Золоте сонце, як давній символ Подільської землі, оповило своїм промінням і Барське староство. Це край добробуту, родючости і багатства, де залишила свій слід королева Бона Сфорца. Тут залишається відблиск колишньої могутности у вигляді мурів фортеці: облоги, ворожі напади – не раз схрещено мечі на барській землі. Периферія двох світів, де з однієї сторони Дике Поле і козаки, а з іншої – поляки, свого часу розділяла населення. У середині XVII – XVIII ст. староство потрапляє у вир народних заворушень: від війн, повстань і до знаменної Барської конфедерації. Поряд із тлінним занепадом великого Барського староства, можемо все ж поновити його історію в народовій пам’яті завдяки працям видатного українського історика Михайла Грушевського.

Як діяч, що сприяв науковому, інтелектуальному, національно-культурному розвитку України, Михайло Сергійович віддавав передову роль саме історичній науці, а головним її завданням вважав активізацію регіональних досліджень. Так значне місце в його науковому доробку займає історія Східного Поділля, невід’ємною частиною якого є і Барщина.

За порадою свого наставника, професора В. Антоновича, молодий дослідник почав вивчати історію Барського староства, яка стала його магістерським дослідженням. Працюючи над науковою роботою, М. Грушевський ознайомився із вцілілими джерелами в Київському, Московському та Варшавському архівах, а влітку 1891 р. навіть здійснив поїздку до міста Бар та навколишніх сіл, де працював безпосередньо на місцях[1].

Результатом тривалої та наполегливої роботи дослідника став захист магістерської дисертації і видання книги «Барське староство. Історичні нариси (ХV–ХVІІІ ст.)»[2], а також додатку до неї – 2 томів Актів Барського староства. Крім того, М. Грушевському вдалося підготувати ряд робіт краєзнавчого характеру, серед них «Барська околична шляхта до кінця XVIII ст. : Етнографічний нарис»[3], «Організація старостинського й околичного управління в Барському старостві XVIII ст.»[4] Цінними наведені дослідження є з позиції вичерпного фактичного опису Барського староства та детального інтерпретування соціальних взаємин у ньому[5]. Ці праці М. Грушевського і стануть основою для ознайомлення з історією Барського староства у хронологічних рамках – друга половина XVII – XVIII ст.

До Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. Поділля не відігравало значної ролі в народному русі і лише з успіхами Хмельниччини примкнуло до нього. Після підписання Зборівського договору землі Барщини не відійшли до козаків, але і поляки не могли їх втримати, тому місто часто переходило з рук в руки[6]. Староство потребувало сильного очільника, який зміг би контролювати внутрішнє життя та зайнятись обороною земель у воєнно-конфліктний період. Відтак новопризначеним старостою став Іван Виговський, який через кілька місяців після Гадяцької угоди отримав жалування на Барське староство. Сейм 1659 р. підтвердив це жалування на війтівство. Колишній гетьман отримав староство у власність, але досі виникає питання чи входили до його старостинських повноважень адміністративні шляхетські околиці[7].

Відмовившись від активної політичної діяльности, І. Виговський осів у Барі. Саме за його перебування тут староство почало відновлюватися після втягнення у війну між козаками і поляками та повертатися до мирного життя[8]. Попри взірцеве керівництво в межах Барщини, не оминули Виговського і конфлікти з місцевою шляхтою. Відомо, що остання мала поряд із привілеями, обов’язки: повсякчас прибувати на заклик барського старости щодо війни, а оскільки території староства піддавалися татарським нападам, то потрібно було ще й обороняти замок і вистерігати татар на їхніх «шляхах»[9]. Якщо місцеву шляхту змушували виконувати повинності, вона наважувалась скаржитися королю, хоча такі скарги безпідставні, адже повинності не були нововеденням, а Виговський, закликаючи виконати її обов’язки, просто скористався своїми повноваженнями[10]. Схиляємося до того, що Іван Виговський на посаді старости показав себе як незалежний та безкомпромісний посадовець, так як домагався виконання обов’язків шляхти, яка, вочевидь, звикла до того, що попередні старости не переходили їй дорогу. Не дивно, що переслідуючи мету – досягнення правопорядку, староста змушений був через «утиски» конфліктувати з шляхтою. Як приклад, М. Грушевський наводить гучний конфлікт Виговського із шляхтичами Радієвськими – без залучення військ тут не обійшлося[11].

Період перебування Івана Виговського на посаді барського старости характеризується стабільністю, поновленням добробуту у краї. На жаль, цього ми не можемо сказати про наступні кілька років, адже старости тут змінювалися один за одним: коронний гетьман Станіслав Потоцький, Богуслав Радзивілл, гетьман Ян Собеський. Останній навіть із власної волі відмовився від староства, яке не приносило йому доходу. З описів люстраторів ми довідуємося, що територією староства постійно рухалися козацькі, польські й татарські війська – становище однозначно почало погіршуватись[12]. Якщо згодом йтиме мова про занепад Барського староства, то вважаємо, доцільно взяти саме завершення староства Виговського як відправну точну майбутнього занепаду. На цьому прикладі переконуємося, що як і великі державні утворення, так і значно менші адміністративні одиниці потребують сильної руки правителя, якого Барщина вже так і не отримала, опинившись у центрі нових військових реалій.

За Бучацьким договором 1672 р. Барське староство з Поділлям потрапило під владу Туреччини. В умовах турецької окупації місцеве населення мало змогу платити податок – харадж, але життя із приходом турків, як пише М. Грушевський, «не було солодким», тому спостерігається масова еміграція: першою покинула ці землі, звичайно, польська шляхта[13]. Однак потрібно зазначити, що пани й не забували про своїх підданих, яких відправляли за межі Поділля, як правило, на Волинь[14]. У новітній час прослідковуємо не один випадок евакуації населення в окупаційних умовах, це ж, думаємо, може слугувати інтерпретацією евакуації в XVII ст. – шляхта переїздить на мирну територію, із думкою про повернення здійснює і переселення підданих.                      

У цей час на Барщині поширеними стали чемериси – татарські ватаги, які займались набігам на сусідні поселення з центром у Барі, а їхнім очільником був бей Александр Кричинський[15]. Щодо етноніму «чемериси», маємо намір зробити припущення: чемерисів, які почали тут поселятися за часів Бони Сфорци в XVI ст., місцеве населення називало «татарами» через їхню зовнішність, за цим принципом, певно, могли називати «чемерисами» і новоприбулі татарські ватаги, хоча потрібно розуміти, що чемериси місцеві є окремою групою і вони емігрували в часи турецького панування або ж намагалися протистояти йому.

Турки затрималися тут до 1699 р., після чого подільська шляхта почала повертатися у свої володіння, із ними поверталися й піддані селяни[16]. Як бачимо, дочекавшись завершення турецького поневолення, місцеве населення почало активно повертатись у староство, що це, як не реевакуція?

У 1700 р. барський староста Станіслав Яблоновський видав указ, за яким і закликав повертатися всіх, хто раніше проживав у Барському старостві, бо «бажаний спокій настав», але, насправді, ці слова були умовністю, адже Барщина одразу поринула в нову добу козацьких повстань[17]. Саме ж староство було в жахливому становищі, його територією часто проходили польські, московські та литовські війська. Відносний спокій настав лише в 1720-х рр., але випростатися, відновити свою міць староство так і не спромоглося – далися взнаки тривоги довжиною у пів століття. Підсилює розорене становище опис Бара, який наводить М. Грушевський: «Місто мало не приглядний вигляд: озеро і річка розлилися широкими болотами, піднімаючись і розливаючись по місту, вода створювала всюди бруд, люди пересувалися на вулицях дерев’яними містками»[18].

Мирне життя у XVIII ст. порушили дві події: перша –  в 1730-х рр. гайдамацьке повстання, яке очолював на Поділлі Верлан із Шаргорода, друга – Барська конфедерація 1768-1772 рр. Ці події значно послабили староство, після них воно вже не мало змоги поновити свою провідну роль[19]. На нашу думку, це слід вважати незворотньою точкою на шляху до занепаду, і якщо після правління Виговського староство ще мало надію на відродження, то тут вона вже зникла. Хоча цей «кінець» можна було хронологічно віддалити, адже не забуваймо, що події конфедерації з прив’язкою до Бара є почасти випадковими – місто стало центром об’єднання лише тому, що шляхта не змогла оволодіти Кам’янцем.

XVIII ст. характеризується переходом староства у власність Любомирських на правах дідицтва[20]. Хоча ми довідуємось, що цей перехід був непомітний, поскільки Барщина залишалась королівщиною, шляхтичі тримали свої землі і за королівським жалуванням відробляли повинності на замок[21]. У той час шляхта відбувала військову і підводну повинності: мала споряджати число ратників у барські гарнізони і придворну роту, а також споряджати підводи за наказом замкової зверхности. Поряд із цим сплачували натуральну повинність, хоча частіше вона замінювалась грошовою[22]. Були внесені значні корективи, які стали відчутними для привілейованого населення: раніше шляхта могла вільно розпоряджатися своїми землеволодіннями, тепер вони підлягали контролю і шляхтичі не могли вільно заставити свої землі без відома вищих інстанцій. Це пов’язано певною мірою з тим, що старости не хотіли, аби стороння шляхта скуповувала землі в барських околицях. Що стосується суду, то барська шляхта теж відділилася зі складу привілейованої частини: не було права апеляції у загальних судах і комісар чи староста міг без суду арештувати шляхтича[23].

Глибше розуміння внутрішнього життя Барського староства у XVIII ст. надає опис управлінської організації. Центральне управління стало дещо видозміненим: замість підстароства з’явився ряд посад, поряд з якими сформувалося окреме відомство шляхетського воєнно-адміністративного управління[24]. Тоді ж виникає особлива організація у шляхетському ополченні: вже з 60-х рр. XVII ст. зустрічаються поручники і підротмістри. Військові часи вимагали таку організацію шляхетського ополчення: шляхта скликала один загін, який очолював ротмістр, також було ще кілька поручників та підпоручників[25]. Староство представляли два відомства: перше – чиновники, які відали господарсько-адміністративною частиною і представляли приватні інтереси старости, до них належали губернатор і адміністратори, друге – шляхетське населення староства, яке наближалось до поняття державного уряду[26].

В адміністративній організації головне місце відводилось губернаторові. Він здійснював загальне управління староством, доносив народу інтереси старости від його лиця. До функцій губернатора також належав продаж і відведення міських садиб. Для підтримки порядку мав у розпорядженні поліцейську команду, а для охорони замку – гарнізон зі своїм комендантом[27].

Прерогативи стосовно шляхетської людности староста реалізовував за посередництвом полковника, якого він призначав, та нижчих від нього чинів. Полковник очолював суд («полковничий суд», «суд барської юрисдикції»), судові рішення можна було оскаржувати в коменданта і самого старости[28].

До відомства полковника входили військові урядники староства, серед них, найперше – комендант, який був головним над барським гарнізоном[29].

Для полкового відомства та губернатора вищою інстанцією в урядових й адміністративних питаннях був комісар – до нього надходили рішення полкового суду, передавались рішення важливих справ та утвердження вироків[30].

А завершувала систему центрального управління особа старости. Він рідко з’являвся в місті і не брав безпосередньої участи в управлінні – його посада була відокремлена від населення цілою системою урядів. До старости час від часу надходили на підтвердження рішення урядників, апеляції та скарги[31].

Окреме місце Михайло Грушевський відводить околичній шляхті. Ця служила землевласницька шляхта вирізнялася відданістю українським національним традиціям, оскільки розмовляла українською мовою, зберігала уклад життя, наближений до селянського, її представники активно брали участь у національно-визвольних виступах[32]. Тож, безсумнівно, етнографічна основа цієї шляхти була місцевою, але не потрібно й виключати польський вплив на неї, який теж був помітним[33].

До органів управління околичної шляхти належали намісник і шляхетське коло. Коло слугувало зібранням усіх повноправних господарів околиці, предметами їхніх зібрань, як правило, були: розподіл повинностей, що стосуються ґрунту, господарські справи околиці, патронат над місцевою церквою, нагляд за моральністю й поведінкою своїх членів і суд кола[34].

Отже, Барське староство в середині XVII – XVIII ст. втрачає свої позиції як провідна серед інших адміністративно-територіальна та господарська одиниця. Поштовхом до цього слугував ряд збройних конфліктів та повстань, у які була втягнута Барщина. Останнім оплотом стабільности у краї стала управлінська діяльність тут Івана Виговського. Політика колишнього гетьмана сприяла відновленню порядку, який панував у мирний час. Значною мірою становище Барського староства послабило турецьке поневолення, що тривало впродовж 1672-1699 рр. У Барі воно супроводжувалося набігами татарських угрупувань чемерисів.

XVIII ст. характеризується значними змінами у багатьох сферах суспільного життя місцевого населення, у першу чергу привілейованого – шляхти. Ці зміни стосувалися землеволодіння та судової інстанції – права шляхти помітно звужувались. У цей час відбулися зміни і в управлінні: староство відтепер представляли центральне та околичне відомства. Посада старости відокремлювалася від центрального управління рядом урядів, до яких належали губернатор, полковник, комендант, комісар та інші. Околичне управління презентоване намісником та шляхетським колом, на зібраннях вони вирішували найважливіші питання, що стосувалися їхніх околиць.

Хоч і XVIII ст., порівняно з попереднім, може вважатися століттям спокою для Барського староства, але й тут трапилися події, які вибили з колії – найбільшого і до того ж останнього удару завдала Барська конфедерація, після якої край поринув у добу занепаду, продовжував іменуватися «староством», але це було лише умовністю – його владна візія вже давно похитнулася. Історія Барщини з її політичними, соціально-економічними та етнографічними укладами знайшла своє відображення в науковому доробку Михайла Грушевського, із праць якого ми й сьогодні маємо змогу вивчати Барське староство – «ключ до Східного Поділля».

---

Покликання:

[1] Михайло Грушевський і Вінниччина : до 150-річчя від дня народження (29.09.1866–24.11.1934) : бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва ; уклад.: Г. М. Авраменко, О. Ю. Антонюк, О. М. Зелена ; вступ. ст.: І. М. Романюк, О. А. Бакалець ; ред. С. В. Лавренюк ; відп. за вип. Н. І. Морозова. – Вінниця, 2016. – С. 13    

[2] Грушевський М. С. Барське староство : іст. нариси (XV—XVIII ст.) / Михайло Грушевський ; [післямова, прим. та покажч. М. Крикун] ; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — [Репринт. вид.]. — Львів : ІУ, 1996. — 624 с.

[3] Грушевський М. С. Барська околична шляхта до к[інця] XVIII ст. : Етнографічний нарис / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. – Львів: Видавництво “Світ”. – 2003. Т. 5. – C. 323–336.

[4] Грушевський М. С. Організація старостинського й околичного управління в Барському старостві XVIII ст. : З протоколу XIV засідання Історичного товариства Нестора Літописця. XIV засідання 11 вересня 1895 р. / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. – Львів: Видавництво “Світ”. – 2003. Т. 5. – C. 364.

[5] Яблоновський А. [Рец. на кн.:] Барське староство. (Hruszewskij М. Barskoje Starostwo. Istoriczeskije oczerki. Kijew, 1894) / А. Яблоновський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. – Львів: Видавництво “Світ”. – 2015. Т.46. Кн. 1. – C. 57

[6] Грушевський М. С. Барське староство : іст. нариси (XV—XVIII ст.) / Михайло Грушевський ; [післямова, прим. та покажч. М. Крикун] ; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — [Репринт. вид.]. — Львів : ІУ, 1996. — С. 323

[7] Грушевський М. С. Барське староство : іст. нариси (XV—XVIII ст.) / Михайло Грушевський ; [післямова, прим. та покажч. М. Крикун] ; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — [Репринт. вид.]. — Львів : ІУ, 1996. — С. 324-325

[8] Там саме. – С.326

[9] Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. 5: Суспільно-політичний і церковний устрій в Українсько-руських землях XIV-XVII ст. URL: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur5.htm  (дата звернення: 13.11.2021)

[10] Грушевський М. С. Барське староство : іст. нариси (XV—XVIII ст.) / Михайло Грушевський ; [післямова, прим. та покажч. М. Крикун] ; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — [Репринт. вид.]. — Львів : ІУ, 1996. — С. 328

[11] Там саме. – С. 328-329

[12] Грушевський М. С. Барське староство : іст. нариси (XV—XVIII ст.) / Михайло Грушевський ; [післямова, прим. та покажч. М. Крикун] ; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — [Репринт. вид.]. — Львів : ІУ, 1996. — С. 334

[13] Там саме. – С. 336

[14] Там саме. – С. 337

[15] Грушевський М. С. Барське староство : іст. нариси (XV—XVIII ст.) / Михайло Грушевський ; [післямова, прим. та покажч. М. Крикун] ; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — [Репринт. вид.]. — Львів : ІУ, 1996. — С. 337

[16] Там саме. – С. 338

[17] Там саме.

[18] Там саме. – С. 340

[19] Грушевський М. С. Барське староство : іст. нариси (XV—XVIII ст.) / Михайло Грушевський ; [післямова, прим. та покажч. М. Крикун] ; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — [Репринт. вид.]. — Львів : ІУ, 1996. — С. 340-341

[20] Там саме. – С. 350

[21] Там саме. – С. 353

[22] Там саме. – С. 354-355

[23] Грушевський М. С. Барське староство : іст. нариси (XV—XVIII ст.) / Михайло Грушевський ; [післямова, прим. та покажч. М. Крикун] ; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — [Репринт. вид.]. — Львів : ІУ, 1996. — С. 356-357

[24] Там саме. – С. 365

[25] Там саме. – С. 368

[26] Там саме. – С. 368-369

[27] Там саме. – С. 370-371

[28] Грушевський М. С. Барське староство : іст. нариси (XV—XVIII ст.) / Михайло Грушевський ; [післямова, прим. та покажч. М. Крикун] ; НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського. — [Репринт. вид.]. — Львів : ІУ, 1996. — С. 376

[29] Там саме. – С. 385

[30] Там саме. – С. 387

[31] Там саме.

[32] Микола Крикун. Подільське воєводство у XV-XVIII століттях: Статті і матеріали. Львів 2011. С. 632

[33] Грушевський М. С. Барська околична шляхта до к[інця] XVIII ст. : Етнографічний нарис / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. – Львів: Видавництво “Світ”. – 2003. Т. 5. – C. 323–336.

[34] Грушевський М. С. Організація старостинського й околичного управління в Барському старостві XVIII ст. : З протоколу XIV засідання Історичного товариства Нестора Літописця. XIV засідання 11 вересня 1895 р. / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. – Львів: Видавництво “Світ”. – 2003. Т. 5. – C. 364.