На межі IV та V століть від Різдва Христового відбулась досить примітна історія, яка не тільки продемонструвала той чудесний бардак, який творився у тодішній Римській імперії. Описані нижче події хоч і не особливо відомі, однак представляють собою приклад як вірності й доблесті людської, так і заздрості та жадібності, помножених на дурість. Історія та про магістра Гайну – досить яскравий сюжет епохи пізньої Античності.

Наш сьогоднішній герой походив із племені готів. Про його дитинcтво відомо досить мало, однак, судячи з усього, він почав шукати вакансію за Дунайським лімесом не від хорошого життя. Як пише Едвард Гіббон, «у своїй ранній молодості Гайна переправився через річку в якості біженця». Опинившись далеко від рідної землі, юний Гайна пішов на службу в римську армію, пройшовши шлях від простого солдата до воєначальника. До прикладу, в 394 р. імператор Феодосій І дав йому в підпорядкування деякі загони т.зв. федератів, де служили співвітчизники Гайни. Ті готи разом із своїм командиром та іншими римськими силами відправились на війну із західним узурпатором Євгенієм. На час битви з останнім, що відбулась 6 серпня 394 р. на річці Фригід (суч. Віпава, розташована на території Словенії та Італії) Гайні випала роль командира авангарду. Роль ця, слід сказати, була смертельно небезпечна, і його бійці під кінець баталії практично всі відправились до праотців.

Уцілілі воїни Феодосія були оточені силами узурпатора, й скоріше за все, перших спіткала би доля авангарду, однак Євгенія, у кращих традиціях Пізнього Риму, зрадило кілька його офіцерів. Після цього східні римляни та їх германські союзники обрушились на ворога й полишили узурпатора голови. По смерті останнього, осиротілі повстанці масово здавались Феодосію, який в подальшому став правителем єдиної Імперії.Як виявилось пізніше, він став останнім, хто реально управляв державою одноосібно.

Що ж до нашого героя, то на момент смерті Феодосія (17 січня 395 р.), Гайна перебував під управлінням Флавія Стиліхона, головнокомандуючого усіма римськими силами (magister militum) та фактично другої особи у Західній Імперії. Коли августа не стало, імперський двір знову розділився – на Сході правив старший син покійника, Аркадій, а на Заході – молодший, Гонорій. На смертному одрі Феодосій попросив Стиліхона приглянути за своїми синами. Опікуном Стиліхон став лише наполовину – якщо на Заході він досить легко взяв першість над Гонорієм, то в Константинополі була своя політична кухня. Там було немало амбіційних персонажів, які бажали стати регентами при безвільному Аркадії.

Першим таким організатором добра став Флавій Руфін. Свого часу, його з рідної Аквітанії закликав до себе Феодосій. Попри досить погане знання грецької мови, Руфін зробив на Сході прекрасну цивільну кар’єру, ставши у 392 р. консулом. У той же час від отримав посаду преторіанського префекта Сходу (praefectura praetorio Orientis) та стає рівнею Стиліхону. Більше того, виступаючи походом на Євгенія, Феодосій передав опікунство над первістком саме префекту Руфіну. Намагався останній і породичатись з імператорською фамілією, зісватавши доньку Марію за Аркадія, однак його випередив інший наближений імператора – євнух на ім’я Євтропій, котрий вженив августа на своїй підопічній Елії Євдоксії.

Таким чином, на право першості за юного Аркадія претендувало троє мужів – варвар, цивільний чиновник, й дипломат, який технічно й чоловіком не був. Не дивно, що всі вони у швидкому часі зненавиділи одне одного.

У той же час на історичній сцені робив перші кроки ще один ключовий персонаж в історії Риму IV cт. Молодий вестготський вождь Аларіх, зв’язаний до цього з Імперією союзом-омайхмією, логічно розсудив, що договір той по смерті Феодосія анульований. Можливим приводом до ворожнечі могло бути й те, що під Фригідою готських федератів август відправив у Тартарари. Повстання розпочалось ледь не одразу після смерті Феодосія. Влітку 395 р. військо Аларіха дісталось міста Ларісси у Фессалії та стало табором, вичікуючи Стиліхона.

Водночас, надмірний інтерес останнього до справ на Сході дуже гнівив Руфіна. Префект непокоївся, що в разі перемоги Стиліхона над вестготами, амбіції магістра проб’ються на небеса й піднімуться вище Sol Invictus (яке й так завдяки Міланському едикту гепнулось вниз). У будь-якому разі, Руфін з огляду на це затіяв дуже небезпечну гру, вступивши у переговори з обома сторонами. За підсумками переговорів Аларіх хоч і не припинив набіги на Грецію, однак змінив їх напрям. Стиліхону ж Аркадій (при інспіруванні префекта) наказав вимітатись із Фессалії. Цими комбінаціями Руфін старався з усіх сил врятувати свій вплив на молодого августа, проте замість цього почав копати собі ж могилу.

Часті візити Руфіна в стан Аларіха викликали досить неоднозначне сприйняття серед населення. Багато хто вважав префекта зрадником, готовим на здачу інтересів Імперії задля вбереження власної голови. Руфіна звинувачували як у некомпетентності командування римської армії на Балканах, так через те, що воїни Аларіха навіть не зачепили володінь префекта. Стиліхону тим часом, через прямий наказ імператора, прийшлось відступати. Однак терпіти в подальшому Руфіна, який говорить вустами Аркадія, він не збирався. Незабаром на Схід направили немалі сили, на цей раз їх очолював Гайна. Офіційною причиною появи армії Західного Риму була потреба допомоги в боротьбі Сходу з Аларіхом. Проте насправді Гайна отримав більш широкі повноваження.

Фортель відбувся 27 листопада 395 р. неподалік Константинополя. За традицією, август у супроводі першого радника вийшов зустрічати союзні війська. Поки Руфін оглядав стрій західних комітатів, він не зауважив, як бійці замикали ряди за його спиною. Гайна подав сигнал, і префекта зарубали. Глумління продовжилось і після того, як Руфін випустив дух. Загиблому відрізали голову, яку насадили на спис, руки, до рота заклали камінь, після чого влаштували цілу процесію навколо Консантинополя. Рукам також знайшли застосування – з ними розгулювали безпосередньо по столиці. Жителі Граду Констянтина дійство оцінили та хотіли вже й дістатись до сім’ї префекта, однак вдові й донькам вдалось утекти до Єрусалиму.

А що ж з Аркадієм, на очах якого відбулось вбивство? Йому нічого не залишалось, окрім як урочисто заявити, що страта Руфіна відбулась за його прямим наказом. Стиліхон же міг радіти, позбувшись ворога. Проте насправді йому не вдалось скористатись плодами смерті Руфіна. Місце останнього зайняв Євтропій, із таким же завзяттям тягаючи за нитки молодого імператора. Більше того, Стиліхона, скоріше за все, зрадив і Гайна, який став командувати мілітою на Сході. Позбувшись Руфіна, Євтропій проявив себе не гіршим казнокрадом і хабарником. Були в нього й таланти – за 397-398 рр. східний лімес Імперії був зачищений. Очолював сили римлян євнух особисто, за що й удостоївся тріумфу. Тільки от до цього, він же й усунув увесь командний склад східних легіонів. Зокрема, полководець Флавій Тимасій, один з архітекторів перемоги над узурпатором Євгенієм, був висланий у оазис Харга в Єгипті, де досить швидко загинув.

Але поки Євтропій був на вершині слави. У 398 р. новим єпископом Константинополя стає його протеже – Іоан Золотоуст. На 399 р. припадає пік кар’єри препозита – його призначають консулом. Це викликало глухе невдоволення у східних провінціях та відкрите – у західних, де його консульство взагалі не признали. Воно й не дивно – на Заході євнухів особливо не шанували, а просування кастратів на керівні посади дуже нагадує мажоритарну демократію для багатьох римлян видалось образливим. Зрештою, ні до, ні після Євтропія про консулів-євнухів не чули.

Чим же в цей час займався наш герой? У Константинополі Гайна показав себе жадібним до золота й заздрісним щодо Євтропія. Як повідомляє історик V cт. Зосим: «Гайна, котрий не мав ні честі, ні ділових якостей для посади магістра, ніяк не міг вдовільнити свою варварську ненаситність до хабарів. Особливо його обурювало те, що всі гроші переходили до Євтропія».

Тим не менш, Гайна з горем навпіл терпів забавки Євтропія, однак сталось таке, через що доля командира суттєво змінилась. Приблизно за 30 років до описуваних подій до римлян попросилась в гості ціла орда готів, що рятувались від навали кочовиків з Причорномор’я. Немало біженців пішли на службу до Імперії, як і головний герой нашої оповідки. Взаємовідносини римської адміністрації та новоприбулих були далекими від ідеальних, що вилилось, зокрема, у битву під Адріанополем (9 серпня 378 р.). Проте до нашої історії адріанопольська трагедія прямого відношення не має. У нашому випадку важливим є те, що певна частина готського племені була розміщена у Фрігії, на заході Малої Азії. Їх очолював вождь Требігільд, за словами Зосима, дуже моторний варвар. На час описуваних подій він перебував Константинополі і, як Гайна, був дуже незадоволений відсутністю преференцій із боку Євтропія. Зрештою, Требігільда Гайна пригрів коло себе близько 399 р. Після проникливої ​​бесіди двох земляків, Требігільд повернувся до Фригії, нібито для проведення огляду своїх сил. Насправді ж готські загони почали руйнувати та знищувати все, що бачили навколо. Імперські сили в цьому регіоні проявили блискучу імпотенцію.

Після довгого мовчання у Константинополі, напружений до краю розум Євтропія виробив, як йому здавалося, оптимальне рішення. Євнух наказав Гайні очолити римські війська у Фракії, а основну ударну силу, передав під командування свого друга Лева. Зроблені Євтропієм приготування були досить сумнівними. Лев до початку своєї військової кар’єри торгував вовною і талантом полководця не володів. Варто з такої нагоди знову процитувати уїдливого Е. Гіббона: «Лев, прозваний східним Аяксом за величність свого кар’єрного росту та за тупість свого розуму, відмовився від свого первісного ремесла торговця заради того, аби присвятити себе, з набагато меншим мистецтвом та успіхом, військовій справі. Та все ж, його химерно задумані і так само химерно виконані стратегеми характеризувались нерозумінням як дійсних труднощів бойових дій, так і невмінням користуватися сприятливими випадковостями під час війни». 

Гайна ж, хоч і всіляко це приховуючи, старанно допомагав своєму співвітчизнику.  В останнього, незважаючи на недалекоглядність одного супротивника (Лева) і приховану зраду іншого (Гайни), життя теж було далеким від ідеального. Наприклад, у памфілійському містечку Сельга готи потрапили у засідку, організовану місцевими під очоленням деякого Валентина. Гайні довелось рятувати земляка, проте легше йому не стало й після того. Вислизнувши з однієї засідки, він тут же потрапив до іншої. Магістру (який все ще приховував свою пряму причетність до бунту) довелось спішно рятувати готів. Корпус Лева був відправлений на допомогу Валентину, однак воїни Гайни вдарили в спину римським союзникам і дозволили Требігільду врятуватися. Лев, який виявився пішаком у чужих іграх, у цій метушні спробував втекти. Як виявилось у подальшому, невдало.

Після описаного, Гайна зробив наступний крок. Магістр написав імператору проникливого листа, в якому заявляв, що не може змагатись із таким майстерним полководцем, як Требігільд. У всіх бідах, що спіткали Імперію, Гайна звинуватив свого справжнього ворога: Євтропія. Саме його усунення з усіх посад могло вирішити конфлікт мирно, писав Гайна. Магістра підтримали, до слова, і на Заході, оскільки незадовго до цих подій Євтропій підтримав бунт північноафриканського намісника Гільдона, який спробував передати довірені йому провінції Константинополю. У Равенні це не забули, як не забули і те, що євнух проголосив 397 р. Стиліхона hostis publicus, ворогом римлян. Тим не менш, Аркадій не хотів розлучатись із Євтропієм, до якого щиро прив’язався. 

Довелось пускати у хід важку артилерію. Колись Євтропій влаштував шлюб імператора з Елією Євдоксією, донькою полководця Бавтона, франка за походженням, що був консулом 395 р. Імператриця швидко освоїлася при константинопольському дворі, і як водиться жінці, почала робити свої порядки – лізти на голову чоловіку. Євдоксія влаштувала спектакль, гідний найкращих античних театрів. Ридаючи, вона заявила августу, що Євтропій знахабнів настільки, що погрожував вигнати її з дітьми з покоїв імператора.

Для Аркадія це стало вирішальним аргументом і буквально того ж дня Євтропій звалився з неба на гіршну землю.  Йому довелось тікати в один із столичних монастирів, де на захист чиновника став Іоан Золатоуст. Спочатку євнуху вберегли життя та відправили у вигнання на Кіпр. Але вже наприкінці 399 р. Євтропія повернули до Константинополя для того, аби позбавити його голови. Постскриптум було оголошено, що консульський пост євнух ніколи не займав (утім, так вважали на Заході й до цього).

Після того, як Євтропій був усунений, Гайна розпочав наступну фазу свого плану. Тепер магістр не зображав із себе офіцера, що турбувався за безпеку Імперії.  Гайна зустрівся із Требігільдом та відкрито очолив заколот. Дует виступив маршем до Константинополя, грабуючи все, що потрапить під руку. Підійшовши до столиці, Гайна вимагав зустрічі з імператором. На переговорах що відбулися, Аркадій принизився до такої міри, що на мощах Св. Євфимії поклявся ніколи більше нічого не думати проти Гайни. Магістр, задля гарантії щирості імператора, зажадав у заручники кількох найшанованіших сподвижників Аркадія, зокрема адміністратора Авреліана та полководця Сатурніна, який командував римськими силами ще за правління Валента ІІ (364–378).

Але й цим не закінчувався перелік вимог бунтівників. Гайна зажадав, аби одну зі столичних церков передали на службу аріанам-готам. Тут, щоправда, магістр натрапив на опір чоловіка сильнішого духом, ніж імператор. Іоан Золатоуст відмовився передавати аріанам церкву й дуже прозоро натякнув, що Гайні варто приструнити гординю та пам’ятати, на якому дні йому довелося побувати перед початком славної кар’єри. Гайна поступився. Зрештою, по завершенні переговорів, готи увійшли до Константинополя.

Час ішов. В один мент Гайна покинув столицю, виправдовуючись поганим станом здоров’я. Не зовсім зрозуміло, чим це було викликано – Зосим припускає, що Гайна перед від’їздом наказав готам роззброїти гарнізон міста, зробивши вигляд, що це здійснюватиметься без його волі. Однак варто було йому покинути Константинополь, містяни підняли голови. Близько семи тисяч готів спробували поховатися в церквах, однак столичний люд це не дуже вразило. Дахи церков, де ховалися готи, за наказом імператора розібрали, а всередину стали кидати підпалене гілля, спалюючи бунтівників у спорудах живцем. Константинополь було звільнено.

Незважаючи на бійню, яку влаштували жителі столиці, готське воїнство за її стінами нікуди не поділося. Втім, готи вже не могли становити таку небезпеку, як під час спільного маршу на Східний Рим. Трібігільд та Гайна вирішили помститись, здійснивши турне по фракійських містах. Однак, у ході нього готи зіткнулись з ворогом страшнішим за римлян, голодом. Поблизу Херсонеса Фракійського (суч. Галліполі) Гайна наказав споруджувати човни, аби досягти Анатолії.

У цей же час у Константинополі оговтались після похмурих подій останніх тижнів. Імператор та його радники вирішували, що робити з бунтівною готською армією. Точніше, питання стояло трохи інакше. Що робити було очевидним. А ось кому доручити це діло? Кадрова політика Аркадія не була досить вдалою, тож тепер август мав двічі подумати, перш ніж призначати нового командира. Вибір припав на користь офіцера на ім’я Фравіта – за іронією, теж гота. Той завдав Гайні поразки, діставшись до місця спуску на воду бунтівної флотилії

Після поразки від сил Фравіти, Гайна опинився у вкрай скрутному становищі. Багато його воїнів годували риб на дні, його ім’я виявилось втоптаним у бруд. І винен був у цьому лише сам Гайна. Тепер, опинившись у такому делікатному становищі, колишній магістр армії прийняв рішення, яке красномовно підкреслювало його розпач. Гайна вирішив разом із залишками своєї армії пробиватися за Дунай, у колишню римську Дакію. За Дунай, звідки їх погнали гуни близько 30 років тому. Побоюючись переслідування римлянами, Гайна якнайшвидше намагався перетнути Фракію. Йому востаннє пощастило. Фравіта, замість того, щоб переслідувати залишки повстанців,повернувся до Константинополя, аби реорганізувати свої сили. 

Тим часом Гайна досяг південного берега Дунаю. Рішення переходити на інший берег було прийняте після наради з Требігільдом та іншими вождями. Після цього готи вчинили відверто підле діяння, перебивши всіх своїх союзників, народжених у лімітах Імперії. Гайна вважав, що ці люди надто прив’язані до тутешніх країв та не матимуть запалу до боротьби за береги Дунаю. Після цього акту зради, Гайна, Требігільд та інші готи перейшли на північний берег річки.

Важко сказати, що сподівався Гайна. Гуни, що зігнали його земляків із насиджених місць, за 30 років нікуди не поділися. Вів їх вождь на ім’я Ульдін. Відносини Ульдіна з Імперією були дуже складними, проте на момент 401 р. гуни були лояльними до Константинополя.  Ульдін невблаганно перевіряв на міцність стрій готів. Ми не знаємо у подробицях останніх днів бунтівного воїнства та самого Гайни. Відомо лиш те, що повстанець, не бажаючи здаватись ні гунам, ні римлянам, загинув у бою, як до нього Требігільд. Як резюмував Євнапій Сардський, «…один ішов уперед… а інший слідував за ним. Один не оплакував іншого… Він лежав убитий; нікому було й поховати його». 

Так загинув Гайна, а разом із ним і всі його воїни. Заздрість призвела до такого трагічного результату для нього та його співвітчизників-готів. Голова Гайни була знайдена гунами та за наказом Ульдіна відправлена ​​в засоленому вигляді до августа. Отримане приємно вразилао Аркадія та його підданих. У Константинополі відбулись пишні святкування з нагоди смерті Гайни, а його голову, насаджену на спис, ще довго носили по столичних вулицях. Ульдін же в подяку отримав неабияку винагороду.

Історія готського заколоту цілком могла б послужити чудовим матеріалом для трагічної епопеї. Адже скільки пригод, битв, даремно пролитої крові довелось пережити учасникам тих подій. Після цього, германський елемент у східних легіонах Імперії став помалу слабшати. Авреліан повернувся із заслання, думка якого про варварів, і без того не надто висока, навряд могла покращитися після пережитого. І першим «антигерманський» курс уряду відчув на собі не хто інший, як нещодавній тріумфатор Фравіта. Готський офіцер, який мужньо імператора від своїх же співвітчизників, став жертвою інтриг та був звинувачений у тому, що дозволив Гайні переправитись через Дунай. За підсумками судилища, Фравіта стратили близько 402-403 рр.  Додав проблем та інший учасник історії. Ульдін, який, позбавивши Аркадія однієї болячки, одразу ж  породив іншу. Зі своїми гунами, Ульдін почав грабувати провінцію Мезія.

Цей вождь у нашій оповідці здається вам епізодичним персонажем, але насправді своїми набігами він добре познайомив римлян з тим жахом, який несли із собою гуни. І це був лише перший гуркіт грому, який гримне на повну силу.

А гримне вдосталь за внука Ульдіна – Атілли.