Влада СРСР, а за нею і УРСР, спішила накинути населенню своє бачення подій в Угорщині: “Робітничий клас не згоден повертати заводи капіталістам, селянство не хоче чути про повернення земельних магнатів, народ не має наміру відмовлятись від власної влади, та не бажає знову потрапити в ярмо до капіталістів та поміщиків[1]“. Нав`язувалася думка, що план повстання був підготований заздалегідь, та якісно продуманий у військовому плані. Наводилася історична паралель з Угорською Радянською Республікою в 1919 році. Аллен Даллес, брат Державного секретаря США, вказував, що знав про підготовку самого повстання заздалегідь; наводили повідомлення від журналістів Західних видань, котрі теж знали про повстання[2].

Завданнями “контрреволюційного повстання” були[3]: знищення всіх співробітників Управління Державної безпеки – “органу захисту народної влади”; відпущення на свободу з тюрем “фашистів, військових та кримінальних злочинців”, котрі одразу влились в ряди контрреволюціонерів; знищення “провідної сили народної влади – партії робітничого класу”; переслідування представників місцевої влади, працівників Рад, та керівників робітників – “контрреволюціонери” активно ставали членами рухів “За очищення Народної влади”; зазначається, що в час урядування Імре Надя уряд наповнили: “старі хортистські політикани, аристократи, хранителі корони, посадовці палацової гвардії, та інша банда”; читачеві брошури наводиться думка про те, що у “контрреволюції” значну роль відіграло “вторгнення з-Заходу фашистських емігрантських елементів, котрі були вигодовані на долларах”; миролюбний жест угорського уряду (ліквідація мінних полів на кордонах, та знищення різних загорож) “західні підривні організації” використали для перекидання через кордон своїх агентів, та прискорили підготовку для розв’язання повстання.

“Контрреволюціонери” вели подвійну гру – лунали заяви про рівноправ’я та дружбу з СРСР, насправді ж відбувалось спалення книг написаних російською мовою (вказуються твори Леніна, Достоєвського, переклади творів Петефі), пам’ятники радянським солдатам знищувались, повсюди зривались червоні зірки[4]. Спалення книг та партійних газет порівнюються з діяльністю Гітлера, котрий теж громив комуністичну партію[5]. Колишні прибічники режиму Хорті, гадаючи, що політична влада вже у їхніх руках, та порушуючи тактику американських ідеологів з радіостанції “Вільна Європа” почали висувати свої вимоги: Отто Габсбург почав вимагати угорську корону, графи-емігранти оселились в готелю міста Шопрон, поміщики помали вимагати повернення своїх земель, на політичній арені з’явився кардинал Міндсенті; Угорщина мала стати: “передовим плацдармом західного імперіалізму на Сході[6]“. Радіостанція “Вільна Європа”, керована Держдепом США, мала на меті взяти в свої руки післявоєнну політичну еміграцію у свої руки, та забезпечити їй провідну роль в пропаганді направлену на Східну Європу; в Нью-Йорку були створені національні комітети, членів котрих підбирали американці[7]. В Мюнхені, та його околицях з’являлись озброєні загони угорців, котрі заявляли, що готові повернутись на батьківщину в якості “господарів країни”; в Лондоні створюються загони добровольців; угорська молодь та солдати, що емігрували з Франції, Німеччини, Австрії за власною ініціативою прямують до кордонів Угорщини, або вже перейшли його[8].

Комуністична пропаганда також надає інформацію про українських націоналістів. Український націоналіст, колишній радянський громадянин І.М. Бісага, котрий виявив бажання повернутись на Батьківщину, виступив із заявою в Берліні, котра описує діяльність Організації Українських Націоналістів на Заході: “Кілька днів назад я наважився на великий крок у своєму житті. Це мало статись, тому що я не міг більше споглядати брехню та злочинну діяльність, яку проводить на Заході Організація Українських Націоналістів”[9]. Згідно зі свідченнями цього “націоналіста” Бандера, Ленкавський, Кашуба, згідно з наказами своїх господарів створили на території Австрії біля 10 загонів укомплектованих націоналістами. Бандера особисто перевіряв готовність даних загонів. Дані загони мали бути перекинутими в Угорщину для викликання паніки, вбивства радянських солдатів та офіцерів, знищення їхніх сімей. При собі дані загони мали листівки російською, угорською та українською мовами, а також були озброєні американською зброєю[10].

Вказується, що поведінка Імре Надя створила загрозливе становище для “угорської народної демократії”, адже спочатку він виступив, як захисник народно-демократичного ладу. Підтримка дій, котрі мали привезти до порядку в країні (озброєння робітників, надання певних наказів поліції) заспокоїли комуністів, та маси прихильників народно-демократичного ладу. Маси були обдурені демагогією Імре Надя. Він захищав контрреволюційні банди, хотів домовлятись з ними, на свободу були відпущені заарештовані контрреволюціонери, була відмінена комендантська година, що дозволило повстанцям прикриватись мирними жителями[11].

Пізніше він звільнив з уряду всіх міністрів-комуністів, передав майно Партії (комуністичної) всім іншим партіям, вступив у переговори з Йожефом Дудашем[12] (котрий очолював “фашистську банду”; також йому були передані в користування редакція та типографія партійної газети). Його опортунізм переріс у зраду. “Він докотився до того, що дав дозвіл на створення буржуазних партій, ліквідував Угорська Партію Трудящих, намагався незаконно розірвати Варшавський договір, та перетворити Угорщину на театр військових дій, прикликавши на допомогу війська Заходу[13]“.

Надається коротка інформація про діяльність Йожефа Дудаша. На момент повстання йому було 44 роки, уродженець Трансильванії, вказується, що дана особистість була інформатором румунської таємної поліції сігуранцу; потім від 1946 по 1954 роки перебував у тюрмі через причетність до “контрреволюційної змови”. В час повстання Дудаш іменував себе “Угорським Національним Революційним комітетом”, хоча, як вказується, комітету і не існувало – при тому від імені комітету вбивались та затримувались люди, розграбовувались магазини[14]. Дудаш, разом зі своїм спільником Яношем Сабо[15], вимагали для свого комітету 6 міністерських портфелів в уряді. Потім вони вимагали щоб Радбез ООН визнала Угорський комітет воюючою стороною, та щоб в Угорщину була вислана комісія для підписання перемир’я[16].

Біля 200 озброєних людей знаходились в редакції «Сабад неп». Вони займались охороною самої редакції, могли стріляти без попередження, а також вони крали одяг працівників типографії, та одразу переодягали злочинців випущених з тюрем[17]. Вказується, що за матеріалами судового процесу (Дудаша було вбито 19 січня 1957 року) його влада опиралась на озброєні банди, котрі були створені з офіцерів армії Хорті та в’язнів. Для того щоб залякати населення, сприяти поваленню народно-демократичного ладу та приходу до влади Дудаша ці банди вчинили багато кримінальних злочинів, грабунків та вбивств[18].

Не оминається увагою і постать Міндсенті[19]. Кардинал, в одному зі своїх виступів заявляв, що угорці хочуть бути безкласовим суспільством, котре живе в правовій державі, бути нацією та країною в культурно-націоналістичному дусі. Сам соціалістичний устрій названо таким, що є збанкрутілим. Вимагається повернення всіх інститутів церкви (комуністи акцентували на тому, що Міндсенті хотів повернення під юрисдикцію католицької церкви обширних земельних володінь). Ставлення до таких заяв було суворим – зазначалось, що кардинал повернувся до демагогії “християнського курсу” та нацизму[20].

Підсумуємо. СРСР не міг визнати того, що волюнтаристські методи управління в Угорщині призвели до виникнення затяжної системної кризи, котра вилилась в революційний вибух. Винні були знайдені одразу – офіцери армії Хорті, недобиті священники, українські націоналісти, та США, котрі керували їхніми діями. “Єдиною можливістю врятування народної влади, та запобіганню загрози нової спустошуючої війни на Дунаї був розгром контрреволюції”[21]. Акцентуємо на тому, що найкращими засобами, на які опирались “народно-демократичні режими” були радянські танки та військові. Тим не менше, завдання радянської пропаганди були просте – показати те, що у всіх бідах комуністів винні вороги з Заходу, а не сама неефективність комуністичної системи.

Посилання:

[1] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть І: 5.

[2] Там само: 5–6.

[3] Там само: 7–9.

[4] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть ІІ: 6.

[5] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть ІІІ: 6.

[6] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть ІІ, 7.

[7] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть І: 53.

[8] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть І: 54.

[9] Там само.

[10] Там само: 55.

[11] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть ІІІ: 7–8.

[12]румунський та угорський політичний активіст, учасник комуністичного підпілля, потім непримиренний антикомуніст. Був одним із найрадикальніших учасників Угорської революції 1956 року. Очолив групу бойовиків, командував масовими погромами і вбивствами співробітників комуністичної держбезпеки. Очолював один з революційних комітетів, сформулював і оголосив політичну програму повстанців. Після придушення повстання заарештований і страчений

[13]Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть ІІІ: 10.

[14] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть ІІ: 99.

[15] угорський робітник, активний учасник антикомуністичного Угорського повстання 1956 року. Командував великим повстанським загоном під час боїв в Будапешті. Страчений після придушення повстання. У сучасній Угорщині вважається героєм революції.

[16] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть ІІ: 101.

[17] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть ІІ: 104–105.

[18] Там само: 107.

[19]  Архієпископ Естергома і примас Угорщини. Кардинал-священик з 18 лютого 1946 року. Активний діяч Угорської революції 1956 року.

[20] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть ІІ: 10.

[21] Контрреволюционные силы в венгерских октябрьских событиях. Часть І: 10.