З утворенням на території колишньої Західної Римської імперії варварських королівств у V-VI ст., в ідейній складовій історіографії відбуваються суттєві зміни. Так, в концептуальному плані, вплив на історіописання мали ідеї Августина Блаженного – дуалізм (поділ світу на емпіричний та метафізичний), провіденціалізм (Божественного спрямування історії) та есхатологізм (де «земна» історія розглядається, як підготовка до життя після смерті). Авторами історичних творів у даний період зазвичай виступали клірики, що тягнуло за собою використання прийомів із біблійної традиції – риторичного викладення матеріалу. Наслідком цього стала також поява жанру агеографії – життєписів святих та монархів. Основним технічним прийомом істориків стала компіляція написання. На викладення інформації вплинув також політичний фактор – зокрема, потреби консолідувати германців та римлян.

Ці особливості проявились у всіх варварських королівствах на території колишнього Західного Риму, де придворними історіографами були вихідці з італійського населення. До їх числа належить Флавій Касіодор (490-587) – автор праць на замовлення, укладених за наказом остготського короля Теодоріха Великого – «Хроніки» (компілятивної історії Риму на основі «Церковної історії» Євсевія Кесарійського та «Історії від заснування міста» Тіта Лівія), та «Історії готів». В останній, автор дійшов до прямого викривлення фактів, ототожнивши остготів із племенами гетів. Ще одним істориком остготів був Йордан (бл.551), на творчості якого також позначились загальні тенденції в історіописанні того часу. Так, праця «Романа» складена на основі античного доробку Євсевія Ієроніма, а версія щодо його авторства «Історії готів» піддається критиці.

Провідним істориком на території тодішньої Іспанії був Ісидор Севільський (570-638 рр.), автор «Історії готів, вандалів та свевів». У ній, автор детально описує правління вестготських королів, вказує на їх заслуги в централізації королівства та релігійній політиці. Окремої уваги заслуговує твір «Двадцять книг етимологій», укладений учнем Ісидора, Брауліоном. В ньому, автор подає відомості із теології, філософії, медицини та інших областей знань, використовуючи античні методи аналізу та етимології. Видатною постаттю в ранньосередньовічній історіографії є Беда Вельмишановний (673-735) – англосаксонський монах, автор життєписів святих, трактатів із філософії, орфографії, хронології. Зокрема, у трактаті «Про шість віків світу», автор вказав на потребу вести відлік часу від Різдва Христового. Його найвизначнішим історичним твором є «Церковна історія народу англів», провідною темою якого є християнізація Англії, яку  автор вбачає результатом вищого задуму – переходу від язичницької роздробленості до християнського універсалізму.

Поступове злиття римського та германського елементів проявилось також у Державі франків, що відбилось на творчості історика-хроніста Григорія Турського (540-593). Його основною працею є всесвітня хроніка «Історія франків», яка у 10 книгах охоплює події  від створення світу до 591 р. Автор серед написаного подає власну біографію, у якій вказується, що рід Григорія походив з Оверні, його представники неодноразово були єпископами Тура, Ліона і Клермонта. Зрештою, цим пояснюється очевидна  присутність Григорія при франкському королівському дворі, адже саме церква на той момент надавала широкий пласт чиновників та адміністраторів державному апарату. Головною темою «Історії франків» є зображення розвитку самих франків та тодішньої королівської династії Меровінгів – поступової християнізації, військових походах на аріан готів та саксів, боротьбу в середовищі франкської знаті (передусім, т.зв. «Війні Фредегонди та Брунгільди» 568-584 рр.). Крім того, Григорій Турський є автором агеографічних творів – «Книги про чудеса блаженного апостола Андрея», «Розмови християнина з аріанином».

Якісні зміни в історіографії франкської держави відбуваються на фоні культурного підйому в ІХ-Х ст., пов’язаного із правлінням Карла Великого – Каролінзького Відродження. Дане явище було викликане як заслугами раніших історіографів, так і політичною метою – культурної консолідації християн у поліетнічній Імперії Каролінгів. Так, за «Капітулярієм про науки» 787 р., при монастирях були утворені школи та проводилась реформа писемності. Тодішнім науковим центром стала Академія при дворі Карла Великого в Ахені. Загалом, на період «Каролінзького Відродження» характерні дві особливості, що випливали із потреби «відновлення античної спадщини»:

– Появи придворних літописів, внаслідок потреби поєднати існуючі літописні матеріали. В результаті, з текстів прибирались вульгаризми, а також надавався ідеологічний мотив – прославлення Каролінзької династії, з метою легітимізації її правління. В результаті таких змін, виникли «Аннали Королівства Франків», що охоплювали період 741-829 рр.

– Розвиток біографічного жанру та появи праці «Життєпис Карла Великого» –  першого прикладу біографії європейських королів та одне з основних джерел щодо часу правління імператора протягом Середньовіччя, автором якої є франкський історик Ейнгард.

Написаний «Життєпис…» у проміжку між 817-830 рр.,  а за основу до написання твору був взятий «Життєпис дванадцяти цезарів» ІІ ст. Причиною, що спонукала написати твір, Ейнгард називає особисту обізнаність у житті імператора й прагнення подяки Карлу, як своєму господарю. Прибувши до двору Карла у 791 р., Ейнгард не застав ті часи, коли імператор ходив у походи практично кожні два-три роки. Таким чином, можна припускати, що для опису війн Карла Великого автор користувався творами своїх сучасників – зокрема «Анналів франкських королів», укладених вже за правління Людовіка Благочестивого, коли  Ейнгард займав посаду при дворі. Композиційно «Життєпис…» поділявся на п’ять частин: вступу (розд. 1-3), де міститься опис історичної ситуації до приходу Карла; перехідної частини (розд. 4), де автор висловлює намір описати політику і життя Карла.Основної частини (розділи 5-32), де описуються аквітанська, саксонська, баварська, аварська і слов’янська кампанії імпретора (розд.5-14), результати його зовнішньої політики (розд. 15-16), внутрішньополітична діяльність Карла (розд. 17); особисте життя, риси характеру, зовнішній вигляд і прийняття ним імператорського титулу (розд. 18-29); хвороби Карла, смерть імператора (розд. 30-32); закінчення, у якому оповідається заповіт імператора (розд.33).

Наступний етап розвитку історіописання починається в Х ст., з огляду на оформлення політичного, соціального та економічного життя країн Західної Європи. Зокрема, на цей час припадає відновлення концепції Західної імперії, вже з боку німецьких королів. Це тягне за собою активну зовнішню політику, що вилилось зокрема у просування по території, зайнятій слов’янськими і прибалтійськими племенами в ХІ ст., що відбивається на тематиці творів тодішніх хроністів.

До їх числа належить Адам Бременський (помер бл. 1081), канонік Кафедрального собору в Бремені, який перебував деякий час при дворі короля Данії Свена ІІ. Основна праця – «Діяння єпископів Гамбурзької церкви» в чотирьох книгах.  Головною її темою є історія Гамбурзького архієпископства (кн. 1-3), починаючи від політики першого єпископа Адальдага до Адальберта, охоплюючи таким чином проміжок 949-1081 рр. та відносини язичницьких племен в регіоні Центрально-Східної та Північної Європи (від «полан на чолі з Болеславом» – поляків, до саксів, вендів, данів). Остання книга «Діянь» представляє собою географічний опис регіонів Скандинавії, Балтійського моря, Гренландії та Ісландії.

Схожою за тематикою із «Діяннями…» Адама Бременського є «Слов’янська хроніка» Гельмольда із Босау (бл. 1110-1177). Основною темою твору є навернення слов’янського населення (ваграм, ободритам, полабам)  в християнсто в ході Хрестового походу на вендів 1147 р. Крім опису самого протистояння німців та слов’ян, Гельмонд здійснює відступи у творі, цілком присвячені подіям політичного історії німецьких земель та Данії: династичним конфліктів, феодальним міжусобиць, боротьби за інвеституру.

Бібліографія:

1. Вайнштейн О.Л., Западноевропейская средневековая историография. Москва, 1964.
2. Каркозашвили Н.Ш., Средневековая историография. Текст лекций. Ярославль, 2004.
3. Анналы Королевства франков. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада ,отримано доступ 9 квітня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Annales_regni_francorum/frametext1.htm.
4. Эйнхард – Жизнь Карла Великого, науч. ком. Мусхелишвили Н., Спивак Д., (Институт философии, теологии и истории Св.Фомы, 2005): 426.