Якщо ви вважаєте, що вибори президента США – малозрозумілі і необґрунтовано ускладнені, ми впевнені — спроба зрозуміти сенс процедури вибору глави Венеціанської республіки (дожа) занурить вас у вир когнітивного дисонансу, навіть якщо ви не не маєте уяви про значення цих слів.

Дожі правили Венецією більше тисячі років. Перші п’ять століть порядок вибору нового дожа змінювався досить часто, але в 1268 був установлений новий регламент, що успішно протримався наступні пів тисячоліття.

Обраний новий дож зазвичай правив до смерті, оскільки, на відміну того ж папи римського, йому було заборонено подавати у відставку. Дож не був одноосібним правителем, його владу обмежував парламент республіки – Велика Рада, Сенат та синьйорія, яка, власне, і мала повноваження усунути його з посади.

Однак, обговоримо власне порядок виборів.

У призначений день, вранці, наймолодший член синьйорії, старанно помолившись у соборі Сан Марко, виходив на вулицю і вихоплював з натовпу першого-ліпшого хлопця років десяти. Його приводили до палацу Великої Ради, де засідали на той момент усі члени Ради, старші 30 років. Хлопчик мав витягнути з урни, де складені кульки з папірцями, 30 штук з іменами парламентаріїв.

Далі за такою ж процедурою обирали 9 виборців. Не дуже розумно, скажете ви, адже можна відразу так само обрати цих дев’ятьох. На жаль, слово «розумно» вам навряд чи здастся тут доречним після того, як дізнаєтесь про наступні етапи.

Отже, ці 9 виборців самостійно обирали 40 наступних, причому кожен із них мав отримати щонайменше 7 голосів.

Далі вже зрозуміло, скаже читач-квапіга, саме ці 40 й обирають наступного дожа.

А от не там то було. Веселощі тільки-но розпочинаються. З цих 40 жеребкуванням хлопець відбирає 12. Ось ці дванадцять і обирають… 25 наступних виборців. Наступним жеребкуванням їх кількість знову зменшують до 9. Ці дев’ять виборців відбирають 45 членів Великої Ради, при чому – знову ж таки – за кожного має бути подано не менше семи голосів. Потім все той самий хлопчик, що встиг добряче очманіти від цієї процедури, вкотре за день тягне жереб і вибирає 11 з 45.

Розумно, скажете ви. Одинадцять – непарне число, отже, при будь-якому голосуванні буде більшість. Тих, хто утримався, в такому голосуванні не буває.

Хм, а з чого ви взяли, що саме ці одинадцять обиратимуть дожа? Вони лише обирають 41 виборця, кожен із яких має отримати щонайменше 9 голосів.

Все це займає, як ви розумієте, купу часу.

Нарешті, всі 41 обрані, і вони одразу ж розпочинають таємне голосування: кожен виборець кидає в урну один папірець з ім’ям свого кандидата.

Далі має бути підрахунок голосів, логічно? І знову не вгадали: кількість голосів, поданих за кандидата, жодної ролі не грає.

Тепер слуги будять сплячого в кутку хлопця, що вже нічого не розуміє спросоння, і приводять до великої зали палацу, де зібралися виборці, і в їхній присутності хлопчик тягне з урни папірець. Кандидата, чиє ім’я витягнули, обговорюють, а потім викликають у залу і ставлять запитання, на які він зобов’язаний відповідати. Після закінчення допиту відбувається відкрите голосування. Якщо кандидат не набрав 25 голосів, витягують наступний папірець, а от якщо набрав – вибори закінчено: «Хай живе новий дож!»

Решта кандидатів, чиї імена не витягнули – у прольоті.

***

Вам складно уявити більш ідіотську та безглузду процедуру?

Можливо, саме так вам і здається, проте все ж таки ця система мала сенс –  інакше б вона не проіснувала п’ять століть. Така система багаторівневого випадкового відбору кандидатів, згідно задуму творців, зводила до мінімуму можливість попередньої змови, підкупу або залякування виборців, а отже, впливу цих факторів на кінцевий результат виборів.

У Венеції, де у Великій Раді та в Сенаті століттями боролися за владу впливові аристократичні роди, було край важливо не надати якомусь з родів перевагу на виборах.

Такий алгоритм, незважаючи на абсурдність, з високою ймовірністю відсівав нездатних і потенційно небезпечних кандидатів і одночасно зменшував шанси ставлеників якоїсь однієї могутньої партії чи сім’ї.