Епоха Київської Русі ознаменувалася розквітом художніх ремесел, серед яких особливе місце зайняла обробка металів, зокрема ювелірна справа. Її основним центром стало місто Київ. Ювелірне мистецтво посідало провідне місце в культурі Київської Русі X–III ст. Це підтверджує і той факт, що в XI столітті німецький вчений монах Теофіл у «Трактаті про різні види мистецтва» ставить ювелірів Київської Русі на друге місце після візантійських.

Повертаючись назад, варто згадати, що звичай прикрашати тіло з’явився ще на початку формування людського суспільства. Перші прикраси відомі з середини палеоліту і нараховують 135–100 тис. років. Спочатку оздобою слугували прості речі: квіти, пір’я, кістка, камінь або й малюнки на тілі. З плином часу такі оздоблення трансформовувались та удосконалювались. Одним із націкавіших часів формування ювелірного мистецтво є період Киівської Русі.

Саме митці Київської Русі зробили великий внесок у скарбницю світової культури. Що важливо, на шляху свого історичного розвитку слов’яни Східної Європи мали взаємозв’язки з багатьма неслов’янськими племенами та народами. Тому формування мистецтва Київської Русі було складним процесом. Слов’яни увібрали в себе візантійські, арабські та норманські художні традиції і мотиви. В жодній іншій країні середньовіччя важко зустріти так багато перехресних впливів, як тут.

У ювелірному мистецтві східних слов’ян можна виділити два основні етапи розвитку. Перший – давньослов’янський (VI–VIII ст.), другий – давньоруський (ІХ–ХІІІ ст.). За ці періоди було використано чимало цікавих технік, які набули високого рівня.

Срібні та золоті вироби, набувши великого поширення, виконувались у різноманітних техніках, наприклад гравірування. Здавна воно вважалося одним із найпоширеніших методів декоративної обробки металів. Сутність процесу полягає у вирізуванні на заготівлі певних малюнків, орнаментів, зображень. Вирізання виробляють спеціальним інструментом – штихелем (стальним різцем).

Черніння. Як відомо, чернь – це сплав срібла з міддю, свинцем і сіркою. Подрібнений в порошок такий склад втирається в борозенки награвіровані на предмет візерунка. При випалюванні чернь міцно сплавляється зі срібною поверхнею, народжуючи чорний графічний малюнок. Його доповнюють гравіюванням, карбуванням, золоченням, та іншим.

Досить поширеними були техніки лиття та штампування. Основи металевих виробів виконувалися саме технікою лиття, яку використовували для створення як унікальних, так і виробів масового вжитку. Для перших застосовували воскову модель, для других – кам’яні формочки. Також була поширена техніка штампування металевих виробів за допомогою матриць.

Засобом художнього лиття в XII–XIII ст. виготовлялися хороси (давні «люстри»), панікадила, кацеї тощо, які підвішувалися на ланцюжках. В їхні круглі отвори вставлялися гостродонні скляні кубки-лампади, які теж широко відомі за розкопками давньоруських міст.

Зернь – це дрібні золоті або срібні кульки (діаметром від 0,4 мм), які напаюються в ювелірних виробах на орнамент з філіграні. Зернь створює ефектну світлотіньову і фактурну гру, збагачує орнаментальну ритміку виробу. Загалом зернь відома ще з найдавніших часів, широке поширення набула в середні століття, а застосовується і в даний час. Така техніка була дуже трудомісткою і вимагала не тільки високої кваліфікації ювеліра, але й чималого досвіду роботи.

Емаль. Однією з націкавіших є техніка перегородчастих емалей, якій київські ювеліри навчилися від грецьких художників в майстернях при великокняжому дворі. У Києві в XI столітті виникають перші майстерні емалювальної справи. У XII ст. створюється новий убор, близький за типом до золотих з емаллю прикрас, але вже переважно зі срібла. Прикраси, вироблені такою технікою, знаходять на всіх землях Київської Русі, але найбільше у Києві. Багатими за знахідками таких ювелірних виробів також є Переяслав, Чернігів, Галицько-Волинські землі. Також часто використовували техніку виїмчастої емалі. Тоді заповнювали емаллю не проміжки перегородок, а виїмки в основній формі виробу. Основою для емалей були золото, срібло, мідь.

Скань (від старослов’янського дієслова «ськати» сукати ), філігрань – ще один вид ювелірної техніки. Полягає у тому, що ажурний або напаяний на металевий фон візерунок виконаний з тонкого золотого, срібного або мідного дроту, гладкої або свитої в мотузочки. Вироби з скані часто доповнюються зерню і емаллю. Завдяки вживання техніки скані, накладної та ажурної, створювався легкий, динамічний рельєфний орнамент. Серед сканених візерунків перевага віддавалася мотивам ромба, трикутника, кола.

Карбування (чеканка) – ще один технологічний процес, який використовувався ювелірами Київськоі Русі. Полягав у виготовлення малюнка, напису, зображення, за допомогою вибиванні на пластині певного рельєфу.

Позолота, або золочення – це нанесення на предмет тонкого шару золота в декоративних, захисних або захисно-декоративних цілях. Золочення виділяють декількох видів:

• Вогневе золочення
• Золочення на масляній основі
• Позолота на «гульфарбу»
• Золочення з використанням засобів на водній основі

Не менш популярною була техніка кування. Кують більшість мателів в нагрітому стані, так як під впливом високих температур метал стає більш пластичним. Основні операції кування: витяжка, осадка, рубка, вибивання отворів. У роботі з листовим металом використовуються виколотка, формування, а також такі види декоративного оздоблення поверхні як «чеканка і просечка». Також важливим є те, що перш ніж приступати до кування, необхідно скласти точне конструктивне креслення з урахуванням припусків на слюсарну обробку.

Виколотка (діфовка) – ще один вид обробки металу, але вже холодної. Техніка цього процесу грунтується на здатності металу під ударами молотка деформуватися: згинатися, витягатися, сідати. Описувана техніка відрізняється від техніки ковки ще й тим, що для роботи придатний тонкий листовий метал, який обробляється в холодному стані.

Різновиди металевих ювелірних прикрас. Давні русичі з давніх пір намагалися прикрасити себе і одяг. Носіння сережок, перснів, а також призначення вишивок на сорочках і поясах пояснювалося, перш за все, необхідністю захисту від пристріту, води, вогню, змій чи інших численинних небезпек. Жінки ж вирізнялися витонченістю, вмінням підкреслювати свою красу, зокрема за допомогою ювелірних прикрас.

Лунниця – один з найпоширеніших амулетів-оберегів, що існували протягом багатьох епох і складали частину жіночого убору. Попри всю різноманітність форм і техніки виконання, незмінним залишається їх загальна подібність з Місяцем, яка уособлює місячний культ, родючість і жіночу природу.

Існує багато версій появи старовинних жіночих скроневих прикрас. По всій видимості, ці прикраси мали давню назву «усерязь» (від слова вухо), хоча найпопулярнішими стали по назві – «скроневі кільця».

Колти – характерні для слов’ян скроневі прикраси, що підвішувалися до головного убору на стрічці, чи металевих ланках – ряснах. Зазвичай вони складалися з двох опуклих пластинок, які з’єднувалися разом і зверху ще доповнювалися дужкою для кріплення. В XI – XII століттях найбільш  поширеними були золоті колти з емаллю різних кольорів.

Сережки. На відміну від скроневих кілець, звичайні сережки були менш поширені в ті часи, проте до XVI століття їх стали робити в такій кількості, що з’явилися навіть спеціальні майстри. Сережки носили і чоловіки, і жінки. Відрізняло їх те, що чоловіки носили сережку в одному вусі, а жінки – в обох.

Гривні. Не менш популярними у жінок Стародавньої Русі були шийні прикраси. Скляне намисто носилися жінками всіх станів, а от металеві обручі – гривні були здебільшого прикрасою заможних людей. Найбільш дорогими вважалися білонні гривні (сплав міді та срібла), а найбільш поширеними – мідні або бронзові, іноді з срібним покриттям.

Кільця – одні з найпоширеніших археологічних знахідок. Носили їх як чоловіки, так і жінки. Перші кільця були з дроту, а ось кільця зі щитком, прикрашеними дорогоцінними каменями, уже іменувалися перснями. Вони були найбільш поширеними серед жіночих прикрас. Це пояснюється, в першу чергу, їх важливою роллю у весільних обрядах. Носили персні, іноді по кілька на одному пальці. Кільця, звичайно, носили на руках, але в похованнях зустрічаються такі, що надягають на пальці ніг.

Дзвіночки найчастіше носили в складі намиста, зрідка пришивали до головних уборів, або вплітали у волосся на скронях. Використовували дзвіночки також в якості гудзиків, пришивали або підвішували до поясів, іноді ними обшивали спідниці і рукава жіночої сукні. Найчастіше їх носили жінки, але іноді дзвіночки знаходять і в чоловічих похованнях, як гудзики. Найбільшу їх кількість виявлено в північній частині розселення східних слов’ян.

Намиста носили жінки різних станів, це було одне з найпопулярніших шийних прикрас. В даний час налічується до сотні різновидів, кожні з яких відрізняються за кольором і формою. Найбільш поширеним було скляне намисто. Найбільш улюбленим кольором для намист вважався зелений.

Браслети (обручі). Жінки Давньої Русі дуже любили прикрашати себе браслетами, особливо поширеними були скляні. Мода на них з’явилася в середині XII ст. і трималася до початку XIV ст. Браслети завжди робили круглими, але різними по перетину: гладкі, кручені, квадратні, рубчасті, трикутні. Багатим було і їх забарвлення, значна кількість браслетів була з бурштину.

Ланцюги. Серед шийних прикрас варто також відзначити дорогоцінні ланцюги, які носили переважно знатні жінки, адже така прикраса була дуже дорога. У берестяної грамоти XIII століття йдеться про два ланцюжки, оцінені в два рубля.

Підвіски. Важливою частиною традиційного жіночого костюма були також різноманітні нагрудні і поясні підвіски. В першу чергу, вони грали роль амулетів. Підвіски носилися на довгих шнурах або ланцюжках, і кріпилися до сукні на грудях або на поясі. Робилися вони з срібла, міді, бронзи.

Особливої уваги заслуговує також оздоблення прикрас. Староруські ювеліри прикрашали золоті вироби шляхетним і напівшляхетним камінням, переважно аметистами, сапфірами, бурштином, кришталем та ін. Також перли відносяться до найпоширеніших прикрас на Русі. Ними оздоблювали намиста, сережки, браслети, головні убори, одяг князів та бояр, предмети церковного вжитку. Навіть серед святкового вбрання простого люду зустрічається оздоблення перлами.

Отже, можна стверджувати, що за часів Київської Русі ювелірне мистецтво процвітало: з’являлися нові форми декоративно-прикладного мистецтва та технічні прийоми. Ювелірні прикраси були в широкому вжитку як у чоловіків, так і у жінок, як і у представників багатих станів, так і у бідних. Чоловіки й жінки носили сережки, шийні прикраси, браслети, персні, шийні гривни. Суто жіночою прикрасою були скроневі кільця, намисто та діадеми.

У другій половині XIII ст. розвиток східнослов’янської культури на декілька століть було перервано монголо-татарською навалою. Загарбники зруйнували чимало великих руських городів та винищили багато працездатного населення. Руських майстрів ж забрано в полон, де ті працювали на татар. Але ювелірне мистецтво, як і багато інших ремесел Київської Русі, не загинуло: воно стало невичерпним джерелом, однією з основ творчості українського народу впродовж наступних століть.

Список використаної літератури:

1. Асєєв Ю. С. Мистецтво Київської Русі. Київ: Мистецтво, 1980. 213.

2. Макарова Т. И. Черневое дело Древней Руси. Москва: Наука, 1986. 156.

3. Шумилович Б., Івасюта О., Петрів О. Історія ювелірної справи в Україні. Ювеліри України. Тематичний збірник. Київ, 2006. 6–11.