазі втрати ІІІ-го танкового корпусу СС за 1943 р. – в ході Третьої битви за Харків, операції «Цитадель», боїв в районі Житомира. Детальніше про співвідношення втрат СС та Вермахту – Пономаренко Р., Залесский К., Семенов К. Войска СС без грифа секретности. (Москва: Вече, 2010): 288; 94-99.

[22] Митчем С, Мюллер Д. Командиры Третьего рейха.  (Смоленск: Русич, 1995): 445; 178-80.

[23] Zurowski R., 4th Panzer Division 1943—1944. (Widawnictwo Militaria, № 112): 76. 

[24] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 85-86.

[25] Там само, 79-80.

[26] Семенов К., Войска СС. Солдаты как все. (Москва: Яуза-Эксмо, 2004): 384: 261-262.

[27] Кривизюк Л., Юрчук О. Танки і танкові війська: вчора, сьогодні, завтра. (Львів: Ліга Нова, 2014): 362.

[28] Фей В., Танковые сражения войск СС (Москва: Яуза, 2009): 366; 76-80.

[29] Різниця між Київським та Берлінським часом – в одну годину, Московським – у дві (Відповідно, в дві й три за Грінвічем).

[30] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 165-179.

[31] Цапаев Д., Введенский Б., Голотюк В., Великая Отечественная: Комдивы. Военный биографический словарь. Том первый (Москва: Кучково поле, 2011): 49-50.

[32] Хоффман Т., Дивизия СС «Викинг». (Москва: Яуза, 2009): 367.

[33] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 120-122.

[34] Там само, 125-127.

[35] Там само, 124.

[36] Хоффман Т., Дивизия СС «Викинг». (Москва: Яуза, 2009): 162-169.

[37] Пономаренко Р., Битва за Ковель. (Москва: Вече, 2014): 141-143.

[38] Соколов Б. Жизнь замечательных людей: Рокоссовский. (Москва: Молодая гвардия, 2010): 536; 269-273.

[39] Типпельскирх К. История Второй мировой войны. (Санкт-Петербург:Полигон: 1999): 678; 429.

[40] История второй мировой войны 1939–1945 гг. в 12 томах. Том 8. Крушение оборонительной стратегии фашистского блока. (Москва: Воениздат, 1977): 88-90.