В останній день 406 року племена вандалів, свевів та аланів пересікли замерзлий Рейн в районі Могонціака (суч. Майнц), спустошили римську Галлію та направились до Іспанії.

Забігаючи вперед, слід сказати про те, що цей виступ варварів не був локальним зіткненням лімітанів з окремими бандами германців. Армія пізньої Імперії  хоч і мала в своєму складі сильні гарнізони в укріпленнях вздовж лімесу. Однак ці сили були розраховані суто на протидію вилазкам; масові вторгення, під час  яких число ворогів нараховувало кілька тисяч, вимагали участі польових військ. Незадовго до вторгення, частина римських сил у Галлії була передислокована. Як наслідок, прикордонні війська не змогли справитись із десятками тисяч супротивників.

Найбільше число воїнів виставили три племінні об’єднання: вандали, алани та свеви (серед вандалів виділялись два політичні угрупування: хасдінги та силінги). Вандали давали про себе знати й раніше. Взимку 401-402 рр. вони здійснили набіг на провінцію Реція, в результаті чого, перед форсуванням Рейну, вони опинились у Середньому або Верхньому Подунав’ї. Протягом усього IV ст. вони жили на значній відстані від кордонів Імперії, зокрема на північний схід та захід від Карпат. Ідентифікувати свевів проблематичніше. Цей етнонім часто використовується для означення конфедеранції германських племен періоду Принципату, однак починаючи із середини ІІ ст. вони у римських джерелах не згадуються. У V ст. етнонім «свеви» починає широко згадуватись для означення германських народів, які проживали на окраїнах Великої Дунайської рівнини.

Історія аланів, кочовиків, які проживали у сухих степах Причорномор’я, чия мова відносилась до іранської групи, ставить ще більше проблем. Вони проживали на відстані бл. 3,5 тис. км. від Рейну станом на 370 р. Алани стали першими, на чию долю випало нашестя гунів. Зрештою, після 376 р. їх окремі групи мігрували на захід.

Що ж до письмових свідчень, навалу 406 р. згадує ряд сучасників, а також історики перших наступних століть. Так, Проспер Аквітанський у другій частині (від смерті Валента до смерті Валентиніана ІІІ та захоплення Риму вандалами) своєї «Хроніки» вказує наступне:

«На час консульства Аркадія і Проба [406 р.] вандали і алани, прорвавшись через Рейн, за 2 дні до січневих календ вторлись до Галлії».

У ІІ книзі «Історії франків» Григорія Турського бачимо наступне:

«…вандали, пішовши зі своїх місць, з королем Гундеріхом рушили до Галлії; надмірно її спустосивши, вони напали на Іспанію. За вандалами рушили свеви, тобто алемани, котрі захопили Галісію».

Як же цим ордам вдалось перейти лімес? Незадовго до вторгення через Рейн, бл. 405 р., на територію Імперії з півночі вторгнувся готський вождь Радагайс. Коли він досяг Флоренції і ледь не захопив місто, на допомогу гарнізону прийшли великі сили римлян, очолені magister militum Заходу Флавієм Стиліхном. Для проведення контратаки останній мобілізував немалі сили: підрозділи з Італії, Рейнського кордону, допоміжні війська аланів та гунів. Як наслідок, після бойових дій, Радагайса було взято в полон і страчено. Немало з його воїнів Стиліхон включив до своєї армії.

Римляни цілком могли відбити нашестя вандалів та аланів у 406 р., якби Галлія залишилась прикритою. Передислокація значної частини контингенту в регіоні призвело до того, що на лімесі несли службу поодинокі формації. Могло тішити лиш те, що немало з цих підрозділів були випробувані в боях IV cт., як-то Mattiaci juniores, Leones seniores, Brachiati juniores, Salii seniores, Gratianenses, Valentianenses, Batavi juniores. До них додали підрозділи, навербовані з варварів (Гоноріаки) й хотіли танцювати з наявного. Однак, побачивши відхід галльської армії, коаліція германців вирішила переходити в наступ. Контрміри Стиліхона проти вандалів, аланів та свевів натомість були або мінімальними, або зовсім ніякими. Дехто взагалі сумнівається в тому, що варвари зустріли спротив, засновуючи припущення на відсутності повідомлень про вторгнення у «Новій історії» історика кінця V ст. Зосима. Інша справа, звісно ж, що свої повідомлення про початок віку автор зкомпілював з текстів колег по цеху – Євнапія та Олімпіодора, поєднавши інформацію про вторгнення Радагайса та виходом за Рейн у 406 р.

Фрагменти твору авторства деякого Рената Профутура Фрідегіда, який був сучасником описуваних подій, дійшли до нас завдяки старанням Григорія Турського, вказують на те,  що на кордонах Реції, де знаходились вандали, було неспокійно ще у 401-402 рр. Наступні повідомлення про вандалів датуються літом-осінню 406 р., коли хасдінги просунулись приблизно на 250 км. на північ, для рандеву з франками (на цей час, федератами Імперії) у Середній течії Рейну. За свідченнями з уривків Фрідегіда, вони понесли чималі втрати, поки їм на допомогу не прийшли алани. Дати цих баталій невідомі, однак вони відбулись безпосередньо перед тим, як хасдінги та силінги разом із аланами та свевами перейшли Рейн 31 грудня.

Та обставина, що останні переправились конкретно біля сучасного Майнцу, підтверджує, що здійснивши кампанію на півдні, ці групи нанесли головний удар на півночі. Припускаємо, що територію основного проживання алеманів вони обійшли, а з франками у них виник конфлікт. Федерати чинили нападникам відчайдушний спротив та знищили бл. 20 тис. ворогів разом із вандальським королем Годегізілом (Годагіслом).

Подробиці вторгення через Рейн, на жаль, неможливо детально відновити. Усі наявні свідчення представлені слідами руйнацій, за якими можна відновити загальну картину. «Сліди» пчинаються там, де інтервенти форсували річку – від Могонціака, на захід і північ від міста, в глибину прикордонної смуги – до Августи Треверорум (суч. Трір) та Дурокорторума (Реймс). Опісля, вони доходять Торнакума (Турне), Неметакума (Аррас) та Самаробріви (Ам’єн). Після цього германці повернули на південний захід, рухаючись зі сторони Лютеції (Париж), Авреліанума (Орлеан) і Цезародунума (Тур) до Нарбонської Галлії. Все це турне тривало майже 2 роки. Найбільш живі свідчення, які дійшли до нас, авторства місцевих поетів. Найбільш знаменитому серед них, Орієнту, належать рядки «Вся Галлія наповнилась димом, неначе поховальне багаття».

Інший поет, Проспер Аквітанський, інтерпретував нашестя як свідчення загибелі «основ нестійкого світу»:

«Той, який колись перевертав землю лемішами сотень плугів, трудиться тепер у поті чола свого, аби заробити бодай на пару биків; чоловік, який приїжджав через прекрасні міста, тепер іде пішки по землі, розореній ворогами. Купець, що бороздив моря на десяти гордих кораблях, сідає тепер у крихітний човник і сам же кермує ним. Немає більш ні країн, ні міст, яких не торкнулись би нашестя; все стрімко йде до свого кінця».

Цей же автор додає у «Епіграмах» більш емоційно забарвлені рядки:

«Мечем, чумою, голодом, спекою та морозом – тисячами різних способів одна й та ж смерть завдає ударів нещасному людству».

Розграбувавши Галлію, в 409 р. сили вандалів, аланів та свевів продовжили шлях через Піренеї та Іспанію. Ідацій, хроніст V cт. з цього приводу повідомляє:

«Алани, вандали та свеви вторгнулись до Іспанії в рік ери 447-й. Одні кажуть, що в четвертий день після календ, а інші – в третій день ід жовтня…. Вони убивали й спустошували регіон… [Вони] розподілили поміж собою обширні області [римських]провінцій для заселення: вандали [хасдінги] оволідили Галлецією, свеви – тою її частиною, що розташована на західному березі Океану. Аланам призначалась Карфагенська провінція [область Східної Іспанії, центром якої був Новий Карфаген / Картахена]і Лузитанія, а вандалам-силінгам – Бетика. Іспанці в містах і фортецях, які вижили після катастроф, підкорились варварам… та змирились із долею рабів».

Наскільки масштабний характер мало нашестя варварів 406 р.? Римські джерела не зосереджують уваги на соціальній складовій атакуючих. Про аланів та вандалів повідомляється, що їх орди нараховували найбільше 80 тис. осіб, з яких бл. 60 тис. жінок, дітей та рабів. На основі цієї інформації можна прийти до висновку, що варвари могли виставити на полі бою 15-20 тис. воїнів. Єпископ міста Віта у північноафриканській провінції Бізацена Віктор інформує про поділ варварів на 80 груп загальним числом 1 тис. кожна. Основна маса переселенців (головно вандали-сілінги та алани) понесли тяжкі втрати; свевів автор не згадує. Припускаємо, що початкове число сил, які перейшли Рейн, складала 30 тис. воїнів з 80-100 тис. осіб уцілому.

У той же час, коли вандали, алани та свеви громили Галлію та Іспанію, Імперія стояла перед новою проблемою. Безпосередньо перед початком сьомого консульства імператора Гонорія, у 407 р. війська у Британії збунтувались та оголосили імператором деякого Марка, очевидно простого солдата з числа лімітан, або командира нижчого рангу. У швидкому часі його змінив місцевий аристократ Граціан. Повсталі надали узурпатору відповідні регалії (діадему, пурпурну мантію, охорону з числа палатинів). Правити Граціану довелось мало – того ж року (число та місяць невідомі) вбили і його. Третім «британським» імператором став Флавій Клавдій Констянтин (після «інтронізації» під іменем Констянтин ІІІ). Призачивши командирами місцевих контингентів офіцерів Юстиніана та Небіогаста, узурпатор покинув Острів та рушив на континент. Прибувши до Булоні, він заручився підтримкою всіх уцілілих сил в Галлії та Аквітанії. Повідомляє про ці події Зосим у VI книзі «Нової історії»:

«На час правління Аркадія, в сьоме консульство Гонорія і друге Феодосія, легіони Британії збунтувались та проголосили імператором Марка… але після того, як він не виконав їх вимог, його вбили, висунувши Граціана… Через чотири місяці, не вдовольнившись і Граціаном, солдати скинули та вбили його, а його наступником став Констянтин… який полишив Британію і відправився на континент… отримавши, як здавалось, міцну владу над Імперією аж до Альп… Раніше, в шосте консульство Аркадія (разом із Пробом), вандали в союзі зі свевами й аланами перейшли гори та розграбували провінції по іншу [південну]сторону від них. Вони просувались з таким кровопролиттям і здійснювали такий гвалт, що навіть британські легіони, укомплектовані варварами, під загрозою нападу, вибрали собі узурпаторів. У жорстоких сутичнках римляни вийшли переможцями та вбили немало ворогів, однак не переслідували тих, хто рятувався втечею. Римляни дозволили ворогам перепочинок… і підготуватись до нових баталій».

Доля перших двох узурпаторів 406-407 рр. була досить характерною: не маючи жодної політичної ваги, усі їх спроби самостійно правити зазнали невдачі. Однак Констянтин ІІІ, попри відсутність біографічних свідчень про нього до обрання імператором, очевидно був людиною іншого сорту. Йому вдалось не тільки оминути перспективу лінчування через 20 хвилин по обранні, а й поширити свою владу аж до Апеннінського півострову. До того часу, коли узурпатор перемістив свою штаб-квартиру в Булонь, вандали, алани та свеви перейшли Альпи.

Узурпатор, опираючись на британські легіони, зумів завдати поразки варварам, військам імперської адміністрації та вийти на Рейн. Однак, його тріумф був короткочасним. Передаємо слово Зосиму:

«Стиліхон вислав проти нього [узурпатора] магістра Сара зі своїми воїнами. Останній викликав на себе Юстиніана з його силами, розбив більшу частину його війська… Опісля Сар обложив Валенцію, оскільки, як він знав, Констянтин вважав гарнізон міста дуже надійним, та затримається там. У результаті, коли Сар пішов до Італії, Констянтин оглянув свої сили та прийняв рішення розмістити рівне число військ у кожному з альпійских проходів. Таких було три – в Коттійських, Пеннінських та Морських Альпах… Він також зайнявся Рейнським лімесом, який був закинутий з часу імператора Юліана [прим. авт.: очевидно, мається на увазі війна Юліана Відступника з алеманами 357-360 рр.]».

Низка подій потягла одну війну за іншою. Вторгення Констянтина ІІІ було викликане ослабленням імперської влади спочатку в Британії, а потім у Галлії. У 10-х роках IV ст. новий magister mílitum Флавій Констанцій успішно воював з готами та повторно підкорив Галлію. Він мобілізував італійську армію та рушив до ставки Констянтина в Арелаті (Арль). Його схопили живим, однак по дорозі до Гонорія узурпатора вбили. Вже 18 вересня 411 р. до Равенни доставили голову бунтівного імператора. Влітку 413 Констанцій завершив боротьбу з повсталими легіонами. Як наслідок, вперше з 406 р. Західна частина Імперії була об’єднаною. У 418 р. magister mílitum відновив традицію щорічних зборів представників галльських провінцій у Арелаті. Спроби навести порядок в Імперії очевидно співпав у часі з поселенням готів у долині Гаронни – можна припустити, що дане питання було пріоритетним на зборах у Арелаті. Одним з учасників цього заходу був чиновник Рутилій Клавдій Намаціан, галло-римлянин, який, прибувши до Галлії морем, написав епічну поему «Dе reditu suo» (лат. «Про повернення на Батьківщину»):

«Сьогодні, коли  Аврелія путь, і етруські пасовища

Гетським вогнем та мечем розорані, і коли

Повсюдно ліси без житла, а на річках мостів не зосталось,

Краще зрадливому морю довірити свої паруси».

Примітним аспектом твору Намаціана є, здавалось би, непохитна віра у римські ідеали, а також прагнення відновити розорене:

«Ти ж бо, Рим, образу забудь, забудь і причину образи –

Подоланий сум твої рани злікує…

Те, що не тоне в воді, з новою силою встане,

І чим його глибше топити, тим легше воно вспливе;

Факел, опущений вниз, запалає новим вогнем,

Так, просяявши, ти до неба прагнеш із бід…»

Рутилій не був єдиним у своїх прагненнях. У поемі «Саrmen de Providentia Dei» (лат. «Пісня про Промисел Божий») 417 р. анонімний поет описав ту ж катастрофу, від якої страждала Галлія за останнє десятиліття. Щоправда, зважаючи на релігійну приналежність автора останнього твору (Рутилій, навідміну від нього, був язичником), письменник розглядав дані події під іншим кутом:

«О ти, зажурений від недоглянутих пасовиськ, дворів і вілл, хіба варто тобі оплакувати свої власні втрати, коли ти заглядаєш у сховища свого серця, красу, покриту сажею та ворога, який бунтує у цитаделі твоїх думок? Якщо ця твердиня не здалась… то ці рукотворні красоти теж вціліють, аби свідчити про чесноти богообраного народу».

Таким чином, за 5 років, завдяки потузі германців сталось найгірше. Однак це був лише перший раунд. Гало-римські язичники та гало-римські християни були одностайні у вірі в майбутнє Імперії та її цивілізаційної місії.