Попередня частина: lvivmedievalclub.wordpress.com/2022/02/19/druga_italijska_vijna_chastyna_ii/

Частина III

Суть конфлікту була більш-менш простою: Іспанія та Франція змагались за контроль над Неаполем (читати: південною частиною Італії). Що треба зазначити: якщо у нас зазвичай налічують вісім Італійських воєн і конфлікт 1499-1504 років вважають другою з них, то в зарубіжній історіографії інакше. В англійській Вікі конфлікт, що нас цікавить, називають Третьою Італійською війною — в чому є певний сенс. Справа в тім, що Гранадський договір, підписаний наприкінці 1500 року, війну начебто й завершив… проте фактично виявився лише перемир’ям.

Влітку 1502 року виявилося, що начебто узгоджені умови договору насправді нікого особливо не влаштовують. Тож, бойові дії відновилися, коли армії ще не встигли й розійтися. Щоправда, спочатку то були лише дрібні сутички. Однак французька армія під проводом Луї д’Арманьяка, герцога Немурського, на той момент значно перевершувала сили “Великого Капітана” Гонсало Фернандеса де Кордови.

Кордова був полководцем багатьох талантів. Крім схильності до новаторства (вже в той час він почав створювати те, що в 1530-х перетвориться на справжні терції), харизми, рішучості та хоробрості (йому й самому доводилося лізти на стіни в кінці Реконкісти), Великий Капітан відрізнявся і вмінням елегантно уникнути бою, в який вплутуватися не хотів. Так, замість непотрібної їм битви іспанці вдало втекли у добре укріпленому місті Барлетта.

Вільний час Великий Капітан проводив із користю: постійно йшли навчання зі стрільби з новомодних аркебуз, дій у нічний час (що вже скоро стане візитівкою іспанців), засідок та іншого. Герцог Немурський подібними речами особливо не переймався: як і всі французи, він свято вірив у традиції “лицарської” війни, а стосовно піхоти цілком покладався на контингент швейцарських найманців.

На початку 1503 року від цього неробства стався вельми цікавий епізод.

В одній з дрібних сутичок загін Дієго Уртадо де Мендоси захопив біля містечка Трані кілька французьких лицарів, серед яких був шевальє на ім’я то Шарль де Торг, то Гі де ла Мотт.

Гонсало Фернандес де Кордова воював далеко не по-лицарськи, але все ж був людиною високого походження, вихованою відповідно. Тому він вирішив запросити полонених на бенкет.

Проте шевальє Шарль/Гі на бенкеті перепив – і замість ведення куртуазної бесіди почав ображати італійських військових, рясно представлених у війську Кордови. Італійці вимагали сатисфакції. Зайнятися, крім навчань, все одно було нічим – і, напевно, згадавши про легендарний “Бій тридцяти” часів Столітньої війни, Кордова групову дуель дозволив.

Зійтись вирішили 13 на 13 (для цього Шарлю/Гі довелося викликати товаришів, що стояли з армією неподалік). Все було серйозно: обидві сторони надали арбітрів, для бою підготували широке ристалище. За умовами, кожен переможений позбавлявся своєї амуніції, а також мав виплатити сотню дукатів.

Французи програли італійцям із тріском. Один з них загинув, дев’ятеро було поранено, решта здалися. Італійці мали двох поранених. Після цього виявилося, що французи з’явилися на бій без грошей, тож їх усіх взяли в заручники. Через чотири дні герцог Немурський нарешті виплатив 1300 дукатів (зокрема сотню за мерця), і невдатних дуелянтів звільнили.

За такими розвагами армії дожили до весни, коли на допомогу Кордові прийшов великий загін ландскнехтів (близько 2000). Тепер сили були приблизно рівні. Гонсало Фернандес де Кордова не був би Великим Капітаном, якби він не вирішив одразу атакувати. Часу для обмірковування плану було вдосталь, і, забігаючи наперед —то був хороший план.

Битва при Черіньолі вже була близька, герцог Немурський Луї д’Арманьяк доживав свої останні дні. Про саму битву — згодом…