Колись на карті Англії було місто Старий Сарум. У тому місті був собор, котрий був освячений 1092 року. Єпископом у цьому соборі був Осмунд. Але з часом виникли протиріччя між шерифом Уолтшера та єпископом Річардом Бідним. Тому останній вирішив перенести собор за кілька миль від Старого Саруму.
На нинішньому місці Собору Солсбері камені було закладено 28 квітня 1220 року. Найперше будівельники мали завершити три східні каплиці на честь Святого Стефана, Святої Трійці та Святого Петра.
Будівництво відбувалося швидко завдяки енергії тогочасного єпископа та заступництву впливових осіб. Король Генріх ІІІ пожертвував дерева з Ірландії та маєтки Уолтшира на дерев’яні дахи та двері. аліса Брюер 12 років давала мармур зі свого кар’єру Пурбек. З цього мармуру були збудовані капітелі, колони, основи всередині й кілька ззовні. Кожен єпископ (розпочалося будівництво за єпископство Річарда Бідного) та представники духівництва робили особисті пожертви з доходів від власних маєтків.
Основний корпус собору був закінчений та освячений 29 вересня 1258 року.
Але необхідно було побудувати ще Західний корпус, галереї, будинок капітулу для зборів духівництва, а також на сьогодні вже знесену дзвіницю між воротами Хай – стріт та собором. Імовірно цей етап будівництва закінчився до 1266 року.
Нове місто, що почало розвиватися коло собору також активно розбудовувалося. Воно стало помітним центром освіти від 1261 року. Там були засновані Коледж Де Во, Коледж Сент – Едмунда. Духівництво з собору повинно було читати у цих коледжах лекції.
Оскільки на момент ХІІІ ст. університети Оксфорда та Кембріджа тільки розвивалися – коледжи Солсбері мали великі шанси на розвиток.
У тому ж ХІІІ ст. єпископське місто Солсбері почало організовувати великий ярмарок (котрий донині проводиться по вівторках та суботах).
Тенденція динамічної розбудови Солсберійського храму й околиць у ХІІІ ст. не зберігається до століття XIV. Більшість духівництва тут вже не жила, а посадовці, призначені Папою, мали посади і в інших місцях. Власне більшість каноніків після 1297 року були кардиналами в римі та Авіньйоні. Проте два єпископа все ж керували будівельними роботами у XIV ст. Звали їх Симон Гентський та Роджер Мартиваль.
У цей час храм і його території були з півночі та сходу оточені захисною стіною, завдяки дозволу отриманому від короля у 1327 році. Камінь для цього видобувався у Старому Сарумі, з часом навіть з будинків цього містечка, адже Солсбері розростався також і як місто, що призводило до упадку Старого Саруму.
Між 1300 – 1320 роками храм було збільшено вгору вежею і шпилем. Вони сягали 123 метри заввишки.
Але собор не був розрахований на утримання такої важкої добудови. Тому друга половина XIV ст. пройшла для Солсбері не тільки у загальних бідах (Чорна смерть 1348-49 р, довготривала війна з Англією, селянські повстання 1381 року), але й в укріпленні стін собору.
Тогочасний єпископ Уівілл хоча і довго займав цю посаду, але поєднував її з посадою королівського державного службовця через що відвідував свою резиденцію рідко. Попри це й усі вищезгадані негаразди Солсбері та собор продовжували розвиватися.
Згадуваний нами на початку єпископ Осмунд в останні роки свого життя заснував у соборі Старого Саруму пісенну школу. З побудовою нового храму Солсбері забрав до себе хористів з пісенної школи.
Розпочався процес зміцнення конструкції собору за допомогою додаткових контрфорсів, залізних стяжок, арок, аби будівля витримувала високу вежу й шпиль.
Хористи перше офіційно згадуються у документі від 1314 року. стверджується, що на них не витрачалися кошти. Вся інша інформація може бути пов’язана як з хористами, так і з гімназією при храмі. до того ж нові ставленники папи на місці могли позбавити хористів грошей і домівки.
Але все змінюється з початком єпископства Симона Гентського. Він використав орендну плату з магазинів у місті на утримання 14 хористів. Його наступник роджер Мартиваль продовжив цю справу. У Соборному статуті 1319 р. він прописав Статут 14, де проголошував, що з хористами повинен бути наглядач – постійним каноніком, а також, що церква поблизу Мальборо має бути присвоєна, а десятина сплачена на підтримку хористів. Тож їх дуже скоро переселили до Ханґерфордського храму в 27 милях від храму Солсбері.
Ще один переїзд хористів відбувся між 1344 та 1347 роками, цього разу на Єпископську алею, яка називалася «Будинок хористів», і де вони пробули 300 років. Старших хлопців навчали у гімназії канцлера, а молодших – у пісенній кімнаті. Через два роки напала чума, і багато орендарів, які мали борг за оренду школи, померли, так що хлопці були змушені самостійно оплачувати багато шкільних витрат.
На сьогодні Солсберійський Собор зберігає одну з найкращих копій Великої хартії вольностей, активно приймає туристів та займається постійними реставраціями. В тому числі й реставраціями вітражів. Власне на території собору є майстерня, де консервується та відновлюється середньовічне скло, а також проектуються нові вітражі. За останні 40 років майстерня активно займається відновленням вікон собору.
Джерела:
https://www.salisburycathedral.org.uk/about-us
https://web.archive.org/web/20110720010057/http://www.ofchoristers.net/Chapters/Salisbury.htm
Львівський історичний клуб 