Наші читачі в більшій чи меншій мірі ознайомлені з Єгоркою Погромом, який донедавна підтримував силу тяжіння земної кулі. Зрешою, так напідтримувався, що при своїй смерті описав дугу, подібно 120-мм міні при польоті. В цьому тексті ми не будемо віддаватись у повній мірі прислів’ю «труп ворога добре пахне», мова йтиме про інше. На початку минулого десятиліття ця високопарна свиня, оволодівши клавіатурою та вийшовши в нині спочилий Живий Журнал, написала рядки «Я – совершенное оружие, я – серебряная пуля, я – итальянский стилет, я – неуправляемая ракета с самонаведением класса “Небеса – Возмездие”, и мне – скучно». Який ідеолог, така й ідея. В будь-якому разі, так почалась історія його проекту «Спутник и Погром», який після 14-го виріс у самостійний вісник.

Ваш покірний слуга ознайомився з матеріалами «Спутника» зовсім малим, бажаючи поглянути на візію ворожих ідеологів. Там було все – забавки з ринковою економікою, просування чи то імперської, чи то більшовицької повістки, незрозуміле бачення питання меншин. Все це прикривалось нальотом елітарності та незрозумілості обивателю. Єгор став головним редактором інформаційних ресурсів «СиП». Однак час ішов – завдяки подіям весни 14-го «Спутник» став досить масовим. На діяльність платформи звернули увагу органи – постало питання, чи дотримуватиметься Єгорка провладного курсу (а правицю в Росії не люблять історично; дуже часто до її представників відносяться, як до корисних ідіотів), чи його викинуть на мороз. Як у будь-якого інертного інтернетного борцуна, перед Єгором стояло питання хліба насущного. Так «Спутник» почав жити під лозунгом «хочешь быть русским – плати», а для читачів ресурсу вводився добрий такий донат. Були й зміни в тематиці матеріалів – почали публікуватись неучпоперські тексти, дякуючи плеяді журналістів, котрих в один голос читачі Просвірніна величали «військовими істориками», або просто «істориками».

Буквально вчора на «СиП» вийшла одна з таких агіток з пафосною назвою «Химера Европы», маючи на увазі Неньку-Вкраїну. В принципі, у цьому дешевому пафосі і є весь «СиП».

Я би й не звернув уваги на продукт 6-ї палати (санітари ж бо й так не приїдуть), якби  в анотації не вказувалось, що автором цього є «историк Михаил Диунов…», який серед усього «…деконструировал украинский национальный миф». Переглядів самого тексту – понад 2 тис. Автор цього справді є кандидатом історичних наук, і серед усього, написав, як вказується на піратському ресурсі «Либрусек» 20 наукових публікацій. Закінчив наш кандидат справжню житницю світлих умів – Гуманітарний університет міста Ярославль, і незрозуміло, де отримав кандидата. Інша справа, що сторінки його, як викладача, на сайтах російських ВНЗ немає. Я допускаю, що помиляюсь, і якщо це так, поправте мене. Що ж до доробку Діунова, він представлений на скріншоті. Суто історичних напрацювань знайти не вдалось, лише переклади…

…зате є успіхи в неучпоперівському:

Три сотні публікацій на закинутому вже сайтику (раджу зайти, там є текст, де імператора Риму в 270-275 рр. Авреліана порівнюють із путчистами ГКЧП), це звісно, рівень таких світил, як Клім Жуков. Перейдемо до його нещодавнього тексту. Починається він наступним:

З другого абзацу (в першому – покликання на ранішу агітку «СиП») бачимо, чому російський аналог нашого Валерія Бебика самостійним автором не виступає. Тут і буквальне сприйняття «Повісті минулих літ» за 862 р., і вказівка, що Новгород був у ІХ ст. Чому Діунов, будучи у зрілих літах, не зумів дізнатись, що Новгород був заснований в 1044 р., коли Володимир Ярославич заснував там дитинець? Відповідь можете дати самі.

Рядки про «существование русского народа примерно с Х века» коментувати не буду. Нагадаю тільки, що в Х ст. не було ні німців, ні французів у звичному розумінні слова. Народ, який населяв далеко не потестарне об’єднання, був, проте ідентифікація його відбувалась не по ознаці «руськості», чи у випадку із Західною Європою, за найменуванням решток Імперії Каролінгів (хоча такі найменування мали місце у політичних договорах, як-то в Боннському 921 р.). Вона відбувалась за династією, релігією/конфесією та мовою. Так Оттона І й назвали «королем германців, або ж тевтонів/rex teutonicorum». Що ж до звернення до етноніму «франки» у раніші віки, включно до IV ст., це відбулось стараннями як римських істориків, що підкреслювали дихотомію «цивілізація-варвари» (уточнюючи, є вони ворогами або федератами, вказуючи конкретну назву племені), так і власне франкських хроністів доби Меровінгів (одне виведення франків від Спарти авторства Григорія Турського чого вартує) і пізніше, «Каролінзького відродження».

Як вишенька на торті, абзац завершує речення про столицю Рюрика в Новгороді. Далі, слідує наступний пасаж:

Топонім «Україна» й демонім «українці» вперше, якщо вірити Іпатіївському списку Руського літопису справді згадується принаймні від 1187 р. Ми це знаємо зі школи. Направду, це питання має величезний корпус історіографії. Проте нас цікавить інше. Чому дорослий чоловік, біля імені якого на всіх русналістських сайтах пише, що він «історик», за чисту монету сприймає повідомлення Іпатіївського списку від 1187 р., коли той список укладено в 20-х роках XV cт.? Іронічно виходить – третій абзац агітки, що мала би деконстроювувати міф, формує міф більш віддалений від реальності.

Четвертий та п’ятий абзаци, де мова йде про формування «третьей Руси» – Залесской, после Северной – Новгородской и Южной – Киевской… [якій] было уготовано сыграть самую важную роль в истории русского государства» пропустимо. Те саме вчинимо й з рядком, де «перевага Північно-Східної Русі» над Києвом веде відлік з правління Андрія Боголюбського (1157-1174). Про цього єднальника Русі, достатньо сказати, що він ішов походами не тільки на Київ (1169 р.), а й на Новгород (1170 р.), Вишгород (1173 р.). Зрештою, потуги Андрія об’єднати князівства на місці відносно монолітної Київської держави закінчились вбивством його власними ж боярами у 1174 р. Наступні пасажі тексту присвячені монгольській навалі:

Про відносно успішні спроби Романа Мстиславича Романовича об’єднати князівства, зайнятті його сином Данилом Києва та обороні релігійного й політичного центру наш історик мовчить. Даремно, адже Данило досить добре боровся з Ордою, завершуючи водночас конфлікт з поляками та угорцями за спадщину свого батька. Шкодую, що Діунов забув і про коронацію Данила Романовича. Однак на це є аргумент – у його світку «окраїн» (особливо тих, що мали дипломатичні зв’язки  з чехами й Остмарком) локальний князь королем стати не міг.

В подальшому, автор переходить у Польсько-Литовську добу, супроводжуючи текст досить бідними літературними зворотами. Тут нема чому дивуватись, адже зазіхання Корони Польської на Галичину, рівним чином що ВКЛ на Волинь, прямо витікають із системи дипломатичних зв’язків княжого Галича. Для того, аби це пов’язати логічно, випустивши із контексту Галицько-Волинську державу, треба немало напрягти голову. Тільки виходить все одно бідно, й після чергового дзвіночка, починаєш задумуватись, чи не олігофрен це писав? Для того, аби зробити контрольний, йдемо далі:

Автор явно не в курсі, що принаймні зі XVII ст. українська та російська мови вже були взаємно незрозумілі. Доказом цьому служить факт, що в 1654 р. при укладі Березневих статей були потрібні перекладачі, щоб сторони могли розуміти один одного. Далі слідують відверто несерйозні закиди, що греко-католицька церква не отримала поширення ніде, окрім Заходу України:

Факт наявності в структурі УГКЦ екзархатів по всій Наддніпрянщині з Кримом включно, трьох єпархій у Польщі, по одній у Франції, Німеччині, Італії, двох митрополій у одній лиш Пінвнічній Америці вказує дещо інше. Не згадав він і монолітної єдності, яку продемонстрували всі церкви грецького обряду в Україні, висловленого нещодавно митрополитом Єпіфанієм з приводу російського вторгення. Проте, Діунов про це не згадав, очевидно також зі скромності.

Тим не менш, «максимально вдумливий нарис» не зупинити. Він іде в Новий та Новітній час, змішуючись із текстами Єгорки Погрома – про фабрикацію поляками українського народу, підтримки цього урядом Дунайської монархії «в середині ХІХ ст.» (Франц-Йосиф, дякуючи Миколі І за 1848 р., так і думав, певно), перетікаючи до Перших Визвольних змагань. Тут вітання Діунову передасть виходець із старшинського роду (якого не оминула русифікація) Павло Скоропадський, бо для мене питання ідіотизму «історика» зникло в ході прочитання:

Автор з огляду на це вирішив пошкодувати читача, й в останньому абзаці підсумував чи то свою антирадянську позицію (досить нетипово для нацболівського «СиП», який з 24-го лютого в один голос твердить про «антифашизм»), чи то віддає почесті цьому дегенеративному й лицемірному об’єднанню квазідержав. Погодьтесь, про націєтворчу місію Союзу рідко коли можна почитати – в цьому Діунов перевершив себе.

P.S.: навідміну від мокшанських істореків та (((істориків))), історики українські допомагають фронту безпосередньою участю. Було би добре зустрітись із Діуновим в степах Кубані через рік-півтори, однак це, на жаль, неможливо – на його сторінці у Фейсбуці в місці проживання стоїть Потсдам.