Центральний стратегічний резерв у формі постійних мобільних армій — найважливіший інноваційний елемент у пізньоримських збройних силах, остаточно оформився на початку IV століття. Цей процес був поступовим і складним продуктом повільної й безперервної еволюції, що тривала з II до кінця III ст.

Германський світ, який перебував у стані відносного спокою відтоді, як Марій переміг полчища кімврів та тевтонів, а Цезар розбив загони свевів під командуванням Аріовіста, заворушився починаючи з першої чверті II ст. Більшість правління Марка Аврелія (161–180 рр.) минула в кровопролитній боротьбі з германськими племенами, підсумком якої стала стабілізація становища на кордоні аж до часів Каракалли (211–217 рр.). Саме правління цього імператора відзначилося появою поблизу римських кордонів алеманів — нового племінного союзу, що на тривалий час став одним із наймогутніших противників Риму на Рейні. Франки почали нападати на Галію, а за потреби перетворювалися на піратів і здійснювали розбійницькі рейди на узбережжя сучасної Бретані.

Об’єднавшись у нові потужні конфедерації, германські племена створили організацію, більш розвинуту від примітивного устрою племен, що з ними мали справу римляни в I–II ст., і помітно збільшили радіус дій своїх військових операцій на рейнському фронті. Вони атакували римські рубежі з щораз вищою частотою й інтенсивністю — хоча ще з невизначеними та необмеженими стратегічними цілями, які не виходили за рамки пограбування й отримання прибутку.

На відміну від франків та алеманів, готи були прибульцями, геть незнайомими римлянам. Перше відоме вторгнення готів на імперську територію відбулось у Фракії у 238 році. У середині того самого століття вони посилили свої набіги за Дунай та, перетинаючи на боспорських кораблях Чорне море, спустошували Малу Азію.

На Сході нова й войовнича династія Сасанідів упродовж 20-х рр. III ст. скинула парфянських Аршакідів і заявила претензії на всі римські провінції, що колись входили до складу держави Ахаменідів. Агресивна політика перших Сасанідів, спрямована на повернення своїх “споконвічних володінь”, перетворилася на справжню загрозу римській присутності в регіоні.

Убивство Александра Севера й прихід до влади Максиміна Фракійця у 235 р. ознаменували початок півстолітнього періоду потрясінь, що зазвичай іменують “кризою III століття”. Регулярні вторгнення германців на заході, наступ персів на сході — водночас із повстанням африканських племен — розхитали всю римську оборонну систему, порушивши глобальну рівновагу, що існувала між імперією та рештою світу.

Нові сценарії, коли загроза військового вторгнення існувала одночасно на різних фронтах від Рейну до Євфрату, змусили римлян діяти, відповідаючи на ворожі ініціативи за найменш сприятливих умов для того, щоб розпочинати свої. Для римської армії завжди була типовою й відповідала її територіальному розподілу відсутність чисельних центральних резервів, що підходили для проведення широкомасштабної воєнної кампанії. Дислокації солдатів, кількість яких була відносно невеликою, уздовж надзвичайно протяжних кордонів робила неможливим створення двох або більше великих військових угрупувань, розміщених в різних секторах. Тому стратегія, до якої вимушені були вдаватись імператори доби кризи, полягала насамперед у зосередженні сил на головному фронті, що досягалося коштом полишення — повного або часткового — деяких ділянок кордону.

Такі дії ускладнювали зовнішньо- та внутрішньополітичне становище держави. Відбуття військ провокувало неприятеля завдавати удару по послабленому сектору. Прорив прикордонної лінії оборони давав змогу провести грабіжницький рейд вглиб римської території, не зустрічаючи спротиву.

Неможливість захистити рубежі імперії воднораз на всіх напрямках призвела до того, що прориви лімесів набули регулярного характеру; спроби їх поновити й зміцнити не давали відчутних результатів. Сутички римлян із противником у відкритім бою обертались або перемогами — часто дуже дорогою ціною, — або страшними воєнними катастрофами, за якими йшло спустошення або навіть тимчасова втрата цілих провінцій.

Іще одним негативним наслідком ускладнення зовнішнього становища імперії були чисельні військові перевороти. Усі підрозділи армії вже давно стали формуватися рекрутами з областей, де вони мали постійне місце розташування. Відтак переміщення цілих легіонів на віддалений театр воєнних дій в умовах, коли тільки присутність військової сили стримувала неприятеля від прямої агресії, не могло сприйматися солдатами з особливим ентузіазмом. Військові заколоти III століття були очевидним наслідком ворожих вторгнень на римську територію. Якщо імператор був нездатен захистити провінцію від варварів, то солдати — місцеві уродженці — могли збунтуватись і висунути свого кандидата — вдалого полководця, що командував певним військовим округом.

За всю історію Римської імперії не траплялося настільки частих зазіхань на верховну владу — зі спалахами важких внутрішніх конфліктів. У таких ситуаціях імператори усувалися фізично за участі тих самих армій, які перебували під їхнім командуванням: за час безупинних громадянських війн і ворожих нашесть змінилося щонайменше 22 імператори, при цьому середня тривалість трохи перевищувала за два роки.

Такого роду узурпації в якийсь момент призвели до того, що претенденти навіть не старались отримати визнання в Римі, а задовольнялися підконтрольними їм провінціями. Так постала Галльська імперія (260–274 рр.) і Пальмірське царство (260 –272 рр.)

Усі ці проблеми могли мати загальне рішення, принаймні з теоретичного погляду, за допомогою запровадження центральних мобільних армій, постійно розміщених всередині римських територій, які б утворювали свого роду стратегічний резерв — як під час відбиття нападу, так і під час наступу. Існуючи водночас з прикордонною лінією оборони, такі армії могли б безпосередньо підтримувати її, а у випадку, якщо вона виявлялася прорваною, утворювали б сили для удару у відповідь. Ба більше, постійний характер мобільних армій дозволяв би швидше й ефективніше формувати, зокрема, велику наступальну кампанію — без зайвого послаблення кордонів.

Передумови створення постійних мобільних сил з’являються вже в добу принципату. Починаючи з Августа вся Римська імперія, крім преторіанських когорт і деяких інших гвардійських підрозділів, розташованих у Римі та пов’язаних із фігурою імператора, була дислокована поблизу прикордонних зон. До 30 рр. III ст. цим силам, що налічували 32 легіони, і не меншим чисельно допоміжним військам вдавалося вповні успішно запобігати будь-яким спробам вторгнення на імперську територію, оскільки напади мали локальний характер і щоразу відбувалися на якійсь окремій ділянці кордону.

Концентрація військових сил напередодні нової кампанії, оборонної чи наступальної, проводилася переміщенням цілих легіонів і допоміжних підрозділів з одного сектору лімесу в інший. Цей метод, який постійно використовувався в період ранньої імперії, мав успіх до тих пір, поки на кордонах зберігалися зони відносної стабільності. Ще Траян міг дозволити собі полишити окремі ділянки кордону для проведення масштабних військових операцій на протилежнім березі Дунаю і Євфрату.

З часом отримала розвиток система використання виокремлених із легіонів або допоміжних частин загонів, що отримали назву вексиляцій (vexillationes). Такі формування ставали тимчасово автономними й використовувалися як підкріплення для чинних армій. Ця система, яка дозволяла зібрати сили, достатні для організації масштабної воєнної кампанії, не послаблюючи серйозно оборону кордонів, закріпилася так добре, що після Марка Аврелія стає важко знайти легіон, що налічував би штатне число когорт. Суцільна адаптація практики створення вексиляцій була, найімовірніше, результатом того, що переміщення цілих підрозділів з одної прикордонної зони в іншу було ризикованою й незручною системою.

Вторгнення маркоманів в Італію за Марка Аврелія (169 р.) було ілюстрацією тої небезпечної ситуації, яка в III столітті стала постійною: зосередження військових ресурсів у прикордонних зонах загрожувала тим, що у випадку прориву оборонної лінії супротивник не зустрічав на своєму шляху серйозних перешкод і глибоко проникав на римську територію.

Легкість, з якою маркомани прорвали укріплення на лімесах і без якоїсь протидії проникли в серце імперії, показало важливість підвищення обороноспроможності не тільки на кордонах, але й у внутрішніх областях, що мали стратегічне значення. Як один із перших кроків у цьому напрямку, для того щоб закрити доступ в Італію з північного сходу, Марк Аврелій утворив військовий округ: препентура Італії та Альп (praepentura Italiae et Alpium). З цією метою вексиляції з різноманітних прикордонних округів були зібрані в окремий мобільний корпус, який мав діяти автономно й міг ефективніше, ніж гарнізон Італії, відігравати роль чинної армії. Таке формування, що часто називалося просто “військо” (exercitus), мало тимчасовий характер і створювалося спеціально для конкретної кампанії, після якої його розпускали. Командував їм звичайно представник сенаторського стану, що мав звання “дукс” (dux — предводитель, воєначальник).

Ця практика, яка відкривала нові можливості для задіяння військових ресурсів, у кінці II століття почала виявляти ознаки систематичності й стратегічної значимості. З часів громадянських війн 193–197 рр. деякі “exercitus” були збережені.

Такі угрупування на практиці були утворенням, що передувало інституту пізньоримської мобільної армії — комітата (comitatus). Сам термін, якщо судити за джерелами, саме в северовську добу починає позначати сукупність мобільних військ, які постійно перебували при імператорі й виконували функцію ядра, що навколо нього за потреби формувалися чинні армії.

Більшість імператорів III ст. провели своє правління в постійних кампаніях, командуючи великими арміями, створеними шляхом додавання вексиляцій до мобільного ядра. Тому в підсумку сили, спочатку зібрані для участі в одній компанії, ставали напівпостійними — у тім сенсі, що частково змінюючи склад і характеристики включенням або виключенням вексиляцій, вони не розпускалися й могли служити кільком імператором під час низки багаторічних кампаній. Так, наприклад, сталось у випадку з армією Александра Севера, яка продовжила війну з германцями (235 р.) на чолі з Максиміном Фракійцем.

Ця форма існування мобільних угрупувань була ситуацією де-факто: теоретично, після закінчення кампанії, якщо дозволяли обставини, вексиляції мали вернутися в підрозділи, з яких були виведені. При цьому формування постійно чинних армій вело до послаблення зв’язків вексиляцій зі своїми легіонами — що створювало передумови перетворення їх на самостійні підрозділи.

Галлієну (253 –268 рр.) зазвичай приписують створення мобільних сил, більш стабільних і постійних порівняно з тими, які використовувались у першій половині III століття. Часто в них убачають прообраз комитатенсів (comitatenses), типових для константинівського й постконстантинівського періодів.

Наскільки можна судити, спираючись на дані джерел, через те що воєнні дії доводилося вести практично постійно, під командуванням імператора була сформована окрема армія, що складалася з преторіанців, II Парфянського легіону й вексиляцій з інших легіонів.

Для захисту Галії імператор створив армію, куди були включені підрозділи легіонів, постійним місце дислокації яких були не тільки Германія й балканські провінції, але також і Британія та деякі провінції Сходу. 260 року ця армія під командуванням його сина Салоніна розбила варварів, а потім дозволила Постуму перенести дії на територію противника. З мобільними силами Галлієна часто пов’язують появу окремого кавалерійського корпусу; інколи навіть стверджують, що вони майже виключно складалися з монолітного кавалерійського угрупування, постійно розквартированого в Медіолані (Мілані) як незалежний стратегічний резерв, готовий своєчасно втрутитися в зони кризи. Така думка поширилися в історіографії завдяки суперечливим свідченням візантійського хроніста XII століття Георгія Кедрина, що стверджував, що Галлієн був “першим, хто створив загони кавалерії”, у той час як “більшість римських солдатів були піхотинцями”. Але інформація Кедрина не підкріплюється іншими джерелами, тому сучасна історіографія розцінює її як спекулятивну й малоймовірну. Висловлювалося навіть припущення, що Галлієн не створював ніякого кавалерійського резерву, а лише збільшив кількість загонів кінноти в чинній армії та число вершників у кожнім легіоні зі 120 до 726. При цьому піддавати сумніву існування кавалерійського корпусу серйозних підстав немає. На його появу в роки правління Галлієна вказує насамперед той факт, що згідно із Зосімом, саме при цьому імператорі з’явилася посада командувача кіннотою. Аналіз нумізматичних даних дає свідчення на користь існування цього формування. Так, Авреол, що перейшов на бік Постума, який оголосив себе імператором в Галії, почав випускати в Медіолані монети з портретом узурпатора й легенди на реверсі: «FIDES AEQUIT» («fides equitum») —«вірність вершників»; «VIRTUS E-QUIT» («virtus equitum») — «доблесть вершників»; «CONCORD EQUIT» («concordia equitum») — «згода вершників». Подібні легенди на монетах не могли з’явитись у період існування допоміжних легіонів кавалерії; випускати їх став би тільки командувач великим кінним угрупуванням.

Воднораз, хоча сили кавалерії значно зросли, під час битв вона діяла неодмінно в тісному тактичному взаємозв’язку з піхотою, яка досі утворювала кістяк римської армії. У нас нема жодного свідчення, що дозволяє вважати, що ця ситуація істотно змінилася в період правління Галлієна.

Історія створення та структура кавалерійського корпусу Галлієна залишаються до кінця не з’ясованими. Імовірно, це з’єднання не було особливо чисельним — основними джерела для нього слугували старі армійські формування, а також кінні гвардійські підрозділи. У новий корпус увійшли: мавретанські вершники (equites Mauri), далматинські вершники (equites Dalmatae), промоти (promoti), стаблесіани (stablesiani), лучники (sagittarii) й кінні скутарії (scutarii).

 «Нотиція» перелічує 9 кавалерійських підрозділів мавретанських вершників: 5 із них, що мали статус лімітних, були дислоковані в Східній імперії; 4, що мали статус комітатських вексиляцій, — у Західній. Свідчення про походження Mauri збереглося багато, оскільки вже з кінця II століття вони постійно присутні в складі чинних римських армій.

Назва Equites Mauri свідчить про те, що спочатку ці підрозділи набиралися з представників мавританських племен, які були досвідченими копійниками. Такі формування могли бути як регулярними, такі й іррегулярними. Мавретанці стали особливо помітні в армії Александра Севера. Більшість їхніх загонів було розміщено на постійній основі в Іллірику, у результаті чого термін утратив своє початкове етнічне значення та став указувати на тип озброєння або на використання особливої техніки ведення бою.

«Нотиція» наводить назви 48 кавалерійських формувань (31 в Західній імперії й 17 у Східній) далматинських вершників (Equites Dalmatae и Cuneiform Equitum Dalmatarum). Щодо їхнього походження в нас немає жодних точних свідчень. Вони дійсно могли складатися з далматів і паннонців. Але більш імовірно, що ці вершники були виокремлені з легіонів, ал і кавалерійських когорт (cohortes equitatae). Тому далмати — термін не етнічний, а географічний, який указує на регіон, де були розташовані військові частини, що з їхнього складу Equites Dalmatae й були набрані.

Це додатково підтверджується тим фактом, що назви підрозділів Dalmatae, так само як Mauri, promoti та scutarii, зазвичай мають епітет Illyriciani, що вказує на те, що вони були створені із загонів, спершу розташованих в Іллірику. 

Перші свідчення про промотів датуються 293 р. Тому існує теорія, що equites promoti з’явилися за Авреліана (270–275 рр.) або навіть за Діоклетіана. У “Нотиції” перелічені 33 загони промотів (11 у Західній імперії та 22 у Східній). Вважається, що вони були утворені з легіонних вершників (equites legionis): термін promoti , який походить від дієслова promovere (підвищувати у званні), указує на їхнє більш високе, порівняно з піхотинцями, становище.

Набагато менше ясності в походженні стаблесіанів, яких, згідно з “Нотицією”, налічувалося 15 підрозділів (8 у Західній і 7 у Східній). Можливо, вони могли бути сформовані зі статорів (statores) — особливих підрозділів, скомплектованих із солдатів допоміжних військ і що формували гвардію провінційних намісників. У складі одного загону стаблесіанів, можливо, були включені й кінні охоронці намісників — вершники-сингуляри (equites singulares), а також імператорські вершники-сингуляри (equites singulares augusti, или equites singulares imperatoris), згадки про яких зникають із джерел практично одночасно зі згадкою про гвардії намісників.

“Нотиція” перелічує 53 загони кінних лучників (18 у Західній імперії, решта 35 — у Східній). Одні з них носять племінні назви: вірмени (Armeni), кардуенці (Cardueni), парфяни (Parthi), інші — ні. Відсутність етноніма може вказувати на те, що загін був сформований із представників різноманітних племен. 

Як у Західній, так і в Східній імперіях підрозділи кінних лучників були зібрані в прикордонних зонах: 29 східних загонів — це лімітани, з них 27 — туземні кінні лучники (equites sagittarii indigenae), розташовані вздовж східного лімеса. 10 західних загонів мали статус коміатських і були розташовані в периферійних провінціях: 8 в Африці та 2 в Британії.

Можливо, якась частина подібних підрозділів походила від осроенських лучників, які, як і мавретанські кінні копійщики, відігравали провідну роль в армії Александра Севера. Заразом, деякі назви в “Нотиції” вказують на зв’язок підрозділів лучників із легіонами (Equites secundo sagittarii (вершники з Другого [легіону]), Equites tertio sagittarii (вершники з Третього [легіону]), Equites quarto sagittarii (вершники з Четвертого [легіону]). Тому не можна виключати можливість, що якщо не всі, то деякі загони кінних лучників були утворені з легіонів кавалерії.

Можна тільки здогадуватися про походження скутаріїв, про яких немає в джерелах ніякої інформації аж до другої половини II століття. Назва, утворена від scutum (великий щит) дає змогу припускати, що як і у випадку з кінними лучниками, спеціалізація в області озброєння й тактики була основоположним фактором їхнього створення. Згідно з думкою Р. Гроссе, скутарії були створені Галлієном із турм легіонної кавалерії. Усього “Нотиція” перелічує 23 загони вершників скутаріїв (5 у Західній імперії й 18 у Східній).

Відповідно, можна допустити, що Галлієн тільки об’єднав загони кавалерії, що в нього були, і створив потужне угрупування, здатне самостійно виконувати поставлені перед ним тактичні завдання. Різноманітні частини цього корпусу могли використовуватись у різних цілях, але позаяк верховне керівництво ним перебувало в руках одного офіцера, то така єдність командування, імовірно, означала єдність у бою.

Наскільки великим було значення командувача корпусом, ми можемо судити з того факту, що саме він ставав новим імператором. Наприклад, Клавдій II Готик (268–270 рр.), Авреліан (270–275 рр.) і Проб (276–282 рр.) Невідомо, яке саме звання мав офіцер, що обіймав цю посаду.

Поява воэначальника, що командував такими значними силами, розташованими недалеко від Рима. було безпосередньою загрозою імператорові, незастрахованому від спроб узурпації влади. З цим зіштовхнувся вже сам Галлієн, коли йому довелося придушувати заколот Авреола.

Виникнення централізованого кавалерійського резерву сприяло успіху іллірійських імператорів у справі реставрації імперії у війнах, які вели найближчі спадкоємці Галлієна; створена ним кавалерія відігравала важливу, якщо не вирішальну роль. Equites Dalmatae з успіхом діяли в кампаніях Клавдія II проти готів, за Авреліана римська кавалерія завдала поразки панцирним вершникам Зенобії, і саме “кінне військо” (exercitus equitum) обрало імператором Проба.

Корпус припиняє своє існування в кінці III століття. Є думка, що він був розпущений Карином (283 –285 рр.) або Діоклетіаном через завеликий вплив, який мав його командувач. Іншим приводом для його розформування могло стати масштабне фортифікаційне будівництво на кордонах, розпочате Діоклетіаном. Нові фортеці лімесів треба було забезпечити військами, тому основна частина кавалерії була розміщена вздовж кордонів і вже ніколи не поновила попереднього статусу.

Виникає питання: чи мав Галлієн намір надати створеним мобільним силам постійний характер? Під час свого правління Галлієн фактично контролював Італію, дунайські провінції й Африку. На цій території, крім корпусу, розміщеного в Медіолані, у стратегічних пунктах для підтримки лімесів існували інші мобільні угрупування, засвідчені на епіграфічнім рівні. Однак, поява кожного з них може бути легко пов’язана з якоюсь кризою локального рівня. Відповідно, у нас немає підстав убачати в їхньому існуванні докази планування в глобальних масштабах, яке вказує на те, що Галлієн дійсно хотів створити стабільний і постійний стратегічний резерв. Тому немає причин бачити в діях цього імператора систематичність або подобу “великої стратегії”, що передбачала дозвіл мобільних підрозділів з точними стратегічними цілями.

Військові перетворення, здійснені за Галлієна, мали, поза сумнівом, позитивний успіх. Наступним імператором залишалося тільки продовжити розпочату справу, збільшуючи мобільне ядро армії.

Єдність римської держави була поновлена вже за півтора десятка років опісля загибелі Галлієна: Клавдій II тричі завдав поразки готам: біля Маркіанополя, Візантії та Тессалонік; Авреліан 271 року розбив їх у Фракії й Іллірику; 272 р. він зруйнував Пальмірське царство Зенобії й воз’єднав з імперією всі східні провінції, а 274 р. ліквідував Галльську імперію. У 277 р. Проб розбив франків та алеманів, що вторглися в Галлію, після чого перейшов Рейн і переніс війну на територію варварів. Нарешті, у 283 році Кар (липень 283–серпень 283 р.) почав наступ у Месопотамії, який закінчився взяттям персидської столиці Ктесифона.

Криза III століття закінчилася з приходом до влади Діоклетіана (284 р.). На думку багатьох сучасних дослідників, армія, яку успадкував Діоклетіан, попри пройдену еволюцію, концептуально та структурно була тою самою, що й армія Северів, і майже повністю розміщувалася вздовж кордонів; комітат тетрархів, імовірно, не сильно різнився як кількісно, так і якісно від комітатів імператорів III століття, так само як і динаміка створення на вимогу напівпостійних мобільних армій продовжувала залишатися тою самою, що й у минулі десятиліття.

При цьому Діоклетіан створив систему управління імперією, яка в теорії не тільки розв’язувала питання про передачу верховної влади, заздалегідь визначаючи спадкоємців імператорського пурпуру, але й усувала проблему нездатності одної людини керувати державою в кризових ситуаціях, що розвивалися безперервно й одночасно всередині розлогої території й на її кордонах.

Діоклетіан розділив імперію на дві зони впливу: східну й західну; для управління останньою він обрав Максиміна, досвідченого військового, і зробив його своїм співправителем (285/286 р.), давши йому титул августа (augustus) і надавши необмежені військові повноваження для боротьби з багаудами. Режим діархії (правління двох) протримався до 293 року, коли обидва августи зробили своїми помічниками Галерія та Констанція Хлора, наділивши їх званнями цезарів (caesares). Між чотирма правителями імперії зберігалася сурова ієрархія: верховна влада залишалася в руках старшого августа — Діоклетіана; цезарі перебували в підлеглому становищі.

Припускалося, що у випадку смерті або відречення августа його успадкував би його цезар, стаючи августом і призначаючи свого цезаря. Так був установлений режим тетрархії (правління чотирьох), коли два імператори-августи й два їхніх наслідники-цезарі керували чотирма зонами впливу зі своїх резиденцій, обраних зі стратегічних міркувань і що, по суті, стали новими столицями імперії: дві на заході — Медіолан та Тревери, і дві на сході — Сірмій і Нікомедія. Хоч поміж тетрархами й не було нерівності, кожен мав власну армію та виконував своє завдання, пов’язане із захистом імперії.

Створення режиму тетрархії було, можливо, не найбільш удалим виходом зі складної внутрішньополітичної ситуації, у якій опинилась імперія. Але такий порядок гарантував оперативну готовність утручання принаймні одного з тетрархів у зону виникнення кризи — внутрішньої або зовнішньої. Сам розподіл імперської території на 4 зони впливу, керовані тетрархами, у кожного з яких був свій комітат, що слугував ядром мобільної армії, створеній за потреби, сприяло більш ефективному використанню людських ресурсів. Не випадково Лактанцій докоряв Діоклетіану щодо того, що той забезпечив кожного тетрарха армією, за чисельністю більшою, ніж мали попередні принцепси.

Режим тетрархії проіснував дуже недовго. Після того, як Діоклетіан і Максиміан склали свої повноваження (305 р.), ключовим став династичний фактор, який система якраз прагнула скасувати. У результаті Константин I (306–337 р.) відмовився від принципу “політичного” призначення спадкоємця, передавши стерно управління своїм синам.

Утім, режим тетрархії зоставив опісля себе в спадок адміністративний устрій території й уявлення про розподіл імперії відповідно до стратегічної необхідності на зони, що перебували під контролем осіб, наділених імператорською владою різних рівнів (августи й цезарі). Це справило сильний вплив на корінні реформи римської армії, що проходили в IV столітті й змінили вигляд імперської військової машини.

Військова організація, що мала місце до кінця правління Діоклетіана, стала основою для реформ Константина I, який робив останній крок до створення постійної мобільної армії. Вважалося, що за Константина підрозділи, створені ex novo, так само як відбірні загони, виокремлені з прикордонних підрозділів, на постійній основі були приєднані до імператорського комітату. Останній у результаті перетворився на повноцінне угрупування, здатне діяти самостійно — як під час оборони, так і під час проведення наступальних операцій. Ідеться про остаточне визнання стабільного центрального резерву як фундаментального елемента римської військової організації в умовах пізньої імперії.

Після приходу Константина до одноосібної верховної влади (324 р.), стало очевидно, що єдина мобільна армія не здатна ефективно діяти на такій розлогій території, якою була Римська імперія. Тому достатньо скоро в найбільш неспокійних діоцезах (на чолі діоцезу стояв вікарій) були створені регіональні мобільні армії. Відмінність межи ними й тою, якою безпосередньо командував імператор, полягала в епітеті praesentalis (присутній), або in praesenti (у присутності), що вказувало на те, що остання діяла “в присутності імператора”. Після смерти Константина, коли імперія була розділена між його синами, відповідні регіональні мобільні армії були переведені в ранг praesentalis.

Запровадження регіональних мобільних армій і необхідність їхньої диференціації від імператорських мобільних армій (praesentales) породила необхідність запровадити такий самий розподіл і щодо військових підрозділів: якщо за часів Константина термін comitatenses звичайно позначав мобільній війська, то трохи пізніше середини IV століття він став використовуватися для підрозділів і солдатів регіональних мобільних армій; ті самі, що входили до складу імператорських армій, отримали статус palatini (палацові).

Створення мобільних армій не позбавляло необхідності існування міцної оборонної лінії на імперських кордонах. Але відмінність в оперативнім і тактичнім призначенні різноманітних категорій військ — мобільних і прикордонних — призвело до юридичного оформлення в першій чверті IV століття розділу римських збройних сил на дві частини: комітатенси в широкому сенсі слова, тобто comitatenses и palatini, та прикордонні сили, що почали називатися лімітанами (limitanei), якщо вона розміщувалися на суходільних рубіжах, и ріпенсами (ripenses, или riparienses), якщо вони охороняли узбережжя Дунаю та Рейна.

Завдання прикордонних військ полягало в тому, щоб першими відбивати спроби нападу неприятеля на провінції. Утім, у сучасній науці про них склалась украй негативна думка. Уважається, що вони були напівселянською міліцією, зобов’язаною під час служби обробляти земельні ділянки в прикордонних зонах. Солдати-хлібороби були нібито прикріплені до своїх земельних наділів, а їхня служба мала спадковий характер. На щастя, у пізній час у зарубіжній історіографії були зроблені активні спроби переглянути цю, запропоновану Моммзеном схему.

Безперечно, що заснування постійних мобільних армій різко зменшило випадки переміщення прикордонних військ, що сприяло виникненню більш тісних і міцних зв’язків із територією й локальною соціальною структурою. Але все-таки не можна погодитися з тим, що лімітани насправді були селянами, які мало й погано займалися своїм солдатським ремеслом. Є. П. Глушанін справедливо відзначає, що перетворенню солдатів на землеробів сприяв би насамперед колективний дух легіонерів, в уявленні яких заняття трудомісткими мирними промислами личили рабам, а не вільній людині й поготів воїну. Тому будь-яка спроба прив’язати солдатів до землі неминуче викликала б незадоволення й одкрите невдоволення у військовому середовищі. Існує також думка, що заняття сільським господарством мало лише епізодичний характер і просто не могло забезпечити солдатів необхідними продуктами харчування. Таке усталене тлумачення виникло на підставі досить пізніх імператорських законів, що містилися в “Кодексах” Феодосія та Юстиніана. Насправді ж у джерелах немає ніяких указівок на те, що в IV столітті лімітани втратили той рівень професіоналізму, який відповідав римським традиціям. Завдання, що лежали навпроти них, були менш престижними за ті, що виконували комітатенси, одначе зачасту не менш важкими й, унаслідок цього, такими, що вимагали доброї військової підготовки.

Кінним підрозділам лімітанів доручалися поліцейські функції всередині прикордонної зони: вони мали забезпечувати безпечний рух людей і товарів, затримувати дезертирів і шпигунів. Виконуючи щоденне патрулювання, кінні лімітани сприяли збору розвідної інформації про те, що відбувалося потойбіч кордону; крім того, вони стримували або відбивали невеликі неприятельські набіги й самі брали участь у рейдах на ворожу територію. Але такі операції не вважалися гідними в античній історіографії, їх практику й частоту не можна оцінити точно. За серйозних вторгнень противника лімітанська кавалерія запобігала діям ворожих розвідників, вступала в бій із бандами грабіжників і мародерів, оперативно приходила на допомогу містом та фортецям, яким загрожувала облога.

Ведення позиційної війни було основним завданням лімітанів. Своїми діями вони повинні були сковувати наступ супротивника, спираючись на мережу оборонних структур у зоні лімеса. Якщо судити з того, з яким уміням і відвагою захищалися римські гарнізони, обложені персидськими військами, то всяка підозра в непрофесіоналізмі й утраті боєздатності здасться просто недоречною: у той час, коли Констанцій II зі своєю армією 10 років перебував то на Дунаї, то на Рейні, лімітани за підтримки невеликих загонів моьільних військ зуміли зберегти в цілості месопотамський сектор лімеса, підточуючи сили чисельних та прекрасно озброєних персидських армій у виснажливій облоговій війні. Та й сама напружена обстанова на кордонах стала на перешкоді перетворенню лімітанів на селянську міліцію й змушувала уряд підтримувати їхню боєздатність на досить високому рівні.

Неспроможною варто визнати й теорію про статичність прикордонних підрозділів. Лімітани могли бути включені до складу мобільних армій. Припускається, що в цьому випадку прикордонники отримували статус псевдокомітатенсів (pseudocomitatenses). Насправді ми дуже мало знаємо про цю категорію військ. І зв’язок її з лімітанами — одна з теорій. Сам цей термін уперше зареєстрували в законі 365 року. З точністю невідомо, коли було формалізовано відмінність між трьома категоріями мобільних військ; але це напевне відбулося до 365 року й, імовірно, у результаті діяльності Валентиніана I.

У бою роль лімітанів могла виявитися вирішальною. Так, згідно з повідомленням Созомена, успішні дії кінних стрільців із Фінікії та Палестини врятували від розгрому римську мобільну армію, що вступила в бій із сарацинами в 377/378 р.

Починаючи з часів правління Філіпа Араба (244–249 рр.) у римській військовій системі відмічається поява нового елементу, викликаного стратегічною необхідністю: у деяких прикордонних із кількох провінцій формуються військові округи. Такі округи виникали відповідно до ситуації, тому тривалість їхнього існування була різною. На чолі їх стояли воєначальники, звання яких змінювалося раз за разом: дукс (dux), коректор (corrector), ректор (rector). Відсутність тотожності звань командувачів свідчить про відсутність системності створення подібних округів.

Важливою особливістю утворюваних округів була їхня автономність щодо місцевої цивільної адміністрації — порядок до цього невідомий, позаяк у минулому провінційне управління характеризувалося єдністю двох влад: цивільної й військової, — що втілювалось у фігурі намісника.

Поява подібних округів була, можливо, викликана бажанням римського військового керівництва більш раціонально використовувати військові ресурси. Останні хоч і залишалися вбудованими в територіальну цивільну структуру, але були вільні від неї, коли це потребувалося. Крім того, присутність у критичних точках лімесів командирів із надзвичайними повноваженнями дозволяло більш оперативно відповідати на загрози. Нарешті, створення військових округів принаймні почасти зменшувало необхідність перекидання великих військових з’єднань з одного прикордонного сектора в інший.

Процес відділення військової влади від цивільної, що намітився в 240 рр. і мав деякий розвиток за Галлієна, проходив досить повільно. І тільки з часу Діоклетіана він отримав додатковий імпульс. Саме до часу правління цього імператора належать перші свідчення про дукса провінції або дукса лімеса, а в секторах меншого значення — про препозита лімеса, особі вершницького рангу, на яку покладалося військове командування в окрузі, утвореному з одної або кількох прикордонних провінцій. На тих самих територіях цивільна влада була покладена на іншого представника адміністрації; майже в усіх випадках це був презид (praises), що також мав вершницький ранг.

Округи кінця III та початку IV століття охоплювали більш широкі території, ніж це було пізніше — під час створення “Нотиції”. Так, іще за Константина I був дукс, повноваження якого поширювалися на Єгипет, Фіваїду й обидві Лівії. Відповідно до стабілізації становища розміри округів скоротилися.

За Діоклетіана ще не в усіх провінціях військові повноваження перейшли до дуксів. Епіграфічні джерела свідчать, що деякі президи виконували в цей період цивільні й військові функції. За Константина система розподілу влади оформилася остаточно, у результаті чого тільки в одній або двох провінціях намісники зберегли можливість утручатись у військові справи, та й те ненадовго.