Попередня частина: lvivmedievalclub.wordpress.com/2022/04/06/druga_italijska_vijna_chastyna_iv/

Частина V

Коли мова заходить про Італійські війни, та і не тільки, битва при Гарільяно (28-29 грудня 1503) згадується вельми часто. Це не дивує — битва, все-таки, для епохи знакова.

Зазвичай битва на річці Гарільяно між французами та іспанцями спливає (вибачте за каламбур) у контексті героїзму П’єра Террайля де Баярда – того, що “лицар без страху і докору”, незгасаючий зразок лицарства, що з’явився вже на заході цієї традиції. Le Chevalier sans peur et sans reproche — людина велика, безперечно, проте його фігура — не єдине, чим для нас цікава ця битва. Тим більше, що французами вона була програна.

Суть Другої Італійської війни (1499-1504) полягала у претензіях французького короля Людовіка XII на контроль над Неаполем та Міланом – що, звісна річ, іспанців не влаштовувало. До кінця 1503 війна французами вже була практично програна, однак вони, як і раніше, мали козир у вигляді приморського міста Гаета.

Контроль над Гаетою був цілком здатний, як мінімум, відтермінувати вирішальні події до весни — а там у французів вже був шанс зібратися з силами та переламати ситуацію. Щоб зрозуміти, чому це було так важливо, варто повернутись до питання клімату в XVI столітті. Зрозуміло, Гаета – це південь Італії. Однак ми говоримо про часи Малого Льодовикового періоду, коли зими навіть там були далеко не м’якими.

Гаета забезпечувала французам можливість отримувати постачання. У іспанської армії під керівництвом “Великого Капітана” Гонсало Фернандеса де Кордови з цим в Італії були певні проблеми: до того ж, погода погано позначалася на солдатах. Морозу не було — проте все ж таки було дуже холодно, постійно йшли дощі. При сильній нестачі продовольства та великої кількості хворих все це ставило плани швидкого взяття Гаети під загрозу.

Більшість командирів у такій ситуації вирішило б відступити, але El Gran Capitan відступати не звик. Для атаки Гаети потрібно було спершу щось зробити з французькою армією під керівництвом маркіза Салуццо, яка помітно перевищувала іспанські сили. Оцінки зустрічаються різні: або 23 тисячі чоловік проти 15, або 15–16 проти 11–12 тисяч, але у будь-якому разі французів було більше.

Армії стояли по різні боки річки Гарільяно, і ситуація (як це часто бувало в Італійських війнах) дещо нагадувала фронт Першої світової – на якому довго “без змін”. Протягом десь півтора місяця армії утримували позиції, ведучи мляві перестрілки. Французи, на щастя іспанців, явно не збиралися діяти активно: на Різдво маркіз Салуццо навіть ініціював перемир’я, відвів частину військ і відпустив на відпочинок багатьох офіцерів.

Хоча іспанці щойно отримали підкріплення з Неаполя, Салуццо не очікував, що Кордова після Різдва почне активно діяти. Проте El Gran Capitan готувався саме до цього – для форсування ріки вже давно готувались понтони. На 27 грудня армія вже була готова атакувати – про що французи, очевидно, не мали жодної гадки.

Сміливість ідеї Великого Капітана була ширша, ніж просте “рішуче атакувати у важких умовах”. Він задумав розділити армію на кілька частин та одночасно діяти на досить великій території, що для початку XVI століття дуже нетипово. Нещодавно ніхто не уявляв, що важлива битва за участю багатьох тисяч людей може виглядати не лише як “зібралися один проти одного на зручному полі, дочекалися світанку та вирішили всі питання”.

Але Кордова, хоч і був людиною високого походження, як полководець мислив зовсім не “по-лицарськи”. І він неодноразово переконався в тому, що це підхід правильний — його нинішній супротивник змінив на чолі армії герцога Немурського Луї д’Арманьяка, який у квітні склав голову в типовій рицарській атаці на аркебузирів Кордови.

З диспозицією ми розібралися, тепер розберемось із самою битвою: як вже казали, вона цікава не лише героїзмом шевальє Баярда, через який про неї зазвичай згадують. Перш за все, погляньмо на карту.

Як бачите, французька армія маркіза Салуццо перекривала військам Гонсало Фернандеса де Кордови шлях до стратегічно важливого порту Гаета, стоячи у селищ Трайєтто, Кастельфорте та Суйо. Частина війська перебувала у Вальєфредді — в чому не було тактичної потреби. Але, як вже згадувалось, Салуццо відвів частину армії з передових позицій, а багатьох офіцерів відправив у відпустку: мовляв,  Різдво скоро, та й не збираються іспанці в атаку. Загалом у французів було від 15 до 23 тисяч чоловік.

Великий Капітан також розділив свою армію (вона складала 11-15 тисяч: розрахунки виходять із максимальних оцінок). Приблизно 6500 людей під керівництвом Фернандо де Андраде та Дієго Уртадо де Мендоси залишалися на попередніх позиціях біля гирла р. Гарільяно.

Іншу частину армії (бл. 8500 людей) Кордова також розділив. На світанку 28 грудня першим на північ вирушив кондотьєр Бартоломео д’Альвіано, який мав близько 3000 вершників. Його завданням було максимально швидко форсувати ріку понтонами, скувати дії французів і забезпечити плацдарм на тому березі. Слідом вирушила до переправи піхота: Дієго Гарсія де Паредес і Педро Наварро (той найзнаменитіший новатор в галузі облогової інженерії) вели 3500 іспанських солдатів (переважно родельєрос та аркебузірів), а сам капітан Кордова командував 2000 ландскнехтами. У цій групі було також 200-250 вершників, в тому числі кількадесят важких (так, з важкою кіннотою в іспанців все було традиційно погано).

План спрацював навіть краще, ніж Великий Капітан очікував. Французи взагалі не були готові до бою: їхні війська у Суйо та Кастельфорте відступили. Вальєфредда чинила певний опір, але також швидко пала. Судячи з усього, розвідка у Салуццо була відсутня в принципі.

Протягом всього 28 грудня іспанцям, по суті, ніхто не чинив опору. Кордова облаштував штаб у Кастельфорті, а Салуццо тим часом не проводив жодних дій. Тільки ввечері він нарешті провів військову раду, де було прийнято єдине адекватне рішення: відступати з основними силами до Гаети. При тому, спочатку французи збиралися рухатись рікою – сісти на човни у Трайєтто, вийти з гирла і перетнути бухту. Враховуючи, що почалася справжня буря, це явно було поганим рішенням (погода взагалі ті дні була жахлива: зливи при температурі трохи вище нуля).

Звісно, з цього нічого не вийшло. Рухатися по розкислій землі з гарматами та обозом теж було нелегко. Тим часом мобільне угруповання д’Альвіано (кіннота) обігнало французів і наблизилося до Моли. Андраде і Мендоса тепер уже спокійно наводили міст навпроти колишніх французьких позицій, щоб перейти річку і йти туди ж. Все це – вже ранок 29 грудня.

Якраз у Моли стався знаменитий подвиг “лицаря без страху і докору”: там був невеликий міст, на якому лорд Баярд дав відчайдушний бій вершникам іспанської армії. Звичайно, опис того, як він мало не самотужки рубався з сотнями ворогів — романтичне перебільшення, але єдине правда: найкращий лицар Франції з нечисленними силами зумів відкинути кінноту ворога і майже перейшов у контратаку. Однак тут якраз підійшли 2000 ландскнехтів під командуванням самого Кордови, який швидко і впевнено навів лад серед відступаючих.

На жаль, яким би відчайдушно хоробрим лицарем не був Баярд, в цій ситуації він не міг нічого вдіяти. Противник діяв без героїзму, проте дуже чітко і злагоджено, маючи на місці чисельну перевагу (хоча армія французів загалом була значно більше іспанської). Баярд бився, як лев – але це не могло виправити помилки Салуццо. А бездоганній тактиці Кордови не потрібні були Баярди: вистачало дисциплінованих солдатів.

Опівдні Андраде і Мендоса дісталися Моли, і становище французів там стало безнадійним. Коли стало зрозуміло, що вершники д’Альвіано скоро повністю заблокують французьку армію, притиснувши її до моря, Салуццо скомандував відступати до Гаети.

Проблема в тому, що маркіз не був і близько таким блискучим командиром, як сеньйор Кордова. Якщо іспанський воєначальник у критичний для битви момент зумів організувати війська, то під командуванням Салуццо армія просто побігла, кидаючи припаси з артилерією і залишаючи полонених. Якби не героїчні зусилля того ж шевальє Баярда, який бився до вечора, прикриваючи відхід, і пішов до Гаети останнім — французи могли бути розчавлені в районі Моли, де іспанські війська з’єдналися.

Але Салуццо все-таки дістався Гаети, втративши до 4000 убитими і стільки ж полоненими. Проте мораль була провалена повністю, і вже 1 січня 1504 маркіз здав місто. Щоправда, він виторгував хороші умови: обмін полоненими плюс вільний відхід французів, для чого Кордова навіть дав їм два великі кораблі (обидва, втім, раніше були захоплені у противника).

Загалом велика доблесть Баярда — єдине, чим у ці дні відзначилися французи. В іншому Кордова їх переграв і знищив повністю. Битва фактично завершила Другу Італійську війну на користь Іспанії, але головне навіть не це – вона наочно показала, як змінилася війна. Хоча ще століттями будуть проводитись класичні польові битви, стало очевидним: велика битва найкращих європейських армій може бути і такою: маневрування на великій території протягом кількох днів, при якому в єдиний кулак війська не збираються взагалі.

Зараз це здається очевидним, але ми говоримо про часи, коли не було технічних засобів зв’язку, а часто – навіть нормальних карт місцевості. Те, що Гонсало Фернандес де Кордова робив на початку XVI століття в Італії, було для свого часу нехай не абсолютним новаторством, але дуже великим досягненням – одиниці полководців могли провертати подібне.

Це вже не кажучи про інші нюанси іспанської тактики — і звичайно, ставку на вогнепальну зброю, виправданість якої Кордова ще навесні 1503 року при Черіньолі довів (у Гарільяно французи ще стріляли з арбалетів).

Звичайно, ті нечувані ресурси, які Іспанія вкладала в армію – важливий фактор її успіхів у XVI столітті. Як і потужні військові традиції в країні, вся історія якої досі була війною (Реконкіста щойно закінчилася — сам Кордова в ній брав участь).

Але все-таки головним компонентом військового домінування іспанців є саме те, наскільки попереду супротивників вони опинялися в області думки. Що стосується й управління військами в битві, і взагалі організації армії (між іншим, терції як такі ще не створені — це досягнення 1530-х, а Кордова лише заклав основу).

Символічно, що через 20 років — піл час Четвертої Італійської війни, Баярд загине від кулі, випущеної в спину з іспанської аркебузи. Епоха лицарства добігла кінця. Втім, ще через півтора століття вже французи поставлять крапку в історії іспанських терцій — тоді вже вони виявляться прогресивнішими.