Ідея універсальної імперії зародилася в епоху еллінізму. Грецькі філософи, в першу чергу стоїки, під впливом завоювань Александра Македонського підкреслювали всесвітню місію грецької цивілізації, котра повинна була розповсюдити свої блага на решту «варварських» народів. Пізніше саме греки, починаючи з II століття до н. е., стали ототожнювати молоду Римську державу з цивілізованим світом, вважаючи, що завоювання римлян реалізовують єдність цивілізованих народів[1].

З часом ідею універсальної імперії підхопить та доповнить християнська церква. Зародившись на території Римської імперії, християнство проробить довгий та не простий шлях з гонимої «секти» до невід’ємної частини Риму в якості його державної релігії. Як відмічає В. Балакін: «Ця ідея імперії – центру  цивілізації – була засвоєна, збережена і возвеличена християнством. Церква, вимагаючи суворої однорідності у віровченні і організації, підтримувала і відчуття єдності римського народу по всьому світі. Кордони християнства і цивілізації співпадали з кордонами Римської імперії. Зв’язок з християнством зробила її [ідею імперії] всеохоплюючою і священною… Ці дві ідеї – всесвітньої монархії і світової релігії – античність заповіла Середнім вікам»[2].

Протягом кінця VI – VII століття остаточно скристалізується ідея універсальної християнської імперії. Папа Геласій I (492-496) сформував її так: «Світом правлять дві гілки влади: священний авторитет пап і королівська (імператорська) влада.», а В. Балакін доповнює що: «Це було вчення про два меча, духовний і світський, про відносини папства і імперії як сонця і луни, душі і тіла»[3]

Цю ж ідею розвинуть і у Візантії за імператора Юстиніана I (527 – 565). В одній із своїх новел Юстиніан уперше від імені імператорської влади оголосить принцип злагодженості, єдності духовної і світської влади, «священного царювання» ідея союзу Християнської Церкви і Християнської Імперії (Imperium Christianum), яка стала стрижневим принципом життєдіяльності ромейського суспільства[4].

Проте із втратою Равенського екзархату та значної території Італії, візантійський імператор все дужче віддалятиметься від Заходу, він вже не зможе бути для нього істинним главою та покровителем. «Хоча його найвищий ранг принципово визнавався володарями варварських королівств, але імперська зверхність ставала щоразу ефемернішою» відмічає В. Балакін[5].

В VII ст. в західному світі і надалі зберігатиметься уявлення про «християнську імперію» в якій повинен бути об’єднаний весь світ та про універсальну владу імператора. Проте з часом імператорську владу перестануть пов’язувати із Римом: «імперське достояння слугувало уже лише вираженням супрематії [верховенства] і не пов’язувалося з Римом. В цьому випадку правитель, не пов’язаний з Римом, міг отримати імператорський титул, що засвідчував би його верховну владу. Особливо важливим було таке розуміння для франків, що займали домінуюче положення в Європі»[6].

Перший крок до формування власної імперії, був зроблений в 751 р. Піпном Коротким. Щоб легітимізувати свою владу, він створив союз між Франкським королівством та папою, котрий в свою чергу поклав на нього функцію захисника церкви. (пам’ятаємо, що ту ж функцію виконував і візантійський василевс). При його сині Карлі Великому ця функція набуде нового значення. В ньому сучасники будуть вбачати покровителя «християнської імперії». Як відмічає В. Балакін «Християнська імперія»… повинна була включати в себе всю християнську ойкумену, в тому числі і Візантію. Таким чином, Карла Великого ставили на місце володаря всієї Римської імперії, котра як думали, відродилася би в своїй колишній величі і єдності[7]. Цьому починанню, як би ми сьогодні сказали «усміхнулася доля». У 797 р. у Візантії відбувся державний переворот: імператор Константин VI був скинутий своєю матір’ю Іриною, котра оголосила себе правителькою. Проте в західній традиції жінка не могла стати імператором, а тому візантійський престол розглядався як «вакантний»[8].

800 року на Різдво Карл коронувався в Римі імператорською короною, а у 812 році Візантія визнала імператорський титул Карла. Щоправда не як «римського василевса» а як «василевса франків»[9].Справедливо відмітити, що і Карл не хотів пов’язувати свою новоутворену імперію із Римом, надаючи перевагу так званій «ахенській концепції»[10].

Надалі бачимо вгасання значимості титулу імператора Заходу. В. Балакін стосовно цього пише: «По мірі дроблення Каролінгської імперії в імператора залишалося все менше підстав на світове панування. Якщо Карл Великий безперечно панував хоча би в Західній Європі, то Беренгар Фріульський, котрий отримав імператорську корону в 915 р. не мав міцної влади навіть в межах своїх незначних володінь в Італії. Титул імператора на Заході тоді був не більше ніж титул, позбавлений всілякого змісту»[11].

Проте ідея універсальної християнської імперії, як ми побачимо в майбутньому, не зникла на Заході. «Вона ще буде живою, коли Оттон I в 962 р. відродить імперію»[12]. Проте не слід забувати, що ні ідея, ні імператор нікуди не зникали і не переривалися у Візантійській імперії. Протягом століть ця ідея плекалася ромеями і стала їх невід’ємною частиною. А тому після «відродження» Західної імперії на Апеннінському півострові розгорнеться дивовижне ідеологічне та військове протистояння.

Посилання:

[1] Балакин, Творцы Священной Римской империи, 3.

[2] Там само.

[3] Балакин, Творцы Священной Римской империи, 4.

[4] Леонтій Войтович та ін., Історія Візантії, Вступ до візантиністики, за ред. Сергія Сорочана та ін. (Львів: Апріорі, 2011), 95 – 96.

[5] Балакин, Творцы Священной Римской империи, 5.

[6] Там само.

[7] Балакин, Творцы Священной Римской империи, 6.

[8] Там само

[9] Удальцова, Культура Византии вторая половина VII – XII.,

[10] «ахенська імперська ідея» – ідея за якою Ахен (резиденція Карла Великого) ставиться на місце Риму або Константинополя. Ця ідея розуміла під собою створення імперії не пов’язаної з Римом.

[11] Балакин, Творцы Священной Римской империи, 9.

[12] Балакин, Творцы Священной Римской империи, 10.

Список використаної літератури:

1. Балакин, Василий. Творцы Священной Римской империи. Москва: Молодая гвардия, 2004, 216.
2. Войтович Леонтій, Домановський Андрій, Козак Назар, Лильо Ігор, Лукін Дмитро Мельник Микола, Сорочан Сергій і Файда Олег. Історія Візантії, Вступ до візантиністики, за ред. Сергія Сорочана та Леонтія Войтовича. Львів: Апріорі, 2011, 95 – 96.
3. В. Удальцова, Г.Г. Литаврин и др., Культура Византии вторая половина VII – XII. (Москва: Наука, 1989), 460.