Читаючи монографію по епосі класичного середньовіччя, трапилося цитування цікавого опису автором XIV ст. одного народу, щодо якого він не приховує різкої неприязні. Тому пропонуємо нашим читачам проявити свою кмітливість і здогадатися який народ описаний у цьому уривку. Спершу автор пише, що коли після зведення Вавилонської вежі по землі розселилися різні народи, то […] були причислені до рабської раси, не маючої своєї землі та приреченої служити іншим народам. Цим пояснюється чому “нема такої області, яка не була б повна […]”. Поступово, однак, […] захопили собі і землю, і всі привілеї вільної нації. Вдалося це завдяки тому, що їх переваги в торгівельних справах дозволили накопичувати кошти і ними “скуповувати землю багатьох вільних та благородних людей”. Автор скаржиться, що вони мають в кожній бочці свою затичку, і потім взагалі каже, що:

“Мудрий помітить, а благорозумний розсудить, яким чином ця спритна і брехлива раса проникла в найродючіші угіддя, найкращі феоди, найбагатші володіння і навіть у князівську раду… Сини цієї раси приходять на чужі землі… Потім виявляються обраними в радники, тонким здирництвом привласнюють общинну власність і таємно відправляють до себе на стару батьківщину золото, срібло… та інше майно з тих країв, де вони стали поселенцями; так вони грабують і плюндрують усі землі; збагатившись, починають утискати своїх сусідів і повставати проти князів та інших повноправних правителів. Так чинив Іуда, так поводився Пилат. Жоден хоч якийсь тямущий чоловік не засумнівається в тому, що […] — це вовки в овечому стаді, мухи на блюді з їжею, змії на грудях, розпусниці в домі.” [1, ст. 260-261]

Здогадалися про кого йде мова?

Ні.

Ні!

І ще раз ні, кляті ви антисеміти! Проживаючий в XIV ст. анонімний чеський автор трактату “De Teutonicis bonum dictatem” (Про тевтонів (дойчів) правдиве сказання) описував в таких яскравих барвах не євреїв, а саме німців. З’являється закономірне питання як таке ставлення до сусіднього народу в середні віки виявилося можливим? Тут варто дати дещо розлогий контекст, в якому цей твір був написаний. Центральну Європу в XII-XIV ст. охопило незвичне по масштабу колонізаційне явище — т. зв. Ostsiedlung (буквально, східне заселення). В той час серед слов’янських та німецьких владик у західнослов’янських землях межиріччя Ельби і Одеру, Чехії, Померанії, Сілезії та східніших польських князівств пішла тенденція до запрошення жителів зі старих регіонів Священної Римської імперії (переважно з германомовних Фландрії, Голландії, Саксонії і Франконії) на поселення в своїх феодах.

Основним інтересом у князів було укріплення влади своїх династій та збагачення через розвиток територій. Тому запрошувалися представники усіх тодішніх соціальних станів:

• “Свіжа” знать була потрібна для як зміцнення власної воєнної потуги, так і створення противаги тутешнім вельможам. Це було зручно ще з прагматичної точки зору, бо нова невкорінена знать буде значно охочіше триматися за сюзерена. Ну, і лицарі-прибульці були носіями актуальної європейської культури і моди еліт.
• Якщо говорити про землі полабських та балтійських слов’ян, то німецькі священики і єпископи були потрібні для християнізації тамтешніх язичників. В Чехії та Сілезії мотивацією запрошувати німецьких кліриків більшу роль відігрувала швидше така ж невкоріненість у цих місцях.
• Міська колонізація там йшла водночас з урбанізацією по європейським зразкам як такою. Нові вільні міста мали очевидні вигоди: нема потреби вкладати кошти зі скарбниці на розвиток міст, достатньо передати це в руки самих міщан. Також самоуправління на тому чи іншому праві без втручань княжих урядників (саме тоді почали поширюватися Магдебурзьке та інші види міського права) полегшувало городянам життя та економічну діяльність, яка конвертувалася в податки князю.
• Сільська колонізація спричинялася потребою нарощування населення, землеробські методи ведення господарства яких давали більший виробіток, а отже і більші прибутки з їх діяльності для пана. Ба більше, вони могли заселятися там, де раніше тутешнє населення ніколи не жило і не працювало, зокрема в гірській та лісисто-болотистій місцевості (зверніть увагу на німецьке заселення напівпустого гірського прикордоння Чехії, Судетська область почала формуватися саме тоді). Справедливості заради, факти свідомого згону місцевого слов’янського населення на користь німецьких колоністів були радше виключенням, ніж правилом. Все ж головний мотив був заселити пустуючі та необроблювані землі.

Такий всеохоплюючий наплив етнічно чужорідного населення природно викликав невдоволення у тубільців (особливо в місцевої знаті, вищого кліру та міщанства). В Чехії ситуація ускладниться тим, що цей процес не призвів до фактично повної асиміляції та онімечення тамтешніх слов’ян, на відмінно від північніших теренів Ельбо-Одерського межиріччя, Померанії та Сілезії. Аж до середини XX ст. вона залишалася у підвішеному стані водночас німецької та слов’янської країни. Автор вище цитованого тексту писав його у XIV ст., тобто у час, коли актвина фаза колонізації завершувалася, і вже накопичувалися протиріччя. Вони виллються в наступному столітті в епоху Гуситських війн, в якій всі чеські стани будуть консолідовані, зокрема, і довкола неприязні щодо німців.

Загалом же дивує саме формулювання думки тим автором. Складається враження наче він прийшов з XIX-XX ст., коли в Центральній та Східній Європі формувалися етнічні нації. Достатньо змінити деякі середньовічні поняття на модернові, а німців замінити євреями, і вже маємо готову нацистську агітку. Тобто, середньовічний чех описував німців в надзвичайно наближеній риториці до того, як деякі модернові німці описували євреїв. Воїстину, інколи історія дуже іронічна…

Список літератури:

1. Роберт Бартлетт. Становление Европы. Экспансия, колонизация, изменения в сфере культуры. 950—1350 гг. Пер. з англ. Светлана Володина, (Москва: РОССНЭП, 2007), 432.