Україна та Росія – дві зовсім різні за політичним устроєм держави. Росія – це авторитарна країна, у якій вся повнота влади зосереджена в руках однієї людини, а народ фактично позбавлений будь-якого права вплинути на політичне життя своєї держави. В Україні ми бачимо зовсім іншу ситуацію – демократію, у якій народ прямо впливає на політику країни. Чому так сталося, що територіально близькі держави так суттєво відрізняються одна від одної?

Така різниця виникла не з пустого місця і не просто так. Якщо зануритися в історію обох країн – ми побачимо практично те саме, що і зараз. І витоки такої ситуації потрібно шукати не в минулому столітті, не в позаминулому, і навіть не з доби козаччини. Все набагато глибше, все простежується ще з далеких XIII-XIV ст.

Відмінності у формуванні зовсім різних політичних систем потрібно шукати з часу монгольського завоювання Русі. Саме з середини XIII ст. розпочинається процес формування авторитарної системи в князівствах волго-окського міжріччя. Ця територія стала найбільш залежною від Золотої Орди, фактично ставши її улусом. І це зовсім не перебільшення. Формально зберігалася самостійність князівств, однак це було лише “на папері”[1]. Реально ці землі були інкорпоровані в податкову систему Золотої Орди після перепису населення 1257 р. [2], коли сюди прийшли монгольські намісники – баскаки, чиї резиденції знаходилися у Володимирі на Клязьмі, Ростові, Суздалі, Твері, Ярославлі, Угличі, Муромі та інших містах. Їхнім завданням був контроль за вчасною виплатою данини. Це дозволило монголами оподаткувати місцеве населення та отримувати щорічні регулярні виплати з цих земель. Згодом, у 1275 р. тут був проведений другий перепис населення[3]. А коли місцеве населення повставало, то це було тільки нагодою для князя показати свою вірність хану та жорстоко придушити повстання. Так було у 1262 р., коли відбулися повстання в містах проти надмірного збору данини[4], так сталося і в 1327 р., коли відбулося Тверське повстання, яке було придушене московським князем Іваном Калитою, внаслідок чого Москва остаточно закріпила свою домінуючу позицію в регіоні[5].

Місцеві ж князі фактично стають намісниками та слугами монгольських ханів, регулярно відправляючись в Орду для отримання ярликів та вираження своєї рабської покірності. У ставці хана вони раби, вони не представляли ні себе самих, ні свого князівства – а були заручниками, представниками хана в своїх князівствах[6].  Однак, повертаючись до своєї землі – вони стають особами, у яких необмежена влада і всі повинні підкорятися рішенням князя. Будучи вірними слугами, московські князі, починаючи з XIV ст. намагаються отримати від хана довіру, аби стати могутньою силою в регіоні. Саме з волі останнього вони отримують ярлик на велике княжіння, що дозволило їм стати старшими серед інших. Протягом всього XIV ст. московські князі продовжували бути підданими хана, щоразу відправляючись в ординську ставку. Навіть баскаків вже не треба було – князі самі возили данину хану[7]. Навіть в кризові для Золотої Орди часи московські князі далі вважали себе ординськими підданими, продовжуючи їздити в ставку хана. І це все продовжувалося аж до кінця XV ст. коли Орда фактично припинила своє існування.

Натомість ми бачимо зовсім протилежну картину, яка існувала в руських землях. Так, після монгольського завоювання більшість сучасних українських земель були включені безпосередньо в склад Золотої Орди. Однак, це не стосувалося Галичини та Волині. Королівство Русі (з 1253 р.), було тим утворенням, де найменше відчувався ординський вплив. Передусім це простежується в тому, що на цих землях не проводилося перепису населення, тому не існувало системи баскацтва, отже податок за принципом московських земель не виплачувався. Також регулярних поїздок князів в ставку хана за ярликом не було. Коли Данило Романович їздив в Орду, то він перебував лише в Сараї, в той час як північно-східні князі змушені були їздити аж в столицю Монгольської імперії Каракорум. Важлива деталь – в літописах ми можемо прочитати, що якщо Данило їде до хана, то це не честь, велике приниження для нього, а коли московські князі – то це честь для них. Це вельми показовий момент, який чітко дає зрозуміти ставлення літописців та князів до ординського панування. Зрештою, галицько-волинські землі навіть в деякі періоди виступали повністю незалежними від Орди. Так було протягом 1253-1257 рр., під час війни короля Русі Данила Романовича з Куремсою після його коронації, так було і в 1301-1308 рр., коли Юрій Львович теж прийняв титул короля Русі та створив Галицьку митрополію на землях, непідконтрольних Орді[8]. Значною міро тут відчувався вплив західних країн, що видно з канцелярії галицько-волинських князів, які видавали документи латиною. Важливий момент – ці документи видавалися не тільки князями, а й місцевими боярами та представниками міського самоврядування[9], що вказує на те, що тут вже в першій половині XIV ст. існували міста з магдебурзьким правом (про поширення тут магдебурзького права можна говорити вже з кінця XIII ст.). А вже після входження українських земель до Польщі та Литви магдебурзьке право поширилося і на інші великі міста Русі.

А Московія в цей час далі залишалася ординською територією. Власне, тут так і не було впроваджено магдебурзького права, а згодом вже в Російській імперії воно було заборонене. Москва протягом 250 років ординського панування дуже добре увібрала в себе азіатську авторитарну систему управління державою. Натомість територія України навпаки, набагато менше на собі відчула ординські впливи. Королівство Русі стало “дверима” для західного світу, який саме через землі Галичини та Волині поступово поширився на схід. Зрештою, українські землі опинилися у складі Речі Посполитої, тої держави, де існувала виборність монарха, шляхта мала широкі привілеї, де не могло бути місця деспотії, яка процвітала в Московії. Тому і сьогодні ми маємо такі суттєві відмінності в устрої України та Росії.

Список використаних джерел та літератури:

1. Лаврентьевская летопись. Полное собрание русских летописей. Москва, 2001. Т.1. 540 стлб.
2. Никоновская летопись. Полное собрание русских летописей. подг. И. Бычков. Санкт-Петербург, 1855. Т. 10. 244 с.
3. Войтович, Леонтій. Галицько-Волинське князівство і Королівство Русі та монголи. Проблеми історії війн і військового мистецтва. Львів, 2019. Вип. 2. 45-146.
4. Горский, Антон. Москва и Орда. Москва: Наука, 2000. 214 с.
5. Камалов, Ильяс. Золотая Орда и русский улус (татарское влияние на Россию). Перевод с турец. яз. И. М. Миргалеев; отв. ред. А. В. Аксанов. Казань, 2016. 304 с.
6. Купчинський Олег. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть. Дослідження. Тексти. Львів, 2004. 1292 с.
7. Назипов, Ильгиз. Русские земли по отношению к Улусу Джучи (Орде): это государство-вассал или часть ордынского государства? Вестник Пермского университета. Юридические науки. Пермь, 2012. Вып. 2 (16). 41-51.
8. Похлебкин, Вильям. Татары и Русь. 360 лет отношений Руси с татарскими государствами 1238-1598 гг. (От битвы на р. Сить до покорения Сибири). Справочник. Москва, 2000. 190 с.

---

[1] Назипов, Ильгиз. Русские земли по отношению к Улусу Джучи (Орде): это государство-вассал или часть ордынского государства? Вестник Пермского университета. Юридические науки. Вып. 2 (16 (Пермь, 2012), 41-51.

[2] Лаврентьевская летопись. Полное собрание русских летописей. Т.1. (Москва, 2001), 330.

[3] Никоновская летопись. Полное собрание русских летописей. Т.10. (Санкт-Петербург, 1885), 152.

[4] Лаврентьевская летопись, 331.

[5] Антон Горский. Москва и Орда. (Москва: Наука, 2000), 54-55.

[6] Вильям Похлебкин. Татары и Русь. 360 лет отношений Руси с татарскими государствами 1238-1598 гг. (От битвы на р. Сить до покорения Сибири). Справочник. (Москва, 2000), 28.

[7] Ильяс Камалов. Золотая Орда и русский улус (татарское влияние на Россию). Перевод с турец. яз. И. М. Миргалеев; отв. ред. А. В. Аксанов. (Казань, 2016), 64.

[8] Леонтій Войтович. Галицько-Волинське князівство і Королівство Русі та монголи. Проблеми історії війн і військового мистецтва. Вип. 2. (Львів, 2019), 123.

[9] Олег Купчинський. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть. Дослідження. Тексти. (Львів, 2004), 162-166; 194-200.