Попередня частина: lvivmedievalclub.wordpress.com/2022/04/23/drugyj_etap_gromadjansjkoji_vijny_v_angliji/

Ще за часів правління Карла І у 1641 році в Ірландії спалахнуло повстання проти засилля протестантів і країна оголосила себе Ірландською Конфедерацією. Англія була охоплена громадянською війною, тому протягом дев’яти років не мала змоги втручатися в ірландські справи і придушити повстання, і лише у 1648- 1649 роках туди почали відправляти англійські війська для наведення порядку. Крім самого факту повстання проти англійської влади, Ірландія була небезпечною для республіканської Англії, оскільки протягом обох етапів громадянської війни співпрацювала з Карлом І і була джерелом для поповнення його сил. Після закінчення війни і страти короля Ірландія залишилася пристанищем роялістів та була вороже налаштована до пуританського уряду республіки. Крім того, хоча англійського короля було страчено, а монархію офіційно ліквідовано, у нього залишився спадкоємець з усіма правами на королівський престол. Карл ІІ (1630-1685) прагнув відновити монархію та посісти успадкований трон Англії, у зв’язку з чим він, разом з іншими роялістами, уклав союз з Ірландською Конфедерацією[1]. Таким чином, крім звичайного факту повстання, яке необхідно було придушити, з боку Ірландії існувала реальна загроза вторгнення роялістських сил, що ще більше спонукало Кромвеля відправити туди війська, придушити повстання і ліквідувати загрозу з боку роялістів.

У 1649 році єдиним містом, яке контролювали незначні парламентські війська був Дублін, до порту якого вже відправилися війська Кромвеля. Щоб перешкодити цьому, ірландсько-роялістська армія 2 серпня спробувала взяти штурмом місто, проте безуспішно: у битві при Ратмінзі 5-тисячна парламентська армія, яка складалася з ветеранів Армії нового зразка, завдала поразки 11- тисячним військам роялістів, захопивши в полон значну частину солдатів, включно з офіцерами[2]. Це дозволило Кромвелю висадитися у Дубліні 15 серпня та почати завоювання Ірландії.

Стратегія Кромвеля полягала в першу чергу в захопленні всіх ключових портів східного узбережжя Ірландії для отримання змоги надсилати припаси та підкріплення з Англії[3], у зв’язку з чим першою його ціллю було місто Дроґед, що неподалік Дубліна. 3 вересня Кромвель з 12-тисячною армією почав облогу міста, але вирішив не оточувати місто, розпорошуючи свої сили, а сконцентруватися на одному напрямку, взявши місто штурмом, оскільки час грав проти нього, його ресурси були обмежені, а на допомогу роялістам могли прийти інші війська. Тому вже 10 вересня парламентським військам вдалося пробити стіну в фортеці, після чого Кромвель запропонував 2-тисячному гарнізону капітуляцію: отримавши відмову, наступного дня парламентська армія взяла місто після масштабного штурму: зважаючи на відмову капітуляції, армія Кромвеля не проявила милосердя до оборонців і влаштувала різанину цивільних жителів та полонених роялістів. За словами самого Кромвеля, втрати роялістів (включно з жителями) склали близько 2500 осіб, тоді як його війська втратили декілька сотень осіб[4].

Після Дроґеда армія основна Кромвеля почала наступ на південь Ірландії, тоді як невелика її частина відправилася на північ для захоплення Ольстера. На початку жовтня Кромвель взяв в облогу Вексфорд, яка проходила за схожим з Дроґедом сценарієм: після спроб штурму Кромвель запропонував капітуляцію, проте гарнізон висунув свої вимоги: поки йшли переговори, армія Кромвеля раптово атакувала місто, заставши гарнізон зненацька та влаштувала погром у місті. В результаті його захоплення, більша частина жителів втекла або була вбита, а парламентська армія змогла поповнити запаси, захопити артилерії та кораблі у порту[5]. Крім того, захоплення Вексфорда ускладнювало плани Карла ІІ щодо висадки в Ірландії, що значно послабило сили роялістів. Останнім стратегічним пунктом, який дозволяв отримувати допомог з континентальної Європи був Вотерфорд на самому півдні Ірландії. Наприкінці листопада 7- тисячна армія Кромвеля підійшла до околиць міста, проте не змогла оточити його, що дозволило гарнізону отримувати підмогу, який, після новин про Дроґед та Вексфорд, не збирався здаватися. Наближалася зима, армія Кромвеля була втомленою після тривалої кампанії і серед військових почали поширюватися хвороби, що змусило Кромвеля відступити від міста та розпустити армію по зимових квартирах[6].

В цілому, кампанія 1649 року в Ірландії видалася успішною для Кромвеля. Маючи сильно обмежені людські та матеріальні ресурси, йому вдалося вибити ірландців та роялістів з ключових точок і захопити більшість узбережжя країни. Це стало можливим зокрема завдяки опору Армії нового зразка у Дубліні, а також діям армії самого Кромвеля, яка попри складні умови виконала більшість поставлених завдань. Весною 1650 року Кромвель продовжив завоювання країни, захопивши частину ірландських фортець. У ході облоги Клонмеля, яку обороняло всього півтори тисячі ірландців, 8-тисячна англійська армія понесла важкі втрати у 2000-2500 осіб, що є найбільшими втратами Армії нового зразка у одній битві[7]. Попри це, місто погодилося на умови капітуляції і Кромвель, незважаючи на великі втрати армії, дотримав умов і не піддав місто грабункам та погрому[8]. Невдачі роялістів в Ірландії змусили Карла ІІ розірвати союз та переключитися на Шотландію, що позбавило противників Кромвеля в Ірландії будь-якої надії на відвоювання країни, в той же час поставило Англію перед загрозою вторгнення з Шотландії. У зв’язку з цим, армія Кромвеля відправилася на протистояння Карлу ІІ в Шотландії, залишивши частину військ в Ірландії під командування Генрі Іретона (Генрі Айртона)[9].

Основні війська роялістів та ірландців чисельністю у 6 тисяч осіб знаходилися в Ольстері, куди й відправилися ветерани Армії нового зразка та 21 червня розбили 3-тисячну ірландську армію під Скарріфолісом, де знищили фактично всю ірландську армію, включно з командирами[10]. Битва дозволила англійцям захопити решту північної Ірландії без значного опору, після чого кинути всі сили на завоювання півдня та сходу країни. У липні армія Іретона вдруге взяла в облогу Вотерфорд, який цього разу перебував у гіршому стані. Заблокувавши фортецю з усіх боків, англійська армія переконала гарнізон в капітуляції і 6 серпня місто здалося без значного кровопролиття[11]. Забезпечивши контроль над східним узбережжям, Іретон продовжив просування на південний захід країни, куди відступали рештки ірландських військ. Наприкінці літа англійські війська взяли в облогу добре укріплену фортецю Лімерік, але знову відступили при настанні зими, відновивши кампанію у 1651 році. Влітку Іретон з 8-тисячною армією взяв Лімерік у блокаду, одночасно з цим в облозі опинилася інша ірландська фортеця на самому заході – Ґалвей. Лімерік здався через чотири місяці облоги внаслідок голоду і епідемії – облога коштувала англійцям 2 тисячі життів, більшість через хвороби, включно із самим Іретоном, який помер незабаром після капітуляції міста[12]. Ґалвей протримався до травня 1652 року, але також капітулював через брак припасів і безвихідне становище[13].

Із падінням Ґалвея англійці отримали контроль над більшістю Ірландії, а організований опір з боку ірландців припинився. Тим мне менше, ірландці розпочали партизанську війну проти окупантів, нападаючи на військові конвої та розрізнені частини, що вилилося у брутальне і криваве протистояння, жертвами якого були переважно мирні мешканці. Внаслідок бойових дій, епідемій та голоду загинуло близько півмільйона цивільних, десятки тисяч людей емігрували, втративши свої помешкання[14]. Партизанська війна тривала до 1653 року, коли ірландці погодилися на умови мирного складання зброї, висунутого англійським парламентом[15]. Англо-ірландська війна завершилася повною перемогою англійських військ, які не потерпіли жодної серйозної поразки і захопили всю Ірландію за 2,5 роки. Завоювання Ірландії дозволило посилити на закріпити позиції Англійської республіки та її армії, яка продемонструвала можливість ефективних військових дій поза межами країни. Ця ефективність також буде доведена у ході війни з Шотландією, яка почалася майже одночасно із завоюванням англійцями Ірландії.

Посилання:

[1] Leniham Pádraig, Consolidating Conquest: Ireland 1603–1727 (Pearson Education, 2008), p. 128

[2] For my loving brother Richard Mayor, Esquire, at Hursley, Oliver Cromwell’s letters and speeches: with elucidations, edited by Bernard Tauchnitz (1861), p. 149

[3] Ó Siochrú Micheál, God’s Executioner, Oliver Cromwell and the Conquest of Ireland (Faber & Faber, 2008), p. 77- 80

[4] For the Honorable William Lenthall, Speaker of the Parliament of England, Oliver Cromwell’s Letters and Speeches: including the Supplement to the First Edition, vol. 1, p. 381-385

[5] For the Honorable William Lenthall, Speaker of the Parliament of England, Oliver Cromwell’s Letters and Speeches, p. 387-391

[6] For the Honorable William Lenthall, Speaker of the Parliament of England, Oliver Cromwell’s Letters and Speeches, p. 409-411

[7] Plant David, “The Siege of Clonmel, 1650”. BCW Project. David Plant. 23 February 2008, retrieved 13 July 2020, http://bcw-project.org/military/third-civil-war/cromwell-in-ireland/clonmel

[8] Plant, “The Siege of Clonmel, 1650”. BCW Project

[9] Hyde, The history of the rebellion, p. 344

[10]  “Battle     of    Scariffhollis     1650”. BCW     Project,     http://bcw-project.org/military/third-civil-war/cromwell-in- ireland/scariffhollis

[11] Plant David, “The Fall of Waterford, July-August 1650”, BCW Project, 2008, retrieved 8 July 2020, http://bcw- project.org/military/third-civil-war/cromwell-in-ireland/summer-1650

[12] Coffey Diarmid, O’Neill and Ormond – A Chapter of Irish History (Maunsel, 1914), p. 222

[13] Duffy Eamonn, The Siege and Surrender of Galway 1651-1652 (Journal of the Galway Archeological and Historical society, 1984), p. 132-133

[14] Dourney John, “From Catastrophe to Baby Boom – Population Change in Early Modern Ireland 1641-1741”, The Irish History, 22 January 2014, https://www.theirishstory.com/2014/01/22/from-catastrophe-to-baby-boom-population- change-in-early-modern-ireland-1641-1741/#.YYO8tWDP1PY

[15] August 1652: An Act for the Setling of Ireland, Acs and Ordinances of the Interregnum, 1642-1660: August 1652: An act for the Settling of Ireland, https://www.british-history.ac.uk/no-series/acts-ordinances-interregnum/pp598-603