Григорій Турський (мирське ім’я Георгій Флоренцій, історик та агіограф) народився у 538 ао 539 р. в Клермонті, належав до сенаторського гало- римського роду Флоренціїв. Представники цього роду займали єпископські кафедри у містах Лінгона, Оверні та Ліону. Освіту Григорій Турський отримав при Нікентії та Галлі, а сам історик вказував, що у Оверні його освіта обмежилась читанням Святого Письма. При цьому, у його творчості можна прослідкувати знайомство з античними творами – «Енеїдою» Вергілія, «Змовою Катиліни» Саллюстія, працями Пліннія Старшого та Горація, результатом чого було ознайомлення із сторонніх джерел – навчальних компендіумів, розповсюджених в епоху античності. Після тяжкої хвороби, Григорій дає обіцянку в разі виздоровлення присвятити себе церковній службі, що зрештою виконує. Так, після смерті єпископа Галла у 551 р., Григорій Турський здійснює паломництво до могили Святого Юліана Бріватського, а повернувшись в Овернь, отримує чин диякона в 563 р.. Надалі, після чергової хвороби, Григорій здійснює паломництво до могили Святого Мартіна Милостивого, одного з гальських святих, де отримав «чудесне зцілення». Після цього, він переселяється до Туру, в свого родича, єпископа Євфронія. Зі смерю останнього в 573 р. Григорій стає займає місцеву єпископську кафедру, про що повідомляє Венецій Фортунат в поемі «До містян Туру про єпископа Григорія».

З огляду на тогочасну міжусобну боротьбу між синами короля Хлотаря І – Сигібертом, Хільперіком та Гунтрамом, що розділили Королівство франків на Австразію, Нейстрію та Бургундію, єпископство Туру опиняється в центрі політичних подій. Це випливало із його географічного розташування – Тур знаходився на заході королівства Австразія, яким правив Сигіберт. Після смерті короля у 575 р., Григорій підтримав його вдову Брунгільду та сина Хільдеберта ІІ – при цьому, територія єпископства була захоплена Хільперіком та увійшла до складу Нейстрії. Зрештою, через підтримку правителів Автразії (займав посаду радника Хільдеберта ІІ із 584 р.), Григорій виступив посередником при укладенні договору в Анделаумі в 586 р., переговорах між Гунтрамном та Хільдебертом ІІ, надав притулок Меровею, сину Хільперіка І, а також захищав єпископа Ротомага (сучасного Руану) Протекстата на церковному соборі в Парижі. До своєї смерті у 594 р., Григорій досягнув визволення єпископства від сплати податків, відновив місцевий кафедральний собор та сприяв розповсюдженню нікейського церковного обряду, напротивагу поширеному на той час аріанству.

Щодо літературної спадщини Григорія, повний її список історик подає у 10-й книзі своєї центральної праці, «Історії франків» (написаної протягом 573-591 рр.). Так, автор вказує, що «…написав десять книг історії, сім книг про чудеса, один життєпис Святих отців, уклав одну книгу пояснень на Псалтир та одну книгу про Церковні служби». «Книги про чудеса» , як пояснював Григорій, представляють собою один твір, поділений «для простоти» на сім частин. При цьому, варто підкреслити що писав Григорій переважно для придворних Хільдеберта ІІ, на що вказує характер його записів у «Історії франків» – концентрація на внутрішньополітичних подіях, уславлення саме австразійських королів. Зрештою, Григорій сам вказував, що «не вчився граматики та не читав світських авторів».

В подальшому, вже в ХІІ ст, хроніст Сигіберт із Жамблу подав іншу класифікацію напрацювань Григорія Турського, надавши їм окремі назви: «Про славу Мучеників» («De gloria martyrum»), «Про страждання, чудеса і славу Св. Юліана» («De passione, virtutibus et gloria s. Iuliani»), «Про чудеса Св. Мартіна» («De miraculis s. Martini»), «Про славу сповідників» («De gloria confessorum»). Точний час написання їх невідомий – встановлено, що весь збірник був завершений протягом 588-592 рр. Крім того, Сигіберт називає Григорія автором хроніки «Франкських анналів», яка однак не збереглась до сьогоднішнього дня. Перша публікація творів Григорія відбувається вже в ранньомодерний час – у 1522 р. в Парижі, на фоні пожвавлення інтересу до історіописання у Франції.

Щодо «Історії франків», позначеної автором як «Десять книг історій» (точна назва твору не встановлена), вона представляє собою хроніку, яка охоплює події від створення світу до 591 р., в центрі якої – розвиток державності у франків з часу присутності германських племен у Галлії, нашестя гуннів аж до правління династії Меровінгів на міжусобиці в їх середовищі. При її написанні, автор використав раніші праці – хроніки Євсевія, Ієроніма Павла Орозія, життєписи Св. Ремігія та Св. Мексена, що загалом характерно для історіописання Раннього Середньовіччя. Згідно позиції автора, що розкривається в «Історії…», основою суспільства є Церква та королівська влада – при цьому, Церква стоїть на першому місці, а ігнорування її інтересів призвело франків до внутрішніх чвар.

Серед агіографічних творів Григорія Турського варто виділити насамперед:

«Життєпис отців» («Vita patrum»), відомого також під назвою «Про життя деяких блаженних» («De quorundam feliciorum vita»). Даний твір призначався для кліриків та простолюдинів,   чим  обувлене   використання   у  ньому т.зв. «селянського  стилю».  Сам  збірник  складається  із  двадцяти  життєписів гало-римських єпископів та монахів V-VI ст. зі вступом перед кожним з них, в якому автор подає роздуми над етичними питаннями. Композиційно схожою із «Життєписом…» є остання частина «Книги про чудеса» – «Про славу сповідників», темою якої є чудеса, що відбулись вже по смерті святих. Ще однією темою для ранньосередньовічних авторів було вирахування пасхалій – чому присвячений трактат Григорія «Роздуми про рух зірок» («De cursu stellarum ratio»), в якому крім того міститься опис «божественних та людських творінь». В праці також відмічаються астрономічні та природні явища , зокрема виверження вулкана Етна за 122 р. Також, Григорій згадує, що додав передмову до «…святкової служби, укладеної Сідонієм Аполінарієм…», яка однак не збереглась.

Загалом, варто підкреслити, що життя та літературна діяльність Григорія Турського збігаються із зрушеннями в історії Західної Європи VI ст – етнічним, для якого характерне злиття колишнього римського населення із прийшлим германським елемнтом, та релігійним – коли християнська церква стала союзником королівської влади у франків. Зважаючи на свою участь в політичному житті Королівства франків, що на той було ослабленим низкою внутрішніх конфліктів, Григорій Турський у своїй працях розвиває насамперед тему вірності християнській церкві, з точки зору якої оцінює правомірність дій тогочасних монархів. Крім того, з огляду на свою наближеність до короля Австразії Хільдеберта ІІ, Григорій Турський укладає свою «Історію франків», що є основним джерелом з історії правління династії Меровінгів.

Список використаної літератури:

1. Вайнштейн О.Л., Западноевропейская средневековая историография. Москва, 1964.
2. Каркозашвили Н.Ш., Средневековая историография. Текст лекций. Ярославль, 2004.
3. Григорий Турский. История франков, пер. с лат., примеч. Савуковой В. Москва 1987.