Золота Орда – одна з найбільших середньовічних державних утворень. Спочатку вона була лише одним з улусів Монгольської імперії, але, згодом, в другій половині XIII ст. повністю відокремилася від неї та стала незалежною. Проте, формально перебуваючи у складі Монгольської імперії, Золота Орда фактично вже під час правління хана Батия проводила власну політику та в очах європейців правителі Золотої Орди були незалежними володарями, яких вони називали “королями”. Саме Золота Орда повністю поміняла політичну карту Центрально-Східної Європи, ставши головною силою у цьому регіоні.

З першого року свого існування Золота Орда не була суверенною державою і її хан також не рахувався незалежним правителем. Це було викликано тим, що володіння Джучидів, як і інших монгольських царевичів, юридично складали єдину імперію з центральним урядом в Каракорумі. Каан, який тут перебував, відповідно до однієї зі статей яси Чингісхана мав право на певну частину доходів від усіх завойованих монголами територій. Більше того, він мав в цих областях володіння, які належали особисто йому.  Створення такої системи тісного переплетення і взаємопроникнення було пов’язано зі спробою запобігти неминучий розпад величезної імперії на окремі незалежні частини. Тільки центральний уряд в Каракорумі мав повноваження вирішувати найбільш важливі економічні і політичні питання. Сила центральної влади, через віддаленість її перебування трималася, мабуть, лише на авторитеті Чингісхана, була ще настільки велика, що хани Бату і Берке продовжували дотримуватися по відношенню до Каракорум щирість, покірність, дружбу та однодумність.

Але в 60-і роки XIII ст. навколо каракорумського престолу розгорілася міжусобна боротьба між Хубілаєм і Аріг-Бугою. Переміг Хубілай, який переніс столицю з Каракоруму на територію завойованого Китаю в Ханбалик. Керуючий тим часом в Золотій Орді Менгу-Тимур, який підтримував у боротьбі за верховну владу Аріг-Бугу, поспішив скористатися цією ситуацією і не визнав за Хубілаєм права верховного правителя всієї імперії, так як він покинув столицю її засновника і кинув напризволяще корінний юрт всіх Чингизидов – Монголію. З цього моменту Золота Орда отримала повну самостійність у вирішенні всіх питань зовнішньополітичного і внутрішню характеру.

Проте до часу придбання повного політичного суверенітету в Золотій Орді, природно, вже існувала власна внутрішньодержавна структура, причому яка вже в достатній мірі склалася і була розвинена. Немає нічого дивного в тому, що вона в основних рисах копіювала систему, запроваджену в Монголії ще Чингісханом. Основою цієї системи було армійське десяткове літочислення країни. Відповідно до армійського членування вся держава ділилася на праве і ліве крила. В улусі Джучі праве крило склало володіння хана Бату, що тягнулися від Дунаю до Іртиша. Ліве крило знаходилося під владою його старшого брата хана Орди. Воно займало землі на півдні сучасного Казахстану вздовж Сирдар’ї та на схід від неї. За давньою монгольською традицією праве крило називалося Ак-Ордою (Біла Орда), а ліве – Кок-Ордою (Синя Орда).  Улус Джучі після 1242 р. розділився на два крила, що склали самостійні володіння двох ханів – Бату і Орди. Однак хани Кок-Орди протягом всієї її історії зберігали по відношенню до ханам Ак-Орди певну, значною мірою чисто формальну, політичну залежність.

У свою чергу територія, що перебувала під владою Бату, також ділилася на праве і ліве крила. У початковий період існування Золотої Орди крила відповідали найбільшим адміністративним одиницям держави. Але вже до кінця XIII в. вони перетворилися з адміністративних в чисто армійські поняття і лише до військових підрозділів. В адміністративній структурі держави крила були замінені більш зручним підрозділом на чотири основні територіальні одиниці, які очолювали улусбеки. Ці чотири улуси представляли собою найбільші адміністративні підрозділи. Вони називалися Сарай, Дешт-і-Кипчак, Крим, Хорезм.

Одночасно з встановленням адміністративно-територіального поділу відбувалося формування апарату управління державою. Очевидно, щоб створити таку сильну державу потрібно було організувати чітку влади та державного управління. Тому і не дивно, що створюючи свою державу, Чингісхан приділяв саме цим компонентам велику увагу. Будучи однією з частин Монгольської імперії, Золота Орда фактично перейняла всі інститути державно-політичного устрою імперії. Зокрема, Монгольська імперія була власністю одного роду – Чингізидів. Лише нащадки Чингісхана могли займати державні посади в імперії та були на вершині владної піраміди. Тому, влада в Золотій Орді належала також Чингізидам. Соціально-політична структура Улусу Джучі грунтувалася на так званій “системі чотирьох беків”, або на союзі чотирьох “правлячих племен”. Лідери останніх, відомі як “улусні еміри” (беки) один з яких рахувався головним улус карачибеком (беклярбеком) разом з ханом із Чингізидів сформували правлячу корпорацію. Всередині цієї корпорації відношення між ханом і лідерами “правлячих племен” регулювалися перехресними подружніми союзами по жіночій лінії. Крім того, через відсутність чіткої усталеної системи наслідування влади від батька до сина в правлячому домі Чингізидів в Золотій Орді гарантами правління династії і висунення того чи іншого султана з роду Джучи виступали саме лідери племен, які садили хана на престол і в разі необхідності його і знімали. Фактично вся внутрішня політика в Золотій Орді знаходилася під впливом двох основних елементів політичної влади – дому Чингізидів та кланово-племінної організації з ядром у вигляді конфедерації чотирьох “правлячих племен”.

Стержнем політичної системи Монгольської імперії та її улусів, створених нащадками, була влада “золотого роду” – сім’ї Чингіз-хана над всією державою або її частино – улусом. Займати престол в імперії могли тільки нащадки Чингіс-хана. Ханам належала верховна влада і суверенітет над територією держави. Саме вони наділяли улусами та посадами інших Чингізидів та своїх васалів, здійснювали внутрішню та зовнішню політику, в т. ч. встановлювали нові закони та податки, карбували монети і командували військами. Плано Карпіні так описувава владу хана в Монгольській імперії (яку можна перенести і на Золоту Орду): “Імператор цих татар має дивовижну владу над всіма. Ніхто не сміє перебувати в якій-небуть країні, якщо тільки імператор не прикаже йому. Сам він наказує де перебувати вождям, вожді ж вказують місця тисячникам, тисячники сотникам, сотники ж десятникам. Більше того, у всьому тому, що він наказує у будь-який час, у будь-якому місці по відношенню до війни чи смерті, чи життя, вони підкоряються без всякого спротиву”.  Хан, як володар верховної влади, традиційно рахувався гарантом стабільності, правопорядку та процвітання держави. Він зобов’язаний був піклуватися про своїх підданих і беках, як мати про своїх дітей, а вони в свою чергу зобов’язані були йому підкорятися і рахувати його як за батька.  

Об’єм повноважень хана був значним. Крім сакральних функцій уособлення своєї держави і збереження престижу Чингізидів, хан мав цілий список прав і повинен був виконувати багато інших обов’язків. В числі найголовніших із них варто відмітити право розпоряджатися всією землею і народом держави, вершити суд і зберігати цілісність держави. Звідси витікали функціональні права на перерозподіл улусів всередині роду, вести дипломатичні перемовини, оголошувати війну і укладати мир, вершити суд і розправу, видавати закони і т.д.

До речі, в Монгольській імперії не існувало строгої системи престолонаслідування, що провокувало кризу ханською влади після смерті правителя. Це було зумовлено тим, що теоретично влада хана була виборною і його затверджувати на курултаї. Саме курултай, скликаний із представників Чингізидів та представників вищої аристократії визначав спадкоємця престолу, вибирав його та зводив на престол. Звичайно, що відбір кандидатів і висунення одного з них відбувався завчасно на зборах аристократії, а вже на самому курултаї відбувалося саме проголошення хана, принесення йому присяги та урочисте зведення на престол.

Наступною ланкою влади в державі після ханів, як я вже згадував, були князі-еміри – представники завойованих чи підкорених мирним шляхом знатних родів різних народів. Характеризуючи інститут емірів, слід зауважити, що під цією назвою приховується ціла владна піраміда. На її вершині знаходилися князі — родичі ханів, так звані гургени. Вони часто виступали старшими емірами: очолювали двір, військо. Саме з них обиралися темники. Якщо поглянути на ординську владу з цієї позиції, то протистояння між Мамаєм і Дмитром Донським є нічим іншим, як ворожнечею двох старших емірів. Їхні роди перебували в родинних зв’язках з Чингізидами, причому не простими, а саме ханами. Вони, маючи власні уділи (Мамай у пониззі Дніпра, а Дмитро — Московське князівство), отримали ярлики ханів на управління великими областями: Крилом Мувала і Великим князівством Володимирським відповідно.

Поряд з владною ієрархією, заснованою на родовому походженні, в Монгольській імперії, а слідом за нею і в Золотій Орді почав створюватися досить розгалужений чиновницький апарат. Спочатку він копіював китайську систему, але по мірі завоювання західних земель, передусім Хорезму і Волзької Булгарії, чиновницький апарат Джучидів все більше мусульманізувався. Оскільки чиновники становили безпосередньо каанський державний апарат, то в перші десятиріччя, ці зміни не були особливо помітними. Проте відокремлення Золотої Орди у 1260-х рр. і перенесення монгольської столиці до Ханбалика спонукали Джучидів набрати велику кількість власних бюрократів. Головним резервом кадрів якраз і стали чиновники завойованих мусульманських країн.

Першими чиновниками були писарі — бітекчі. Саме вони виконували найрізноманітніші функції — від намісників до збирачів податків. Але у процесі розширення меж держави та ускладнення управління територіями почалося виокремлення різних функціональних посад, з яких найбільш відомою, і в якійсь мірі узагальненою, була посада баскака. Ця посада в цілому відносилася до намісників правителя у всіх землях держави. До їх повноважень вхдили збір податків, слідкування за збором податків можновладцями підкореного населення; військовий контроль, здійснення ефективної передачі наказів ханів і контроль за їх виконанням. На перший погляд такий широкий спектр повноважень виглядає занадто обтяжливим для одного чиновника. Проте, як показують дослідження, під однією назвою приховувалася ціла низка баскаків різного рівня. Наприклад, у Володимиро-Суздальських землях існував великий баскак, який відповідав за все князівство, і менших, розкиданих по окремих його областях. У Вірменії був баскак-візир, своєрідний аналог великого баскака. Також є відомості про баскака, який супроводжував київського князя Федора у 1331 р. і, ймовірно, він також був саме великим баскаком Київського князівства. Те, що кожне князівство мало свого баскака, видно на прикладі Ахмата — «баскака Курського». Баскакам було підпорядковано цілу команду дрібніших чиновників, які спеціалізувалися на окремих обов’язках. Тут бачимо і писарів-бітекчі, перекладачів-толмачів, прикордонних урядників — караульників, чиновників, що відповідали за мобілізацію війська — танмачіїв, митників тощо.

Такий строкатий і потужний державний апарат, діяльність якого охоплювала до того ж великий масив земель, віддалених на тисячі кілометрів, вимагав вирішення питання оперативної передачі інформації, без якої управління імперією було б неможливим. Для цього ще Чингізханом було створено спеціальну поштову службу — ями. Саме наявність зв’язку давала можливість хану розділяти військо при потребі на кілька частин і координувати їх дії на великих територіях. Проте, Більш чітку і стабільну систему ямів було створено вже наступником Чингізхана — Угедеєм. Він реформував всію поштову службу: усюди від тисяч виділялися наглядачі поштових станцій — ямчини і верхові поштарі — улаачини; у визначених місцях встановлювалися станції — ями, і посли на майбутнє мали, за виключенням надзвичайних ситуацій, слідувати обов’язково по станціях, а не роз’їжджати по улусу. Причому мова йшла про територію всієї імперії. Відповідальність за створення і управління службою було покладено на спеціально визначених посадовців. термін служби на поштових станціях визначалася кожним місцевим начальником індивідуально. Окрім пошти, саме ямським шляхом до столиці доставлялися податки, а також спеціальна документація з найвіддаленіших її частин. Вся ця система, яка була поширена у всій Монгольській імперії була присутня і на землях Золотої Орди.  

Взагалі, вторгнення монголів в Європу та формування найбільшої за площею імперії всіх часів – Монгольської, а також Золотої Орди призвело до того, що європейська цивілізація зіштовхнулася з зовсім не відомою їй іншою культурою. У зв’язку з цим, після 1242 р. інтерес європейців до азійської території значно зріс. В 1245 році папа Інокентій IV відправив до великого хана Угедея посольство в яке входив францисканець Джованні дель Плано Карпіні, якого супроводжував в якості експерта зі східних справах його побратим по ордену, Бенедикт Поляк з Вроцлава. Посланці прибули в Каракорум до моменту зведення на престол онука Чингісхана, Гуюка. В Європі ходили чутки, що Гуюк толерантно ставиться до християн-несторіан, і тому вбачали в особі Гуюяка союзника проти мусульман. Зрозуміло, в дійсності все було інакше. Проте, провал першого посольства не завадив направити в Каракорум наступну місію. У 1254 р, після поразки Сьомого хрестового походу, Людовік IX відправив до великого хана домініканців, на чолі яких знаходився Андре де Лонжюмо, і францисканців, очолюваних Вільгельмом Рубруком. Дещо більшого успіху домоглися подібні посольства в кінці XIII століття, коли францисканцю Джованні Монте Корвіно, майбутньому архієпископу Пекінському, вдалося створити в цьому місті католицьку громаду. Також, слід згадати подорож Марко Поло до Монголії та Азії в цілому, після яких він залишив дуже цінні географічні дані про цей регіон.  Значимість феномена “Pax Mongolica” зробило важливий вплив як і на пізнання світу, так і на розвиток торговельних контактів. Нарешті, ті області латинського світу, які до того вважалися периферійними, стали прикордонними регіонами, що відкривали шлях до бажаних багатств Азії. Не випадково, що «Великий шовковий шлях», що йде на Балкани, «татарські шляхи», що проходили по Польщі, і, нарешті, дороги, що ведуть до північного (Кафа, Тана) і західного чорноморського узбережжя, вийшли на перший план саме в цю епоху.

Отже, не дивлячись на те, що Золота Орда була степовою державою, вона дуже різнилася від інших кочовиків. Повністю увібравши у себе елементи державного управління Монгольської імперії, Золота Орда стала справді державою з дуже розвиненою системою влади та державного управління. Її могутністю полягала у  поєднанні двох начал: держави як власності одного роду і розгалуженого управлінського чиновницько-бюрократичного апарату. Сама ж поява такої потужної держави як Золота Орда повністю змінило політичну обстановку в Центрально-Східній Європі. Руські князівства (крім Галицько-Волинського князівства) потрапили у цілковиту залежність від Золотої Орди, а Польща, Литва та Угорщина постійно потерпали від ординських набігів. Тим не менш, формування цієї держави, а також зіштовхування двох протилежних цивілізацій – католицького світу та “Pax Mongolica” спричинили появу нових великих торгівельних шляхів з Європи в Азію, та тісних контактів між цими двома протилежними культурами.

Список використаної літератури:

1. Егоров, Вадим. Золотая Орда: мифы и реальность. Москва: Знание, 1990. 73.

2. История Центрально-Восточной Европы, под ред. Карачинского А., Носкова В. Санкт-Петербург: Евразия, 2009. 1120.

3. История татар с древнейших времен. Том 3. Улус Джучи (Золотая Орда). XIII – середина XV в., гл. редакторы М.А.Усманов, Р.С.Хакимов. Казань, 2009. 1056.

4. Черкас, Борис. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста. (XIII–XIV ст.). Київ: Інститут історії України, 2014. 387.