Попередня частина:

lvivmedievalclub.wordpress.com/2022/01/17/pershyj_period_hromadjansjkoi_vijny_1642_1644/

У 1644 році парламентські війська пішли у загальний наступ. Взимку шотландська армія почала тіснити північну армію короля, але не змогла просунутися далі через загрозу з боку лорда Ньюкасла¹. Одночасно з цим, на початку весни Воллер мобілізував 8 тисяч солдатів та почав контрнаступ на півдні Англії з метою повернення втрачених територій. 29 березня він розбив роялістську армію Гоптона під Черітоном, у ході якої велика кількість роялістських офіцерів потрапила у полон чи загинула². Поразка роялістів відкрила Воллеру шлях на північ, що дозволило йому з’єднатися з армією Ессекса та спільними силами почати наступ на Оксфор³. Наступ шотландців на півночі полегшив становище армії Ферфакса та Східної Асоціації, яка 11 квітня розбила роялістів під Селбі, після чого спільно з шотландцями взяла в
облогу Йорк, що поставило Ньюкасла та все північне угрупування роялістської армії на межу катастрофи. Для порятунку північної армії, принц Руперт наприкінці весни рушив на північ, захопивши по дорозі Ліверпуль та Болтон⁴.

На початку червня об’єднана армія Воллера та Ессекса почала наступ на Оксфорд, змусивши короля покинути місто під загрозою облоги та просуватися на захід. Ессекс відвоював частину південних графств, тоді як Воллер продовжив рухатися на захід, але 29 червня був зупинений королівськими військами під Кроппі-Бридж. Хоча втрати були мінімальні, а результат невизначений, 5-тисячна армія Воллера, яка складалася в основному з мобілізованих лондонців, відступила. Це дозволило королю відразу ж розгорнути наступ на південних захід для перехоплення армії Ессекса⁵. У цей же час, по дорозі до обложеного Йорка принц Руперт зібрав 14-тисячну армію і вирушив напряму до Йорка, що змусило парламентсько шотландські війська зняти облогу і зайняти більш вигідну оборонну позицію⁶. Руперт увійшов до міста, де поповнив запаси та зустрівся з армією Ньюкасла, після чого 2 липня 17,5-тисячна армія роялістів підійшла до Марстон-Мура, де зіткнулася з 24,5-тисячними військами парламенту і Шотландії у найбільшій битві громадянської війни.

Парламентська армія складалася по суті з трьох менших армій: лорда Ферфакса, армії Східної Асоціації лорда Манчестера і шотландської армії лорда Лівена (1580 – 1661). На правому фланзі розташовувалася армія Ферфакса, на лівому – кавалеристи Кромвеля, а по центру перебували шотландці Лівена⁷. Лівим крилом роялістів командував барон Джордж Горінг (1585 – 1663) з підтримкою Ньюкасла; на правому крилі розташувалася кавалерія барона Джона Байрона (1599 – 1652) та принца Руперта; по центру розташовувався Джеймс Кінг (1589 – 1652). Атаку розпочали парламентські війська, лівий фланг яких під командуванням Кромвеля витіснив правий фланг Байрона і зіткнувся з кавалеристами Руперта⁸. По центру парламентська піхота не змогла прорвати ворожий стрій і була відкинута, а правий фланг Ферфакса був розбитий роялістами Горінга: частина шотландців і кавалеристів Ферфакса втекла з поля бою, а сам полководець опинився відрізаним від парламентських частин і вирішив прориватися до Кромвеля⁹. Тим часом, на лівому фланзі кавалеристи Кромвеля за підтримки шотландців розбили кінноту принца Руперта, коли до них прибув Ферфакс з інформацією про поразку на правому фланзі і загрозу для всієї армії. Кромвель перегрупував кавалерію та атакував Горінга, який не витримав натиску переважаючих сил. Хід бою уже був вирішений і парламентські війська кинулись на центр роялістів та піхоту Ньюкасла. До 10 вечора битва була завершена¹⁰.

Роялістські війська були повністю розгромлені, їх втрати складали 4 500 солдатів вбитими, 1 500 пораненими, близько сотні офіцерів потрапили в полон, армія втратила всю артилерію, низку прапорів і документів, тоді як парламентські війська втратили всього 300 солдатів вбитими¹¹. Роялісти не мали ніяких значних сил для протистояння на півночі, тож вони покинули Йорк і з залишками військ відправилися на південь до короля. Парламент, у свою чергу, здобув найбільшу перемогу за час війни, а також отримав можливість для захоплення всієї північної Англії. Крім того, битва продемонструвала якості кавалерії Кромвеля, яка в подальшому стане основою для реформованої «Армії нового зразка»¹².

І хоча для північної армії Марстон-Мур був катастрофою, битва на стала вирішальною у війні і не ускладнила становище короля. Так, після того, як Карл І зупинив і змусив відступити Воллера під Кроппі-Бридж, король відразу ж вирушив на південних захід Англії для ліквідації армії Ессекса. 21 серпня 19- тисячна армія короля блокувала 9-тисячні парламентські війська під Лоствітілем, звужуючи кільце з кожним днем¹³. Після декількох безуспішних спроб прорвати блокаду, 1 вересня Ессекс із загоном кавалеристів зміг евакуюватися: не маючи іншого вибору, решта армії здалася на милість роялістам¹⁴. Перемога дозволила відновити контроль короля над південно-західною Англією та покращити стратегічне становище Оксфорда і не дозволила парламенту скористатися успіхом під Марстон-Муром на повну.

Після перемоги над Воллером і Ессексом та відновленням контролю над південно-західною Англією Карл не зупинився на досягнутому, а продовжив проявляти ініціативу, розвернувши війська на схід у напрямку Лондона¹⁵. Воллер вирушив назустріч Карлу, до нього приєднався граф Манчестер та Ессекс із вцілілими після Лоствітіля військами, довівши чисельність армії до 19 тисяч. 27 жовтня 8 500 королівських солдатів зіткнулися з парламентською армією у Другій битві під Ньюбері: парламентські війська атакували роялістів, які знаходилися на кращих позиціях і змогли захопити артилерію, але були вибиті з більшості позицій. Під вечір граф Манчестер організував атаку, але також не добився значних успіхів і був зупинений. Як і більшість битв війни, її результат був невизначеним: обидві сторони втратили більше тисячі солдатів, королівські війська відступили у злагодженому порядку і їх ніхто не переслідував. Король з’єднався з принцом Рупертом і відступив до Оксфорда, а парламентські війська не змогли скористатися стратегічною перемогою¹⁶. Більше того, битва спричинила до розколу серед парламентських командирів і політиків: частина офіцерів, таких як Кромвель, були незадоволені діями окремих командирів під час битви та війни в цілому, зокрема графа Манчестера, а також не могли дійти згоди щодо подальших дій. У парламенті, тим часом, почала формуватися група, яка виступала за укладення миру з королем, зважаючи на те, що за два роки війни парламент досяг незначних успіхів і ситуація майже не зрушила з місця¹⁷.

Таким чином, попри невизначений результат битви під Ньюбері, вона мала серйозні політичні наслідки. На початку 1645 року англійський парламент прийняв «Акт про самозречення», згідно з яким будь-який член Палати Лордів чи Палати Громад не мав права брати участі у керуванні армією – це в першу чергу стосувалося графа Ессекса та графа Манчестера, яких звинувачували у нерішучості та невмілому командуванні. Винятком акту станови Олівер Кромвель¹⁸. В результаті цього, роль та авторитет Кромвеля і Ферфакса значно зростуть, що дозволить почати реформи англійської армії та формування нової, професійної армії, яка гратиме ключову роль у ході війни.

17 січня 1645 року англійський парламент офіційно створив Армію нового зразка під командуванням тепер уже капітан-генерала Томаса Ферфакса. Чисельність армії складала 22 тисячі осіб, об’єднавши армії Східної, Південної асоціацій та армії лорда Ессекса¹⁹. Проте армія була ще не готовою до бойових дій: взимку обидві сторони були виснажені від війни, а війська страждали від нестачі припасів і деморалізації, а також проводили мирні перемовини²⁰. У квітнi бойові дії відновилися: принц Руперт з королем відправився на північ для повернення території, втраченої після Марстон-Мура, ще одна армія збирала війська на заході, а третя залишилася в Оксфорді. Армія нового зразка взяла участь у перших сутичках з роялістами і почала наступ на Оксфорд і взяла місто в облогу всередині травня. Наприкінці місяця принц Руперт взяв штурмом Лейкетсер, змусивши Ферфакса покинути облогу Оксфорда і відправитися для протистояння роялістам²¹. 14 липня 13-тисячна парламентська армія Ферфакса та Кромвеля зустрілися з 7,5-тисячними військами короля під Нейсбі.

Правим крилом роялістської армії командував принц Руперт, лівим – барон Ленгдейл (1598 – 1661), в той час, як король з основними військами розташовувався по центру. На правому фланзі парламентської армії знаходився Кромвель, на лівому – Генрі Іретон (1611 – 1651), а по центру знаходився Ферфакс²². Атаку почав центр роялістів за підтримки правого флангу принца Руперта, який згодом атакував кавалерію Іретона, тоді як кавалерія Кромвеля кинулася на Ленгдейла. Як Руперт, так і Кромвель досягли успіху і розбили ворожі сили: кавалерія Руперта захопила Іретона в полон і продовжила переслідувати розбиту кінноту парламенту, тоді як більшість кінноти Кромвеля залишилася на полі бою і атакувала роялістську піхоту, яка в цей час почала здобувати верх і тіснити парламентський центр. Не витримавши флангового удару, порядок роялістів зламався: усвідомлюючи, що битва вже програна, Карл з рештою армії відступив з поля бою, згодом до нього приєднався Руперт, який повернувся від переслідування парламентської кінноти²³.

Втрати роялістів склали 5 тисяч солдатів вбитими, пораненими і захопленими в полон, включно з артилерією, багатьма офіцерами та особистою документацією короля. Після битви парламентські війська розбили залишки роялістів, захопили Лейкестер та почали просуватися на захід²⁴. Король втратив у битві найбільш боєздатні частини і не мав змоги відновити армію такої ж якості для протистояння парламенту. Остання серйозна армія роялістів під командуванням Горінга була розбита 10 липня під Лангпортом, що зробило захоплення решти країни та перемогу у війні питанням часу²⁵. 10 вересня капітулював Брістоль, що позбавило короля будь-яких шансів отримати допомогу з Ірландії, у жовтні парламентські війська захопили Уельс. Звужуючи кільце навколо підконтрольній королю території, наприкінці 1645 року парламентська армія почала готуватися до третьої облоги Оксфорда²⁶.

На початку 1646 року роялісти контролювали лише околиці Оксфорда, райони північного Уельсу і розрізнені замки на півночі та заході. До весни більшість цих територій захопив парламент, розбивши решки роялістських військ і наблизилися до Оксфорда. Усвідомлюючи небезпеку бути впійманим у місті, Карл наприкінці квітня покинув Оксфорд і таємно відправився на північ, де здався в полон шотландській армії²⁷. 1 травня армія Ферфакса підійшла до Оксфорда і взяла місто в облогу: після тривалих перемовин, 24 червня столиця роялістів капітулювала, принц Руперт покинув Англію, а парламентські війська захопили всі ключові міста роялістів²⁸. Карл все ще сподівався на продовження протистояння і очікував, що шотландці допоможуть королю відновити владу в обмін на поступки в питаннях релігії. Але його сподівання виявилися марними – на початку 1647 року короля було передано англійському парламенту, таким чином завершивши перший етап Громадянської війни²⁹.

Таким чином, у ході першого етапу Громадянської війни війська парламенту здобули рішучу перемогу над роялістами: при цьому, найбільш вирішальним був передостанній рік війни, у ходу якого королівські війська були повністю розбиті. Проаналізувавши військові тенденції XVII століття, ми побачили, що Англія не залишилася осторонь військових нововведень інших
країн і переймала досвід Нідерландів і Швеції. Крім того, на стороні обох ворогуючих сторін воювали ветерани Тридцятилітньої війни, які застосували свої вміння на практиці. Війна також продемонструвала вирішальну роль ударної кавалерії, від якої залежав хід ключових битв війни. У ході перших двох років перевага була зазвичай за королем, чиї війська всередині 1643 року досягли найбільших успіхів і були за крок до перемоги. І хоча роялісти не змогли зламати парламентські війська, а згодом потерпіли розгром під Марстон-Муром, на 1644 рік вони все ще утримували головні території і закріпилися на заході, тоді як парламент крім отримання півночі не добився значних результатів. Найяскравіше це проявилося у другій битві при Ньюбері, результатами якої парламент не зміг скористатися. Це спричинило до важливих реформ та реорганізації армії, яка у 1645 році здобула блискучу перемогу під Нейсбі, що вирішило подальший хід війни. Головну роль у битві, як і під Марстон-Муром, зіграла реформована кіннота Олівера Кромвеля. Парламент встановив контроль над всією Англією та ув’язнив короля, що викликало серйозне питання – що робити далі? Відсутність вертикалі влади спричинив конфлікт між армією та парламентом, який підбурювався Карлом І. Через рік Англію охопила нова війна.

Список використаних джерел та літератури:

1. The Committees of both Kingdoms Letter to the Town of Newcastle, Feb. 3, Historical collections of private passages of state: volume 5, 1642-1645, Proceedings in north, 1644, https://www.british-history.ac.uk/rushworth-papers/vol5/pp603-653#h2-0004

2. MacLean John, The Visitation of Gloucestershire 1623 (London, 1885), p. 143

3. Hyde, The history of the rebellion, p. 208-209

4. The Lord Fairfax’s letter to the Committee of both Kingdoms,

5. Hyde, The history of the rebellion, p. 209

6. Propositions to be tendered to the Enemy

7. Tincey, Roberts, Marston Moor 1644: the Beginning of the End, p. 21-22

8. The Marquiss’s answer to the Generals Propositions.

9. Memoirs of Prince Rupert and the cavalliers: including their private correspondence, p. 462

10. The Marquiss’s Answer to the Generals Propositions

11. Tincey, Roberts, Marston Moor 1644: the Beginning of the End, p. 81

12. Royle, Civil War: The Wars of the Three Kingdoms, 1638-1660, p. 344

13. “Battle of Lostwithiel 31 August 1 September 1644”, Historic England, https://historicengland.org.uk/listing/the-list/list-entry/1413762

14. An answer to a Declaration and Charge against the Lord Wilmot, Historical collections of private passages of state: volume 5, 1642-1645, Historical collections: Earl of Essex’s march into west, June, 1644, https://www.british-history.ac.uk/rushworth-papers/vol5/pp.677-748

15 To the Lords and Commons of Parliament, assembled at Westminster

16. Major-General Skippon’s letter to the Committee of both Kingdoms.

17. Hyde, The history of the rebellion, p. 232

18. Chap. I. Containing the Proposals, Debates, and perfecting of the New Model of the Parliament’s Army under Sir Thomas Fairfax, Commander in Chief: And the State of the King’s Affairs and Strength, as also the Parliament’s, at that time, Historical collections of private passages of state: volume 6, 1645-1647, Historical collections: the New model army

19. February 1645: An Ordinance for Raising and maintaining of Forces for the defence of the Kingdome, under the Command of Sir Thomas Fairfax, Knight, Acs and Ordinances of the Interregnum, 1642-1660, https://www.british-history.ac.uk/no-series/acts-ordinances-interregnum/pp614-626

20. Wanklyn, A military history of the English Civil War, p. 217-218

21. Memorials of the civil war: comprising the correspondence of the Fairfax family… p. 228, 294

22. To Sir William Campian Governour of Borstal, Historical collections of private passages of state: volume 6, 1645-1647, Historical collections: military actions, January 1645 to the Battle of Naseby https://www.british-history.ac.uk/rushworth-papers/vol6/pp23-89

23. To Sir William Campian Governour of Borstal

24. For the honourable William Lenthal, speaker of the Commons House of Parliament, Oliver Cromwell’s letters and speeches, edited by Thomas Cartyle (Chapman and Hall, 1845), p. 214

25. Die Luna, 16 Junii, 1645. The Fight at Langport, July 10th.

26. Memorials of the civil war: comprising the correspondence of the Fairfax family… p. 268-269

27. King Charles I to Queen Henrietta Maria, XX, Charles I in 1646. Letters, edited by John Bruce. (Offices of the Royal Historical Soc., Univ. College London, 1856),
https://books.google.com.ua/books id=C9o_AAAAcAAJ&pg=PA32&redir_esc=y#v=onepage&q&f=false

28. Chap. IX. Of the Surrender of Oxford, Worcester, Wallingford-Castle, Historical collections of private passages of state: volume 6, 1645-1647, Historical collections: the surrender of Oxford, ect, https://www.british-history.ac.uk/rushworth-papers/vol6/pp276-298

29. Wedgwood Cicely, The King’s War, 1641-1647 (Penguin, 1984), p. 603-605