Попередня частина: https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2022/04/22/revoljutsijni_poliji_v_ugorshchyni_na_storinkah_radjansjkyh_gazet/

На буремні події в Угорщині також відгукнулася українська діаспора. Більша її частина вимушено покинула рідні землі після Другої світової війни. Переважно це були освічені люди, які заклали наукові інституції та розвинули періодичну пресу в Європі та на Американському континенті. Метою публікацій редакторських колективів було правдиво інформувати україномовного читача про події у світі, скласти потужну альтернативу комуністичній пропаганді. Газета  “Українські вісті” (Німеччина) писала: “Демонстрація солідарності з Познанськими подіями перетворилась на збройне повстання. Новообраний уряд Імре Надя звернувся до командування радянських військ для допомоги придушення повстання артилерією, танками, та авіацією. В місті оголошено стан облоги, з кожною хвилиною надходять нові та самозаперечуючі чутки“[1]. Зазначається, що Надь вперше став прем’єр-міністром Угорщини після смерті Сталіна. Його політика зводилась до ширшого випуску товарів народного споживання за рахунок важкої промисловості – таку саму політику проводив Маленков в СРСР. Після повалення останнього, Надь змістив з посади Ракоші. Згадується процес проти Ласло Райка, єдиним злочином котрого було те, що він “заступав інші погляди, ніж Ракоші“[2].

Будапешт горить полум’ям національної революції. Названо перші вимоги угорських студентів – відміна обов’язкового вивчення російської мови та марксизму-ленінізму, вимагалась реорганізація програми військових навчань в університетах, в університетах мало відновитись самоврядування[3]. Провід закордонних частин ОУН шле вітання угорським революціонерам, та бажає швидкої перемоги і визволення Угорщини.

“Московський загарбницький імперіялізм і його тиранія у сучаснішій найжорстокішій формі большовизму є смертельним ворогом як Мадярщини, так і України та всіх волелюбних націй”[4]. Наводяться слова одного угорця, котрий запитував у німецького журналіста, проте чому американці їм не допомагають. Далі угорець говорить про те, що всі наслухались обіцянок від “Голосу Америки” про допомогу самим собі, тоді на допомогу прийдуть американці – свою частину “угоди” угорці виконали. Чи, можливо, Захід чекає поки “…москалі всіх нас вимурдують?”[5]

Тимчасовий уряд повстанців, котрий контролює Західну та Південно-західну частину країни має власні власні радіостанції, та видає кілька часописів. На бік повстанців переходять цілі військові частини. Вказується, що багато країн світу надсилає гуманітарну допомогу повсталому угорському народу, постачання котрої відбувається через Австрію. “Кількість жертв станом на 29 жовтня оцінюється в тисячах, а раненими десь біля 50 тисяч”[6].

В повідомленні останньої “вільної” угорської радіостанції лунали заклики до представників Європи: “Народи Європи, ми захищали вас сотнями років перед нападами азійських варварів. Слухайте тепер, як на тривогу б’ють мадярські дзвони, приходьте та рятуйте нас”[7]. Виказується захоплення боротьбою угорців, котрі повстали проти колоса з колосальною матеріальною та технічною перевагою. Лише протягом одного дня до Австрії, через вторгнення військ СРСР, втекло понад 15 тис. біженців, а австрійські війська почали займати позиції на кордонах з Угорщиною[8]. Вказується, що серед біженців було багато дітей без батьків – діти мали біля себе листи від батьків, в котрих лунали прохання про опіку над дітьми, бо батьки залишились боротись з росіянами.

У відозві до вояків-українців радянської армії вказується, що їхнє місце в рядах революціонерів-угорців, котрі боряться за визволення свого народу, за право жити по своїй волі на своїй землі[9]. Автори відозви впевнені в тому, що вояки-українці не будуть стріляти в угорських робітників та селян, котрі боряться проти комуністичної влади за свободу угорського народу. Сам же угорський народ бореться проти московського комуністичного окупанта, та угорських комуністичних прислужників, котрі опираються на збройну допомогу радянської армії. Іван Багряний[10] ставить питання “Берлінські події дали іскру, що стимулювала повстання в совецких концтаборах Воркути, Караганди тощо. Що породить іскра від революції в Угорщині?”.

Вторгнення в Угорщину – порушення принципів простої людської моралі з боку: “…апостолів та опричників московського історичного імперіялізму, одягнутого в червону тогу…”[11].  Вказується, що у всьому світі наростає обурення з приводу радянських злочинів в Угорщині: перед радянськими консульствами відбуваються бурхливі демонстрації, західні комуністи привселюдно рвуть свої партійні квитки, та виходять з партії[12]. Індійський прем’єр Джавагарлал Неру: “…дуже обережно, і загалом не виразно зганив советські вчинки в Угорщині”[13].

Будапештський кореспондент комуністичної газети «Дейлі воркер» Фрієрз заявив про те, що відмовляється в подальший час співпрацювати з газетою. Фрієрз мотивує своє рішення тим, що його повідомлення з Будапешту підлягались редагуванню; кореспондент вважав ввід військ в Угорщину – злочинним вторгненням[14].  Вказується, що Імре Надя по-зрадницьки схоплено – при новому входженні радянський військ у Будапешт Надь заховався у югославському посольстві, та виявив бажання переселитись у будь-яку країну “народної демократії”. Отримавши письмову обіцянку від Яноша Кадара про недоторканість його персони, він поїхав додому, був схоплений за наказом радянських вищих офіцерів, та відправлений у СРСР[15].

Росіяни змушені перекинути на територію Угорщини 20 нових піхотних дивізій, для того, аби мати змогу повністю опанувати ситуацію в країні. Танкові частини радянської армії змогли розбити угорських повстанців, але їм не вдалось це зробити в ідейному плані. Самі угорці ж не реагують на прем’єрів та міністрів, котрі були ставлениками Москви. За кількадесят метрів від радянських блокпостів революційне життя триває[16]. Радянські танки виявились малоефективною зброєю проти революціонерів на вулицях Будапешту. Малочисельна радянська піхота, на початках, не могла ефективно надавати підтримки танкістам. Описуються проблеми з постачанням радянських солдатів у Будапешті – машини з продовольством постійно перехоплювались революціонерами.

Проблему вирішували кардинально – по продовольчій крамниці відкривали вогонь (щоб впевнитись в тому, що в ній немає повстанців), далі танком таранили стіни крамниці, танковий десант висаджувався та займався мародерством. Основною зброєю проти танків були коктейлі Молотова. Сміливці причеплювали до радянських танків угорський національний прапор з метою того, щоб радянські військові самі знищили його[17].

Вказується, що після десятиліття комунізму в Угорщині, не знайшлося суспільної верстви, котра була б схильна підтримувати режим. Для цього знадобилось 200 тис. вояків, та 5 тис. танків. Дана сила була використана для зламу фізичного спротиву угорського народу. Наводяться висновкування щодо самої угорської революції: армії в країнах “народної демократії” надто обтяжливі для утримування з боку СРСР, тому Булганін запропонував ідею скорочення чисельності військ НАТО та ОВД; революційна ініціативі повністю перебувала в руках місцевого населення – до повномаштабного вводу радянських військ 4-го листопада революціонери контролювали майже всю територію країни; “…комуністичні режими знають, чого народи бажають, але свідомо відмовляються здійснювати їхні бажання, хіба лише тоді, коли їх до цього змушують”[18].

Хвиля арештів захлиснула країну – арештовано багато членів робітничих рад, та представників інтелігенції. Уряд Кадара не припиняє звинувачувати Австрію та США в підготовці повстання. “Випущено білу книгу з документами, які нібито свідчать про західну акцію”. Робітничі ради закликають до нових страйків, в наслідок діяльності “…підтримуваного Москвою маріонеткового уряду. “Кардинал Міндсенті, перебуваючи на території американського посольства, оповідає про ті тортури, які чинились над ним в час слідства[19].  Суслову[20] було відмовлено у в’їзді на територію Італії. Вказується, що дане рішення було зумовлене напливом угорських біженці в країну. Суслов же мав перебувати на VIII з’їзді італійської компартії[21].

На VIII з’їзді компартії Італії “цілий ряд видатних комуністів” засудили криваві вчинки Москви в Угорщині. Американські комуністи засуджують дії Москви в Угорщині. “Ми твердимо, що відповідальність за трагічні події в Угорщині лежить переважно на сталінській політиці порушення й придушення національного суверенітету”[22] При тому, в лавах повстанців боролось десятки тисяч угорських комуністів, тільки керівництво компартії вирішило обороняти не соціалізм, а свою власну владу над народом[23].

Надається характеристика самої комуністичної системи, яка стала причиною виступів у Познані та в Угорщині. Вказується, що радянська економічна система суперечить інтересам народу, преса повинна щоденно висловлювати захоплення досягненнями уряду та партії, щоб приглушити незадоволення народу. Робітники отримують малу заробітну платню, повинні підкорятись жорсткій дисципліні та виконувати великі норми. Селяни в колгоспах працюють не на себе, а на державу. Комуністична держава не здатна забезпечити гідні умови життя трудівникам. “Режим, котрий називає себе соціялістичним, настроює проти себе дослівно весь народ, як це довели угорські події”[24].

Західноберлінське інформаційне бюро[25] повідомляє про те, що над цивільними та військовими громадянами СРСР, що перебувають на службі в Східній Німеччині, радянська таємна поліція посилює персональний нагляд. Для цього у Східний Берлін була направлена група КДБ, метою котрої було взяти під пильний нагляд кожного радянського громадянина – всіх сумнівних особистостей мали одразу відправляти назад в СРСР. Лондонський комуністичний часом “Дейлі Воркер” втратив половину свої підписників. Європейський профспілковий рух очищується від комуністів – спливають свідченя про те, як місцеві комуністичні лідери тратили кошти з партійної каси, та жили на “широку ногу”. Вказується, що комуністи втрачають підтримку не через протидію Західних держав, а через те, що Кремль був примушений зняти маску, та показати світу справжнє московське, імперіалістичне потворне обличчя[26].

У Римі відбулась маніфестація під назвою “Сучасна ситуація та майбутні перспективи народів з-поза залізного заслону”[27]. Український представник В. Федорончук[28] характеризував політичну ситуацію в Україні, зазначаючи, що після десталінізації в країні не відбулось суттєвих змін – не зважаючи на юридичний статус, країна перебуває у колоніальній залежності від Москви. На запитання про те, чи в Україні може відбутись всезагальне повстання, як в Угорщині, Федорончук сказав, що воно можливе лише за певних умов – вибуху нової світової війни між західним та радянським блоками, або через послаблення радянської влади у Москві, внаслідок внутрішньої боротьби між кремлівськими можновладцями.

Вказується, що терор росіян в Угорщині викликав обурення не тільки у світовій пресі, а й серед широких мас населення. Найбільшою була демонстрація в Парижі, котра нараховувала близько 25 тис. Демонстранти штурмували редакцію комуністичної газети “Юманіте”, відбувались персоналом редакції, та французькими комуністами. В Люксембурзі юрба вдерлась у радянське посольство, викинула з нього усі меблі та підпалила його. Копенгаген, Данія – вибито шибки з вікон радянського посольства, вуличний рух зупинено на 2 хвилини, в цей час лунали церковні звони по загиблим в Угорщині. У Відні студенти демонстративно топтали радянські прапори. Запрошення від радянських послів щодо влаштування роковин Жовтневої революції були проігноровані[29]. 39-та річниця Жовтневої революції було відзначено “найбрутальнішою різаниною мадярського народу”. “Російсько-большевиський імперіялізм розперезнувся у Мадярщині на всю ширину своєї брутальної душі”[30].

Голова Мілітарної комісії при ЦК АБН[31], голова Угорського Національно-Визвольного руху генерал-полковник Ференц-Фаркаш фон Кісбарнак вказував, що угорська повстанська армія діяла самостійно – від Заходу було отримано багато гуманітарної допомоги та співчутті, але не основного – зброї чи добровольців. “Мадярський народ потонув у своїй крові…”. Генерал вказує, що Заходу слід приділити більше уваги до повстань, котрі відбувались проти СРСР (берлінське, познанське, угорське), що дозволило б “змити” владу росіян без використання сили атому[32]. Дмитро Донцов цитує В. посилаючись на статтю В.Ліпмана, вказує що Америці вигідне збереження комуністичного режимів – тому США сподіваються, що повстання буде подавлене. Перемога повстанців означала б розгортання національно-визвольної боротьби по всіх сателітах СРСР у Європі, що не було б вигідно США. Донцов же, вказує, що даний сценарій був би надзвичайно вигідним для українців та Європи[33].

Наводиться тест подяки угорських бійців[34] “шляхетному Українському народові, за щедру моральну та матеріяльну допомогу нашому народові”. Вказується, що діяльність українців: маніфестаційні віча, та походи, щира молитва стала потіхою в жахливі хвилини білш Самі бійці сподіваються на виведення російських військ, в країні мають відбутись вільні вибори, позаблоковий статус Угорщини має бути підтверджений ООН. “Вільний світ” повинен надати допомогу угорському народові, котрий рознесе смолоскип свободи по всьому світі. Подяка завершується гаслами про вільну та самостійну Україну та Угорщину. У зверненні фігурують підписи лісоруба Беля, гірника Анталя, автомеханіка Фріца та господині пані Кальман.

Підсумуємо. Користуючись принципом “ворог мого ворога – мій друг” українська політична еміграція підтримувала угорських революціонерів. Угорське повстання було ефемерним шансом того, що повстання може розростись та перекинутись на терени України, та що Захід може прийти на допомогу угорським революціонерам розпаливши Третю світову війну, котра дозволить знищити радянську імперію. Для Москви повстання було ідеологічним фіаско, котре негативно вплинуло на світовий комуністичний рух.

---

[1] “Повстання в Будапешті”, Українські вісті, 28 жовтня 1956

[2] “Нодь здобуває впливи”, Українські вісті, 28 жовтня 1956

[3] “Геть москаля, ми хочемо свободи”, Шлях Перемоги, 4 листопада 1956

[4] “Заява проводу закордонних частин ОУН з приводу національно-визвольної боротьби в Мадярщині”, Шлях Перемоги, 4 листопада 1956

[5] “Далекосягла поразка Москви. Чому чекають?”, Шлях Перемоги, 4 листопада 1956

[6] “Революція в Угорщині”, Українські вісті, 1 листопада 1956

[7] “Останній заклик свобіних”, Шлях Перемоги, 11 листопада 1956

[8] “Ми залишаємось для боротьби”, Шлях Перемоги, 11 листопада 1956

[9] “Відозва Виконавчого Органу Української національної Ради до вояків-українців, які служать у совєтській армії”, Українські вісті, 4 листопада 1956

[10] Іван Багряний, “Мементо морі”, Українські вісті, 4 листопада 1956

[11] “Поворотний пункт історії. Канібальський сказ – ознака слабости”, Українські вісті, 15 листопада 1956

[12] “Новий етап боротьби угорського народу”, Українські вісті, 15 листопада 1956

[13] “Виступ Неру”, Українські вісті, 15 листопада 1956

[14] “В знак протесту”, Українські вісті, 29 листопада 1956

[15] “Нодя по-зрадницьки схоплено”, Українські вісті, 29 листопада 1956

[16] “Революція триває”, Шлях Перемоги, 2 грудня 1956

[17] “Коктейлі Молотова та Тарілкові міни”, Шлях Перемоги, 2 грудня 1956

[18] “Наука Угорщини”, Українські вісті, 6 грудня 1956

[19] “Напруження в Будапешті не послаблюється”, Українські вісті, 13 грудня 1956

[20] Секретар з ідеології КПРС

[21] “Моральний ляпас Суслову”, Українські вісті, 13 грудня 1956

[22] “Американські комуністи критикують Москву”, Українські вісті, 16 грудня 1956

[23] “Проти чужоземних інтервентів”, Українські вісті, 20 грудня 1956

[24] “Неспокій у всіх стаелітах Москви”, Українські вісті, 16 грудня 1956

[25] “Свої не вірять своїм”, Українські вісті, 20 грудня 1956

[26] В. Деблянський, “Розкрите обличчя Москви”, Шлях Перемоги, 2 грудня 1956

[27] Антикомуністична маніфестація в Римі, Українські вісті, 20 грудня 1956

[28] український політик, редактор, видавець, журналіст, громадський діяч. Прем’єр-міністр Української Народної Республіки в екзилі (1972-1974).

[29] “Вільний світ проти московських убивців”, Шлях Перемоги, 18 листопада 1956

[30] А. Микулин, “Успіхи кривавого жовтня”, Шлях Перемоги, 18 листопада 1956

[31] Антибільшовицький Блок Народів – об’єднання політичних організацій різних народів для боротьби з більшовиками. До складу АБН увійшли політичні організації народів, що перебували під владою СРСР. Представлено організації таких народів: албанці, білоруси, болгари, вірмени, грузини, естонці, козаки, латвійці, литовці, словаки, туркмени, угорці, українці, хорвати, чехи

[32] “Прогаяна можливість Заходу”, Шлях Перемоги, 25 листопада 1956

[33] Д.Донцов, “Революція в Угорщині та Ми”, Шлях Перемоги, 25 листопада 1956

[34] “Звернення мадярських бійців: Ми дякуємо”, Шлях Перемоги, 23 грудня 1956 р.