Частина І

З середини XV століття в Неаполітанському королівстві правив рід Трастамара – той самий, що правив на той момент і в Кастилії, і в Арагоні (Фердинанд та Ізабелла, що об’єднали Іспанію, також належали до нього). Але після смерті Фердинанда I Неаполітанського у 1494 році (не плутати з Фердинандом II Арагонським) французький король Карл VIII зажадав оволодіти неаполітанським троном. Певні династичні підстави для цього були. Втім, наприкінці XV століття в Європі вища аристократія вже так перемішалась, що простіше стало знайти комбінацію “людина/титул”, де жодних претензій і бути не могло, аніж навпаки.

Альфонсо, син Фердинанда I, злякався вторгнення французів і зрікся від престолу, після чого втік на Сицилію, де вже наприкінці 1495 помер. Однак у нього був син, що тепер носив ім’я Фердинанд II Неаполітанський. Королю Арагона він був досить близьким родичем, отже не дивно, що саме до нього він звернувся по допомогу.

А допомога була потрібна. Французька армія була потужною і становила близько 18 тисяч людей. Це багато навіть за мірками Тридцятирічної війни (півтора століття пізніше). Зрозуміло, ані Неаполь, ані італійці загалом не могли дати на це гідну відповідь. Таким чином, до півдня Італії французи дійшли буквально парадом.

Проте одна справа — пряме збройне протистояння, в якому французи 1495 року були в Італії непереможні. Зовсім інша – контроль над величезною територією. Король Карл VIII був змушений розділити свою армію. Тут італійці, яким французьке володарювання в Неаполі зовсім не було до вподоби, почали діяти.

Швидко була зібрана Венеціанська ліга, що об’єднала майже всіх сильних гравців регіону.  Вона заручилась підтримкою іспанців, СРІ, а згодом і англійців.

Зібравши потужну армію на півночі, італійці перекрили Карлу VIII, що вже пройшов далеко на південь, шлях додому у Францію. Це Карла дуже стурбувало: сильного військового флоту Франція ще не мала, вся логістика передбачалася сухопутною. При цьому іспанці флот мали: очевидно було, що вони ось-ось вторгнуться на південь Італії морським шляхом.

Побоюючись опинитися між двох вогнів, французький король узяв 9–11 тисяч чоловік і почав пробиватися з ними на північ, залишивши приблизно половину військ утримувати контроль над півднем. 6 липня 1495 він розбив італійську коаліцію при Форново. Йшла підготовка до продовження війни.

Тепер все залежало від того, чи утримають французи південь Італії. Були всі підстави вважати, що так. Їхня армія все ще була потужною, хоча її й довелося знову ділити. Жільбер де Бурбон-Монпансьє з основною армією захищав Неаполь, у Базилікаті дислокувалися швейцарські найманці, а самий “шкарпеток” італійського “чобота” контролював Бернар Стюарт. Це був дворянин шотландського походження, чий батько отримав землі у Франції за службу за часів Столітньої війни.

Неаполітанський король мав близько 6000 бійців: не так вже й мало, проте їх рівень підготовки був украй низьким. На допомогу йому прийшов Гонсало Фернандес де Кордова. І сам Кордова, і його офіцери були досвідченими військовими, які щойно успішно завершили десятирічну Гранадську війну. Однак, було дві проблеми.

По-перше, той досвід був досить специфічним. Іспанська армія була відверто заточена під конкретного супротивника, причому в багатьох моментах його копіювала (насамперед в опорі на легких вершників-хінетів – такий собі косплей мусульманської кінноти).

По-друге, його сили були не такими й великими. Близько 600 вершників (майже всі легкі), 1500 досвідчених солдатів – і десь до 3500 умовних “морпіхів”, набагато менш підготованих до серйозної війни на суші. Причому навіть найкращі солдати Кордови були переважно родельєрос (мечниками зі щитами), а не пікінерами. Вони були ефективними проти маврів, а не швейцарців та французьких  лицарів.

Саме досвід 1495 р. привів Кордову до тих думок, що він пізніше втілив у життя. Але поки що іспанська армія була навіть не просто застарілою, а в принципі не розрахованою на боротьбу з французькими лицарями та потужною швейцарською піхотою. А вже про повноцінні загони аркебузирів і мріяти не доводилось.