Протистояння короля і парламенту

Громадянська війна в Англії – серія військових конфліктів, які відбувалися протягом 1642-1651 років на території сучасної Англії, Шотландії, Ірландії та Уельсу. Головною причиною до війни був конфлікт між англійським королем Карлом І (1600 – 1649), який прагнув розширити свою владу та правити самостійно, і англійським парламентом, який намагався обмежити владу монарха[1]. У результаті конфлікту парламентська армія завдала королівським військам низку військових поразок, Карла І було страчено, а в країні проголошено республіканську форму правління[2]. Війна поділила англійське суспільство на ворогуючі табори і вийшла за межі громадянського конфлікту всередині країни, розповсюдившись на всі Британські острови. Війна також спричинила до радикальних зрушень у військовій справі: саме завдяки реформам тактики, озброєння і тренування солдатів армія парламенту зуміла перемогти вишколену королівську армію, а в подальшому розширити англійську експансію за межі Британських островів.

Хоча основою конфлікту між королем і парламентом були вищезгадані протиріччя у поглядах на державне управління, протистояння між ними нагромаджувалося цілою низкою соціальних, економічних, релігійних та політичних зрушень, які переживала Англія у першій половині ХVII століття, і які також стали причинами до збройної боротьби. Серед істориків немає спільної думки щодо факторів, які зробили війну неминучою, проте серед них можна виділити спільні: поляризація англійського суспільства на релігійній, політичній та ідеологічній основі як на рівні нижчих прошарків населення, так і на рівні еліт; наростаюче протистояння між містом і селом, як складова поляризації; конфлікт між традиційною аристократією і новим дворянством; релігійні суперечності, які залишилися невирішеними після Реформації; застаріла та неефективна система управління фінансами, яка викликала опір парламенту; ідеологічні протиріччя між представниками парламенту та королівською владою у найбільш ключових питаннях; та зрештою особа самого Карла І, якому не вдалося врегулювати ці протиріччя мирним способом[3]. Водночас, всі ці фактори, які так, чи інакше спричинили до початку громадянської війни не виникли самі по собі і накопичувалися ще до правління Карла І. Для того, щоб зрозуміти причину всіх вищезгаданих нагромаджень потрібно вияснити передумови до їх появи.

Як і в будь-якій громадянській війні, основою до конфлікту були соціальні протиріччя, які призвели до антагонізму різних соціально-релігійних груп між собою та поділ на ворожі табори – у випадку Англії, на прихильників короля, та його противників. Економічні процеси ранньомодерної Англії (як і Західної Європи), що сталися внаслідок відкриття Америки та початку колоніальної експансії – розвиток торгівлі, мануфактурної промисловості, ріст цін та розширення землеволодінь, спричинили до виокремлення та збагачення нових соціальних груп – буржуазії та нового дворянства (джентрі), та погіршення становища селян і феодальних землевласників. Попри те, що нове дворянство могло бути багатшим за аристократію, воно було більше обмежене у правах, а феодальне законодавство Англії не давало розвиватися капіталістичним відносинам, діючи в інтересах королівської влади та аристократії. Селяни, які в свою чергу найбільше потерпіли від економічних змін, були зацікавлені у збереженні старих порядків та платити фіксовану феодальну ренту[4]. Будучи противниками традиційної аристократії, буржуазія та нове дворянство, які представляли найбагатші та найбільш розвинені райони Південно-східної Англії, симпатизували парламенту, який в основному підтримувався великими містами. Аристократія з феодальними землевласниками, а також селяни, були прихильникам короля і складали в основному сільську місцевість півночі та заходу Англії. Цей поділ збережеться і буде грати ключову роль під час війни.

Протистояння між парламентом і королем в Англії тягнеться ще від часів Середньовіччя, проте разом із вищезгаданими факторами воно особливо гостро проявилося під час правління короля Якова І Стюарта (1566 – 1625) – саме у цей час були закладені основи до майбутньої громадянської війни і цьому є низка причин. Крім об’єктивних обставин у вигляді зростання напруги і поділу між містом та селом, аристократією і новим дворянством, невирішеними релігійними, економічними та політичними проблемами, які відчувалися не так гостро у попередні роки, значну роль також зіграла особистість Якова І, а точніше, династії Стюартів. Яків І є першим представником шотландської династії Стюартів і був вихований відповідно до династичного уявлення щодо королівської влади.

Уявлення Якова будувалося на двох теоріях, які були основою його правління. Першою було уявлення про «прерогативу» монарха щодо розпоряджання законами на свій розсуд. Це уявлення також базувалося на діях його попередників – Генріха VIII (1491 – 1547) та Єлизавети І (1533 – 1603), які виходили за рамки своїх обмежених повноважень[5]. Другою основою королівської влади в уявленні Якова І була теорія божественної спадковості монарха, описана у його памфлеті 1598 року «The trew law of free monarchies» та прямо суперечила уявленням про виборність англійського короля та його становища «першого серед рівних», які були закладені у середньовічній Англії. Яків же навпаки вважав, що його влада є даною Богом і не може ставитися під сумнів ніякими земними суб’єктами[6]. Таким чином, сама концепція влади Якова І суперечила традиційному уявленню англійського парламенту та  суспільства в цілому щодо форми правління в Англії і передбачала неминучий конфлікт з противниками ідеї абсолютної влади монарха.

Вже з самого початку свого правління, Яків не міг знайти спільної мови з парламентом майже у жодному питанні: як у справах зовнішньої політики (зокрема відносин з Іспанією, у якій Яків бачив партнера, на відміну від парламенту[7]) так і у внутрішній політиці: у 1604 році парламент відкинув пропозицію Якова щодо об’єднанню Англії та Шотландії, а також не затвердив субсидії королю[8]. 1610 року парламент провалив укладання «великого контракту», який передбачав щорічні фіксовані субсидії королю в обмін на його відмову від феодальних прерогатив. У відповідь на це, Яків без згоди парламенту збільшив податкові збори, а 1614 року розпустив парламент на 7 років[9].

Новий, ще більший конфлікт між королем і парламентом, виник 1621 року через початок Тридцятилітньої війни (1618-1648) – лідер Євангелічної Унії та проголошений король Богемії Фрідріх V Пфальцький (1596 – 1632) був одружений на доньці Якова Єлизаветі (1596 – 1662)[10]. Заходи, здійснені Яковом для покращення фінансового становища після розпуску парламенту не дали успіху, тож він був змушений знову скликати його для виділення субсидій на допомогу німецьким протестантам. Парламент, у свою чергу, поставив вимогу оголошення війни Іспанії та прийняття анти-католицьких законів, що було неприйнятно для Якова, який був не настільки радикально налаштований проти католиків, намагався покращити відносини з Іспанією та укласти з нею династичний союз[11]. Релігійні та зовнішньополітичні справи Якова викликали обурення у парламенті і про ніяке порозуміння не могло йти мови – парламентська політика короля зазнала повного краху, що призвело до чергового розпуску без досягнення жодних цілей, а економічний стан країни продовжував стрімко погіршуватися[12].

Зі сходженням на престол сина Якова І – Карла І у 1625 році, з’явилася надія на зміну курсу політики і співпрацю з парламентом, проте вона швидко розвіялася. Карл І відрізнявся від свого батька за характером – він був більш рішучий, енергійний та більш гарячковий, ще менш схильний до компромісів і не боявся застосувати силу у разі необхідності[13]. Разом з тим, вихований у дусі прерогативи короля та його божественної волі, Карл І продовжив абсолютистську політику батька, вивівши священність та недоторканність королівської влади на ще вищий рівень. У зв’язку з цим, Карл не бачив необхідності домовлятися з членами парламенту при обговоренні того, чи іншого питання, вважаючи, що буде достатньо його особистого прохання[14].

Проте вже на першому ж засіданні парламенту 1625 року король не зміг добитися виділення достатньої суми для військової експедиції на іспанський Кадіс, яка закінчилася повним провалом[15]. Це викликало широкий резонанс у парламенті, а наступна за нею провальна експедиція для допомоги французьким протестантам у Ла-Рошелі[16] спричинила до хвилі обурень серед парламентарів, які замість виділення додаткових субсидій на війну, яких просив Карл, підняли питання про імпічмент королівського фаворита Джорджа Вільєере (1592 – 1628), що відповідав за експедиції. Королю не залишилося нічого іншого, як розпустити парламент. Проте він все ще потребував грошей, тому вдався до самовільного збирання податків в обхід парламенту під загрозою ув’язнення у разі відмови[17]. Це не дало серйозних результатів і коли король у 1628 році втретє скликав парламент, той, у свою чергу, видав «Петицію про права» – законодавчий акт, метою якого було закріплення та підтвердження старих прав, що обмежували владу короля, зокрема в питаннях збирання податків та ув’язнень[18]. Попри те, що король підписав петицію, вже наступного року він продовжив практику самовільних податків та арештів за відмову їх платити. Коли ж парламент знову зібрався з критикою політики короля, Карл остаточно розпустив парламент та почав одноосібне правління країною впродовж 11 років[19].

Особисте правління та шлях до громадянської війни

Протягом керування державою без парламенту, яке називають «особистим правлінням», Карл здійснив низку заходів, які лягли тягарем на англійське суспільство, та, нагромаджуючись, стали частиною факторів, що призвели до громадянської війни. Особливістю цих заходів було те, що вони скасовували, змінювали або ігнорували попередні закони та акти, за якими жило населення, або ж повертали давно забуті чи скасовані. Так, щоб отримати гроші без допомоги парламенту, Карл ввів монополію на мило, білизну та шкуру тварин, що були найбільш поширеними товарами для торгівлі[20], а також розширив володіння королівських лісів, змушуючи платити високі податки місцевих мешканців[21]. Крім того, Карл повернув середньовічний закон, за яким кожен, хто не подав заявку на посвяту у лицарі під час коронації, платив додатковий податок[22]. Більше того, король також ввів «корабельний податок», який раніше збирався лише у час війни та з прибережних земель[23]. Карл же розповсюдив дію податку на все королівство. Фактично, цим характеризується політика Карла (як і меншою мірою Якова) та пояснюється, чому його дії викликали настільки великий опір і чому саме за його правління Англія поринула у численні повстання та громадянську війну. На відміну від своїх попередників (в тому числі й Якова), Карл повністю ігнорував принципи, за якими жило англійське суспільство протягом століть та з якими рахувалися монархи, він не вважав за необхідне шукати компроміс з парламентом та дослухатися до критики чи скарг, змінюючи закони на свій розсуд та будучи переконаним у правильності своїх дій, якими керує Божий промисел.

Крім зовнішньополітичних та фінансових справ, які не мали підтримки ні зі сторони парламенту, ні зі сторони звичайних англійців,  ще більше проблем виклала його релігійна політика. Карл був противником кальвінізму та пуританства, популярного серед англійського населення, та більш прихильним до вчення армініанства, що зближувало його з католицькою церквою[24]. 1633 року Карл організував низку реформ, які передбачали централізацію Англіканської церкви, зміцнення влади єпископів, переслідування пуританства та зміну обрядів на католицький лад. Все це мало зміцнити владу короля і розповсюдити вплив єдиної Англіканської церкви, яка була б його опорою[25] – водночас, це збільшувало незадоволення серед пуритан та противників католицизму, які складали більшість в англійському парламенті. До того ж, час для радикальних та непопулярних церковних реформ був максимально невдалий – не так давно була війна з Іспанією, яка загрожувала вторгненням в Англію, невдало закінчилася іспанська політика Якова, а обидві англійські військові операції проти Іспанії та Франції завершилися провалом, остання з яких призвела до поразки французьких протестантів. Крім того, в Європі, у час реформ Карла, набирала обертів Тридцятилітня війна, яка з внутрішньої німецької війни переросла у глобальний конфлікт між католиками і протестантами, тож й так сильні анти-католицькі настрої в Англії набули ще більшого розмаху[26]. 

Замість втихомирення незадоволення Карл не лише продовжив впровадження реформ для зміцнення влади короля і церкви, але й вирішив розширити їх на Шотландію, що стало його фатальною помилкою. На відміну від свого батька, який народився у Шотландії і спочатку був її королем, Карл вперше відвідав країну на коронацію у 1633 році та не був знайомий з традиціями та ситуацією країни, вважаючи, що вона не відрізняється від англійської[27]. Так, церемонію коронації Карл проводив за англіканським обрядом, що суперечило шотландській традиції[28], а замість шотландських єпископів почав призначати англійських[29]. Продовжуючи релігійну реформу, Карл вирішив зблизити шотландське пресвітеріанство з англіканством шляхом зміни структури церкви та обряду богослужіння. У 1637 році без згоди шотландського парламенту була введена нова літургія, максимально схожа до англіканської, що стало останньою краплею для шотландського населення. 23 червня в Единбургу почалося стихійне повстання, яке швидко розповсюдилося по країні. Карл сприйняв це як повстання особисто проти нього та без допомоги англійського парламенту відправив війська до Шотландії, що стало початком «Єпископських війн», які стали прямою передумовою до громадянської війни.

Карл сподівався на легку і швидку перемогу власними силами, тому, не скликаючи парламент, він 1639 року відправив 20-тисячну армію на придушення повстання в Шотландії. План був погано підготовлений, а війська короля складалися здебільшого з недосвідчених рекрутів[30], в той час як йому протистояла рівна за чисельністю армія вмотивованих ветеранів Тридцятилітньої війни[31]. Шотландці розбили допоміжні англійські частини і захопили прибережні і прикордонні містечка, що унеможливлювало вторгнення з Ірландії та моря. В результаті, зупинившись на кордоні з Шотландією Карл почав мирні переговори – 19 червня між країнами був укладений Берквікський мир, проте сторони відразу почали готуватися до нової військової кампанії[32].

Для організації нової війни Карлу потрібні були додаткові гроші, які погодився дати ірландський парламент, втягнувши, таким чином, усі три королівства у війну в Шотландії[33]. Карл також вперше за 11 років скликав англійський парламент в надії, що той виділить кошти перед шотландською небезпекою, проте учасники парламенту в першу чергу почали гостро критикувати політику короля та наполягати на дотриманні давніх прав і свобод, порушених королем[34]. Протягом трьох тижнів Карл вимагав виділення грошей, після чого, зрештою, розпустив парламент у 1640 році, вкотре не досягнувши нічого. Проте, попри нетривалість роботи парламенту і відсутність будь-яких результатів, його скликання стало ще одним великим кроком до громадянської війни, продемонструвавши гострий антагонізм між королем і парламентом, який накопичився протягом одинадцяти років особистого правління. Збираючи (а згодом розпускаючи) парламент Карл не тільки нічого не отримав, але й підвів точку кипіння англійців до максимуму.

Шотландці, у цей час, почали наступ, окупувавши Ньюкасл та просунулися вглиб північної Англії, майже не зустрівши опору з боку деморалізованої англійської міліції[35]. Основна битва з королівськими військами відбулася біля Ньюборна, де 20-тисячна шотландська армія розбила 5 тисячне військо короля[36]. Карл був змушений підписати ще один мир, за яким він зобов’язаний платити за утримання шотландської армії та її розташування в північній Англії. Становище короля було безнадійним як у фінансовому, так у військовому та політичному планах. Вкотре збираючи парламент восени 1640 року, Карл І відкриває прямий шлях до громадянської війни[37]. Скориставшись безвихідним становищем короля, парламент видав низку актів та законів, які обмежували владу монарха, скасовували введені ним податки та встановлювали регулярні скликання парламенту без можливості розпуску його королем[38]. Між сторонами посилилися взаємні підозри: парламент підозрював короля у змові та бажанні силового розпуску[39], король, у свою чергу, підозрював пуританських членів парламенту в змові з шотландцями проти нього[40]. Останньою краплею стало католицьке повстання проти засилля протестантів в Ірландії у жовтні 1641 року. Противники короля були переконані, що повстання ініціював Карл для придушення пуританської опозиції[41] і не довіряли королю у командуванні армії для придушення повстання. 1 грудня 1641 року парламент опублікував Ремонстрацію з критикою дій короля[42], а згодом «Ордонанс про міліцію», за яким армія підпорядковувалася парламенту[43]. У відповідь на це, Карл спробував особисто арештувати найбільш активних членів парламенту, проте парламент відмовився їх видати[44]. Потерпівши невдачу, Карл раптово покинув Лондон та відправився збирати лояльні війська на півночі, почавши, таким чином, громадянську війну[45].

Таким чином, релігійні, соціальні та ідеологічні протиріччя, які існували в Англії на початку XVII століття, найбільше проявилися за правління Карла І, який, у свою чергу, замість їх вирішення тільки ще більше посилював напругу. Головними факторами, які так швидко довели тривалий антагонізм до війни, були не так дії Карла І, як його помилкові рішення, а точніше, невдачі у їх вирішенні. Першою, чи не найголовнішою помилкою, було розширення церковної реформи на Шотландію, яку він міг виправити, але зазнав невдачі у придушенні повстання. Наступною помилкою можна вважати скликання парламенту, проте без нього у Карла було небагато можливостей вирішити шотландську проблему. У свою чергу, розпуск парламенту був безперечно помилковим рішенням, яке призвело до війни. Карл все ще мав певні шанси виправити попередні помилки, але поразка від шотландців поставила його у катастрофічне становище, яке призводило до наступних помилкових рішень. Скликаючи парламент знову, Карл зазнав невдачі у  досягненні компромісу, а повстання в Ірландії, яке могло би об’єднати короля і парламент проти спільної небезпеки, тільки ще більше їх розділило. Останньою помилкою Карла була спроба арешту членів парламенту. І навіть тут, якби йому це вдалося, він міг би втихомирити інших парламентарів, але король вкотре потерпів невдачу, остаточно налаштувавши проти себе англійський парламент та його прихильників.

Список використаних джерел та літератури:

---

[1] Wanklyn M., Jones F., A military history of the English Civil War, 1642-1646: strategy and tactics (Longman/Pearson Education, 2005): 4-5

[2] Encyclopedia Britannica [електронний ресурс]: режим доступу – https://www.britannica.com/event/English-Civil-Wars

[3] Gaunt P., The English Civil Wars 1642-1651 (Osprey Essential Histories, #58, 2003): 16-18

[4] 10 Хилл К., Английская революция (Москва: Издательство «Иностранная литература», 1947): 10

[5] Oman C., A history of England (Didactic Press, 2014): 352

[6] Tanner J., Constitutional Documents of the Reign of James I 1602-1625 (Cambridge, The University press, 1930): 187

[7] Oman C., A history of England, p.357

[8] Croft P., King James (Palgrave Macmillan, 2003): 62

[9] Ackroyd P., Civil war: the history of England, volume III (Publisher Macmillan, 2014): 34-38

[10] Matusiak J., James I Scotland’s king of England (The History Press, 2015): 320

[11] Oman C., A history of England, p.357-358

[12] Gardiner S., Britain under James I (The Cambridge Modern History, volume III, 1907): 574-575

[13] Cust R., Charles I: a political life (Harlow: Pearson Longman, 2005): 37

[14] Cust R., Charles I: a political life, p. 47

[15] Manning R., An apprenticeship in arms: the origins of the British army 1585-1702 (Oxford Scholarship, 2006): 114-117

[16] Young M., Charles I (Macmillan Education, 1997): 54

[17] Cust R., Charles I: a political life, p. 67.

[18] The petition of right (Acts of the English Parliament, 1627, c.1), [електронний ресурс]: режим доступу – https://www.legislation.gov.uk/aep/Cha1/3/1

[19] Oman C., A history of England, p .366

[20] Oman C., A history of England, p. 368-369

[21] Gregg P., King Charles I (University of California Press, 1984): 224-226

[22] Young M., Charles I, 100

[23] Ackroyd P., Civil war: the history of England, volume III, 164-165

[24] Gaunt P., The English Civil Wars. 1642-1651 (Osprey Essential Histories #58, 2003): 20

[25] Sharpe K., The Personal Rule Of Charles I (Yale University Press, 1996): 283-284

[26] Cust R., Charles I: a political life, p. 145

[27] Young M., Charles I, p. 116

[28] Sharpe K., The Personal Rule Of Charles I, p.780

[29] Donald P., An Uncounseled King Charles I and the Scottish Troubles (Cambridge University Press, 1991): 37

[30] Автори називають їх conscripts, очевидно маючи на увазі ополчення.

[31] Harris T., Rebellion: Britain’s First Stuart Kings, 1567-1642 (OUP, Oxford, 2014): 374

[32] Trevor R., Civil War: the Wars of the Three Kingdoms 1638-1660 (Abacus Software, 2004): 117-118

[33] Harris T., Rebellion: Britain’s First Stuart Kings, p. 381

[34] Ackroyd P., Civil war: the history of England, p.183-184

[35] Coward B., The Stuart Age: England, 1603-1714 (Pearson, 2003): 193

[36] Heritage Battlefield Report: Newborn Ford 1640 (Historic England, 1995):5-7

[37] Carlton C., Charles I: The Personal Monarch (Routledge, 1995): 217

[38] Charles I, 1640: An Act for the preventing of inconveniencies happening by the long intermission of Parliaments [електронне джерело]: режим доступу – https://www.british-history.ac.uk/statutes-realm/vol5/pp54-57

[39] Gregg P., King Charles I, р. 341

[40] Godfey D., The Early Stuarts, 1603-1660 (Clarendon Press, 1959): 122

[41] Purkiss D., The English Civil War; A People’s History (Harper Perennial, 2007): 112-113

[42] The Petition of the House of Commons, which accompanied the Remonstrance, of the State of the Kingdom, when it was presented to His Majesty at Hampton-Court [електронне джерело]: режим доступу –  https://www.british-history.ac.uk/rushworth-papers/vol4/pp436-471#h3-0003

[43] That the People are bound by the Ordinance for the Militia, though it has not received the Royal Assent. [електронне джерело]: режим доступу – https://www.british-history.ac.uk/lords-jrnl/vol4/pp645-646#h3-0015

[44] Calendar of State Papers Domestic: Charles I, 1641-3 [електронне джерело]: режим доступу – https://www.british-history.ac.uk/cal-state-papers/domestic/chas1/1641-3/pp234-272

[45] Schama S., A History of Britain – Volume 2: The British Wars 1603-1776 (Badley Head, 2012): 101-102