У 1646 році політична ситуація в Англії та Шотландії була складною. В результаті перемоги парламенту та ув’язнення Карла І утворився політичний вакуум через відсутність центральної влади і поділ різних політичних сил щодо подальшого управління країною. Англія поділилася на три великі політичні фракції: роялістів, які продовжували підтримувати короля і виступали за відновлення монархічної влади, пресвітеріан, які були найбільш поміркованими і становили більшість Англійського та Шотландського парламентів та були прихильниками обмеженої влади монарха і єдиної державної пресвітеріанської церкви, та індепендентів, які були у меншості, проте складали основу Армії нового зразка і виступали за незалежність церкви і радикальні політичні реформи[1]. Король, у свою чергу, прагнув використати цей розкол на свою користь для повернення до влади і намагався домовитися з кожною групою. Найбільш вигідною групою були пресвітеріани Шотландії, які не ставилися вороже до короля, становили більшість в країні та вважали індепендентів більшою загрозою для себе: у зв’язку з цим, король проводив із Шотландією таємні перемовини щодо співпраці[2].

В Англії, тим часом, загострювався конфлікт між парламентом та армією. Війна з королем призвела до значних економічних збитків, а відсутність бойових дій зробила велику армію непотрібним тягарем: ситуацію ускладнювала тривала затримка зарплат солдатам Армії нового зразка і велика заборгованість парламенту. Щоб позбавитися від загрози з боку армії, яка набирала політичну вагу, та економічними проблемами, парламент вирішив сформувати добровольчі війська з Армії нового зразка, які мали взяти участь у придушенні повстання в Ірландії і отримувати за це зарплату – решту армії було розпущено. Це викликало незадоволення серед солдатів, які вибрали своїх власних представників та окрему Раду армії. 4 червня 1647 року один з офіцерів звільнив Карла І та привіз до армії після чого військові командири склали «Глави пропозиції», де пропонували королю повернення до влади за умови регулярних виборів парламенту, його контролю над армією і можливим відновленням єдиної Англіканської церкви, проте Карл відмовився йти на компроміси[3]. Парламент спробував ліквідувати самовільні дії армії, що викликало окупацію Лондона військами Кромвеля і встановленням свого контролю над парламентом у серпні того ж року. Скориставшись кризою всередині Англії, Карл І втік на південь Англії, що спровокувало нову політичну кризу. Наприкінці 1647 року король уклав угоду з шотландським парламентом, за яким він погоджувався на визнання пресвітеранської церкви в обмін на військову допомогу, паралельно ведучи переговори з ірландськими повстанцями. Будучи настороженими подіями в Англії і збільшенню впливу індепендентів, шотландські пресвітеріани підтримали короля і почали готуватися до вторгнення в Англію, тоді як саму Англію на початку 1648 року охопила хвиля роялістських повстань[4].

Повстання почалося в Уельсі, де панували найбільш роялістські настрої. Парламентські війська, які там перебували, тривалий час не отримували зарплату і були занепокоєні можливістю розпуску без отримання грошей, що спонукало їх ставати на бік роялістів. Командувач військами парламенту в регіоні – Рональд Логхорн (1607-1675) очолив повсталі сили, до яких приєдналися місцеві жителі, збільшивши армію до 8 тисяч осіб та вирушив на південь Уельсу, куди вже вторглися війська Кромвеля. 8 травня він був розбитий підрозділом Армії нового зразка і був змушений відступити на захід, що в більшій мірі призвело до поразки
повстання в регіоні і ліквідації загрози його розгортання на Англію[5].

Одночасно з цим, на південному Сході Англії, у графстві Кент 10 тисяч місцевих жителів підняли повстання проти парламенту в той час, коли основна частина Армії нового зразка під командуванням Кромвеля діяла в південному Уельсі. У зв’язку з цим, на придушення повстання відправився 4-тисячний підрозділ Ферфакса, який 1 червня розбив 2 тисячі роялістів у Мейдстоуні, після чого рештки повстанців безуспішно намагалися штурмувати Лондон та відправилися до Ессекса[6] . Разом із жителями міст, до роялістів також приєдналася частина флоту, який на першому етапі війни повністю підтримував парламент, і в руках роялістів опинилися низка південних портів, тому парламентські сили були також зосереджені на повернення портів, запобігання можливості висадки роялістів на півдні та побудову нового флоту[7]. Ситуацію ускладнювало те, що парламентська армія повинна була діяти відразу на трьох напрямках: Уельсі, півночі та південному сході, що розпорошувало її сили і унеможливлювало розбити роялістів одним рішучим ударом.

На середину літа повстання охопили інші частини Англії у Корнуоллі, Нортгемптонширі, Північному Уельсі та Лінкольнширі, а на допомогу роялістам відправилася шотландська армія. Армія Кромвеля відновила контроль над більшою частиною Уельсу крім фортеці у Пемброку на заході регіону, яку міцно обороняли роялісти, тож її довелося взяти в облогу[8]. Частина фортець на півночі країни також оголосили свою лояльність королю і швидко зібрали значні сили, які загрожували південним регіонам країни, що змусило Ферфакса після перемоги під Мейннстоуном відразу відправитися на північ для протистояння роялістам. Наприкінці липня його армія здійснила невдалий штурм Кольчестера, де перебували основні сили роялістів, після чого місто було взяте в облогу[9]. На самому кордоні з Шотландією парламентський генерал-майор Джон Ламберт (1619-1684) будучи з невеликою армією відрізаним від основних парламентських сил, стримував просування роялістів за підтримки шотландців, проводячи рейди і перешкоджаючи їх пересуванню, що сильно затримало шотландські війська і зіграло ключову роль у кампанії, дозволивши головній армії Кромвеля вчасно прийти на допомогу та розбити шотландську армію[10].

8 липня 1648 року 11-тисячна шотландська армія вторглася у північну Англію для підтримки роялістів і відновлення влади Карла І. У цей час Кромвель був зайнятий в Уельсі, а Ферфакс тримав в облогу Кольчестер і сил, щоб протистояти шотландцям парламентських військ не було[11]. На початку серпня шотландські війська захопили низку міст північної Англії та продовжували просуватися на південь, що змусило Кромвеля діяти активніше. 11 липня він захопив Пемброк, придушивши останнє джерело повстання роялістів в Уельсі, і відразу ж відправився назустріч шотландській армії[12]. Армія Кромвеля, втомлена після тривалої облоги, без зарплати та достатнього провіанту здійснила швидкий марш вздовж Англії і 13 серпня зустрілася з військами Ламберта[13]. Через чотири дні, 8-тисячна армія парламенту зіткнулася з 11-тисячними шотландськими військами біля Престона. Розрізнені на три частини шотландські війська не знали про наближення армії Кромвеля, страждали від браку припасів, дезертирства і втоми через погані погодні умови, які ускладнювали просування армії. Вранці 17 серпня авангард парламентської армії вибив підрозділ роялістів у передмісті Престона, а через деякий час захопив саме місто, після чого підійшов до другої шотландської армії. Вночі шотландці почали відступати і просуватися на південь, а наступного дня Кромвель кинувся на їх переслідування. 19 серпня основні сили шотландців закріпилися в Уоррінгтоні, але були відразу ж атаковані парламентською кіннотою. Через декілька годин шотландська армія почала панічно втікати і була добита парламентськими військами[14].

Битва під Престоном завершилася тотальним розгромом роялістів та шотландців: їх втрати склали 2 тисячі осіб вбитими і 9 тисяч полоненими, тоді як парламентська армія втратила всього близько 100 осіб вбитими[15]. Битва позбавила шансів роялістів як на продовження повстання, так і на допомогу з боку Шотландії, яка, в свою чергу, поринула у політичну кризу через результати битви. До кінця серпня парламентська армія відновила контроль над північними регіонами країни, а 28 серпня останній оплот роялістів в Кольчестері здався на милість Ферфаксу[16]. Незважаючи на те, що Карл І спровокував війну, частина членів англійського парламенту протягом осені продовжувала з ним переговори для відновлення влади монарха. Щоб не допустити цього, Ферфакс перевіз короля з-під парламентської гвардії, а на початку грудня Армія нового зразка окупувала Лондон. 6 грудня парламент було розпущено, частину його членів арештовано, а на їх місце призначено лояльних до Армії нового зразка та індепендентів парламентарів, які були проти продовження переговорів і повернення короля до влади[17]. 27 січня 1649 року англійський суд постановив, що Карл І, «…тиран, зрадник, вбивця та ворог добрих людей цієї нації повинен бути підданий смертній карі через відсікання голови від тіла»[18]. 30 січня короля було страчено, а Англію було проголошено республікою – фактична влада переходила до військових командирів – Олівера Кромвеля і Томаса Ферфакса[19]. Таким чином, завершився другий етап Громадянської війни.

Другий етап Громадянської війни в Англії характеризувався хаотичністю та стихійними повстаннями роялістів, а також внутрішньою кризою в самій Англії. Протягом всієї війни відбулася лише одна генеральна битва біля Престона, яка відразу ж перекреслила всі плани роялістів та шотландців. Фактично, це є прямим продовженням першого етапу війни та його результатами, які викликали невизначеність щодо подальшого керування країною та форми її правління. Другий етап війни дозволив вирішити ці проблеми, а його результати стали більш, ніж однозначними – монархію в Англії було ліквідовано, проголошено республіку і встановлено чітку вертикаль влади. У військовому плані другий етап війни не проявив якихось значних зрушень у реформуванні англійської армії, хоча саме реформована раніше Армія нового зразка продемонструвала свої бойові якості у війні з шотландцями, а також високий бойових дух і лояльність, на відміну від інших парламентських частин, які переходили на сторону роялістів або піднімали повстання через недооплату і політичні протиріччя. У ході другого етапу війни Англія позбавилася від потенційних вогнищ роялістських повстань та від загрози вторгнення з боку Шотландії, проте мир тривав недовго. Ірландію досі контролювали повстанці, які активно співпрацювали з роялістами і загрожували Англії вторгненням, а Шотландія, яка також не контролювалася Англією, планувала відновити єдину монархічну владу. Третій етап Громадянської війни вийде за межі Англії, де Англія нового зразка зможе продемонструвати свої бойові якості.

Посилання:

[1] Wedgwood, The King’s War, 1641-1647, p. 407

[2] Rees John, The Leveller Revolution: radical political organization in England, 1640-1650 (Canbridge Univversity Press, 2018), p. 118-119.

[3] Memoirs of sir John Berkley , p. 30.

[4] Graham, The English Wars and Republic, 1637–1660, p. 64.

[5] Royle, Civil War: The Wars of the Three Kingdoms, 1638-1660, p. 436.

[6] Friday, June 2. 1648. Narrative of the Sense of the House upon the City Petitions reported, Historical collections of private passages of state: volume7, 1647-1648: Proceedings in Parliament: June 1st – Jully 1st 1648,, https://www.british-history.ac.uk/rushworth-papers/vol7/pp1134-1172

[7] Saturday, June 17. 1648. Debate about taking the Covenant.

[8] Tuesday, June 6. 1648. Ordinance for sequestrating Papists Estates debated

[9] Wednesday, June 21. Ordnance for Presbitery read and committed; Some persons taken up in lien of those detained in Colchester.

[10] Monday, June 26. 1648. The Debate reassumed for settling the Peace of the Kingdom

[11] Tuesday, July 11. 1648. Letters from the North of the advance of the Scots Army, Historical collections of private passages of state: volume7, 1647-1648: Proceedings in Parliament: July 1^st – August 1^st, 1648, https://www.british- history.ac.uk/rushworth-papers/vol7/pp1172-1211#h2-0002

[12] For the honourable William Lenthal, esquire, speaker of the Commons, p. 331

[13] Chisholm, Hugh, “Great Rebellion“, p. 404.

[14] For the Honorauble Committee of Lancashire sitting at Manchester, Oliver Cromwell’s letters and speeches: with elucidations by Thomas Carlyle, vol. 1 (Chapman and Halll, 1846), p. 362

[15] Wednesday, Aug. 23. 1648, A Letter from Lieut. General Cromwel, Historical collections of private passages of state: volume 7, 1647-1648: Proceedings in Parliament: August 1^st – September 1^st. 1648, https://www.british- history.ac.uk/rushworth-papers/vol7/pp1212-1248

[16] A Letters to the House of Commons about the Surrender of Colchester

[17] Wednesday, December 6, Col. Rich and Pride’s Regiments a Guard to the Parliament, Historical collections of private passages of state: volume7, 1647-1648: Proceedings in Parliament: December 1^st – January 1^st, 1649, https://www.british-history.ac.uk/rushworth-papers/vol7/pp1349-1378#h2-0003

[18] The constitutional documents of the puritan revolution 1625-1660, p. 377.

[19] The constitutional documents of the puritan revolution 1625-1660, p. 388.