Громадянська війна офіційно почалася 22 серпня 1642 року, після того, як Карлі І вивісив королівський стяг на пагорбі Ноттінгема¹. Згідно з даних парламенту, сили короля налічували 1100 піхотинців, 6 тисяч кавалеристів та 46 гармат², що, ймовірно, є перебільшенням: за різними даними, королівська армія складалася приблизно з 10 тисяч солдатів, проте у нього були проблеми з наймом та утриманням солдат, оскільки найбільші арсенали та багатші на ресурси регіони опинилися у руках парламенту³. Зважаючи на це, його стратегія полягала у швидких та рішучих діях проти парламентської армії не даючи змоги противнику скористатися перевагою у ресурсах і зібрати сильніші війська. Основні сили короля, що знаходилися на півночі, 12 жовтня вирушили на південь, до Уельсу, де можна було найняти додаткові війська та поповнити запаси. Після цього король планував іти на Лондон і розбити основні війська парламенту⁴.

Під контролем парламенту опинилися найбагатші регіони та найбільші арсенали, а також Лондон з величезними запасами коштів та амуніції. У зв’язку з цим, командувач парламентських військ, Роберт Девере, 3-й граф Ессекс (далі – граф Ессекс; 1591-1646) досить швидко зібрав близько 20 тисяч солдатів (переважно новонабрана піхота) та вирушив назустріч королівській армії⁵. Попри перевагу у кількості військ та їх забезпеченні, парламент, на відміну від короля, сподівався на уникнення масштабної битви – його метою було зібрати максимально велику армію та змусити Карла до виконання їх вимог щодо релігійної політики та уряду під загрозою військової сили, користуючись досвідом «Єпископських війн»⁶.

Обидві сторони мали досвідчених офіцерів та ветеранів, які воювали у Тридцятилітній війні. Вони були ознайомлені з нідерландськими та шведськими нововведеннями і ймовірно, з обох сторін використовували саме ці дві моделі тактичних формацій, проте в дещо зміненому або перемішаному вигляді, а також в залежності від командирів та умов битви⁷.

Перше невелике зіткнення відбулося 23 вересня між кавалерійськими загонами, у якому впевнену перемогу здобула роялістська кавалерія під командуванням племінника Карла І – принца Руперта (1619 – 1682), який мав багатий військовий досвід Тридцятилітньої війни в армії Густава ІІ. Саме кавалерія принца Руперта стане головною ударною силою роялістської армії⁸. Після місяця маневрів, 22 жовтня сторони зустрілися біля Еджхіла: обидві армії налічували близько 14 тисяч солдатів, із піхотою по центру, ударною кавалерією та драгунами по флангах⁹. Битва почалася з артилерійської дуелі та перестрілок між драгунами, після чого роялістська кавалерія пішла в атаку на кінноту армії парламенту. Принц Руперт, який командував правим флангом кавалерії, покладався на ударну силу своєї кінноти, використовуючи шведську тактику з єдиним залпом впритул і переходом у рукопашну в той час, як парламентська кавалерія дотримувалася старої тактики і вела малоефективний вогонь, стоячи на місці¹⁰. В результаті, королівська кіннота з обох флангів потужним ударом ввірвалася в кавалерію кінноти, яка, не витримавши, почала втікати. Королівські кавалеристи почали її переслідування, в той час, як піхота королівської армії рушила на ворога¹¹. Залишившись без підтримки кавалерії, королівська піхота зіткнулася з піхотинцями парламентської армії, на допомогу якій прибув кавалерійський резерв, і опинилася в оборонній позиції. Війська парламенту почали тіснити королівську армію, захопили прапор і артилерію, але остаточно зламати ворожі порядки не змогли¹². Під вечір кавалерія принца Руперта повернулася на поле бою, але не наважилася атакувати парламентські позиції. Обидві сторони виснажилися і повернулися на попередні позиції, втративши близько 1500 солдатів¹³.

Наступної доби, попри очікування відновити битву, лорд Ессекс відступив до Варвіка, а згодом до Лондона для поповнення армії свіжими силами. Поле бою залишилося за королем, який 29 жовтня вступив до Оксфорда для подальшого наступу на Лондон¹⁴. Опинившись перед прямою загрозою з боку короля, лорд Ессекс почав спішно збирати ополчення, збільшивши армію до 24 тисяч осіб, більшість з яких були цивільними жителями міста¹⁵. 12 листопада королівські війська захопили Бретфорд на околицях Лондона і наступного дня 13-тисячна армія під командуванням Патріка Рутвена (1573 – 1651) зустрілася з мобілізованими військами лорда Ессекса під Тернем-Гріном. Будучи в чисельній меншості і не маючи достатньо провізії, Карл І не наважився атакувати противника і відступив після короткого артобстрілу¹⁶. Битва закінчилась безрезультатно, але війська парламенту одержали стратегічну перемогу: після Тернем-Гріна армія короля більше не ні разу не змогла добитися такої серйозної загрози для Лондона, а без взяття столиці перемога у війні була неможливою.

З настанням зими обидві сторони розпустили війська по квартирах і бойові дії припинилися. Королівська ставка залишилася в Оксфорді, який став столицею роялістів. Весною 1643 року бойові дії відновилися з більшою інтенсивністю по всій території Англії, обидві сторони мобілізували значні сили для подальшого протистояння. Армія короля ділилася на три групи, які мали діяти у трьох стратегічних напрямках: північна армія під командуванням герцога Ньюкасла (1593 – 1676) мала окупувати Йоркшир та просуватися на південь Східного Мідленда та Східної Англії в напрямку Лондона; на сході розташовувалася армія барона Ральфа Гоптона (1596 – 1652), завданням якої було просуватися вздовж південно-східних регіонів до англійської столиці; обидві армії мали обступити Лондон з обох боків, в той час, як третя армія під командуванням короля повинна була затримати основну армію парламенту а Долині Темзи¹⁷.

Завданням парламенту було утримання наявних територій, найголовнішими з яких були міста східної та південно-східної Англії. Для того, щоб унеможливити перехід цих регіонів в руки роялістів, були сформовані Асоціації графств: Південно-західна Асоціація під командуванням Вільяма Воллера (1597 – 1656); Мідлендська Асоціація під командуванням Томаса Гребі (1623-1657); та Східна Асоціація під командуванням Едварда Монтегю, графа Манчестера (далі – граф Манчестер; 1602-1671)¹⁸. Всі ці асоціації контролювали конкретні регіони, звідки набирали війська, провіант та коней, ресурси на оплату військових, та в цілому були свого роду місцевою владою, яка могла займатися судочинством у підконтрольних графствах¹⁹. Крім цього, на півночі, в основному у Йоркширі, діяла армія Томаса Ферфакса (1612 – 1671), а в Лондоні перебувала армія лорда Ессекса, яка споряджалася та керувалася напряму через парламент²⁰.

Три армії короля були відрізані один від одного і розмежовувалися територією, яку контролював парламент, тож їхні зусилля були направлені на ліквідацію цієї перешкоди і встановлення сполучення між арміями. Весною армія Ньюкасла завдала низку поразок парламентським військам, захопивши більшу частину Йоркшира, змусивши Ферфакса відступати на південь²¹, в той час, як на південному сході принц Руперт швидкими та рішучими атаками збільшував підконтрольну королю територію, захопивши 3 квітня Бірмінгем та вирушив на облогу добре укріпленого Лігфілда²². Поки місто перебувало в облозі, граф Ессекс зі значними силами вирушив в напрямку Оксфорда, у зв’язку з чим Руперту було наказано покинути облогу і негайно відправитися на з’єднання з королівськими військами. Принц проігнорував наказ, але прискорив облогу і після рішучого штурму 20 квітня місто впало: відразу після цього Руперт направився на допомогу королю, змусивши Ессекса відмовитися від подальшого наступу²³.

На південному заході деяких успіхів добилася армія Південно-східної асоціації Вільяма Воллера, проте вони мали локальний характер. На початку липня Гоптон зібравшись з силами почав наступ і витіснив Воллера зі значної частини південної Англії. Головна битва відбулася 13 липня під Раундвей-Даун, де 1800 роялістських кавалеристів наголову розбили 5-тисячну армію Воллера. Успіх роялістів був зумовлений несподіваною нічною атакою та рішучими ударами кавалерії, які, як і під Еджхілом, замість довгої та повільної перестрілки відразу вривалися у ворожі ряди²⁴. Невелика за кількістю учасників битва стала однією з найсерйозніших поразок парламентських військ, яка спричинила до фактичного знищення армії Воллера та переходу більшості південної Англії під контроль короля²⁵. Останнім серйозним пунктом парламентських сил в регіоні був Брістоль – друге найбагатше місто Англії та стратегічним портом. Значна частина гарнізону відправилася на допомогу Воллера і була розбита під Раундвей-Дауном, тому вже 23 липня принц 10 500-тисячна армія принца Руперта взяла місто в облогу, захопивши всього за три дні. Падіння Брістоля стало однією з найвищих точок успіхів роялістів протягом війни, отримавши джерело для поповнення військ та транспортний вузол, що дозволяв отримати підмогу від ірландських католиків, про що Карл домовився раніше²⁶.

На середину літа армія парламентська армія терпіла поразки на всіх напрямках, а сам парламент опинився на межі катастрофи: південний захід Англії був втрачений, армія короля отримала стратегічний порт, а з півночі до короля прибув великий конвой з 5-тисячною кавалерією, зброєю і припасами, які зміцнили головну королівську армію та змістили баланс сил на користь роялістів²⁷: у Ессекса тепер не було переваги у кількості, а сама його армія перебувала в не найкращому стані. Найскладнішою була ситуація у Ферфакса, який перебував у тотальній меншості, відрізаний від інших парламентських сил та намагався стримувати наступ Ньюкасла, закріпившись у добре укріплених Галлі та Лідсі²⁸. У роялістів тепер були всі шанси втілити план комбінованого наступу з трьох сторін і їм перешкоджали всього два ключових пункти – Галл на півночі та Глостер на заході, падіння яких поставило б Лондон у безвихідне становище, тому всі зусилля короля були спрямовані на здобуття цих фортець²⁹.

10 серпня Карл І та принц Руперт з 15-тисячною армією почали облогу Глостера. На допомогу місту вирушила 16 500-тисячна армія лорда Ессекса, змусивши принца Руперта покинути облогу для перешкоджання військам парламенту³⁰. На початку вересня Руперт зустрів армію Ессекса, проте змушений був відступити через кількісну перевагу ворога. В той же час, армія короля, що тримала в облозі Глостер, страждала від браку боєприпасів, провізії і сил для штурму міста, а небезпека з боку Ессекса, яку не вдалося ліквідувати Руперту, змусила короля зняти облогу 5 вересня³¹. Ессекс добився своєї цілі і вирушив до Лондона і Карл вирішив цим скористатися і розбити відступаючу армію попри брак амуніції і втому після облоги³². 20 вересня 14-тисячні армії зустрілися біля Ньюбері, де Ессекс відтіснив королівські війська і перешкодив всім спробам контратаки короля. Втративши близько півтори тисячі солдатів, обидві сторони відступили³³: попри тактичну нічию, королю не вдалося втілити головну мету – розбити Ессекса і не дати йому повернутися до Лондона, тоді як Ессексу вдалося зупинити армію роялістів та успішно відступити до столиці.

Під кінець облоги Глостера, 2 вересня Ньюкасл з 15-тисячною армією почав облогу Галла. На допомогу Ферфаксу прибув капітан Східної Асоціації Олівер Кромвель (1599 – 1658) з боєприпасами, після чого обидва полководці відправилися до Лінкольншира на з’єднання з основними силами лорда Манчестера. 11 жовтня 5-тисячна армія Манчестера розбила 3,5-тисячну армію роялістів під Вінсбі, у ході якої проявив себе реформований кавалерійський загін Кромвеля³⁴. В той же день, гарнізон Галла атакував армію Ньюкасла і змусив його зняти облогу з міста. Ці дві перемоги дозволили закріпити позиції парламенту на півночі і вирвати ініціативу з рук роялістів³⁵. Разом із невдачею під Глостером та Ньюбері, роялісти втратили можливість знищити війська парламенту і взяти Лондон, а терези успіхів почали схилятися у сторону парламенту.

Таким чином, на початку громадянської війни перевага була в основному на стороні роялістів, які вели більш агресивні дії, в той час, як парламент попри кількісну перевагу був в оборонному стані і втратив можливість розбити короля ще до того, як він зібрав сили. Водночас, Еджхіл показав неспроможність короля перемогти парламент у генеральній битві, і хоча 1643 році роялісти досягли найбільших успіхів протягом війни, вони так і не спроміглися остаточно зламати противника. Тим не менше, обидві сторони не мали достатньо сил для рішучої перемоги над ворогом, тому почали шукати підтримку поза Англією. Карл І домовився про транспортування ірландських роялістів до Англії³⁶, в той час, як шотландці уклали з парламентом угоду про військову допомогу. Під кінець 1643 року до громадянської війни в Англії долучилися всі три королівства.

Посилання:

¹ Hyde, The history of the rebellion, p.154

² The Kings Maiesties Alarum for Open War (London, 1642)

³ Ackroyd, The history of England, volume III: Civil War, p. 239

⁴ Wanklyn, A military history of the English Civil War, p. 42-43

⁵ Ackroyd, The history of England, volume III: Civil War, p. 240

⁶ Wanklyn, A military history of the English Civil War, p. 43

⁷ Haythornthwaite, The English Civil War, 1642-1651. An Illustrated Military History, p. 53

⁸ Gardiner, History of the Great Civil War 1642-1649, p. 2

⁹ Reid, All the King’s Armies a Military History of the English Civil War 1642-1651, p. 40-41

¹⁰ Gaunt, The English Civil Wars 1642-1651, p. 35

¹¹ Tincey, Roberts, Edgehill 1642: The First Battle of the English Civil War, p. 62-63

¹² Ibid., 65-67

¹³ “Battle of Edgehill”, UK Battlefields resourse centre, http://www.battlefieldstrust.com/resource-centre/civil- war/battleview.asp?BattleFieldId=3

¹⁴ Gardiner, History of the Great Civil War 1642-1649, p. 51

¹⁵ Royle, Civil War: The Wars of the Three Kingdoms, 1638-1660, p. 237-238

¹⁶ Ibid., p. 239

¹⁷ Coward, The Stuart Age: England, 1603-1714, p. 227

¹⁸ December 1642: An Ordinance for the Association of the Counties of Northampton, Leicester, Derbym Ruthland, Nottingham, Hungtingdon, Bedford and Buckingham, fot the mutual defence one of another. Wuth the names of the Committiees in the said Counties, for the same purpose, https://www.british-history.ac.uk/no-series/acts-ordinances- interregnum/pp49-51

¹⁹ House of Lords Journal Volume 5: 27 September 1642, Journal of the House of Lords: Volume 5, 1642-1643, https://www.british-history.ac.uk/lords-jrnl/vol5/pp373-375

²⁰ Haythornthwaite, The English Civil War, 1642-1651. An Illustrated Military History, p. 59

²¹ Gardiner, History of the Great Civil War 1642-1649, p. 105-106

²² Royle, Civil War: The Wars of the Three Kingdoms, 1638-1660, p. 258

²³ Wanklyn, A military history of the English Civil War, p. 105-106

²⁴ Young, Peter, The Royalist Army at the Battle of Roundway Down 13 July 1643 (Society fot Army Historical Research, 1953), p. 128-129

²⁵ Haythornthwaite, The English Civil War, 1642-1651. An Illustrated Military History, p. 65-66

²⁶ Rogers Colonel, Battles and Generals of the Civil Wars, 1642-1651, (Seeley Service & Co., London, 1968), p. 94

²⁷ Articles between His Excellency Prince Maurice and the Earl of Stamford, upon the Delivery of the City of Exeter, Sept. 5. 1643, Historical collections of private passages of state: volume 5, 1642-1645, Military action in 1643 https://www.british-history.ac.uk/rushworth-papers/vol5/pp263-309

²⁸ A Letter Written by Colonel Cromvel to the Committee for the Association fitting at Cambridge, Historical collections of private passages of state: volume 5, 1642-1645, https://www.british-history.ac.uk/rushworth-papers/vol5/pp263-309

²⁹ Royle, Civil War: The Wars of the Three Kingdoms, 1638-1660, p. 307.

³⁰ Robinson Gavin, Horses, people and parliament in the English Civil War: extracting resources and constructing allegiance (Routledge, 216), p. 165-166

³¹ Day Jon, Gloucester and Newbury 1643: The Turning Point of the Civil War (Pen&Sword, 2007), p. 151

³² Day, Gloucester and Newbury 1643: The Turning Point of the Civil War, p, 30-31

³³ A letter written by Colonel Cromwell to the Committee for the Association fitting at Cambridge, July 31

³⁴ Heritage Battlefield Report: Winceby 1643 (Historic England, 1995), p. 6-7

³⁵ A letter written by Colonel Cromwell to the Committee for the Association fitting at Cambridge, July 31

³⁶ To the Mayor and Governor of the town of Plimouth, Historical collections of private passages of state: volume 5, 1642-1645