Попередня частина: lvivmedievalclub.wordpress.com/2022/04/26/anglo_irlandsjka_vijna/

Як згадувалося раніше, Шотландія вороже ставилася до встановлення в Англії влади індепендентів і прагнула відновити владу короля з єдиною церквою. У ході другого періоду Громадянської війни шотландський парламент уклав союз з Карлом І щодо спільних дій проти парламенту і відновлення влади монарха. Після поразки у війні та страти короля, шотландці не полишили надії щодо відновлення влади і майже відразу ж проголосили його сина Карла ІІ королем Британії (що характерно, не Шотландії, а відразу цілої Британії)¹. Карл, який спершу покладався на ірландських роялістів, не відразу почав співпрацювати з Шотландією через небажання йти на поступки щодо утворення єдиної Пресвітеріанської церкви, але після захоплення Кромвелем Вексфорда і послаблення позицій ірландців, Карл ІІ все ж погодився на умови шотландського парламенту і вже 23 червня 1650 року він висадився у Шотландії². Парламент Шотландії почав швидко збирати війська і готуватися до нового вторгнення в Англію.

Англійський парламент був насторожений військовими приготуваннями Шотландії і вирішив перешкодити їй напасти на Англію: Томасу Ферфаксу, який командував Армією нового зразка в Англії, було наказано здійснити превентивний удар по Шотландській армії, вторгнувшись у країну. Ферфакс відправив армію на кордон з Шотландією, проте відмовився нападати, вважаючи, що Англія перебуває у союзі з Шотландією з часів першого етапу війни³. Отримавши прямий наказ до атаки 20 червня, Ферфакс пішов у відставку попри вмовляння парламентарів, включно з Кромвелем. Ферфакс відмовився повертатися на посаду і на його місце було призначено Кромвеля, який 22 липня перейшов північний кордон і вторгся у Шотландію⁴.

Протягом цього часу шотландський парламент активно готувався до війни, призначивши головнокомандувачем талановитого і досвідченого генерала Девіда Леслі (1600-1682), який раніше був командиром шведської армії Густава ІІ. Парламент планував збільшити чисельність армії до 36 тисяч осіб, але на момент вторгнення Кромвеля армія під командуванням Леслі налічувала близько 13 тисяч⁵. Тим не менше, Леслі добре підготувався до вторгнення англійців, збудувавши оборонну лінію навколо Единбурга та знищивши будь-які потенційні джерела поповнення провізії між цією лінією та кордоном, а також дозволив Кромвелю без опору просунутися вглиб країни щоб ускладнити йому можливість поповнювати запаси провіанту і припасів та знесилити його армію, яка потерпала б від небойових втрат⁶. Брак припасів і неможливість їх поповнення змусила Кромвеля рухатися вздовж узбережжя і покладатися на постачання кораблями. Захопивши частину портів, Кромвель намагався нав’язати бій Леслі, але той продовжував відступати за лінію укріплень, звідки Кромвель не мав змоги вибити шотландців. Армія Кромвеля продовжувала страждати від браку припасів, епідемій та поганих погодних умов, а також від нічних рейдів шотландців, що сильно виснажувало англійців⁷

Наприкінці серпня Кромвель почав відступати на південь через критичний брак провізії та поширення епідемій в армії, а Леслі почав переслідування англійців, які залишили частину артилерії та спорядження, та здійснював раптові напади на армію Кромвеля, ще більше деморалізуючи її. 1 вересня шотландцям вдалося обійти англійську армію та блокувати їх відступ до Англії: будучи переконаним у своїй перемозі, 12-тисячна шотландська армія атакувала приблизно рівні за кількістю але деморалізовані і ослаблені війська Кромвеля під Дунбаром⁸.

Шотландці займали більш вигідні позиції на висотах, відрізавши Кромвелю шлях до відступу і Леслі розраховував, що англійці підуть в атаку, не маючи іншої можливості. Але розташування шотландців ускладнювало постачання армії, що змусило Леслі спуститися і вишикувати війська на рівнині, чим і скористався Кромвель. Вранці 3 вересня англійська армія несподівано пішла в атаку: англійська кавалерія Ламберта швидко вибила кінноту Леслі на лівому фанзі, тоді як піхота по центру не змогла зламати стрій противника і була відкинута назад. Обидві сторони кинули всі сили на підтримку піхоти по центру і перевага не була ні на чиєму боці. Тоді Кромвель з кавалерійським резервом зібрав кінноту Ламберта і обійшов шотландців з правого флангу, вдаривши по шотландській кавалерії. Будучи затиснутими між англійцями та пагорбами, шотландці кинулись відступати крізь позиції власної піхоти, що повністю зламало порядки шотландської армії і вона стала легкою здобиччю для англійців⁹.

Втрати шотландської армії склали близько 1-3 тисячі солдатів вбитими та більше 6 тисяч полоненими (Кромвель наводить цифру в 4 тисячі вбитими та 10 тисяч полоненими, що скоріш за все є перебільшенням), тоді як англійська армія втратила всього близько 40 осіб вбитими¹⁰. Перемога англійців була тотальною попри те, що війська Кромвеля були деморалізованими, ослабленими та з браком припасів. Битва під Дунбаром повністю розвернула хід подій і дозволила Кромвелю зупинити відступ на відновити завоювання Шотландії. Тим не менше, Леслі вдалося зібрати залишки військ та організувати ще одну лінію оборони під Единбургом. Кромвель хоча й здобув блискучу перемогу, вона не вирішила проблеми з постачанням, тож він відправив Ламберта на облогу Единбургу, а сам почав захоплення портових міст для забезпечення постачання та поповнення припасів¹¹.

В середині вересня армія Кромвеля підійшла до Единбурга і взяла місто у щільне кільце, відрізавши лінії постачання, що значно ускладнило ситуацією з продовольством у місті, а наближення зими ставило місто у безнадійне становище. У зв’язку з цим, на початку грудня Кромвель переконав гарнізон міста здатися і без бою увійшов в Едингбург¹². На початку 1651 року Карл ІІ офіційно став королем Шотландії, а англійці спробували продовжити наступ на північ, але не досягли значних успіхів: Кромвелю не вдалося подолати оборонні укріплення і через погані погодні умови армія відступила до настання потепління. Влітку Кромвель розгорнув новий наступ і розбив незначні шотландські війська на сході країни, але не зміг перехопити армію Леслі та Карла ІІ, які прорвалися на південь і вторглися в Англію: у зв’язку з новою загрозою, Кромвель залишив 8-тисячну армію на продовження завоювання Шотландії, а сам з основними військами вирушив на переслідування Карла¹³. 1 вересня англійці захопили фортецю Данді на північному сході Шотландії, після чого впали більшість фортець країни, а 3 вересня Кромвель з 28-тисясною армією зустрів 16 тисяч роялістів під Воркестером.

Карл ІІ сподівався, що парламентські війська не встигнуть організувати сили для протистояння його раптовому вторгненню, а роялістське населення, у свою чергу, підніме нове повстання. Проте до Карла приєдналося небагато жителів, а північні міста почали швидко збирати міліційні підрозділи. Армія короля також страждала від браку припасів та зброї, була здебільшого втомлена і деморалізована поразками у Шотландії¹⁴. Вранці 3 вересня Кромвель пішов в атаку на роялістів, які закріпилися у місті: на лівому фланзі роялісти чинили серйозний опір, що змусило Кромвеля перекинути туди підкріплення із правого флангу, чим скористався Карл. Роялістська кавалерія атакувала ослаблений правий фланг Кромвеля і кіннота Ламберта під натиском почала відступати. Тим не менше, їй вдалося перегрупуватися і контратакувати роялістів, які, в свою чергу почали втікати в місто. Тепер уже армія Кромвеля атакувала ослаблений фланг роялістів і прорвалася в місто: Карл ІІ в останній момент встиг втекти з міста, коли його з трьох боків почали штурмувати солдати Кромвеля¹⁵. Битва під Воркестером закінчилася повним розгромом роялістів, які втратили 3 тисячі солдатів вбитими та 10 тисяч полоненими, тоді як Армія нового зразка втратила декілька сотень осіб¹⁶.

Разом з падінням Данді, Воркестер припинив будь-які спроби подальшої боротьби шотландців та роялістів і означав повну перемогу Англії у війні, а захоплення останніх ірландських фортець ставило крапку на подальших повстаннях. Таким чином, протягом тривалої громадянської війни парламентські війська не тільки відновили контроль над всією Англією, але й поза її межами, захопивши сусідні Ірландію та Шотландію. Авторитет країни значно зріс і після втихомирення всередині британських островів Англія могла переключитися на зовнішню політику та почати боротьбу з провідними країнами того часу за контроль над заморськими територіями. Перемоги парламенту, а згодом і республіки стали можливі саме завдяки реформам та реорганізації армії, яка стала на рівних конкурувати спочатку з роялістськими, а потім з досвідченими шотландськими та ірландськими військами та проявити себе у ході складних кампаній за межами Англії з дуже обмеженими ресурсами та серед ворожого населення. Для того, щоб зрозуміти яким чином армії Кромвеля вдалося вести безперервні переможні кампанії в непростих умовах, а англійському флоту змагатися з провідними морськими державами, потрібно проаналізувати суть та хід реформ і повернутися на початок 1643 рік – розпал Громадянської війни. Що ми і зробимо в подальшому.

Покликання:

¹ Kenyon John, Ohlmeyer, Jane, The Civil Wars: a military history of England, Scotland and Ireland 1638-1660 (Oxford University Press, 2002), p. 32

² Furgol Edward, The Civil Wars in Scotland (Oxford University Press, 2002), p. 65

³ Woolrych Austin, Britain in Revolution 1625–1660 (Oxford University Press, 2002), p. 482

⁴ Oliver Cromwell’s Letters and Speeches: Includind the Supplement, 439

⁵ Reid, Dunbar 1650: Cromwell’s Most Famous Victory, p. 39-40

⁶ Woolrych, Britain in Revolution 1625–1660, p. 483.

⁷ To the Right Honorable the Lord President of the Council of State, Oliver Cromwell’s Letters and Speeches: Includind the Supplement, p. 443-446

⁸ To the Council of State, p. 454-456

⁹ Letter XCI, p. 465-466

¹⁰ Letter XCI, p. 465

¹¹ Woolrych, Britain in Revolution 1625–1660, p. 487

¹² Furgol, The Civil Wars in Scotland, p. 69

¹³ Woolrych, Britain in Revolution 1625–1660, p. 496

¹⁴ Chisholm, Hugh, “Great Rebellion“, p. 420–421

¹⁵ An account of His Majesty’s escape from Worcester, dictated to Mr. Pepys by the King himself, Memoirs of the Court of Charles the Second, edited by Anthony Hamilton (H.G. Bohn, 1846), p. 490

¹⁶ Royle, Civil War: The Wars of the Three Kingdoms, 1638-1660, p. 602