Зі смертю автократора Юстиніана І у 565 р., авари, які до цього були федератами ромеїв, здійснювали регулярні спроби позбутись політичної зверхності Візантійської імперії. Це відбувалось шляхом дипломатичних акцій та нападів на союзників Імперії у регіоні Дунайського лімесу. Провокації імператорів Юстина ІІ та Тиберія ІІ з боку аварського хана Баяна І призвели до воєн у 568-570 рр., 578-580 рр. та 581-582 рр. поміж Аварським каганатом та Візантійською імперією. Кочовики на цей час продемонстрували суттєвий військовий потенціал, прорвавши оборону Імперії на Дунаї. Водночас, римські імператори, обтяжені сутичками із Державою Сасанідів на східних кордонах, не могли дати аварам достойну відповідь та відкуплялись від них монетою.

Однак, справжню загрозу для ромеїв Каганат почав нести в останні десятиліття VI – 20-і роки VII ст. На цей період, Ромея, обтяжена постійними війнами на кордонах, поринає у внутрішньополітичну кризу, яка завершується переворотами Фоки (602 р.) та Іраклія-молодшого (610 р.). Не останню роль у погіршенні становища Візантії зіграло протиборство Імперії з аварами на Балканському півострові, апогеєм якого стала облога Константинополя 626 р. аварами та персами.

Кочовий етнос аварів був включений у сферу зовнішньополітичних відносин під очоленням Константинополя на межі 557-558 рр. До цього часу, монголоїдні кочовики, які до цього часу утворили союз із далекосхідних, передньоазійських, тунгуських племен, під тиском тюркютів переправились через Волгу та вийшли до нижньої течії Дону. Перебуваючи під загрозою винищення, аварська знать встановила контакт із аланами та їх царем Саросієм[1]. Останні до цього часу були союзниками Візантії у війні з перським шахіншахом Хосровом І Анушірваном (531-579)[2] за регіон Лазика у Південному Кавказі протягом 540-562 рр[3]. Зрештою, такі обставини сприяли укладенню союзу поміж аварами та імператором Юстиніаном І (527-565). В подальшому, аж до смерті римського володаря, аварський каган[4] схилявся до здійснення незалежної політики. З одного боку, новоутворений Каганат de–facto продовжував союз із Візантією, з іншого – постійно збільшував військову потугу проти Східного Риму. Зокрема, це проявилось в ході  набігів на землі антів (які були союзниками Візантії)[5] та включенням їх до конгломерату племен під очоленням аварів[6].

На час правління наступників Юстиніана – базилевсів Юстина ІІ (565-578) та Тиберія ІІ (578-582) припадає суттєве погіршення стосунків номадів з Імперією. Примітно, що ініціатором даного процесу виступив аварський каган Баян І (562-602). Основними причинами цього служили: 1) істотний брак політичного та військово-стратегічного досвіду з боку автократорів, порівняно з Юстиніаном[7]; 2) відсутність потужної оборони ромеїв вздовж Дунаю; 3) прагнення кагана переселити орду «зі Скіфії у Верхню Пеонію»; 4) сприйняття правителя номадів римської політики «divide et impera» в стосунку до сусідів; 5) прив’язка економіки Каганату до ведення перманентної війни. Як наслідок, на цей період посольський апарат аварів спрямував свої зусилля на дезінформацію базилевсів, формування союзів із слов’янськими племенами та лангобардами. Зрештою, претензії аварів на римську провінцію Паннонія ІІ діоцезу Фракія вилились у ряд короткотривалих воєн поміж сторонами протягом 70-х рр. VI ст. –  582 р. включно[8]. Підкреслимо, що дані конфлікти (що перетікали на територіях провінцій Мезія І та Верхня Дакія Преторіанської префектури Іллірії) були досить короткочасними та межувались регулярним укладенням мирних договорів із ромеями. В свою чергу, це пов’язано із порівняно малою військовою силою Каганату та паралельними кампаніями номадів проти франків.

Примітним для цього етапу аваро-ромейського протистояння є і те, що римські імператори керувались метою політичної нейтралізації аварської загрози шляхом грошових виплат. Це, очевидно, призвело до того, що аварські кагани вбачали набіги на Ромею одним із головних (а на початок VII ст. – головним) способів поповнення казни. Основним супротивником Константинополя на цей час була Держава Сасанідів. Шахіншахи персів Хосров І та Хосров ІІ Парвіз (591-628) продовжили курс завойовницької політики щодо азійських та африканських провінцій Візантії. Причинами цьому служили внутрішні потрясіння Царства іранців (подавлення руху маздакітів Хосровом І у 30-х роках VI cт.; виступ сина шахіншаха Анушзада у 549 р., повстання Бахрама Чубіна у 590-591 рр.). Позбутись їх наслідків, завоювати авторитет армії, «царі царів» могли насамперед через експансію. В подальшому, ця тенденція досягла найвищого піку наприкінці VI – у першій третині VII ст.

На цей період, який розгортався у час правління базилевсів Маврикія (582-602), Фоки (602-610) та Іраклія І (610-641), у дипломатії Аварського каганату щодо Візантії припадає наступний етап. Останній характеризувався, з одного боку, наростанням внутрішньополітичної кризи Імперії (витоки якої сягають ще першої третини VI ст.[9]), та з іншого – активним збільшенням військово-політичної потуги державного утворення кочовиків. В таких умовах, Ромея, будучи гегемоном у регіоні Середземномор’я, з часом перестає нести загрозу для аварів на Дунайському лімесі. Сприяли цьому головно негативні тенденції у східноримській армії – постійного браку людських ресурсів у складі похідних армій, незадоволення внутрішньою політикою імператорів, занепаду дисципліни у війську в умовах та морального старіння тактики ромеїв на полях баталій[10]. Дані явища проходили на час практично безперервних воєн ромеїв зокрема на північному кордоні Імперії.

Корпус джерел, які хронологічно описують події з часу правління імператора Маврикія аж до невдалої облоги Константинополя у 626 р. аварами, слов’янами та персами за правління Іраклія І представлений цілою плеядою творів. До їх числа входять: праця «Історія» Феофілакта Сімокатти за 582-602 рр.[11], сучасника імператора Іраклія, «Пасхальна хроніка» невідомого автора, що належав до  близького оточення патріарха Сергія І (565-638)[12], «Коротка історія з часу після царювання Маврикія» патріарха Никифора (бл. 758-828)[13], проповідь «Про божевільний напад безбожних аварів та персів на град під Божою охороною та про їх соромний відступ завдяки людинолюбству Бога й Богородиці» духовника Феодора Сінкелла[14]. Додаткові свідчення про аваро-візантійські відносини першої половини VII ст. надають схожі за характером викладу інформації «Хронографія» Феофана Сповідника (бл. 760-818)[15] та «Бревіарій» константинопольського патріарха Никифора[16]. Феофан, як і Никифор, до остригу в монахи були канцеляристами[17], що позитивно відобразилось на змісті їх напрацювань. Зокрема, І. Чичуров висловлює припущення[18], що патріарх запланував свою працю як ідейне продовження «Історії» Феофілакта, на що вказує ведення записів у творі від 602 р. – часу закінчення літописних повідомлень останнього.

Розкриває деякі аспекти зовнішньої політики, характеру зіткнень Візантії з аварами та їх союзниками – слов’янами й лангобардами військово-теоретичний трактат ромеїв «Стратегікон»[19], датований за різними версіями від кінця V ст.[20] до 10-х років VII ст.[21] Безпосередньо номадам у творі присвячено досить велику роль – у тексті щодо аварів використовуються, окрім етнікону, відповідники «скіфи» та «гунські народи»[22], які загалом наводяться у тексті 32 рази. Прямо стосується стратегії й тактики боротьби з кочовиками другий розділ ХІ книги трактату під назвою «Як слід пристосовуватись [стратигу] до скіфів, тобто аварів і турків та інших гунських народів, які ведуть схожий образ життя»[23], в котрому детально розглянуто специфічні риси тактики та стратегії, засвоєні візантійськими командирами у ході воєн із аварами на час правління Юстина ІІ – Маврикія.

Тематично, повідомлення у трактаті щодо аварів можна поділити на групи: 1) постулатів боротьби з номадами (переліку факторів, несприятливих для дій кочовиків на полі бою в різний час доби; типів маневрів, які ставлять аварів у невигідне становище під час баталій; вказівки на обставини, сприятливі перемозі ромейських скутаріїв та букеларіїв над кочовиками при зіткненнях); 2) переліку озброєння кочовиків (наведення окремих типів «аварських стріл», «аварських панцирів»), 3) тактичних прийомів номадів (шикування перед боєм, відмінного від інших супротивників Візантії; прийомів, спрямованих на дезінформацію супротивника при підготовці до баталії, згадки їх військових навичок, застосування виключно дистанційного типу бою, дій аварських орд після зіткнення, при веденні облог); 4) суспільного життя кочовиків (соціального управління; мотивації аварських воїнів у битві); 5) аварської дипломатії у ході війни.

Незважаючи на цілісність інформації щодо аварів, наведеної у «Стратегіконі», її практичний характер, ряд джерелозанавчих та історіографічних питань стосовно трактату залишаються невирішеними принаймні з ХІХ ст. Ці проблеми стосуються визначення часу написання, встановлення авторства та найменування даної праці[24]. В той же час, коли переважна більшість дослідників сходяться на думці про кінцеву редакцію «Стратегікону» у проміжку 592-610 рр., питання часу написання трактату ускладнене великим числом інтерполяцій у тексті (одна з груп яких стосується аварів), датованих від 484-518 рр. (т.зв. «Урбікієвський звід»[25]) до власне 610 р.[26]

Проблеми авторства та назви трактату при цьому взаємопов’язані, й засновані на гіпотезах щодо авторства праці східноримського стратига V ст. Урбікія Барбата, імператора Маврикія, а також інших ромейських військових теоретиків.

Разом з тим, визначення конкретних джерелознавчих аспектів, пов’язаних із темою авторства, назви та хронології трактату, потребують масштабів окремої розвідки, яка матиме лише дотичний стосунок до нашої роботи. З огляду на це, погодимось із візією філолога В. Шувалова стосовно авторства й датування військово-теоретичного напрацювання[27]. Наведена у «Стратегіконі» інформація з дипломатії, тактики та стратегії протиборчих сторін у ході аваро-візантійських воєн VI-VII ст. має виключне значення в контексті розгляду особливостей зовнішньої політики сторін. Так само, факт включення у прикладний військовий трактат ромеїв окремого розділу, присвяченого аварам, яскраво ілюструє постійний характер зіткнень Візантії з номадами у зазначений період.

Рисами, характерними для наведених джерел (за виключенням «Стратегікону» та «Історії» Феофілакта, автори яких, фактично, булипродовжувачами античної літературної традиції), є компілятивність, котра у деяких творах обумовлюється тим, що їх автори не були очевидцями описаних подій – як у «Бревіарії» патріарха Никифора й «Хронографії» Феофана ІХ ст. У іншому випадку, частина джерел концентрує увагу на подіях суто облоги Константинополя у ході війни Іраклія з персами та аварами 602-628 рр. Така їх специфіка обумовлена тим, що авторами джерел цієї групи були в основі своїй представники духовенства або світські особи, які станом на 20-і роки VII ст. проживали на територіях діоцезів Паннонія, Фракія й Азія та виступили від сили лише ситуаційними очевидцями аварських набігів теренами вказаних провінцій та подекуди – брали участь у переговорах з кочовиками[28]. Поза тим, більшість джерел з даної групи наділена особливостями, характерними для візантійського літописання починаючи з VII-VIII ст. – відсутністю оригінальної інформації та копіюванням тексту раніших творів[29].

Зіткненням Каганату з Візантією на час правління Маврикія передувала активізація посольського апарату кочовиків. Надіславши ряд дипломатичних місій, зокрема у 583 р., Баян отримав «80 тис. золотих [солідів]». Каган цілеспрямовано йшов на загострення відносин із Маврикієм, відіславши йому назад подарунки, які надійшли до стану авар відносно договору 582 р. До їх числа, серед усього, входили предмети, які мали вказувати на близькість аварів до культурного ареалу Риму. Зокрема, Феофілакт говорить про «золоте ложе [очевидно, кушетку-клінію]»[30], індійського слона, надісланого за наказом Маврикія Баяну.

Очевидно, що базилевс, сповідуючи мирну політику щодо Каганату на початку правління, керувався потребою оперативно завершити війну із Сасанідами, розпочату ще у 572 р.[31] Паралельно, імператор проводив заходи, спрямовані на забезпечення ресурсної бази Імперії в умовах воєн на виснаження (набору тактичних підрозділів федератів; отримання коштів на утримання війська шляхом конфіскації майна ромеїв; зменшення видатків на армію через урізання зарплатні бійцям[32]). Становище Візантії на фронті з аварами погіршувалось тим, що останній був слабо прикритий військами ще з часу правління Юстиніана Великого, а з кінця 80-х років VI cт. – не прикритий зовсім.

Однак, намір Маврикія не допустити протистояння на Дунайському лімесі не перетинався із прагненнями кагана та прив’язкою економіки імперії кочовиків до перманентної війни. Влітку 583 р. з ініціативи номадів на території провінції Мезія І, Мезія ІІ та Верхня Дакія розгорнувся черговий конфлікт. З початком війни авари зайняли міста Сінгідун (суч. Белград, Сербія), Августи та Вімінакій (суч. Костолац, Сербія).  Варто зазначити, що до конфлікту на півночі Імперія не була готова, і «після трьох місяців» з часу переходу Дунаю кочовиками, направила до ставки кагана в Анхіалі (суч. Поморіє, Болгарія) посольство наприкінці 583-584 рр. під очоленням дипломатів Коментіола та Ельпідія[33].

Його результати, очевидно, були успішними для ромеїв – приблизно в другій половині 584 р. з аварами було укладене перемир’я. Примітним для нас є те, що в ході переговорів із візантійцями, Баян заявив про мету аварської політики у регіоні – забезпечення Імперії економіки Каганату шляхом регулярних виплат, перетворивши Східний Рим у фактичного данника аварів, «викопавши Довгі стіни [Константинополя]»[34].

В подальшому аварські дипломати продовжують курс на пошук союзників у боротьбі з Ромеєю у особі слов’янських племен. Незважаючи на відсутність уточнень у тексті Феофілакта, про які саме етноси йде мова, можна говорити про часткове копіювання Баяном І римської політики. Так, протягом 80-90-х років VI ст. дипломатія кочовиків була вцілому спрямована на: 1) військову нейтралізацію Імперії; 2) залучення у набігах на ромейські землі військової потуги слов’ян (насамперед паннонських); 3) забезпечення участі слов’ян у війнах із ромеями шляхом укладення двостороннього союзу (проявилось на час вторгнення слов’ян 584/585 р. у діоцез Фракія) або примусом потенційних союзників, шляхом тиску на їх дипломатів (на що вказує повідомлення Феофілакта Сімокатти стосовно протосербських або ободритських послів від жовтня 590-весни 592 рр.). Характерним при цьому є те, що ініціатором поновлення воєн, ігнорування тодішніх правил відношення до іноземних послів виступав саме аварський каган.

Завершивши бойові дії із Персією, Маврикій протягом осені 590 р. / весни 592 р.[35] переходить до активних дій на Дунайському лімесі, готуючись до походу на Каганат. Приводом до них стали чергові заяви аварської сторони про збільшення виплат, які були проігноровані. Разом із тим, через неоднозначне сприйняття населенням Імперії плану базилевса, ряду прикмет, які трапились із Маврикієм, наступ ромеїв на авар відкладається[36].

Дізнавшись про військові приготування римлян, Баян розпочав бойові дії супроти ромеїв, паралельно готуючи переправи для кочовогого війська та взявши в облогу Сирмій. Вийшовши через перевал Прокліани  на сході Балканських гір, аварські сили просувались через провінцію Европа діоцезу Фракія. Обложивши Анхіал, кочовики вийшли до узбережжя Мармурового моря у Гераклеї, наблизившись до Константинополя відстань у 90 км. В подальшому, кочовики підійшли до Цурул (суч. Чорлу, Туреччина), розбивши сили ромеїв, очолені стратигом Пріском. Характерно, що Баян І закликав стратига Петра, який увійшов у Мезію, зайняту склавинами, до миру, оскільки «війна та право сильного відібрали у ромеїв право володіти [провінцією]…» та вказував, що «Дунай став для ромеїв чужим, а самі вони зробили його рабом»[37].

Кінець війні поклало 18-місячне перемир’я (датоване літом-осінню 597 р., осінню 600 р. або ж 601 р.[38]), укладенню якого сприяло дезінформування аварів про намір візантійських сил форсувати Дунай та відрізати орді шлях назад. Разом з тим, короткий його час не дозволив ромеям відновити укріплені пункти на Дунайському лімесі, які практично всі були зруйновані. Водночас, Імперія на час аваро-слов’янських походів 583-598 рр. фактично втратила панування над територіями по лінії Сирмій-Маркіанополь, що не могло не позначитись на моральному стані війська.

Поновлення бойових дій припало, за різними датуваннями, на 598, 599, 600 або 601 рр.[39] Основним театром війни стала провінція Мезія ІІ, а конфлікт супроводжувався частими сутичками поміж сторонами – Феоілакт за друге літо війни нараховує (однак не локалізує точно) принаймні п’ять баталій. Із початком війни, авари взяли в облогу місто Томи (суч. Констанца, Румунія) та залишились на зимівлю у Скіфії. Характерно, що корпус ромейських військ під командуванням Пріска, висланий назустріч кочовикам, проявив себе досить пасивно, не проводячи атак  на час зимівлі кочовиків. Весною наступного року в якості допомоги Пріску, Маврикій надіслав певні частини під очоленням Коментіола через Балкани. Їх, однак, перехопили кочовики на річці Янтра орієнтовно у квітні 598 р. та завдали поразки, в результаті чого стратиг був змушений тікати[40].

Новина про поразку ромейського корпусу дійшла до Константинополя та потягла за собою приготування до оборони – варто сказати, що до цього часу, людські ресурси Імперії були виснаженими настільки, що Маврикій залучав до служби в гарнізоні міста партії Іподрому[41]. Візантійська армія, в умовах постійних воєн проти аварів, часто оборонного характеру, потребувала механізмів підняття духу бійців. Ця тенденція відобразилась у тодішній військово-теоретичній думці. Зокрема, візнатиніст В. Кучма, розглядаючи релігійний аспект військової доктрини Ромеї, зауважив, що «Стратегікон» є першим прикладним трактатом для командирів вищого рангу, в якому автор описує проведення літургій у середовищі військових корпусів візантійців, наводить посади кліриків у армії та проведення молитов по завершенні баталій[42].

Практично безперестанні війни на території столичної провінції зіграли безпосередню роль у внутрішньополітичній кризі у Імперії – так, Феофілакт неодноразово засвідчує низький моральний дух візантійських солдатів, які «боялись аварів та склавинів, особливо зимою»[43].

 Фактор постійних воєн із аварами опосередковано сприяв наростанню внутрішньополітичної кризи в Імперії. Так, у ході переговорів із каганом щодо передачі ромейських бранців, автократор неодноразово відмовлявся від їх викупу, що потягло за собою страту полонених номадами та різку втрату популярності правителя серед війська[44]. Безпосереднім приводом до повстання в армії стала вимога Маврикія від стратига Петра стати на зимівлю наприкінці 602 р. у Мезії[45]. У ході бунту солдат, Петра, як брата імператора, скоріше всього, було вбито, а сили під очоленням ватажка повстання, центуріона[46] Фоки рушили в листопаді того ж року на Константинополь та убили Маврикія ІІ і його синів-співправителів Феодосія та Тиберія[47]. Виступ Фоки зіграв у політичній історії Візантійської імперії VII ст. значну, якщо не вирішальну роль – оскільки Маврикій виступав опікуном шахіншаха Хосрова ІІ, перси розпочали бойові дії проти Візантії, зайнявши протягом 604-610 рр. всю Месопотамію, Вірменію, Лазику, Каппадокію[48]. Паралельно, супроти Фоки виступали родичі Маврикія та полководці, які при цьому навіть вступали в домовленість із персами. Правління узурпатора різко негативно позначилось і на становищі похідних військ ромеїв. У таких умовах, протягом 603 р. Фока пішов на поновлення договору з аварами, а останні вдруге, на короткий час, стали федератами Східного Риму.

Загалом, період правління узурпатора позначився поглибленням зовнішньополітичної кризи Імперії, з якого Візантія не вийшла і після скинення Фоки у 610 р. екзархом  Африки Іраклієм-Старшим та початком правління його сина, Іраклія-Молодшого. Останній у 611-620 рр. провів кампанії у африканських та азійських провінціях Імперії, проте в стратегічному плані, дії автократора не стабілізували фронт із Сасанідами, які зайняли Анкіру та Олександрію Єгипетську[49]. На цей же час припадає остаточна втрата Ромеєю володінь на Піренеях, спроби перевороту візантійських корпусів-exercitus на чолі з екзархом Італії Елевферієм у 619 р. на Аппенінах[50].

Зміну внутрішньополітичного становища в ослабленій Імперії не міг проігнорувати Каганат. Як наслідок, на 610 р. – кінець 20-х років VII ст. припав останній специфічний (з точки зору розвитку зовнішньополітичних відносин), етап стосунків аварів з Візантією. Його визначальними рисами були: 1) виключно завоювальний характер політики кочовиків та їх союзників, слов’ян та лангобардів щодо ромеїв (що призвело до втрати Імперією усіх територій по лінії Константинополь-Фессалоніки-Дірархій-Равенна; 2) залучення Каганатом слов’ян Паннонії до військових кампаній у складі аварських орд, як допоміжних сил; 3) встановлення двором кагана двосторонніх відносин із шахіншахом Хосровом ІІ Парвізом (591-628) та участь аварів  у персо-візантійській війні 602-628 рр. власне як союзника Ктесифона; 4) часта відсутність (виходячи із джерельної інформації) ініціатив мирного врегулювання конфліктів із номадами автократорів Іраклія та його наступників; 5) як підсумок – остаточного перебирання дипломатичної активності у зовнішньополітичних відносинах на північ від Дунайського кордону Ромеї Аварським каганатом.

Апогеєм цього етапу аваро-візантійського протистояння, та й аваро-візантійських відносин загалом, стали події облоги Константинополя 626 р. до орієнтовно 628 р., із початком повстання лужицьких сербів, моравів, хорутанів та сілезян під очоленням франка Само проти аварів (локалізована на території сучасних Чехії, Австрії, Словенії)[51].

Про поновлення аваро-візантійського протистояння на у першому десятиліті VII ст. інформує «Бревіарій» Никифора[52]. Зокрема, точно відомо про набіги кочовиків на провінції Далмація, Паннонія І, Паннонія ІІ та Паннонія Валерія діоцезу Іллірія, а також захоплення міста Бальба, вторгнення у Мезію. У 611 та 617 рр. авари разом із склавинами, гепідами та болгарами здійснюють набіги на Фракію, а в останньому році – прориваються за Довгі стіни Константинополя, грабуючи передмістя столиці Візантії. У 613 р. до кагана Баяна ІІ звертається патріарх Сергій, закличаючи налагодити мирні відносини[53].

Припускаємо, що до 619 р. Каганат уклав перемир’я з ромеями, виходячи з повідомлення клірика за цей же рік про «прихід володаря племені гунів разом зі своїми архонтами і дорифорами… з проханням посвятити його в таїнства християн»[54]. Автентичність цих рядків джерелознавці не піддавали сумніву, проте локалізація згаданих «гунів» набула проблемного характеру, зокрема у доробку О. Бурмова, В. Златарського, О. Пріцака[55]. Основним аргументом про те, що мова у цьому повідомленні «Бревіарія» не йде про аварів, є те що Никифор не використовував відповідник «гуни» щодо досліджуваного нами конгломерату номадів. Цілком можливо, що мова у «Бревіарії» йде про хрещення тюрок або ж протоболгар. В подальшому, із 623 р., Каганат порушує мирний договір[56].

Удари, завдані кочовиками за підтримки слов’ян на північних кордонах Ромеї були співзвучні із укладенням союзу з персами[57]. Вже у травні-червні 626 р. кочові орди за підтримки союзників протоболгар, а також поневолених склавинів та гепідів здійснюють набіг на провінцію Еуропа діоцезу Фракія. Концентрація ромейських сил на фронті з персами та відсутність базилевса у столиці принаймні з квітня 622 р. дозволило аварам та їх союзникам почати набіг в сторону Константинополя.

З огляду на те, що лінія зіткнення ромеїв із Сасанідами проходила у центральній частині Малої Азії, по річці Галіс (суч. Кизилирмак), Іраклій мав можливість досить швидко дістатись до столиці та надіслати столичному гарнізону підкріплення. Примітно, що міська залога була, скоріше за все, малочисельною – на це дотично вказує факт очолення гарнізону представником патрикіату Боном.

Основні джерела, які дозволяють відтворити картину баталії 626 р. – «Пасхальна хроніка» та «Про божевільний напад безбожних аварів…» особливу увагу приділяють тактичним діям спільних сил аварів, слов’ян, гепідів та протоболгар, участі перських дипломатів під стінами Східного Риму. В результаті, можна вказувати про наявність у супротивників Іраклія, загальне командування якими, очевидно здійснював аварський каган, певного стратегічного плану. Облога міста проходила у кілька етапів:

• вихід авангарду аварів до стін Константинополя із заходу стосовно Феодосієвих мурів 29 липня[58]. Паралельно з цим, обмежені перські сили, числом не більше кількох сотень (посли із охороною) підійшли до міста з боку району Пера – азійської частини столиці Візантії;
• перший штурм Константинополя від світанку до обіду 31 липня аварським військом за підтримки облогових машин на оперативному просторі від Золотих воріт міста до бухти Золотий Ріг. Примітно, що до складу аварських сил, задіяних у приступі, були залучені «легкоозброєні слов’яни», інтегровані, очевидно, у військову систему Каганату. Водночас, аваро-слов’янським військом була здійснена спроба перекрити морське сполучення до Граду Констянтина, що наразилось на спротив з боку гарнізонного флоту ромеїв. Як повідомляє «Пасхальна хроніка», на той же день припадають переговори кагана із одним із очільником гарнізону, магістром Воносом. Перший при тому відкинув пропозиції магістра про сплату кочовикам контрибуції та «вимагав усе місто»;
• другий приступ міста 1 серпня моноксилами, спущеними зі сторони моста Святого Калінніка. Загрозу з їх боку було нейтралізовано гарнізонним флотом, який перегородив аваро-слов’янським кораблям прохід зі сторони берегу району Влахерни та передмістя Пігі;
• переговорів 2 серпня між аварськими та ромейськими посланцями. Останні передають повідомлення від кагана, який вкотре вимагає передачі йому Константинополя. Дипломатів кочовиків при цьому візантійці вбивають – такий прецедент для римлян в контексті аварської дипломатії єдиний;
• третього, масованого морського штурму 4 (7) серпня[59], в ході якого більша частина війська кочовиків, слов’ян та гепідів була ліквідована гарнізонним флотом візантійців. Втрати перших, як уточнює Феодор Сінкелл, були дуже великими: «Така кількість наших ворогів загинуло на кожній частині мурів,… що варвари не могли навіть віддати вогню померлих»[60]. Водночас, Сінкелл дотично вказує, що ромейський флот готувався відступити до гаваней та «надати легкий доступ до міста». Примітно, що як Феодор Сінкелл, так і «Пасхальна хроніка» підтверджують підлегле становище слов’ян щодо аварів – предсавники перших, котрі вижили у ході морського побоїща й дістались до своїх позицій, були вбиті за наказом кагана[61].

Події липня-серпня 626 р., під час яких, як вказує Феодор Сінкелл, «увесь Золотий Ріг був перетворений у сушу, наповнений кораблями зі склавинами, що нападали за наказом кагана», завершились для об’єднаного війська невдало. Невідомим при цьому залишаються остаточні причини невдачі атакуючих – Феодор Сінкелл детально описує погрози кагана «взяти місто… як тільки до нього прибудуть перси»; що «земля і вода були наповнені племенами, підвладними кагану», а «склавини були відправлені, аби провести персів». Автор пояснює провал атаки на шторм, який потопив слов’янські човни, натомість «Пасхальна хроніка» описує військові дії поміж флотами сухо. Крім того, невдачу аваро-слов’янського флоту можна пояснити застосуванням ромеями «грецького вогню» або ж превалюванням серед кораблів перших небойових типів суден.

Після відступу об’єднаних сил, до кагана ромеями було надіслане посольство для вбереження того, що залишилось від північного кордону Імперії.  Надавши аварам 200 тис. солідів, автократора Стефана та Іоана, а також сина патрикія Бона у якості заручників, після чого авари відступили[62].

З цього моменту найбільшого аваро-візантійського зіткнення, повідомлення про Каганат з боку ромеїв стають дуже рідкими, приділяючи до 628 р. війні з персами, а з 30-х років VII ст. – із Праведним халіфатом[63]. Приблизно 30-и роками VII ст. датують повідомлення Никифора про виступ супроти кагана представника знаті уногундурів Куврата[64]. Одне з останніх свідчень про контакти Імперії з Каганатом за VII ст. надає «Хронографія» Феофана за 669 р. Далі, до кінця століття, «аварське питання» для Візантії остаточно зникає, і його змінюють війни із болгарами у 680-х рр. за Буджак та Добруджу[65]. Феофан у «Хронографії» повідомляє також про те, що землі булгарів простягались «на сім племен аж до Аварії»[66] станом на 681 р. Фактично, встановлення контролю булгарами над цими регіонами позбавило аварів можливості нападати на Візантію.

На основі аналізу візантійських джерел VI-ІX ст., можна дійти до висновку щодо поетапної еволюції політики аварів стосовно Візантії. Основними факторами до зміни курсу щодо Імперії протягом 60-х років VI ст. – 30-х років VII ст. були: 1) проінформованість аварських каганів дипломатами щодо становища найближчих сусідів у регіоні Центрально-Східної Європи – власне Ромеї, Королівств гепідів, лангобардів, ареалу розселення слов’янських племен, зокрема антів; 2) нарощення аварською ордою військової потуги шляхом включення до себе завойованих етносів; 3) засвоєння основних постулатів римської східноримської політики щодо варварів та почасти – її сповідування на практиці каганами, зокрема Баяном І; 4)  залежнісь економіки Каганату від постійного проведення грабіжницьких набігів; 5) наростання внутрішньополітичної кризи у середовищі Східного Риму з часу правління Юстиніана Великого, яка проявилась у тому числі щодо методів управління федератами; 6) у військово-стратегічному плані – практична відсутність оборони ромеїв вздовж Дунайського лімесу.

Виходячи з характеру відносин кочовиків зі Східним Римом доби Юстиніана Великого – Іраклія І, можемо поділити вказаний період на етапи:

• перебування орди та новоутвореного Каганату під зверхністю Константинополя у 557-565 рр., чому сприяли дипломатичні маневри Юстиніана І поміж прагненням Баяна І закласти основи степової імперії аварів та потребою використати номадів для захисту Дунайського кордону;
• політична та військова консолідація Каганату протягом 565-568 рр. із метою військового схилення ромеїв до рішення передати провінції діоцезу Фракія. Посольський апарат аварів спрямував свої зусилля на дезінформацію базилевса Юстина ІІ та на формування союзів із слов’янськими племенами та лангобардами;
• розгортання короткочасних військових дій аварів супроти Візантії із    70-х рр. VI ст. до 582 р. включно[67]. Конфлікти, які припадають на цей етап, межуються укладенням мирних договорів із ромеями, що пов’язано із як порівняно малою військовою силою Каганату та паралельними кампаніями номадів проти франків;
• проведення аварами довготривалих воєн проти Візантії на час правління імператора Маврикія та Іраклія. Цей етап характеризується деградацією владного інституту та армії Імперії та активним збільшенням військово-політичної потуги Каганату;
• різкий спад напруження аваро-ромейських військово-політичних контактів після 30-х років VII cт., викликаний приходом на Балкани інших кочових об’єднань та етнічна деградація Каганату.

---

Посилання:

[1]Рашид Хатуев, Хроника аланских царей. (Черкесск: Издательство Карачаевского научно-исследовательского института, 2007), 57.

[2]Сергей Дашков, Цари царей. Сасаниды. Иран III–VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях. (Москва: СМИ-Азия, 2008), 137-153.

[3]Александр Васильев, История Византийской империи. Том 1. Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998), 202.

[4]В історіографії першим аварським каганом прийнято називати дипломата кочовиків Кандіха (грец. Κανδίχ), який очолив посольство до Константинополя 557 р. Згадка посла саме як правителя кочовиків обумовлена насамперед тим, що Кандіх був першим представником аварської знаті, ім’я якого було задокументоване у джерелах. Див. зокрема: Олеся Жданович, “Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника),” Золотоордынское обозрение 4 (2016): 882-883.; “Византийские историки. Менандр Византиец, Отрывок 4”,  Библиотека Якова Кротова, доступ отримано 5 березня 2021, http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.

[5]“Византийские историки. Менандр Византиец, Отрывок 6”, Библиотека Якова Кротова.

[6]Игорь Князький, “Анты и авары”, Международный Научный Журнал “Символ науки” 2 (2016): 24-25.

[7]Детальну характеристику найближчих наступників Юстиніана І, як полководців та політиків, подає зокрема Н. Пігулевська у монографії “Византия и Иран на рубеже VI и VII веков”. Див.: Нина Пигулевская, Византия и Иран на рубеже VI и VII веков. (Москва-Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 1946): 57-67.

[8]Светлана Лукина, Авары: путь в Европу. Курс лекций по дисциплине “Проблемы социальной эволюции традиционных обществ”. (Ижевск: Удмуртский университет, 2009), 11; 73.

[9]Згадує про початок деградації владної системи Ромеї початку VI ст. зокрема Ф. Успенський, див.: Фёдор Успенский, История Византийской империи. Том І. Период І (до 527 г.) Период ІІ (518-610).(Москва: Астрель, 2005), 194.

[10]Эдвард Люттвак, Стратегия Византийской империи. Пер. с англ. Андрея Коваля (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2010), 369; 376-377.

[11]Феофилакт Симокатта, История. Отв. редактор и вступ статья Нины Пигулевской, пер. Сергея Кондратьева, прим. Киры Осиповой. (Москва: Издательство Академии наук СССР, 1957), 224.

[12]“Пасхальная хроника,” Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. (VII–IX вв.). Сост. Иванов С., Литаврин, Ронин В. Отв. ред. Литаврин Г. (Москва, 1995), 75-82.

[13]“Краткая история со времен царствования императора Маврикия,” Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, 2001, доступ отримано 25 квітня 2021, http://www.vostlit.info/Texts/rus/Nikifor/frameNik1.htm.

[14]Феодор Синкелл, “О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы,” 83-91.

[15]“Феофан Исповедник, Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта”.

[16]Игорь Чичуров, Византийские исторические сочинения: «Хронография» Феофана, «Бревиарий» Никифора. Тексты, перевод, комментарий. (Москва: Наука, 1980), 151-167.

[17]Там само, 145.

[18]Там само, 147-148.

[19]Стратегикон Маврикия. Изд. подг. Владимир Кучма. (Санкт-Петербург: Алетейя, 2004), 256.

[20]Rudolf Vari, “Zur Überlieferung griechischer Taktiker,” Byzantinische Zeitschrift 15, no. 1 (1906): 69-71.

[21]Jeno Darko, “Die militarischen Reformen des Kaisers Heracleios,” Actes du IV Congres international des etudes byzantines Sofia, septembre 1934 (1935): 110-116.

[22]Стратегикон Маврикия, 30-31.

[23]Там само, 185-188.

[24]Владимир Кучма, Военная организация Византийской империи. Научное издание. (Санкт-Петербург: Алетейя, 2001), 40-42 .

[25]Петр Шувалов, “Урбикий и «Стратегикон» Псевдо-Маврикия. Часть 2,” Византийский временник 64 (89) (2005): 48-49.

[26]Стратегикон Маврикия,12.

[27]Петр Шувалов, “Влияние авар на позднеримское военное дело,” Изучение культурного наследия Востока.Культурные традиции и преемственность в развитии древних культур и цивилизаций. Материалы международной конференции в Санкт-Петербурге 23-25 ноября 1999 (2005): 45-48.

[28]Феодор Синкелл, “О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы,” Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. (VII–IX вв.). Сост. Иванов С., Литаврин, Ронин В. Отв. ред. Литаврин Г. (Москва, 1995), 83-91.

[29]Михаил Бибиков, Историческая литература Византии (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998), 81-82.

[30]Феофилакт Симокатта История, 31.

[31]Нина Пигулевская, Византия и Иран на рубеже VI и VII веков, 58.

[32]Петр Шувалов,   Секрет армии Юстиниана. Восточноримская армия в 491-641.  (Санкт-Петербург: Петербургское Востоковедение, 2006), 243; 251.

[33]Феофилакт Симокатта История, 32; 34-36.

[34]Там само, 32.

[35]Уривок «Історії» Менандра та науковий коментар щодо датування наведених у джерелі подій подається у: Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. Том ІІ (VII–IX вв.), 15; 47-48.

[36]Хроника Симеона Магистра и Логофета. Пер. со среднегреч. Андрея Виноградова, вступ. статья Павела Кузенкова. (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2014), 124.

[37]Феофилакт Симокатта История,159.

[38]Феофилакт Симокатта, Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. Том ІІ (VII–IX вв.). Сост. Иванов С., Литаврин Г., Ронин В. Отв. ред. Литаврин Г. (Москва, 1995): 61.

[39]Там само, 62.

[40]Феофилакт Симокатта История, 166-168.

[41]Там само, 183-184.

[42]Кучма, Военная организация Византийской империи. Научное издание, 73-75.

[43]Феофилакт Симокатта История,124.

[44]Хроника Симеона Магистра и Логофета, 124.

[45]Там само, 181-182.

[46]Менандр Протектор у VIII книзі «Історії» вживає щодо очільника повстання відповідник цього звання на «середньогрецькому» діалекті – «гекатонтарх» (ориг. εκατόνταρχες).

[47]Успенский, История Византийской империи. Том І. Период І (до 527 г.) Период ІІ (518-610), 288-289.

[48]Дашков, Цари царей. Сасаниды. Иран III–VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях, 166-168.

[49]Шувалов, Секрет армии Юстиниана. Восточноримская армия в 491-641, 255-256.

[50]Олег Бородин, Византийская Италия в VI–VII веках. Равеннский экзархат и Пентаполь. (Барнаул: День, 1991), 241-242.

[51]Максим Жих, Славянский правитель Само и его «держава» (623-658). Источники, локализация, социально-политическая организация, историческое значение. (Санкт-Петербург: 2019), 53.

[52]Чичуров, Византийские исторические сочинения: «Хронография» Феофана, «Бревиарий» Никифора. Тексты, перевод, комментарий, 151-167.

[53]Пилипчук, “Аварский каганат в системе международных отношений раннего редневековья,” 138

[54]Чичуров, Византийские исторические сочинения: «Хронография» Феофана, «Бревиарий» Никифора. Тексты, перевод, комментарий, 159.

[55]Там само, 168.

[56]Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. Том ІІ (VII–IX вв.), 80.

[57]Успенский Ф. История Византийской империи. Том І. Период І (до 527 г.) Период ІІ (518-610) (Москва, Астрель, 2005): 328-329.

[58]Дати приходу авангарду аварів до стін міста, двох приступів Константинополя та переговорів від 2 серпня наведені за виданням: “Пасхальная хроника,” Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. Том ІІ (VII–IX вв.), 77-79.  

[59]Перша дата подана за підрахунками автора  відповідно до інформації «Пасхальної хроніки»; дата в дужках – за редакцією повідомлень Феодора Сінкелла, здійсненої С. Івановим у Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. Том ІІ (VII–IX вв.), 85.

[60]“Феодор Синкелл. О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы,” Восточная литература.Средневековые источники Востока и Запада, 2007, доступ отримано 2 червня 2021, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sinkell/text1.phtml.

[61]Пасхальная хроника. Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. Том ІІ (VII–IX вв.), 79.

[62]Успенский, История Византийской империи. Том І, 329.

[63]Люттвак, Стратегия Византийской империи, 286.

[64]“Краткая история со времен царствования императора Маврикия,” Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, 2001, доступ отримано 2 червня 2021, http://www.vostlit.info/Texts/rus/Nikifor/frameNik1.htm.

[65]Владимир Шиканов, Орел и Лев. Болгаро-византийские войны VII–XIV вв. (Санкт-Петербург: Шатон, 2006): 35-37.

[66]“Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта”.

[67]Лукина, Авары. Путь в Европу. Курс лекций  по дисциплине “Проблемы социальной эволюции традиционных обществ”, 11; 73.