Вживання в будь-якому складному слові приставки контр, від латинського “contra”, позначає протидію тому, що виражено в другій частині цього слова. Отже, термін “контррозвідка” означає протидію розвідці, таємного обстеження або вивчення зі спеціальною метою[1]. Будь-яка контррозвідувальна діяльність включає два основних напрямки. По-перше, визначаються типи інформації, які підлягали засекречуванню, а по-друге, підбираються оптимальні методи захисту секретних даних.

Відображення римської контррозвідувальної діяльністі в письмових пам’ятках носить фрагментарний характер. Тому доводиться оперувати текстами, які лише частково зачіпають цю сферу і виокремлювати сюжети, пов’язані з процесом передачі інформації. На основі наративних джерел республіканського і імперського періодів можна спробувати виділити способи контррозвідувальної діяльність та виявити їх специфіку в рамках римської військової традиції. З огляду на труднощі дослідження, яке передбачає широкий хронологічний обсяг, в розділі будуть наводитись найбільш яскраві факти, що аргументують те чи інше становище.

Також буде використовувати термін “безпека”. Військова безпека визначається готовністю і здатністю держави надійно захищати свої інтереси, протистояти військовій агресії і будь-яким іншим формам зовнішнього тиску. Важливу роль в системі військової безпеки відіграють дії, спрямовані на виявлення можливих загроз з боку агресора (розвідка), операції по припиненню дій ворожої розвідки (контррозвідка), заходи збройних сил, що запобігають незаконному перетину прикордонної зони.

Саме поняття securitas (безпека), яке могло мати глибоке коріння в римському менталітеті. Для будь-якого громадянина постійна і непорушна безпека (solida et inconcussa securitas) була синонімом звільнення від страху втратити свого життя і майно. Хоча перебувати в смертельній небезпеці було звичайною справою для римського воїна, все ж хоробрість поєднувалася в ньому з тверезим розрахунком і обачністю[2]. На державному рівні предметом загальних бажань було встановлення громадського правопорядку – securitas publica. Душевний спокій, забезпеченість і безпеку римських громадян, сконцентровані в понятті securitas, могли бути досягнуті при підтримці на належному рівні внутрішньої стабільності та оборонної могутності Pax Romana.

Види приховуваної інформації та заходи щодо її захисту

Античні джерела дозволяють виділити і сформувати типологію приховуваної інформації та комплекс заходів по її засекречуванню. Види інформації, які ретельно приховувалися, могли бути наступними:

1. Військові плани.

Плани військових кампаній становили ту частину стратегічної інформації, на якій трималася римська ідея “світового панування”. Військову таємницю зберегти було нелегко: адже слід було проявити явну активність проти відкритого ворога, але так, щоб потенційний противник не знав, що переміщення військових частин послабили оборону кордону.

2. Маршрут руху війська.

Це той аспект військової стратегії, який найбільш важливий при активності на території ворога. Дороги, що ведуть від розташування армії до тих пунктів, де зосереджені джерела її поповнення, мають подвійне значення: вони є шляхами комунікацій і відступу. При бойових діях в чужій країні очевидним є той факт, що місцеві жителі чудово знали всі шляхи сполучення. Сама тактика засідок і вилазок багато в чому заснована на цій інформації.

3. Чисельність і склад армії.

Якщо армія мала у своєму розпорядженні недостатню кількістю воїнів, слід було показати, ніби вона має великі сили, і навпаки. Цей принцип має давні традиції і широке поширення. Його мета – не дати ворогу дізнатися точне співвідношення сил, щоб він помилився у виробленні тактики бою. Цьому правилу слідували не тільки римляни, але і греки.

Що стосується складу війська, то наявність певних загонів також могла приховуватись. Так, наприклад, римляни в битві під Нуманцією 154 р. до н.е. зробили ставку на застосування слонів, які переховувались в тилу війська. Коли бій був у розпалі, ряди римлян розсунулися, і слони через утворені проходи кинулись на ворога.

Цікавий також той факт, що книга Аппіана, в якій повинна була вестись розповідь про римську армію, її чисельність і військовий бюджет так і не з’явилася на світ.

4. Паролі.

До I ст. н.е. не має в історії Риму прикладів, що вказують на необхідність тримати пароль в найсуворішій таємниці. Однією з причин поразки легіонів Вітеллія в битві поблизу Кремони (жовтень 69 р.) було недотримання таємниці паролю[3].

5. Діяльність розвідувальної служби.

Вся діяльність розвідувальної служби була оточена завісою секретності. Ніхто з римського війська не мав знати шпигунів, які перебували в підпорядкуванні у полководця. Розвідники, в свою чергу, не повинні були бути знайомими між собою та не повинні були здогадуватися, яке значення має добута ними інформація.

6. Внутрішні проблеми.

Проблемами  не призначеними для публічного сповіщення, були змови, поява претендентів на престол і всілякі політичні смути[4]. Для їх профілактики влада уважно стежила за настроями в провінціях і фіксувала навіть самі безглузді чутки. Однак приховати ознаки внутрішньої нестабільності в більшості випадків було просто неможливо.

7. Справи, що стосуються безпеки глави держави.

Потреба захищати правителя Римської імперії назріла ще при Августі[5]. При цьому, мабуть, враховувалися не тільки донесення інформаторів, покликані розкривати змови проти глави держави, але і заходи по збереженню в таємниці планів військових кампаній і політичних ходів, що вживаються імператором як фактичним головнокомандувачем армії. Потрібно враховувати, що справи імператора розглядалися громадянами як приватна сфера, незважаючи на те, що стосувалися вони всього суспільства в цілому.[6] Комплекс заходів щодо захисту інформації складався з наступних елементів: обмеження числа осіб посвячених у таємницю, оперативність, контроль за іноземцями та мандрівниками, спостереження за власними солдатами, дезінформація, виявлення та знищення ворожих розвідників.

Кодування і передача інформації в римській армії

По-справжньому володіє інформацією тільки той, хто може організувати її доставку. Прийшовши до влади, Октавіан Август почав перейматися створенням постійного сполучення між своєю ставкою, основними військами, кордоном імперії і столицею, давши початок регулярній службі військово-польових кур’єрів[7]. Октавіан уздовж головних доріг поставив станції (mansiones), де кур’єри мінялись. Встановивши регулярне сполучення, Октавіан отримав велику швидкість доставки і можливість частіше отримувати свіжі відомості. При цьому упускалася одна перевага старого методу. Це було початком регулярної державної пошти (cursus publicus), що існувала аж до падіння Римської імперії. Імперська пошта давала легіонам можливість своєчасно отримувати підкріплення і відправляти повідомлення про становище на місцях до того, як ситуація ставала критичною. Вона була не тільки засобом швидкого пересування і передачі інформації, а й представляла собою найбільш зручний інструмент прихованого управління населенням, контролю громадської думки і впливу на нього. Тільки за імператора Траяна державна пошта стала доступна для громадського використання[8].

На думку М. Керрі і Т. Хаархоффа, середня відстань, яка долалась гінцем за один день, становила до 75 км[9]. Ту ж цифру в милях подає Ф. Дворнік[10]. Л. Кессон називає максимально можливий відрізок денного шляху – 220 км[11].

Звістку могли перехопити розвідники або вороги що вистежили гінця. Для захисту від такої форми шпигунства існували найрізноманітніші прийоми. Грекам було добре відомо мистецтво шифру, яке у них запозичили римляни[12].

Один з найбільш відомих способів, що застосовувалися спартіатами, – тайнопис скітала. Були й інші хитромудрі пристосування, покликані зашифрувати послання, але всі вони – по крайній мірі, в класичну епоху – залишалися ізольованими випадками. Один з листів Цезаря обложеним соратникам було написано по-грецьки і перекинуто прив’язаним до ременя дротиком в римський табір. Так полководець зберіг від неосвічених галлів зміст листування. Лист міг бути захований і таємно переправлений в горіховій шкаралупі, ножнах меча, зашитий в пояс або тіло. Оперативні дані карбувались не тільки на воскових дощечках або папірусі. У деяких випадках використовувався такий матеріал, як свіжозірвана кора чи капелюшок гриба. Публій Овідій Назон радив для негласних послань застосовувати замість чорнила свіже молоко або сік льону. Слова проявляються, якщо посипати дощечку вугільним порошком. У джерелах зустрічаються кілька прикладів використання криптографії.

Окремий інтерес представляє римська сигнальна система, також подібна до грецької. Хороші комунікації мали велике значення для ефективного ведення військових операцій. Вони проходили на двох рівнях, стратегічному та тактичному, хоча відмінність могла бути відсутня. Полібій залишив нам точний опис одного факельного прийому, винайденого александрійськими інженерами Клеоксеном і Демоклетом. На кожній станції влаштовуються дві стіни, що мають по 5 проміжків між зубцями на відстані 2 футів один від іншого. За допомогою факелів, що виставляються в ці проміжки, можна подавати сигнали станції, розташованої[13]. Цезар свідчить про застосування вогню і диму як сигналів. Певно це був найпоширеніший спосіб передачі інформації в нічних.

Найефективіше було використовувати сигнали, за допомогою тіла або рухом зброї, щоб вони були менш зрозумілі для ворогів і більше для іноземних союзників. Також при бажанні, щоб дезінформувати противника можна було давати сигнали голосом. Аппіан розповідає про знаки червоними знаменами[14] при облозі Сципіоном Молодшим Нуманції. Ісидор Севільський писав, що є деякі знаки, вироблені пальцями і очима, за допомогою яких спілкуються німі і всі люди, що знаходяться на великій відстані. “Такий же звичай є і у військових, оскільки вони домовилися передавати жестами рук те, що неможливо передати голосом. Інакше вони, коли голосом не можуть, салютують рухом меча”[15].

Отже, різні системи передачі секретних даних повністю могли задовольнити потреби військового командування лише при їх комплексному використанні. Римська поштова служба функціонувала лише в Італії та деяких найбільш розвинутих провінціях. Судячи з джерел, використання птахів і тварин для доставки послань було малопоширеним явищем[16]. Тайнопис служив інтересам, швидше за все, лише освічених людей. Більш поширеною і, головне, ефективною могла бути сигнальна комунікація. Там, де обмін інформацією обмежувався технічним обладнанням, використовувалась мова жестів. На великих відстанях використовувалися димові та вогняні сигнали, проте їх змістовна наповнюваність була не велика. У римській армії шифруванням найчастіше мали займатися люди, близькі до командування, штабні офіцери та розвідники.

Frumentarii

Римські громадяни вже з епохи заснування міста перебували під пильним контролем держави. Починаючи з періоду Республіки, еділи і цензори контролювали спосіб життя кожного громадянина. Перші – здійснюючи свої поліцейські функції, другі – використовуючи право осуду за негідну поведінку.

Терміном frumentarius в римській армії позначався постачальник хліба, інтендант з продовольства. Frumentarii були зайняті і в міжнародній торгівлі. Оскільки, перебуваючи в постійних роз’їздах, фрументарії добре знали дороги, звичаї і мову населення, вони стали виконувати функції розвідників і кур’єрів.

Перше зауваження про frumentarii, – те, що вони були повністю військовою організацією. Імператор Доміціан взяв службу поставки і розподілу зерна (frumentum) в армії і налаштував її на інформаційне обслуговування[17]. Нова організація, таким чином, вийшла з надр військових відомств і більше походить на організацію військової розвідки. Фрументарії мали можливість стежити за армією, імперською бюрократією і місцевим населенням. Вони могли дати відповідь на будь-яке питання, яке представляло інтерес для імператора. Frumentarii в цій справі почали витісняти speculatores.

Кар’єра секретного агента тривалий період була не більш багатообіцяючою, ніж будь-яке інше призначення. Тільки в III ст., при Севрах, агенти стають сенаторами і преторіанськими префектами.

Як і speculatores, описувані агенти з’являються у багатьох ролях, але в основному вони виступають як кур’єри, податкові інспектори і шпигуни. Як кур’єри вони несли відомості в Рим і були серед найважливіших користувачів поштової системи. Вони мали всі права державних офіційних осіб.

Оригінальним обов’язком фрументаріїв було забезпечення постачання зерна для збройних сил, обов’язок, який набирав важливості в III ст., коли, у зв’язку з грошовою інфляцією, відбувся перехід на збір натуральних податків, що передбачав виплати зерном.

Перше зареєстроване свідоцтво про діяльність фрументаріїв як агентів стеження з’являється досить пізно, в правління Адріана, який використовував їх, збираючи відомості про особисте життя своїх наближених. Ніхто, будь він високого або низького походження, не уникнув спостереження frumentarii. Визначні воєначальники, сенатори, просто неблагонадійні – всі знаходилися під наглядом.

Обов’язки фрументаріїв в рамках секретної служби, крім спостереження і арешту, в кінцевому рахунку, включали політичне вбивство.

До кінця III ст. frumentarii стали настільки відомі поганою славою, що оцінюючи їх діяльність через півстоліття після розформування Діоклетіаном, вони були введені для вивідування і доносу про те, які є в провінціях хвилювання, наводили на всіх страх і всіх грабували.

Також можна припустити, що фрументарії використовували в інтересах слідства шантаж. Оскільки римських громадян офіційно не можна було допитувати, то, ймовірно, мали місце бесіда і легке залякування. Це повинно було бути цілком в компетенції фрументаріїв. У римському судочинстві порядок слідства дотримувався не завжди строго.

Таємницю особистого життя можна визначити як відомості про різні сторони індивідуальної життєдіяльності людини, розголошення яких може завдати шкоди громадянину. Якщо торкнутися проблеми таємниці особистого життя римського громадянина, то виявиться, що в неї втручалися багато структур. Фрументарії не були винятком і користувалися відсутністю відповідної законодавчої бази. Елій Спартіан в “Життєписі Адріана” підкреслює, що звичка імператора через своїх агентів виробляти перлюстрацію чужих листів піддавалася його сучасниками особливому осуду, але реально протистояти цьому, вони, мабуть, не могли. Таким чином, виходить, що фрументарії діяли в рамках своїх посадових прав. Якщо і мали місце незаконні арешти і тортури, то вони звичайно ж проводилися таємно. Але офіційна влада, безумовно, були на боці фрументаріїв. Адже навіть Діоклетіан, розформувавши їх структуру, не позбавив населення від страху перед стеженням, так як наділив їх повноваженнями: шукати найменші ознаки зради, підривної діяльності і непокори і оперативно доносити про це імператору – кур’єрську службу імперії (agentes in rebus).

В цілому протягом I – III ст. сфера діяльності фрументаріїв зростає прямо пропорційно збільшенню владних повноважень імператорів. Вони почали підміняти собою місцевих чиновників і суддів, претендувати на те, щоб самим стягувати мита, судити і ув’язнювати. Але для принцепсів була важливіше інша сторона діяльності фрументаріїв. Агенти контролювали населення, відстежували пересування підозрілих суб’єктів, спостерігали за настроями в армії і канцеляріях намісників. Для виявлення неблагонадійних використовувалися всі відомі засоби, що неминуче зачіпало гідність римських громадян. Фрументарії, будучи інформаторами, які походили з військового відомства, мали все ж непряме відношення до військовій розвідки. Однак, займаючись політичним шпигунством, вони потенційно могли протидіяти зовнішній розвідці інших держав. Вони також могли бути задіяні в передачі розвідувальної інформації від фронтів і кордонів у ставку імператора. Оперативно доставляючи відомості, фрументарії були не просто кур’єрами, а організацією, що відповідала за внутрішню безпеку Римської імперії.

Контррозвідувальні функції agentes in rebus

Службу фрументаріїв, остаточно дискредитувала себе через численні зловживання, скасував імператор Діоклетіан, здобувши своїм рішенням більшої популярності. Однак через деякий час (між 284 і 319 рр.) на їх місці виникла куди більш організована служба – agentes in rebus. Чи міг це підрозділ ефективно виконувати свої обов’язки? І що більше важливо: якою була роль агентів, їх потенційний внесок в забезпечення безпеки Римської держави?

Агенти були чиновниками, які перебували в підпорядкуванні магістра оффіцій[18], звідси їх повсякденна назва – магістріани (Magistriani). Magister officiorum – титул одного з вищих сановників пізньої імперії, що з’явився при Костянтина Великому[19]. Поряд з префектами преторію, префектом міста, квестором і комітами фінансів магістр оффіцій (служб) здійснював цивільне управління державою. Будучи найближчим помічником імператора у всіх справах громадського порядку, магістр оффіцій був начальником палацу і полків особистої охорони імператора[20]. У той же час магістр оффіцій був і міністром закордонних справ: він приймав посольства, спостерігав за дипломатичним листуванням, стежив за міжнародним становищем. В зв’язку з його діяльністю йому підпорядковувалися імператорські канцелярії і державна пошта.

Спочатку нова служба виконувала лише обов’язки термінової доставки листів в Імперії, але потім діапазон її функцій розширився. У період правління Констанція II кур’єри розсилалися по провінціях і були зобов’язані контролювати листування та інші види зв’язку. Повсякденна діяльність кур’єрів супроводжувалася поступовим розширенням їх повноважень і накопиченням великої кількості інформації; незабаром вони почали використовуватися для вистежування і арешту неблагонадійних осіб[21].

Спочатку чисельність agentes in rebus була необмежена, і приймався туди кожен бажаючий по рекомендації магістра оффіція. Через це серед агентів виявилося багато недостойних елементів, перша чистка яких відбулася вже в 359 році[22]. Імператор Юліан скоротив кількість агентів, але після його смерті схола[23] знову стала численною. У 382 р. був введений строгий відбір кандидатів в агенти. Тим хто пройшов відбір призначався п’ятирічний випробувальний термін. З 396 р. служба в схолі стала спадковою. З 399 р. для вступу в схолу був потрібний дозвіл імператора. Відповідна постанова (probatoria sacra) повинна була вноситися в scrinium memoriae. Agentes in rebus користувалися особливими привілеями. Вони були звільнені від деяких податків і повинностей.

Якщо фрументарії були задіяні на секретній службі у відносно короткий проміжок часу, то довговічність корпусу агентів говорить про їхню ефективність.

Agentes in rebus брали активну участь в здійсненні урядових інструкцій щодо церкви. У другій половині IV ст. найпомітнішим явищем в області релігійної життя був поділ християнського світу на два ворожі табори: сповідників нікейського символу і прихильників вчення Арія[24]. Коли при владі перебували послідовники одного вчення, то відповідно переслідувалося інше. Вони служили посильними між імперською владою і офіційними представниками церкви[25].

Таким чином, ми маємо факти, що вказують на здатність agentes in rebus адекватно реагувати на різні політичні ситуації, чітко вловлюючи і інтерпретуючи (нерідко в свою користь) найважливіші новини не тільки всередині імперії, а й за її межами. У джерелах є свідчення для того, щоб охарактеризувати діяльність агентів як комунікаційну, контролюючу, охоронну а, отже, як контррозвідувальну. В останній аспект вкладається турбота куріозі про припинення підривної діяльності в різних сферах суспільного життя (церковної та світської), а також забезпечення ними безпеки інформації та об’єктів державного значення. Римська контррозвідувальна діяльність включала всі активні і пасивні заходи, здійснювані політичною владою разом з військовим командуванням в цілях боротьби проти розвідок інших держав (Карфаген, Парфія, Персія, германські союзи). Вона забезпечувала безпеку інформації, об’єктів і осіб, що мали секретний характер. До завдань контррозвідки входило також припинення підривної діяльності, що проводилася нелояльними елементами всередині імперії і на контрольованих нею територіях. При цьому потрібно зазначити відсутність центрального військового розвідувального органу на всьому протязі історії Риму[26]. Це не могло не позначитися на якості контррозвідки, яка, тим не менш, досягла певних успіхів. Спостереження за іноземцями, строгий дипломатичний протокол, контроль за прикордонною зоною, кодування найважливіших повідомлень – все це сприяло утворенню деякої завіси, що приховувала справжні інтереси держави від сторонніх очей. В той же час обмеження вузьким колом осіб посвячених в плани, маніпулювання внутрішніми ворогами через дезінформацію, оперативність в справі прийняття найважливіших рішень, стеження за настроями всередині громадського колективу і солдатських мас – складали комплекс заходів щодо запобігання смут і політичних катаклізмів. Слід провести відмінність періодів Республіки і Імперії в плані деяких особливостей організації контррозвідки. Починаючи з епохи Принципату, це, по-перше, наявність персони імператора, найбільш обізнаної особи в державі, плани якого, до їх виконання, повинні були знаходитися “за сімома печатками”. По-друге, більш складна система прикордонної охорони, яка складалася разом з будівництвом лімесу з середини I ст. н.е. По-третє, розгалужена система таємної поліції для контролю за населенням і, що важливіше, управлінським апаратом.

Список використаної літератури:

[1] Землянов В. М. Своя контрразведка. (Минск, 2004), 12.

[2] Махлаюк А. В. Армия Римской империи. (Нижний Новгород, 2000), 158-159.

[3] Thuc. VII. 44. 4-5.

[4] Dio Cass. LVII. 16. 3-4; Ann. II.39.

[5] Sheldon R. M. Intelligence Activities in Ancient Rome. (London, 2005), 150.

[6] Winterling A. «Öffentlich» und «privat» im kaiserzeitlichen Rom. (Chiron. Bd. 1. 1971), 238-239.

[7] Last H. The Principate and the Administration. (Cambridge, 1936), 429.

[8] Aur. Vict. Caes. XIII. 5.

[9] Cary M., Haarhoff T. J. Life and Trought in the Greek and Roman World. (London, 1957), 139.

[10] Dvornik F. Origins of Intelligence Services. (New Brunswick, 1974), 73.

[11] Casson L. Travel in the ancient world. (London, 1974), 188.

[12] Роуан Р.У. Очерки секретной службы. Из истории разведки. (М., 2003), 6.

[13] Дильс Г. Античная техника / Пер. с нем. М.Е. Сергеенко и П.Т. Забаринского. (М.; Л., 1934), 80.

[14] Kubitschek W. Signa (militaria). (Stuttgart, 1923), 2325-2345.

[15] Herod. VI.115, 124; Polyaen. I.45.2; III.9.27.

[16] Ael. V. H. IX. 2;

Lib. Ad Mod. 44;

Plin. N.H. X. 110;

Front. Strat. III. 13. 8.

[17] Колобов А. В. Разведка в античном Риме. (Сержант. №23. 2002), 7.

[18] Магістр бере участь у всіх нарадах царя, тому що йому підпорядковані вісники, перекладачі та воїни, що охороняють царський двір.

[19] Jochen M. Spätantike und Völkerwanderung. (München, 2001), 23.

[20] Моммзен Т. История римских императоров / Пер. с нем. Т. А. Орестовой. (СПб., 2002), 429.

[21] Кулаковский Ю. А. История Византии. Т.1. 3-е изд. (СПб., 2003), 77.

[22] C. Th. I. 9. 3; VI. 27. 17, 18, 23.

[23] Схола – пізньоримський гвардійський підрозділ, що складався зі схоларіїв.

[24] Бриллиантов А. И. Лекции по истории древней Церкви. (СПб., 2007), 60-245.

[25] Sheldon R. M. Intelligence Activities in Ancient Rome. (London, 2005), 262.

[26] Austin N., Rankov N. B. Exploratio. Military and political Intelligence in The Roman World. (London, 1995), 135.