Тактична розвідка забезпечує бойові дії військ в тактичному ланцюгу, тобто в межах з’єднань, частин і підрозділів, що знаходяться в зіткненні з противником. Вона виявляє дані про можливості противника, його вразливі місця і положення ворожої дислокації, що полегшує прийняття штабом оптимальних рішень з планування і проведення бойових дій. Ці дані добувають штатними силами і засобами, або отримують з головної ставки [1]. Тож сьогодні мова буде йтись про тактичні підрозділи римської військової розвідки.

При всій обмеженості можливостей діяльність розвідників стародавнього світу мала багато спільного з роботою розвідслужб сьогодення. Одними з таких напрямків були такі прийоми: використання в якості джерел розвідувальної інформації полонених, перебіжчиків, місцевих жителів, підключення до каналів ворожого оперативного зв’язку (перехоплення листів, документів) та комунікативних полів (збирання чуток). Але найкращими джерелами інформації завжди були полонені і перебіжчики. Іх допит міг дати повну картину того, що планував противник напередодні битви, що роблять вороги в даний момент і що вони збираються зробити в найближчому майбутньому. До того ж цей допит проводився за особливими правилами.

По-перше, полонених допитували порізно, щоб вони не мали можливості змовитися про передачу дезінформації. По-друге, при допиті використовувалися різні форми впливу: від обіцянки винагороди до допиту [2]. По-третє, отримана від них інформація завжди порівнювалася з іншими джерелами для коригування або спростування. При допиті варварських полонених і перебіжчиків обов’язково був присутній перекладач. Інформація, яку намагались вивідати, складалась із кількох позицій: чисельність противника, можливе розташування ворожих військ на полі бою, місця можливих засідок, таємні ходи в фортецю, що була взята в облогу.

Полонених також використовували в якості провідників, посильних, посередників при переговорах для психологічного тиску та дезінформації противника. Цінних полонених залишали для обміну. Частину полонених продавали в рабство або відпускали за викуп [3]. Людина, взята в полон ( “язик”) при нестачі часу могла бути єдиною надією на термінове отримання необхідних даних. Марк Порцій Катон під час кампанії проти Антіоха 191 р. до н.е., не маючи іншого способу дізнатись плани ворога, наказав трьом сотням воїнів одночасно напасти на ворожу заставу, захопити і доставити неушкодженим в табір одного бранця, той під тортурами повідомив всі потрібні дані.

Винятковою була інформація, що відноситься до військової діяльності, так як її необережне поширення тягло за собою неминучу поразку. Римське командування, щоб приховати підготовку до чергової кампанії, намагалося робити набір війська так, аби не поширювати інформацію про мету мобілізації. Так, наприклад, ще на зорі становлення Республіки Муцій Сцевола в промові перед сенатом, пропонуючи свою кандидатуру для замаху на етруського царя Порсену, говорив про доцільність заходів щодо запобігання передчасного витоку інформації. “Зараз небезпечно”, – говорив він, – “розповідати народу про те, що я задумав, щоб хто-небудь, керуючись особистою вигодою, не розголосив то ворогові, слід зберігати це в глибокій таємниці” [4]. Полібій радив не ділитися намірами зі сторонніми людьми і дотримуватися головної умови секретності – мовчання [5]. У принциповому плані це правило сформулював Маврикій: “про військові плани повинно знати тільки вузьке коло найбільш довірених осіб”. [6]Ступінь важливості і застосування інформації, отриманої від перебіжчиків, залежала від їх соціального стану. Так, наприклад, дані, які були повідомлені знатними бриттами Адмонієм і Беріком, сприяли успішному розгортанню військової кампанії Клавдія в Британії.

Перехід на бік ворога був поширеним явищем під час громадянських воєн. У розпал вияснення інтересів між Цезарем і Помпеєм перебіжки були звичним явищем. Після загибелі Цезаря так робили безліч солдат, а деякі зі знатних людей вважали, що перехід з однієї партії в іншу не являється зрадою. Щодня хто-небудь перебігав до Октавіана. Таким чином, оперативні відомості завжди були під рукою у спадкоємця Цезаря. Але він повністю не довіряв перебіжчикам і постійно тримав їх під наглядом. Під час смути І ст. н.е. раб-перебіжчик допоміг вітелліанцям захопити місто Тарраціну. Після допиту перебіжчики могли стати частиною тієї армії, до якої вони перейшли. Перебіжчиків від Цезаря Помпей поміщав в легку піхоту, даючи їм на утримання по 16 асів на добу. В інших випадках вони разом з полоненими залучалися до будівельних робіт. Межа між цими двома категоріями потенційних інформаторів була дуже тонкою. Адже якщо захоплений в полон не повертався тоді, коли він міг це зробити, то він розглядався як перебіжчик. Іноді ж воїн потрапляв в руки ворога після того, як сам дезертирував з поля бою.

Перебіжчиків слід завжди остерігатись. За їхньою натурою часто ховалися ворожі шпигуни. Вони намагалися заслужити довіру, стати “своїми”. Цінність доставлених ними даних, по суті, залежала від індивідуальних якостей та досягнутого рівня впровадження. Покаранням за зраду і видачу військових секретів найчастіше служила смертна кара. Адже той, хто покинув батьківщину з поганим наміром і з душею зрадника, вважався в числі ворогів. Спійманого дезертира [7] позбавляли звання, під тортурами допитували, а після зняття показань віддавали на розтерзання звірям або розпинали на хресті, в деяких випадках – лише відрубували руки – для повчання і видимості ганьби [8]. Карався смертю і той, хто був затриманий, коли мав намір перебігти до ворога. До того ж перебіжчиком вважали не тільки того, хто перебіг до ворогів під час війни, а й того, хто перейшов до нейтральних або дружніх націй. Така людина потенційно могла поділитися своїми знаннями стратегічної важливості. Звести до мінімуму шкоду від перебіжчика можна було через передачу листів сумнівного змісту, які б насторожили противника в його відносинах зі зрадником. Для запобігання перебіжки використовувалися патрулі і сторожові пси. Видача полонених і перебіжчиків була одною з умов римлян в ряді перемир’я і мирних договорів. Захвачені мирні жителі найчастіше повідомляли про напрямок руху і приблизну чисельність ворожого війська. Вони служили альтернативним джерелом інформації поряд з військовополоненими і зрадниками.

Крім полонених, перебіжчиків і цивільних осіб, носіями необхідної інформації завжди є “знаючі люди”. Їх можна розділити на чотири групи, надавши їм умовне позначення:

1) “Експерт”. Це людина, чиї професійні знання і контакти забезпечують першокласну орієнтацію в конкретному питанні. Він дозволяє по-новому поглянути на існуючу проблему, видає базові матеріали, виводить на невідомі джерела інформації. Таким, без сумніву, був Хароп – “перша людина в Епірі”, співчував римлянам і потайки від Філіпа їм сприяв” [9];

2)“Внутрішній інформатор”. Це людина з угруповання противника, завербована, що поставляє дані по різним для неї причинам. Так, Сулла при облозі Пірею використовував серед внутрішніх інформаторів двох рабів, які на свинцевих кулях робили написи про те, що робиться проти римлян, і кидали їх з пращ [10].

3)“Легковажний інформатор”. Це будь-яка інформована особа, яка проговорює цікаві факти в діловій, дружній, компанійський або інтимній бесіді. Сказане випадково повідомлення може бути надзвичайно цінним. Так, в 48 р. до н.е. цезаріанець Гней Доміцій Кальвін дізнався про підсумки бою при Діррахії через своїх розвідників.

4) “Випадкове джерело”. Іноді буває, що якийсь індивід абсолютно не розглядається як потенційний інформатор, і раптом виявляється носієм унікальної інформації. Як повідомляє Аппіан, у Мітрідата було якесь укріплене місце, де в підземних сховищах було приховано велику кількість грошей в мідних скринях. Стратоніка, одна з наложниць Мітрідата, яка знала таємницю цього укріплення, видала Помпею секрет скарбів [11]. Ії єдиною умовою було, щоб Помпей зберіг життя її синові Ксіфару, якщо він потрапить в римський полон. Після падіння Сармізегетузи в 106 р. не, один з представників знаті – Біціліс, сподіваючись на прихильність імператора, розкрив Траяну таємницю царських скарбів. Ця подія похитнула надії Децебала продовжити опір Риму на сході Дакії.

Іншим першосортним джерелом конфіденційної інформації, що дозволяє орієнтуватися в планах противника, є військові документи [12]. З усіх джерел розвідувальної інформації найменш достовірними є чутки (rumor або fama) – не справжні дані, але на війні вони могли мати ґрунтовне значення в певних обставинах. Поширювані чутки і плітки формують так звану молву, яка іноді значно спотворює реальний хід подій. Чутки – це специфічний вид інформації, що з’являється спонтанно в силу інформаційного вакууму серед певних верств населення, або спеціально, кимось поширюваної для впливу на громадську свідомість і поведінку людей [13]. Rumor та fama , впливали на моральний стан військ [14] і брались до уваги як частина розвідки і процесу планування. Таким чином, rumor та fama , використовувалися римською армією, по-перше, як джерело розвідувальної інформації, а по-друге, як спосіб впливу на суспільна свідомість [15] або емоційний стан противника в ході військових дій.

Чутки могли підтвердити або спростувати показання полонених або перебіжчиків. Великим успіхом вважалося заволодіти секретними документами противника, що містять його тактичні плани. Правда, за ними могла критися лише хитра дезінформація. У всякому разі, перераховані джерела були великою підмогою для візуального спостереження римських ехрloratores і speculatores.

Для вирішення питання про компетенцію римських прокурсаторів буде доречно звернутися до досвіду використання продромів [16] в грецькій і македонській арміях. Відомості Аристотеля дають нам зрозуміти, що продроми спочатку формувалися в окреме з’єднання і в числі інших вершників проходили докімасію, тобто перевірку на професійну. Найбільш доцільно перекласти цю назву як “кінні розвідники , що уточнює функцію афінських продромів. На думку Ф. Рассела, сфера діяльності продромів залежала від обставин і планів командуючого [17] .

Детальну картину використання продромів надає Арріан. У його викладі 4 іли продромів, тобто 800-1200 воїнів, слідували в авангарді македонського війська разом з розвідниками [18]. У всіх пасажах продроми виступають як передові і швидкі частини. Найбільш правильним є словосполучення – “передові розвідники”, яке передбачає, що за допомогою продромів Александр міг заздалегідь дізнаватися про ступінь близькості ворога. Н. Секунда робить висновок, що головна функція продромів – розвідка шляху перед армією [19].

Як і грецькі продроми, римські прокурсатори, найчастіше, виявляються кавалерійським загоном, що стоять безпосередньо попереду армії на марші. За часів Цезаря роль procursatores в основному ставилася до простих вершників. Наприклад, в кампанії проти гельветів 58 р. до н.е., де вся сила кавалерії Цезаря становила 4000 одиниць, вони тримали кельтів під наглядом з відстані, достатньої для візуального контакту. Амміан Марцеллін згадує про них в описі походу до Євфрату, початого Юліаном відступником в 363 р. Перетинаючи кордон, військо йшло в бойовому порядку. Імператор перебував з піхотою в центрі, а на флангах і попереду рухалася кіннота з 1500 ехссursartores (мабуть, один з аналогів procursatores ) для спостереження і запобігання будь-якого раптового нападу.

Як видно з подальшого оповідання, кіннота, що курсує в передових роз’їздах, традиційно поділялася на турми. Procursatores попереджали командувача про дії противника [20]. Сам Юліан супроводжував групу procursatores , які патрулювали поруч з Кохе-Селевкією на річці Тигр, для ведення розвідки в пустельному місті. Після смерті Юліана і договору про мир, коли армія намагалася повернутися на римську територію, служба procursatores тривала – вони доповіли, що перси наводять понтонні мости для удару в тил відступаючих римлян. У збройних силах Візантії прокурсатори – це загони легких кінних воїнів, які висилалися стратегом для розвідки, засідок і несподіваних набігів на противника. Нікіфор ІІ Фока з 300-500 прокурсаторів рекомендував мати 60-120 лучників, інших – списоносців [21]. Але рекогностувальні патрулі, що складалися з прокурсаторів, були занадто великі для справжньої розвідки на місцевості, для спостереження за ворогом як він є, тому що вони могли спровокувати або у відповідь посилення ворога, або його відступ.

Таким чином, можна допустити в procursatores наявність широкої компетенції. Іх спочатку невизначений статус окреслював функції, обмежені лише чисельністю та видом озброєння. Від цієї невизначеності виходить і вільне ставлення авторів у використанні відповідних термінів, поодинокі появи в текстах ехссursartores і ехсulcatores. Ефективне використання даних з,єднань робило їх незамінними саме в розвідковій діяльності. Однак характер цієї діяльності з часом змінювався. Розвідка доріг перед ходом основних сил – була турботою грецьких і македонських продромів. Місія римських прокурсаторів – вистежування ворожої диспозиції. У цій справі вони – дублери ехрІоratores. Роль procursatores в період пізньої античності та раннього Середньовіччя – розвідка боєм.

Латинські терміни “ехрlorator” і “speculator” можуть бути переведені як “дослідник”, “розвідник” або “шпигун” і в цьому відношенні вони будуть взаємозамінними. Однак люди, позначені цими термінами, в працях Цезаря, Саллюстія і Цицерона, виконують функції, які вказують на вузьку спеціалізацію. Зростання професіоналізму римської армії і ускладнення її структури сприяли тому, що exploratores стали військовими розвідниками, а speculatores – кур’єрами і таємними агентами.

Мабуть, тільки в результаті глибоких реформи Августа об’єднання ехрloratores перейшло на постійну основу [22]. Дослідники мало аргументують цю тезу, але в основному їх пояснення зводиться до того, що інституалізація збройних сил Римської держави і необхідність в оперативних зведеннях, пов’язана з безперервними війнами, що сприяли тому, що speculatores і ехрloratores стають постійними учасниками римської історії. З перших днів існування міста римляни посилали розвідників для виявлення ворога. Розвідувальні загони повинні були визначити силу і розташування противника, по можливості взяти полонених і допитати їх. Такі операції були небезпечні тим, що можна було натрапити на ворожі патрулі. Ехрloratores, напевно, були спочатку відібрані з числа регулярних військ і довгий час залишалися частиною окремих армій. Арріан, описуючи похідний порядок римської колони, ставив в очолення війська кінних розвідників, побудованих по два, з власним командиром [23]. Р. М. Шелдон припустила, що подібний поділ на дві шеренги переслідував певну мету. Одна група використовувалася для постійної розвідки шляху, а інша могла бути відіслана назад, для запобігання удару по ар’єргарду [24] або на виконання інших задач [25]. Прийшовши в призначене місце, кіннота розташовувалася по периметру квадратним строєм, а розвідники посилалися на підвищені місця для спостереження за ворогами. Адріан Голдсуорті ідентифікує катаскопів Арріана як експлораторів [26].

До початку другого століття ехрloratores були сформовані в спеціальні підрозділи в межах кожного легіону. Число експлораторів дорівнювало 65 осіб на легіон. Цього мало було вистачити для серйозних місій. Командувач особисто вибирав ехрloratores з найбільш хитрих і обережних воїнів. Їм давали добірних коней. Як бійці кінного загону, ехрloratores , ділилися на турми [27]. Гарнізон складався з ехрloratores і numerus Brittonum [28].

Громадянські війни ІІІ ст. привели до передчасного відведення від кордонів стаціонарних підрозділів розвідників, поглинання їх польовою армією і, як наслідок, загального ослаблення кордонів. Відомо, що коли імператор Галлієн в 258 році включив ехрloratores Верхньої Германії до складу своєї кінноти, він, таким чином, спровокував посилення натиску варварів на цю провінцію. Століття по тому, за Юліана, розвідники утворювали загони в кілька тисяч кінних воїнів, їх турми під командуванням трибунів виконують масштабні операції з непомітного оточення ворожих сил, виробляюли відволікаючі удари з тилу, самостійно штурмували міста, перешкоджаюли активності противника.

Цілком природно, що ехрloratores за сприяння інших загонів могли використовуватися для вибору місця під табір. Дані з “Природничої історії” Плінія Старшого підтверджують цю функцію. Він пише, що ехрloratores , що визначили місце для табору, повинні були розвести вогонь, який сигналізував би про їхнє положення решті війська [29]. У Цезаря експлоратори під початком центуріона вибирають місце з природними властивостями, що дозволяють захиститися від ворога і в той же час тримати йог під наглядом. Eхрloratores могли забезпечити безпеку збройних сил, оперативно доставляючи інформацію. Повідомляючи про дії свого легата Сервія Гальби в північно-західних Альпах взимку 57 – 56 рр. до н.е., Цезар описує, як один зі звітів експлораторів дозволив римлянам впоратися з галлами, які раптово зайняли частину селища Октодуре, обраного легіонерами для зимівлі [30]. Розвідники корегували висновки полководця і допомагали йому інтерпретувати дії противника, беручи участь, таким чином, в плануванні операцій.

Крім перерахованих вище обов’язків, прийнятих в тактичній розвідці, зустрічаються відомості про несподівані для розвідників функції [31]. Одне з них стосується можливості ехрloratores проникати через лінії облоги для надання інструкцій обложеним. При облозі Аміди в 359 р. н.е колишній магістр кінноти на Сході Урзіціан, зробив серію спроб помістити ехрloratores всередину міста, але зазнав невдачі, так як перси ретельно тримали облогу.

Передові позиції експлораторів і небезпека раптових ворожих рейдів були стимулюючим фактором для відбору до складу розвідників тільки найздібніших воїнів. На початку слід виділити ті критерії, за якими легіонера включали в розвідувальну групу. По викладеним у античних авторів ситуаціям можна скласти наступний перелік: досвідченість, тверезе мислення, пильність, швидкість, спостережливість, відмінне володіння зброєю, фізична розвиненість, рішучість, хороша пам’ять, приємна для контакту зовнішність. Автор VI ст. Маврикій дає зрозуміти, що виділені в дозор воїни володіють спеціальною підготовкою. Вони можуть, навіть не бачучи ворога, судити про його чисельність – по слідах коней, за розмірами табору, вони повинні вміти визначити час проходження ворожої армії через даний пункт, тривалість її стоянок [32]. Патрулі складаються з легкоозброєних кавалеристів, що відрізняються “фізичною силою і душевною відвагою”, які вміють відмінно володіти зброєю, щоб з честю виходити із сутичок, якщо ж вони будуть захоплені, то повинні вселити противнику повагу до себе. Будучи професіоналами, розвідники для оточуючих залишалися звичайними людьми, які не привертають до себе нічиєї уваги. У той же час, серед тих якостей, якими повинні володіти катаскопи [33].

Тепер звернемося до якостей розвідників, які здобувались на практиці. Стержнем сформованого характеру є морально-вольові якості особистості. Людина з сильною волею відрізняється визначеністю намірів і вчинків, більшою самостійністю. Eхрloratores могли діяти самостійно через поганий зв’язок з командирами на полі бою [34]. Ймовірно, їм була притаманна висока ступінь інтеллекту [35]. Розум вважався продуктом освіти і допомагав людині оцінювати ситуацію, приймати рішення і відповідно до цього регулювати свою поведінку. Здатність до мислення особливо важлива в нестандартних ситуаціях, якими наповнена діяльність розвідників.

Римська армія була професійною організацією з обширною спеціалізацією серед легіонерів. Поділ повноважень існував і в такій справі, як розвідка. Крім ехрloratores , ми маємо дані про підрозділ speculatores, що відносяться до числа принципалів.

Римські speculatores діяли в нічних умовах, щоб попередити про зміну ворожої діспозіції. Для цього вони повинні були володіти певними навичками. По-перше, мати хороший зір. По-друге, безшумно пересуватися, оскільки вночі на велику відстань чутні звуки. По-третє, вміти орієнтуватися по зірках. Втім, основи астрономії повинен був знати будь-який військовий.

Добре відома діяльність speculatores в якості кур’єрів при Цезарі. Марк Антоній карбував спеціальні денарії для когорти преторіанців і когорти speculatorum. Монети з легендою CHORTIS SPECVLATORVM відрізнялися зображенням трьох штандартів, прикрашених двома вінками і моделлю галери. За Августа, кожен легіон мав по 10 спекуляторів, що взаємодіють з
регулярною піхотою, допоміжними загонами і експлораторами. Еліту преторіанської кавалерії в І ст. н. е. становили так звані speculatores Аugusti, що служили в якості особистих охоронців імператора. Певно, що розвідка (speculatio ) вимагала настільки підготовлених людей, що розвідувальні підрозділи римської армії використовувалися і як охоронці полководців. Відділ speculatores з 300 одиниць базувався в Castra Peregrinorum. Ними командували відповідно trecenarius і його заступник – рrinceps саstorum [36]. Вони належали до особистої охорони принцепса, починаючи з часів Августа. Клавдій, Отон і Тіт постійно користувалися послугами speculatores в якості супроводу. Завдяки Таціту ми знаємо імена деяких охоронців і їх повноваження. Одним з перших кроків Отона на шляху до імператорської влади став підкуп саме speculatores [37].

З часом speculatores отримали темну репутацію вбивць і катів. Рим завжди відчував потребу в загонах спеціального призначення, і використання преторіанців у виконанні різного роду невійськових доручень здавалося виправданим. Функції speculatores з доставки кореспонденції і виконання різних доручень на службі у впливових державних діячів сприяли тому, що вони поступово входили в курс імператорських інтриг в палаці [38]’. Можновладці використовували speculatores як політичних шпигунів, вбивць і знавців допитів [39]. Виняткова корисність і непомітність спекуляторів в подібних справах стала виправданням їх існуванню. Імператор Нерон використовував спекуляторів для вистежування і викриття політичних противників, зокрема учасників знаменитої змови Пізона 65 року [40].

Можна припустити, що, хоча speculatores мали більш таємну сферу дій, вони використовувалися для отримання інформації, дуже схожої з тою, що зазвичай збирали ехрloratores . Але були і певні варіації: speculatores частіше, ніж ехрloratores використовувалися для операцій вночі і пошуку секретних сховищ противника. Ймовірно, обов’язки охоронців були для деяких спекуляторів тимчасовим пропуском з військової розвідки в сферу політичного шпигунства. Протягом ІІ ст. спекулятори з цієї сфери поступово витіснялися службою фрументаріїв. Але сам вираз – speculator – залишився для характеристики ворожого лазутчика [41]. І в цьому моменті можна вбачати знайоме протиставлення: “розвідник” ( ехрlorator ) і “шпигун” ( speculator ). При порівнянні діяльності ехрloratores і speculatores, останні іноді виступають як ворожі розвідники. Але античні автори описують їх в негативних тонах швидше через ролі катів і політичних шпигунів, ніж через приналежність до ворожого табору.

Тепер перейдемо до ролі флоту у розвідці. У морській історії Риму досить чітко виділяються кілька періодів. Перший з них був пов’язаний з Пунічними війнами, коли перший і єдиний раз Республіці довелося зіткнутися з противником, який безумовно перевершував її на морі. Власне, саме в ці роки і відбулося остаточне оформлення римського флоту в самостійну категорію збройних сил. В ході підпорядкування Східного Середземномор’я римлянам протистояли елліністичні держави, котрі мали першокласний флот [42], однак завоювання цих країн відбувалось в традиційному римському стилі сухопутних операцій, а флот притягувався переважно як засіб перекидання військ [43]. У 204 р. до н.е. Публій Корнелій Сципіон Африканський під час переправи з Сицилії в Лівію вів за собою п’ятдесят два довгих кораблі, чотириста вантажних і безліч розвідувальних і дрібних судів.

В принципі, морська розвідувальна операція могла бути проведена на будь-якому кораблі. Особливо це стосувалося обстеження берегової смуги з боку моря. Після завоювання значної частини Галлії Цезар став готувати похід до Британії. Результати опитування купців, що торгували з кельтами, були вкрай мізерними. Тому військовому трибуну Гаю Волусену, було наказано особисто відправитися на розвідку в прибережних водах Британії і підшукати місце, зручне для висадки військ. Волусен обстежив місцевість, не сходячи з корабля, оскільки побоювався нападу варварів. На п’ятий день він повернувся і представив Цезарю донесення про все, що зумів дізнатися [44]. Коли потрібно було вистежувати ворожі кораблі у відкритому морі, на перший план висувались маневреність і швидкість. Такими характеристиками володіли лібурни, що набули широкого поширення в І ст. до н. е [45]. Лібурна представляла собою військове гребно-вітрильне судно, скопійоване римлянами з грецької трієри [46].

Усунувши до початку нової ери всіх своїх основних суперників у середземноморському басейні, римляни майже повністю переходять на ескадри, що складаються з легких і маневрених лібурн. Зі зміною стратегічних завдань військово-морських з’єднань змінюється в корені і тактика флоту. Його основним завданням стає підтримка дій сухопутних військ з моря, висадка десантів, боротьба з піратами, охорона торгових судів і, звичайно ж, розвідка [47].

Підводячи підсумки, можна сказати, наступне. В ході військової кампанії римляни володіли широкими можливостями для збору відомостей. Вони могли опитати цивільне населення, змусити говорити військовополонених, використовувати перебіжчиків. Крім того, римське командування мало в своєму розпорядженні фахівців розвідки – прокурсаторів, експлораторів і спекуляторів. Якщо speculatores вже в І ст. не. багато в чому відійшли від розвідувальних функцій і стали охоронцями, то procursatores і ехрloratores продовжили свою службу. Римські розвідники не обмежувались таємною розвідкою, але активно проявляли себе в розвідці боєм. Полководці повинні були прислухатися до думки своїх шпигунів, аналізувати їх дані, співвідносити з іншими джерелами і на основі сукупної інформації приймати рішення, від яких часто залежав не тільки результат битви, а й підсумок всієї війни. Проведення розвідувальних заходів в морському середовищі також сприяло збору тактичної інформації. До складу римського флоту входили суди, які виконували ідентичний цілям сухопутних розвідників набір завдань. Вони вибирали зручні місця стоянок, вишукували секретні бухти і патрулювали водні комунікації.

Примітки та список використаної літератури :

1. Головна ставка – мається на увазі загальна назва головних командних пунктів.
2. Quaestionarius – солдат, що катує під час допиту. Соnnoly Р. Тhе Roman army. (London, 1980), 47.
3. Саrу М., Нааrholff Т. J . Life and Trought in the Greek and Roman World (London, 1957), 129.
4. Дигесты Юстиниана/ Пер. Л. Л. Кофанова и др. Т. VІІ. Полутом 2. (М.: Статут, 2005), 64.
5. Полибий. Всеобщая история, ІХ. 14.
6. Маврикий. Стратегикон, VІІІ, А 8; В 23.
7. «… закон військового часу вважає дезертиром всякого, що йде далі, ніж можна почути звук труби» Арр. Рun. 115.
8. «Суворість покарання визначається тяжкістю злочину: зрадників і перебіжчиків вони вішають на деревах, боягузі і тих хто схибив в бою, а також тих хто збезчестив своє тіло – топлять в болоті, закидаючи поверх хмизом. Різниця в способах умертвіння грунтується на тому, що злодіяння і кару за них треба, на їхню думку, виставляти напоказ, а ганебні вчинки – приховувати» . Тас. Germ. 12. «Римляни поставили в місті свій гарнізон і скількох би не знайшли перебіжчиків, у всіх них були відрублені руки». Арр. Рun. 43.
9. Беликов А. П. Разгром Зпира в 167 г. до на. как проявление эволюции римской армии. АNTIQVITAS АЕТЕRNA. Поволжский антиковедческий журнал. Вып. 2: Война, армия и военное дело в античном мире. (Саратов, 2007), 188-189.
10. Праща – ручна зброя для метання каменів.
11. Аnderson . J. G. S. Pompey`s Campaign against Mithradates (Britannia. Vоl. 12. 1922), 105.
12. «Колись афіняни перехопили листи свого ворога Філіппа Македонського і читали їх принародно». АрuІ. АроІ. 86.
13. Крысько В.Г. Секреты психологической войны. (Мн., 1999), 324.
14. Ще один класичний приклад використання чуток для підбадьорення воїнів відомий з біографії Цезаря (Suet Caes. 66). Leeman А. D. Julius Caesar, The Orator of Paradox. The orator in action and theory in Greece an Rome. (Leiden, Воston, Кoln, 2001), 107.
15. «Мілон дав народу по тисячі асів на кожного громадянина для того, щоб вони підтверджували чутки в його користь». Аsс. Міl. 12.
16. Термін продром означає – той хто біжить попереду, передовий.
17. Russel F. S. Information gathering in classical Greece. (Аnn Аrbor, 1999), 15.
18. Rzepka J. The Units of Alexander’s Army and the District Divisions of Late Argead Macedonia. (Oxford, 2008), 49-52.
19. Secunda N. The Army of Alexander the Great. (Oxford, 1984), 20.
20. В оповіданні Амміана є згадка, що вказує на те, що іноді в ролі procursatores виступали сарацинські вершники. Аmm. Маrс. ХХІV 1.10.
21. Лютгвак З.Н. Стратегия Византийской империи/ Пер. с англ. А.Н. Коваля. (М., 2010), 99, 523.
22. Gilliver K. The Augustan Reform and the Structure of the Imperial Army. A companion to the Roman army. (Oxford, 2007), 183-200.
23. Arr. Extasis. 11.
24. Ар’єргард – військовий підрозділ, частина або з’єднання, що охороняє військо при переміщенні із фронту в тил або вздовж фронту.
25. Sheldon R. M. Intelligence Activities in Ancient Rome. (London, 2005), 168.
26. Goldsworthy A. K. The Roman Army at War, 100 BC-AD 200. (Oxford, 1996), 126.
27. У Стародавньому Римі турмою називали кавалерійський загін.
28. Dixon K. R., Southern P. The Roman Cavalry. (New York, 2000), 186.
29. Плиний Старший. Естественная история / Пер. В. Севергина. (СПб.: Академия наук, 1819), 60.
30. Цезарь Гай Юлий. Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о Галльской войне / Пер. М. М. Покровского. (М.: День, 1991), 90.
31. Appolod. 161.
32. Осарес Ф. Византийская армия в конце VІ в. (по «Стратегикону» императора Маврикия) / Пер. с франц. А.В. Банникова. (СПб., 2007), 34, 40, 113, 119.
33. Катаскопи – це люди, що носять костюм єпископа, але на ділі є антиєпископами.
34. Кован Р. Римские легионеры/ Пер. с англ. Н. А. Феногенова. (М., 2005), 30.
35. Махлаюк А. В. Интеллектуальные качества полководца в римской идеологии военного лидерства (Из истории античного общества: сборник научных трудов. Вып. 9-10. Нижний Новгород, 2007), 29 8-3 1 1 .
36. Ле Боэк Я. Римская армия эпохи Ранней Империи / Пер. с фр. М.Н. Челинцевой. (М., 2001), 25.
37. Morgan G. 99 A. D. The Year of Four Emperors. (Oxford, 2006), 59, 71, 111, 304.
38. Sheldon R. M. Intelligence Activities in Ancient Rome . (London, 2005), 166.
39. Lammert F. Speculatores. (Stuttgart, 1929), 1583.
40. Rudich V. Political dissidence under Nero: The price of dissimulation. (London, New York, 2005), 206.
41. “Nam quodammodo ipse sui proditor inuenitur cuius speculator fuerit ab aduersariis comprehensus“. (Veget. III. 6).
42. Болдырев А. В., Боровский Я. М. Техника мореходства. (Зллинистическая техника: Сб. стат. под ред. акад. И.И. Толстого. М., Л., 1948), 126-141.
43. App. Mith. 56, 77.
44. Caes. B. G. IV. 21.
45. Adkins R. A. Handbook to life in ancient Rome. (Oxford, 1998), 73.
46. Saddington D. B. Classes. The Evolution of the Roman Imperial Fleets. A companion to the Roman army. (Oxford, 2007), 202.
47. Штенцель А. История войн на море. Т. 1. (М., 2002), 277, 281, 342.