Публікується з дозволу автора – Вацеби Ростислава Миролюбовича, кандидата історичних наук, молодшого наукового співробітника Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України.

Оригінал статті опубліковано у 67 випуску наукового збірника “Проблеми слов’янознавства” за 2018 р. на ст. 81-103. Ознайомитись із нею можна за покликанням: http://surl.li/abvuc

У статті крізь призму аналізу згадок західноєвропейських писемних джерел про чотирьох князів білих сербів – Милодуха, Тунгла, Цемисла та Чистибора – зроблено спробу простежити динаміку трансформації політичного устрою слов’ян Ельбо- Заальського межиріччя у ІХ–на початку Х ст. Попри незавершеність централізаційних процесів напередодні включення цих теренів до складу Східно-Франкського королівства, стосовно окремих часових проміжків автор виявив у білих сербів ознаки ранньодержавної організації, що розвивалася на базі більш архаїчних кланових структур, і намагається висвітлити ключові принципи управління та їх зміну в контексті переходу від гегемонічного до ієрархічного характеру верховної влади. Розглядається питання політичної монолітності регіону, окреслюється система влади, розкривається характер етно-потестарних інституцій на нижчих щаблях територіально- політичної структури Сербської області.

Через географічну близькість до західноєвропейських осередків писемної традиції Ельбо-Заальське межиріччя перебувало в орбіті зацікавлень франкських анналістів упродовж усього ІХ ст. Місцеве сербське населення створювало у цей період власні політичні структури, а безпосереднє імперське управління поширилося тут лише в перші десятиліття Х ст. [1] З цього виникає можливість вивчати політоґенез у білих сербів на основі сучасних досліджуваним подіям писемних джерел, що робить обране коло наукових питань винятково важливим для осмислення відносно ранніх етапів державотворення в ширшому західно- та східнослов’янському порівняльному контексті.

У межах більш загальних студій політичний устрій сербів у Полаб’ї вивчали Вільгельм Боґуславський (Bogusławski, 1861, s.12–35), Казимир Ваховський (Wachowski, 2000, s.74– 76), Юзеф Відаєвич (Widajewicz, 1948, s.12–26), Ян Бранкачк (Brankačk, 1968; 1964, s.147– 169), Клаус Зерначк (Zernack, 1967, s.201–208), Генрик Ловмянський (Łowmiański, 1973, s.236–242), Лех Тишкевич (Tyszkiewicz, 1981) та Генріх Санчук (1987). Ґрунтовним дослідженням з даного питання є праця Вальтера Шлєзінґера (Schlesinger, 1961). Актуаль- ність його нового розгляду обумовлена загальним розвитком теорії державотворення (особливо з огляду на здобутки компаративних студій соціальних та політичних антропологів) та можливістю переосмислення інтерпретації окремих писемних свідчень шляхом пошуку аналогій в історії інших політичних утворень ранньосередньовічної Європи. Цінними з цієї перспективи є також синхронні відомості з Північного Полаб’я, особливо у світлі результатів археологічних досліджень останніх двох–трьох десятиліть.

Мета пропонованої розвідки – проаналізувати писемні свідчення про сербських кня- зів Милодуха, Тунгла, Цемисла та Чистибора, зокрема, розглянути систему влади у їхніх князівствах, питання політичної єдності Сербської області і наявності тут великокнязівської влади, а також реконструювати характер суспільства та управлінських інституцій білих сербів на нижчих щаблях територіально-політичної структури і простежити трансформацію політичної системи впродовж заданого часового проміжку.

Основу джерельної бази становлять сучасні описуваним подіям латиномовні наративні пам’ятки франкського походження, а саме “Аннали королівства франків” (Annales regni Francorum, 1895), “Хроніка Муассака” (Chronicon Moissiacense, 1826), Фульдські (Annales Fuldenses, 1891) та Бертинські аннали (Annales Bertiniani, 1883). Важливим джерелом ІХ ст. є політико-географічний опис Центрально-Східної Європи, відомий науковій спільноті як “Баварський географ” (Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii (Опис градів і земель на північ від Дунаю) [далі – Descriptio], 2011, c.49–52). Інформаційний потенціал мають і пізніші німецькі документи (Х–ХІІ ст.), що дають ретроспективні уявлення про нижчі щаблі політичної ієрархії сербського суспільства.

Перша згадка про західних сербів датується ще 30-ми роками VII ст., коли, згідно з Хронікою Фредегара, підконтрольний франкам сербський князь Дерван перейшов на бік слов’янського князя Само [2]. Вочевидь, тоді, як і в усіх наступних аналізованих нами уривках західноєвропейських джерел, йшлося про населення саме південно-західної частини Полаб’я, бо під 782 р. в одній із редакцій офіційної хроніки Каролінгів чітко окреслено землі сербів – між р. Ельбою і р. Заале [3]. Це узгоджується з інформацією Константина Багрянородного (905–959) про існування нехрещеної “Білої” (тобто західної) Сербії поблизу кордонів “Франгії” [4](Constantine Porphyrogenitus, 1967, p.152–153). Тож щодо мешканців Ельбо-Заальського межиріччя у ранньому середньовіччі цілком пра- вомірним є вживання терміна “білі серби”.

Перші джерельні тексти, що проливають світло на структурні аспекти політичного устрою Білої Сербії, відносяться до 806 р. Тоді, у ході кампанії франкського війська, очолюваного сином Карла Великого – Карлом Юним, був убитий сербський князь Милодух (Annales regni Francorum, 1895, p.121; Chronicon Moissiacense, 1826, p.308). Інші ж тамтешні князі підкорилися Карлу, “пообіцяли, що служитимуть вірно і чесно, дали заручників, яких він тільки хотів”[5]. У “Хроніці Муассака” Милодуха названо rex supérbus, qui regnabat in Siurbis (Chronicon Moissiacense, 1826, p.308). Казимир Ваховський в означенні supérbus вбачав відображення більшої влади Милодуха порівняно з іншими сербськими князями (Wachowski, 2000, s.75). У поєднанні зі згадкою про підкорення їх після Милодухової смерті це дало підстави вважати, що загиблий володар був великим князем [wjeŕch (Bogusławski a Hórnik, 1884, s.16)], а ceteri reges – племінними князями окремих сербських земель (Wachowski, 2000, s.74, 75). Таку точку зору підтримали згодом Ян Бранкачк (Brankačk, 1968, s.408; 1964, s.150, 164) та Артур Шрейтер (Szrejter, 2014, s.276). Об’єднані під владою Милодуха землі, на думку К. Ваховського, з часом стали відомою за пізнішими джерелами (Diplomata Lotarii III. №84, 1827, p.131) областю Свурбелант [Swurbelant [6]] (Wachowski, 2000, s.75). З К. Ваховським не погодився Юзеф Відаєвич. На його думку, supérbus – це лише окреслення особистої риси характеру Милодуха (Widajewicz, 1948, s.18), поняття ж Siurbi мало також вужче значення (Widajewicz, 1948, s.23) і в даному випадку було вжите хроністами щодо населення порівняно невеликої території над Нижньою Заале і в долині суміжного відрізку Середньої Ельби з осередком у відомій за переліком провінцій фундаційного документа Бранденбурзької єпархії (948) області Сербище [Cieruisti] (Widajewicz, 1948, s.17, 18; Diplomata Ottonis I [далі – DO I]. № 105, 1879– 1884, p.189). Саме тут Ю. Відаєвич локалізував також князівства Дервана (друга чверть VII ст.) і Чистибора (850-ті роки) (Widajewicz, 1948, s.13, 23). Чільне становище Милодуха ще рішучіше заперечив Генрик Ловмянський, відкинувши можливість його панування навіть над кількома сербськими племенами (Łowmiański, 1973, s.239).

У контексті теми питання локалізації князівства Милодуха та інтерпретації терміна supérbus доцільно проаналізувати більш докладно. Розміщення центру князівства Милодуха у Сербищі дещо суперечить оповіді “Хроніки Муассака”. Сербище розташовувалося на правому березі р. Ельби, навпроти гирла р. Мульди та р. Заале і над р. Нуте, в районі сучасного м. Цербст (Szafarzyk, 2003, s.719; Helbig, 1960, s.33; Ни- дерле, 1956, c.112; Bogusławski, 1889, s.68). Джерело ж містить наступний виклад подій: Карл відправив частину армії за р. Ельбу, сам же вирушив з рештою війська за р. Заале, на Гверенафельд, і після загибелі Милодуха повернувся на Ельбу [7]. Тобто, смерть Милодуха виразно прив’язана до військових дій основних частин франкського війська, які очолював сам Карл. Отже, Милодух був вбитий радше в Ельбо-Заальському межиріччі. Між тим, ймовірність перебування там володаря Сербища, куди, вочевидь, було спрямоване інше франкське військо, попри аргументи Ю. Відаєвича [8] є невеликою.

Князь Милодух – не єдиний володар, щодо котрого в середньовічних наративах вживався вираз rex supérbus. Наприклад, в “Історії англійського народу” Генрі Гантінґдонського (ХІІ ст.) так двічі титуловано короля Мерсії Етельбальда (716–757 рр.) (Henry, Archdeacon of Huntingdon, 1996, p.238; Yorke, 2015, s.146, 156). При цьому в усіх трьох випадках словосполучення залишається незмінним, що контрастує з окресленням останнього римського короля Тарквінія Гордого у праці Тита Лівія: “…cui Superbo cognomen facta indiderunt…|…котрому його вчинки принесли прізвисько Гордого…” (Titi Livi Ab urbe condita libri, 1857, p.51) та “…Superbo inditum Romae cognomen…|…в Римі його прозвали Гордим…” (Titi Livi Ab urbe condita libri, 1857, p.52). Прикметно також, що у випадку і з Милодухом, і з Етельбальдом хроністи відразу ж зазначали об’єкт їх володарювання: “in Siurbis” / “Mercensis”. Подібне уточнення було б необов’язковим, якщо б малася на увазі риса характеру, але воно доречне у ситуації, якщо rex supérbus означало верховний король. Згадка про “короля вищого порядку” апріорі вимагає дефініції королів нижчого порядку, які йому підлягали. Вираз rex Superbus Mercensis (Henry, Archdeacon of Huntingdon, 1996, p.238) означав би, що ними були усі інші королі, чиї землі розташовувались у Мерсії, а rex supérbus, qui regnabat in Siurbis (Chronicon Moissiacense, 1826, p.308) вказував би на підпорядкованість Милодуху решти сербських королів.

За часів Етельбальда королівство Мерсія було ще конфедерацією народів, частина з яких (наприклад, Маґонсете [Magonsæte] та Гвікке [Hwicce]) зберігала власні королівські династії[9] (Yorke, 2015, s.160, 158). Характер відносин між володарями власне Мерсії, яким належала верховна влада, і підлеглими їм правителями поглинутих королівств найкраще проілюстровано в одному з документів Етельбальдових наступників – Оффи, де володар Гвікке окреслений як “мій залежний король, тобто, елдормен свого народу – Гвікке” (Yorke, 2015, s.158). Без сумніву, верховна влада Етельбальда поширювалась і поза Мерсією, адже, як стверджував Беда Вельмишановний, йому підкорялися усі області на південь від р. Гамбер разом зі своїми королями (Venerabilis Baedae, 1881, p.360), тобто усі королівства Південної Англії (Yorke, 2015, s.158). Все це вказує на те, що використання терміна rex supérbus у середньовічних джерелах могло бути зумовлене ситуацією, коли після еволюційного творення більших політичних одиниць з множини менших утворень за підкореними правителями нижчого рівня все ще зберігалися давні титули. У світлі викладеного більш правдоподібною виглядає концепція К. Ваховського. Інформацію про кордони князівства Милодуха, як ми припускаємо, опосередковано передає нотатка “Баварського географа”, де серед інших племен і народів згадуються серби [Sorbi], далеминці [Talaminzi]   (Тітмар   Мерзебурзький локалізував їх між р. Ельбою і р. Каменицею[10]), а дещо згодом – лужичани [Lunsizi] (предки сучасних ниж- ньолужичан), мільчани [Milzane] (предки сучасних верхньолужичан) та безунчани [Besunzane] (Descriptio, 2011, c.50, 52). Джерело акцентує головно на політичній структурі описуваних земель (це підтверджується тим, що гаволяни [Hehfeldi] і моричани [Morizani] згадані окремо від вільців [Uilci] (Descriptio, 2011, c.50; Войтович, 2011a, с.53–54), а назва хорватського етнічного масиву, очевидно, на той час уже розділеного на дрібніші “племена”, тут взагалі відсутня). На цьому тлі формулювання regio, que vocatur Sorbi, in qua regione plures sunt quae habent civitate L | область, що зветься Сорби, у якій області [тобто, у ній – Р. В.] численні є [народи], що мають 50 жуп (Descriptio, 2011, c.50; Opis grodów i ziem z północnej strony Dunaju, 1999, s.56) є доволі нетиповим і може позначати радше територіально-історичне ціле, ніж політичне. Ймовірно, на момент створення “Баварського географа” (дослідники датують цю частину джерела приблизно серединою IX ст.) об’єднаного князівства білих сербів вже не існувало, а уявлення про єдність цих земель було даниною минулим часам. Князівство Дервана, ймовірно, охоплювало ще й далеминців [11], тож вираз regio, que vocatur Sorbi, очевидно, позначає ко- лишню територію держави Милодуха. В такому разі ceteri reges “Хроніки Муассака” мали стояти на чолі кожного з regionum plurium [12]. Усунення інституту великокнязівської влади після загибелі Милодуха суттєво не змінило політичного становища князів окремих сербських “племен” (земель). Просто тепер їхнім зверхником став безпосередньо франкський імператор.

Одним із таких сербських “племінних” князів був Тунгло, котрий у жовтні 826 р. прибув на з’їзд до Інгельгейму, щоб постати перед імператорським судом через звинувачення у зраді (Annales regni Francorum, 1895, p.171; Vita Hludowici imperatoris, 1829, p.629). Людовік Благочестивий прийняв рішення зберегти за ним владу і дозволити повернутися додому, але за однієї умови: Тунгло мав залишити заручником при франкському дворі свого сина (Annales regni Francorum, 1895, p.171). Той факт, що Тунгла судив імператорський суд, свідчить про те, що він не підпорядковувався слов’янському правителю вищого рівня. Сам же Тунгло не міг бути верховним князем сербів, як це припускає А. Шрейтер (Szrejter, 2014, s.276, 277), бо “Аннали королівства франків” окреслюють його лише як одного з сорабських перших: unus de Soraborum primoribus (Annales regni Francorum, 1895, p.169)[13]. Тож джерельні свідчення про Тунгла слугують доказом відсутності в цей час у білих сербів великокнязівської влади загалом.

Використання терміна primores у цитованому уривку “Анналів королівства франків” вносить в уявлення дослідників про політичну ієрархію Сербської області певну дискусійність. На думку Вальтера Шлєзінґера, primores становили окрему верству управлінців: нижчу за рангом від очільників сербських земель (reges і duces) (Schlesinger, 1961, s.13), але вищу від seniores villarum, quos lingua sua supanos vocant (жупанів) (Schlesinger, 1961, s.22, 29, 31). Генрик Ловмянський, натомість, припускав, що окреслення primores могло означати те саме, що в інших випадках – duces чи reges (Łowmiański, 1973, s.239). Думка польського дослідника виглядає переконливою, бо В. Шлєзінґер, зрештою, був змушений констатувати, що про функцію сербських primores нічого достеменно не відомо (Schlesinger, 1961, s.14), а єдиного знаного представника цієї верстви – Тунгла (Schlesinger, 1961, s.13) – автор “Життєпису імператора Людовіка” титулує dux [14].

Причина термінологічної плутанини, очевидно, полягає в застосуванні франкськими авторами різних критеріїв при визначенні латинських еквівалентів політичного становища слов’янських правителів. Найбільш лояльними у цьому відношенні були творці “Хроніки Муассака”, котрі майже всіх слов’янських князів іменували короля- ми (reges) (Chronicon Moissiacense, 1826, p.298, 307, 308, 309). Очевидно, саме такий підхід і зумовив необхідність введення терміна “верховний король” (rex supérbus) у випадку Милодуха [15]. Натомість, офіційна хроніка Каролінгів навіть щодо Милодуха і чеського князя Леха вживає титул dux (Annales regni Francorum, 1895, p.121, 120). Правителів нижчого рангу – на зразок одного з саксонських князів Гессі, братів данського короля чи франкських графів – автори “Анналів королівства франків” відносили вже до primores (Łowmiański, 1973, s.240; Annales regni Francorum, 1895, p.41, 134, 121). Прикметно, що безпосередньо перед згадкою про primorem Тунгла це ж джерело повідомляє про підозру ободритського dux-а Чедрога через скаргу Abodritorum primorium[16]. Тож, якщо rex supérbus “Хроніки Муассака” – це dux “Анналів королівства франків”, то primores другого джерела тотожні з ceteri reges першого – князями окремих сербських земель (regiones). У цьому контексті цікавим є позначення терміном rex князя Цемисла і його наступника – очільників сербів, що звалися коледичами. Під 839 р. Бертинські аннали, котрі загалом продовжували традицію офіційного літописання у Західно-Франкському королівстві, розповідають про перемогу відправлених франками саксонців над коледичами: “…Король їхній Цемисл був убитий, саме ж місто і 11 замків – захоплені; [саксонці] також отримали дари від короля, серед тих же повстанців [коледичів] поспішно створеного, на додачу до цього зібрали з землі численних заручників”[17].

З пізніших джерел довідуємося про коледичів як про невеличке плем’я з-над р. Фюне, що було складовою області Сіромунт (Diplomata Ottonis II [далі – DO II]. № 30, 1888, p.40; Tyszkiewicz, 1981, s.124; Helbig, 1960, s.34; Łowmiański, 1967, s.205). Дослідники вже не раз вказували на невідповідність цієї території тій вагомій політичній ролі, яку коледичі відігравали у ІХ ст. Ю. Відаєвич, зокрема, зазначав, що вка- зана у джерелі кількість фортець – а саме 11 – явно завелика для племені таких розмірів, тож припускав, що у 839 р. з коледичами співдіяли їхні сусіди, котрі, можливо, визнавали верховну владу князя Цемисла (Widajewicz, 1948, s.21). На думку Г. Ловмянського, у ІХ ст. племінна територія коледичів була значно більшою, аніж у Х ст.: вона охоплювала пізніші землі сіромунтів, ситичів-житичів, нелетичів і нудичів, сягаючи Нижньої Заа- ле на заході, Нижньої Мульди – на сході, Ельби – на півночі і Білого Ельстеру – на півдні (Łowmiański, 1967, s.205). З тезою про політичні основи єдності Цемислового князівства (Ю. Відаєвич) загалом можна погодитися. Етнонім “нелетичі”, наприклад, окрім м. Галле на р. Заале, відомий також з околиць Гавелберга над Нижньою Гаволою, Торгау над Середньою Ельбою і Вюрцену над правим берегом р. Мульди (DO I. № 231, 1879–1884, p.317; Tyszkiewicz, 1981, s.126). А отже, як слушно зауважив Лех Тишкевич, це плем’я мало існувати ще з часів міграції (Tyszkiewicz, 1981, s.126) (VII ст.) і не могло виокремитися з-поміж коледичів лише після середини ІХ ст. Подібна ситуація з ситичами-житичами, яких джерела згадують у трьох різних локаціях (Tyszkiewicz, 1981, s.125–126).

Порівняння аналізованого повідомлення Бертинських анналів з розповіддю “Хроніки Муассака” за 806 р. дає підстави констатувати певні відмінності між системою влади у князівстві Милодуха та князівстві Цемисла. Розповідаючи про військові дії Карла Юного на землях сербів, “Хроніка Муассака” інформує про захоплення їхніх областей (regiones) і зруйнування civitates (Chronicon Moissiacense, 1826, p.308; див. вище). Штурмом una civitate завершився похід на сербів у 816 р. (Annales regni Francorum, 1895, p.143–144). Натомість, у 839 р. франксько-саксонське військо захоплювало вже urbem і castella (Annales Bertiniani, 1883, p.23; див. вище). У сучасній історіографії домінує уявлення, що лексема civitas стосовно ранньосередньовічних слов’ян означала локальні територіально-політичні утворення типу жупи-ополя (так звані бургові округи) або їх головні осередки – “племінні” гради (Rosik, 2014, s.37–38; Leciejewicz, 1989, s.56) (цей смисловий дуалізм багато в чому нагадує подвійне значення давньогрецького πόλις – аналогія, зрештою, не випадкова). На франкських землях до близько 890 р. термін civitas вживався лише щодо єпископських резиденцій і міст римського походження, тобто, центрів церковних чи давньоримських адміністративних одиниць (Schlesinger, 1961, s.15). Згодом він спорадично функціонував паралельно зі словом urbs. Обидва терміни трапляються, наприклад, в описах Радогоща-Ретри – головного культового і політичного осередку Лютицького союзу [18] (Rosik, 2014, s.39). Натомість, castella у франків – це переважно новозбудовані військово-стратегічні об’єкти, які не мали давнішої історичної традиції [19], наприклад, фортеця Гогбуокі (castellum vocabulo Hohbuoki) (Annales regni Francorum, 1895, p.131) над лівим берегом Нижньої Ельби чи фортеця Есесфельд (Esesfeld castellum) (Annales regni Francorum, 1895, p.147)] у Західній Гольштинії (Lemm, 2014, s.357).

Під 808 р. “Аннали королівства франків” засвідчують існування Slavorum castellis і на землях ободритів (Annales regni Francorum, 1895, p.125). Згідно з результатами археологічних досліджень, впродовж ІХ ст. у західній частині цієї території функціонували порівняно невеликі перстенеподібні городища (Biermann, 2014a, p.39; Lozny, 2013, s.38, 39, 72–73, 75–76; Dulinicz, 2001, s.293–297), котрі за своїм призначенням цілком могли бути аналогами франкських фортець з Нижньої Саксонії (Henning, 2002, s.133, 144). Щонайменше два таких гради – у вагрійському Ґраммдорфі [Grammdorf] й полабському Фархау [Farchau] – дуже ймовірно, були збудовані перед 808 р. (Dulinicz, 2001, s.295). За рядом ознак, зокрема частим спорудженням у місцях, де не було попередньої поселенської традиції (Lozny, 2013, s.44), поблизу важливих шляхів сполучення (Müller-Wille, hrsg., 1991, s.60), вони суттєво відрізнялися від значно більших височинних “фельдберзьких” градів (Biermann, 2014b, s.164; 2011, p.155–156) – осередків північнополабських regionum чи civitatum (Biermann, 2014b, s.168; Lozny, 2013, s.32; Łosiński, 2001, s.128). Спорудження ободритських castella вимагало спрямованих політичних дій системного характеру (Lozny, 2013, s.38) і могло бути реалізоване лише верховними князями рівня Дражка, Славомира чи Чедрога. Відносно малі розміри цих об’єктів (до 100 м у діаметрі (Dulinicz, 2001, s.295, 297) свідчать про постійне перебування там незначної кількості людей – очевидно, військового гарнізону князівських дружинників. Їх присутність у різних частинах князівства створювала передумови для більшої ієрархізації влади і встановлення жорсткішого контролю над місцевими правителями.

Початки описуваної системи оборонних укріплень на ободритських землях (археологічно датовані кінцем VIII–початком IX ст. (Lozny, 2013, s.30) збігаються у часі з повідомленням Метських анналів про дарування ободритському князю Дражку королівської гідності (804 р.)[20]. Варто зазначити, що малі городища подібної форми у ІХ–на початку Х ст. споруджувалися також на землях велетських гаволян (Lozny, 2013, s.33, 39, 73–74; Dulinicz, 2001, s.254, 258–259, 263, 264, 266, 271), де Єжи Налєпа (Nalepa, 1998, s.69–91; 1953, s.221), Герберт Людат (Ludat, 1971, s.15), Лотар Дралле (Dralle, 1981, s.95), Адам Турашевич (Turasiewicz, 2004, s.44), Лех Лецієвич (Leciejewicz, 1989, s.99), Володимир Ронін і Борис Флоря (1991, s.117–118) локалізували князівство rex-ів Драговіта і Люба (Annales Mettenses Priores, 1905, p.77; Annales regni Francorum, 1895, p.160).

Цю інформацію можна екстраполювати на Ельбо-Заальське межиріччя. Археологічні дослідження цьому не суперечать, бо городища невеликих розмірів були виявлені також на схід від р. Заале, в тому числі на ймовірних землях Коледицького князівства (Brachmann, 1978, s.154, 157; Grimm, 1960, s.17). За словами Ганса-Юрґена Брахмана, усі вони перестали функціонувати вже в Х ст., тому цілком певно можуть бути датовані слов’янською епохою, а саме ІХ ст. (Brachmann, 1978, s.154). Таким чином, згадка про коледицькі castella у поєднанні з означенням їхнього очільника титулом “король” може свідчити про централізаційні трансформації у частині сербських земель між 806 і 839 рр. Спорудження князем коледичів Цемислом своїх градів на території сусідніх сербських племен пояснило б як наявність у його князівстві аж 11 таких об’єктів, так і вихід невеликого племені коледичів на міжнародну арену. Водночас це припущення проливає світло на механізми, що забезпечували ймовірне перебування у князівстві коледичів інших давніх етнічних угруповань на кшталт нелетичів і ситичів-житичів, на що вказував Г. Ловмянський (див. вище).

Позаяк Цемисл був князем коледичів, франкський анналіст розглядав усю контрольовану ним територію як землю коледичів (навіть якщо етнічно вона такою й не була). Цим Цемисл суттєво відрізняється від Милодуха. Адже останній теж, очевидно, мав своє племінне князівство, проте верховенство Милодуха над усіма сербськими областями не перетворювало їх на частину його власного regio. Civitates, згадані під 806 р., є або осередками сivitatum “Баварського географа” – елементарних територіально-політичних одиниць, які у сербів звалися жупами, або центрами окремих сербських земель. Спрямованість на них військових дій Карла Юного (Chronicon Moissiacense, 1826, p.308) (доказ першорядного політичного значення) дає підстави припускати, що castella на той час ще не існували. За таких умов влада верховного князя не могла виходити за межі гегемонії. А отже, rex supérbus і ceteri reges у своїх областях мали приблизно однакові повноваження. Важливо розглянути це питання з точки зору політичної антропології. Щодо первісних і стародавніх суспільств класична теорія соціальної еволюції передбачає існування трьох послідовних базових рівнів організації влади: вождівства, складеного (компаудного) вождівства і ранньої держави (Currie and etc., 2010, p.801; Turchin and Gavrilets, 2009, p.168). Cкладені вождівства зазвичай охоплювали територію від 128 до 1024 км² (Spencer, 1990, p.7). Максимально допустиме значення площі, на якій можливе ефективне функціонування утворення такого типу, за підрахунками Чарльза Спенсера (Spencer, 1990, p.7), становить 2463 км². У вказаний діапазон доволі чітко вписуються ареали сербських племен [21]: як більш потужних нижичів (бл. 771 км²) чи худичів (бл. 471 км²), так і південних периферійних на зразок ветів (бл. 372 км²) та струпеничів (бл. 133 км²). Загальна площа загосподарованих земель Сербської області становила бл. 5081 км². Відповідно, на кожний з 50 civitates “Баварського географа” припадало в середньому дещо більше 100 км². Тож сербські жупи, очевидно, співмірні з простим вождівством. Це підтверджує й інформація про внутрішню структуру civitatum. На Полаб’ї до них входило 3–6 або 10–15 сіл (Brankačk, 1964, s.154). За підрахунками Ро- берта Карнейро, приблизно стільки ж (близько десяти сіл) здебільшого охоплювало мі- німальне вождівство (Carneiro, 2000, p.89).

Ці дані підтверджують тотожність очільників civitates з жупанами (Bogusławski, 1861, s.13). За даними Константина Багрянородного, до середини ІХ ст. так називали “старших” провідників сербських і хорватських груп (Leciejewicz, 1989, s.94). У Південному Полаб’ї джерела ХІІ ст. згадують їх як окрему верству сербського населення, яка виконувала судові обов’язки і функції алдерманів (Schlesinger, 1961, s.29). Подекуди жупани могли бути й сільськими головами, проте дослідження Й. Лейпольда показало, що вони також стояли на чолі більших груп сільських поселень (Schlesinger, 1961, s.29), вірогідно, еквівалентних колишнім жупам.

Загальна територія Сербської області надто велика для додержавних форм суспільної організації. До того ж, вождівський устрій можливий лише за умови існування не більше двох рівнів прийняття рішень (Turchin and Gavrilets, 2009, p.168). На сербських землях перший рівень становили жупи – civitates і жупани, другий – племінні області (землі) і ceteri reges. З огляду на це, князівство Милодуха правильно було б трактувати як дружинну державу гетерархічного типу [22]. Князівство Цемисла було меншим за площею, зате більш ієрархізованим. Згадка про castella може вважатися доказом існування князівської дружини. Її інституціалізацію перед німецьким завоюванням підтверджує також задокументованість у пізніших джерелах сербських лексем на позначення професійних воїнів: witsessen, weiczhessen (Schlesinger, 1961, s.28, 31), а можливо, також vethenici (Thietmari, 1935, p.230; Tyszkiewicz, 1981, s.129). Перебування ж воїнства Цемисла на землях сусідніх сербських областей давало б коледицькому князю реальні підстави для реалізації своєї влади над очільниками підлеглих племен. Оскільки в джерелах не виявлено жодних вказівок на зовнішню інспірованість аналізованих централізаційних процесів в Ельбо-Заальському межиріччі, передумови до формування тут дружинних держав можуть виявитись усередині дрібних сербських племінних князівств на зразок коледичів. У цьому контексті особливо важливе значення має аналіз сербської етноніміки з досліджуваного регіону. Характерною рисою, що сут- тєво відрізняє її від ободритської та велетської, є велика кількість патронімічних назв. Такими, зокрема, можна вважати етноніми коледичі [23], ситичі-житичі [24], нижичі [25], нудичі [26], нелетичі [27](Tyszkiewicz, 1981, s.126), xутичі [28], кезичі [29], скитичі [30] та струпеничі [31]. На їх походження від патронімів вказує суфікс *-ичі / *-ічі (←*-itji) (Jeżowa, 1962, s.30– 31), котрий у латинських текстах передається, як -ici, рідше – -iki чи -izi. Наприклад, етнонім коледичі, ймовірно, утворився від чоловічого імені Колéда [32]. Подібна ґенеза не виключена й для інших племінних назв. В одному із документів Оттона ІІ (DO II. № 89, 1888, p.104) стосовно Ельбо-Заальського межиріччя зафіксований антропонім Nezan, від якого цілком міг походити етнонім нижани [33]: Nezan→Nezani→Nisani.

У V ст. аналогічна ситуація склалася на теренах Ірландії, де патронімічні етноніми Uí, Сenél, Clann, Síll (внуки, родина, нащадки) витіснили вираз Maqui Mucoi / moccu, що вживався на позначення племінної приналежності (Ó Cróinín, 2010, s.71–73). На думку Даїбгі О’Кройніна, ці зміни відображали глибші суспільні перетворення, в ході яких були зруйновані архаїчні племінні структури, а племена-народи стали підданими династичних родів (Ó Cróinín, 2010, s.70–71). На землях білих сербів етноніми патронімічного походження теж, очевидно, асоціювалися насамперед з певною історичною постаттю і її нащадками – представниками князівського роду. Це добре ілюструють пізніші топоніми: у ХІІ ст. слов’янське населення продовжувало окреслювати маєтності володарів назвами на -ісі, додаючи цю кінцівку тепер вже до німецьких імен (Schlesinger, 1961, s.43). Випадки, коли слов’янське плем’я чи народ отримали назву від своїх засновників, засвідчені і в розповідях про легендарного Чеха (Козьма Пражский, 1962, c.34) чи літописних Радима і В’ятка (Повесть временных лет, 1950, с.14). Наведений матеріал дає підстави для висновку, що сербські області Ельбо- Заальського межиріччя мали вже не стільки племінний, скільки клановий характер. За таких умов населення зазвичай становило сукупність реальних нащадків засновника клану та більш численної групи осіб іншого походження, чиї предки почали себе з ними співвідносити (Апрыщенко, 2006, c.49, 52; Ó Cróinín, 2010, s.72; Eyre-Todd, 1923, p.6). Витіснення племінної ідентичності клановою свідчить про зростання потужності окремих родів. Разом з населенням навколо їхніх очільників могли концентруватися і невеликі групи професійних воїнів – князівські дружини. Очевидно, ці риси були притаманні се- рбському суспільству вже в епоху міграції, адже етноніми ситичі-житичі та нелетичі існували вже тоді (Tyszkiewicz, 1981, s.125–126), а перший з них, зафіксований у формі Sittici у “Баварському географі” (Descriptio, 2011, c.51), згідно з локалізацією Й. Германа, Б. Томенчука та Л. Войтовича, зустрічається також на українському Прикарпатті (Войтович, 2011a, с.59). Ймовірно, на відміну від слов’ян Північного Полаб’я, серби переселялися на Середню Ельбу і Заале, зберігаючи давнішу соціальну структуру і політичний устрій, що вже тоді мав окремі ознаки раннього державотворення. Імовірно, це й уможливило появу на міжнародній арені князівства Дервана (Chronicarum q. d. Fredegarii, 1888, p.155) вже в перші десятиліття після приходу сербів у досліджуваний регіон (Pech, 2015, s.124). Таким чином, подальший розвиток ранньодержавних інституцій, засвідчений у розповіді про князя Цемисла і коледичів (839), базувався на давніших кланових структурах, що існували на сербських землях у два попередні століття.

Ще одним дискусійним аспектом політичного устрою сербських князівств у ІХ ст. є питання спадковості князівської влади. У Бертинських анналах згадано про “створення серед коледичів” нового короля після смерті Цемисла (Annales Bertiniani, 1883, p.23). На думку Г.Ловмянського, рішення у цьому випадку приймав народ (Łowmiański, 1973, s.240). З одного боку, у ситуації, що склалася на той момент у князівстві (гострий конфлікт і присутність франко-саксонського війська на сербських землях), справді, виникли умови для участі у вічі всіх коледицьких воїнів. А з другого боку, аналіз докладніших описів слов’янського віча, наприклад, уривку з “Житія Оттона Бамберзького” про народні збори у поморській Пижиці [34] (Herbordi Dialogus de vita Ottonis episcopi ba- benbergensis, 1868, p.62) дає підстави стверджувати, що визначальний вплив на прийнят- тя рішень тут мали старійшини (Boroń, 1999, s.72, 74; Leciejewicz, 1989, s.97; Черниловский, 1959, c.64). На нашу думку, можна погодитися з припущенням В. Шлєзінґера і К. Зерначка щодо обрання коледицького очільника знаттю (Schlesinger, 1961, s.14; Zernack, 1967, s.203). Щоправда, виборцями у цьому випадку були б не primores, а коледицькі жупани. Будучи носіями звичаєвого права [35] і вождями-суддями, останні повинні були мати дуже великий авторитет, який зумовлював їхні повноваження при ухваленні важливих рішень.

Варто зазначити, що у Ранньому Середньовіччі реальні вибори короля не були явищем нетиповим навіть для доволі розвинутого державного устрою. Наприклад, у 70-х роках ХІ ст. Віборзький ландстінг, всупереч волі покійного Свена Естрідсена, обрав королем Данії не його молодшого сина Канута (майбутнього Канута ІV), а старшого – Гаральда (1076–1080) (Thurston, 2001, p.85; Czapliński i Górski, 1965, s.50). Ранньошведське право, записане бл. 1020 р., теж залишало за тінгом право обирати і відкликати короля. Останній мав присягнути на вірність усім “готам” і дати обітницю не порушувати правдивих законів їхньої землі (Thurston, 2001, p.85). Ймовірно, у 839 р. вибір у коледичів, подібно до велетів, котрі на початку 820-х років обирали з-поміж двох синів князя Люба (Annales regni Francorum, 1895, p.160), обмежувався представниками одного роду (Szrejter, 2014, s.279; Banaszkiewicz, 2000, s.264; Leciejewicz, 1989, s.97), якому de facto належали castella. Цікаву інформацію щодо кола претендентів на трон містить давньоірландське право, котре передбачало обрання локальним королем [rí tuaithe] сина, внука або правнука одного з попередніх королів – за умови, що ці особи відповідали певним критеріям: ніколи не порушували норм звичаєвого права, не мали видимих фізичних вад і володіли належним майновим забезпеченням (Ó Cróinín, 2010, s.100–101, 105). Останнім сербським князем, про якого згадується у франкських анналах, був Чистибор. З записів Рудольфа з Фульди за 857 р. довідуємося, що незадовго до цього Чистибор на певний час дав притулок одному з чеських князів, який вів боротьбу зі своїм братом Склавітагом (Annales Fuldenses, 1891, p.57; Widajewicz, 1948, s.22). Першого підтримував східнофранкський король Людовік Німецький, другого – моравський князь Ростислав. На думку А. Шрейтера, втручання Чистибора у чеські справи свідчить про те, що його вважали гегемоном навколишніх слов’янських земель, а таку політичну вагу міг мати лише верховний князь відновленої сербської федерації (Szrejter, 2014, s.281). Разом з тим, під 856 р. східнофранкський анналіст згадує про сербських князів [36], а не про сербського князя. Це означає, що, принаймні, тоді влада Чистибора обмежувалася тільки одною чи кількома сербськими областями.

Ситуація могла докорінно змінитися у 858 р. – після гіпотетичного придушення сербського виступу герцогом Тюрингії Такульфом (Szrejter, 2014, s.281). На початку року Фульдські аннали занотували намір Людовіка Німецького відправити військовий загін проти повсталих сербів (Annales Fuldenses, 1891, p.49). Про реалізацію цього наміру не повідомляється, однак наприкінці року анналіст знову згадує про занепокоєння Людовіка Німецького і його двору можливою зрадою сербів – тепер уже через вбивство ними вірного франкам Чистибора (Annales Fuldenses, 1891, p.51). Смерть сербського князя від рук власних підданих В. Шлєзінґер справедливо вважав свідченням його значних управлінських повноважень (Schlesinger, 1961, s.13), бо це вбивство вказує на конфлікт політики князя з волею загалу суспільства, а також на відсутність реальної можливості усунути Чистибора від влади в інший спосіб (наприклад, детронізувати), що було б простіше здійснити, якби влада князя була слабшою. Наявності державно- го апарату, підконтрольного Чистибору, не виключав і Г. Ловмянський (Łowmiański, 1973, s.241). Відносну незалежність князя від племінних інституцій, найімовірніше, забезпечували дружина і малі князівські гради, система ж влади в державі Чистибора мо- гла бути близькою до тої, що існувала у коледичів за часів Цемисла.

У наступні десятиліття сербські князівства залишалися розрізненими, зберігаючи, ймовірно, властиву їм внутрішню організацію аж до моменту створення німецьких бурґвардів. За Я. Бранкачком, остаточне політичне узалежнення сербських земель між Заале і Мульдою відбулося не пізніше 922 / 924 р. (Brankačk, 1968, s.411). Встановлення безпосереднього німецького управління в Ельбо-Заальському межиріччі призвело до поступового зникнення племінних (чи, радше, кланових) князів (duces, primores) (Schlesinger, 1961, s.22). Одним із останніх впливових представників сербської родової знаті, на думку В. Шлєзінґера, був слов’янський пан (senior) Кухавіц – очільник худицького граду Звенкау в часи Оттона І (Schlesinger, 1961, s.20). Натомість, Л. Тишкевич відносив до цієї верстви також Незана – керівника цього ж граду на момент його включення до Мерзебурзької єпархії (974 р.) (Tyszkiewicz, 1981, s.128). Жупани хоч і зберегли частину давніх повноважень, однак, згідно з новим правом, нарівні з рештою слов’янського сільського населення трактувалися як літи [37] (Schlesinger, 1961, s.30).

Як висновок: проведені дослідження вказують на існування на початку ІХ ст. гетерархічного Сербського князівства, до якого входили області Ельбо-Заальського межиріччя і Сербища. Слов’янська етноніміка зберегла тут ознаки давнішого кланового устрою, який свідчить про початки державотворчих процесів. Територія цього утворення співвідноситься з пізнішим regio, que vocatur Sorbi “Баварського географа”. Сербські regiones цього ж джерела тотожні клановим областям, civitates – жупам. З точки зору політичної антропології, кланові області еквівалентні складеним (компауд- ним) вождівствам, жупи – простим вождівствам, князівство Милодуха – ранньодержавному утворенню. Влада верховного князя (rex supérbus) над очільниками кланових областей (ceteri reges) мала ще гегемонічний характер, а останні всередині своїх кня- зівств володіли повноваженнями, подібними до тих, якими був наділений Милодух усередині свого. Загибель Милодуха призвела до занепаду інституції верховного князя у сербів. Натомість, кланові князівства продовжували функціонувати – одним із їх очільників був Тунгло. Держава Цемисла була значно меншою за Милодухову, але більш ієрархізованою. Порівняльний аналіз джерельних текстів показав, що трансформація системи влади тут зумовлена появою невеликих князівських фортець-градів (castellum) – безпечних місць постійного перебування гарнізонів князівських дружинників (“витязів”). На відміну від жупана чи князя кланової області, керівник такого граду був особою призначуваною. Ймовірно, саме завдяки таким об’єктам на підконтрольній їм території, коледичі в особі свого “короля” мали владу над сусідніми кланами. Подібний устрій був, очевидно, і в князівстві Чистибора, хоча зростання його політичної ваги в останні роки і місяці перед загибеллю могло відбуватися завдяки підтримці Людовіка Німецького. Про існування хоча б гетерархічної форми дружинної держави на землях білих сербів в останній третині ІХ–на початку Х ст. ніщо не свідчить. Верифікацію запропонованих положень і подальше вивчення слов’янської політичної системи у регіоні уможливлять більш докладні археологічні дослідження.

Примітки

1. Поворотним моментом стало створення східнофранкським королем, а згодом – “римським імператором” Оттоном І (936–973) мережі так званих “бурґвардів” – адміністративних округів з осередками у великих німецьких фортецях, котрі були основою функціонування “Саксонської Східної Марки” (відомої також як “Сорбська марка”) (Fritze, 1958, s.13)
2. “…etiam et Dervanus dux gente Surbiorum, que ex genere Sсlavinorum erant et ad regnum Francorum iam olem aspecserant, se ad regnum Samonem cum suis tradedit” (Chronicarum quae dicuntur Fredegarii Scholastici libri IV cum Continuationibus [далі – Chronicarum q. d. Fredegarii], 1888, p.155).
3. “…Sorabi Sclavi, qui campos inter Albim et Salam interiacentes incolunt…” (Annales qui dicuntur Einhardi, 1895, p.61).
4. Східно-Франкського королівства.
5. “Et ceteri reges ipsorum venerunt ad eum, et promiserunt se servituri domno et pio imperatori, tradideruntque obsides, sicut ille volebat” (Chronicon Moissiacense, 1826, p.308).
6. Це поняття, відоме також у формі “Zurba”, окреслювало сукупність слов’янських пагів на схід від р. Заале: землі сермунтів-жирмонту [Sermunti], коледичів [Coledizi] та ситичів-житичів [Zitici] – з межиріччя Нижньої Заале і Нижньої Мульди, нудичів [Nudzici] і нелетичів [Neletici] – з-над Середньої Заале і нижньої течії Білого Ельстеру, нижичів [Nisizi] з-над Середньої Ельби, сіуслів-сисилів [Sysyle, Siusli] з-над Середньої Мульди, хутичів [Chutiсi], кезичів [Quezici] і рохолензів [Rocholenzi] – з-над нижньої течії Білого Ельстеру і р. Плейсе, а також низки менших племен, розташованих далі на південь: ветів [Weta], струпеничів [Strupenice], орлів [Orla], тухуринів [Tuchurini], понзовів [Puonzowa], ґерів [Gera], добнів [Dobna], пліснів [Plisni] та зві- ків [Zwicowe] (докладніше про локалізацію див. у працях: Tyszkiewicz, 1981, s.123; Brachmann, 1978, s.163– 167; Helbig, 1960, s.33–35; Нидерле, 1956, c.112; Widajewicz, 1948, s.9; Bogusławski, 1889, s.69–71; 1861, s.6).
7. “Et inde misit scaras suas ultra Albiam; ipse vero movit exercitum suum ultra Sala super Hwerenaveldo. Et tunc fuit interfectus Melito, rex superbus, qui regnabat in Siurbis; et postea remeavit Albia[m]; et vastavit regiones illas, et civitates eorum destruxit” – “І потім [Карл. – Р. В.] відправив свої війська за Ельбу; сам, натомість, спрямував свою армію за р. Заале, на Гверенафельд. І тоді був вбитий Міліто – зверхній (тобто, верховний) король, котрий царював у Сербії; і після цього повернувся до Ельби; і захопив ті регіони, і гради-міста їхні зруйнував” (Chronicon Moissiacense, 1826, p.308).
8. Польський дослідник припускав, що Милодух переправився через Ельбу і вийшов назустріч ворогу, щоб загородити йому доступ до своєї держави (Widajewicz, 1948, s.17). Постає питання: чи були б такі дії виправданими за умов, що до Сербища було відправлене інше франкське військо? Чи міг Милодух не знати про його наближення або ж встигнути його перемогти?
9. Докладніше про ґенезу цього устрою в Мерсії див.: Yorke, 2015, s.148–150, 152–153, 155–156).
10. “…ab Albi usque in Caminizi fluvium porrecta…” (Thietmari Merseburgensis episcopi chronicon [далі – Thietmari], 1935, p.6).
11. Вільгельм Боґуславський (Bogusławski, 1861, s.19) і Вальтер Шлєзінґер (Schlesinger, 1961, s.10, 12) локалізували його між Ельбою і Заале. Археологічні та лінгвістичні матеріали вказують на етнокультурну єдність далеминців з білими сербами (Brachmann, 1978, s.246; Eichler, 1965, s.268), яка у першій половині VII ст., тобто відразу після заселення слов’янами Південного Полаб’я, могла бути підставою єдності політичної.
12. Або: “численних [народів / племен / етно-політичних одиниць – Р. В.]” (залежно від перекладу).
13. Аналогічне формулювання згодом використане у продовженні “Історії франків” Емуана з Флері (Aimoini monachi, qui antea Annonii nomine editus est., 1567, p.529).
14. “…duos duces, Ceadragum Abotritorum et Tunglonem Soraborum | два князі, Чедрог – Ободритський і Тунгло – Сорабський…” (Vita Hludowici imperatoris, 1829, p.629).
15. У 805 р. це ж джерело окреслило терміном rex князя далеминців Сєміла (Chronicon Moissiacense, 1826, p.307), котрий ненабагато перевищував своєю владою князів окремих племен Сербської області. Тож наступного разу останні були закономірно названі ceteri reges (Chronicon Moissiacense, 1826, p.308). Якщо Милодух насправді стояв на чолі усіх племен Сербської області, то для нього треба було придумати особливий титул, що й було зроблено.
16. “…Abodritorum primores Ceadragum ducem suum accusantes. Accusabatur et Tunglo, unus de Soraborum primoribus…” (Annales regni Francorum, 1895, p.169).
17. “Saxones interea contra Sorabos qui Colodici vocantur apud Kesigesburg dimicantes, caelestibus auxiliis fulti, victoriam adepti sunt, rereque ipsorum Cimusclo interfecto, eandem urbem et undecim castella coeperunt; receptis etiam sacramentis a rege inter eosdem tumultus repente creato, insuperque obsidibus, multam terrae indixerunt” (Annales Bertiniani, 1883, p.23).
18. “Urbs est antiqua quedam, que Riedegost vocitata, in pago  Rederirun…“ (Thietmari, 1935, p.303) і “…sunt Retharii, civitas eorum vulgatissima Rethre…” (Magistri Adam Bremensis, 1917, p.78).
19. Наприклад, за Себастьєном Россіньйолем, в “Анналах королівства франків” термін castrum чи cas- tellum означає “маленький бург, забезпечений військовим гарнізоном” (див.: Rossignol, 2009, s.33).
20. “…regem illis Trasiconem constituit” (Annales Mettenses Priores, 1905, p.91).
21. Вони визначені автором за мапою культурних ландшафтів Йоахіма Германа (Herrmann, hrsg., 1985, s.55). При вимірюванні бралися до уваги лише території, заселені у ранньослов’янський період. Площа лісів, боліт і пусток не враховувалася. Усі наведені цифри є приблизними, однак похибка вимірювання не перевищує 5–10%.
22. Терміном “дружинна держава” Володимир Прохазка (Procházka, 1958a, s.151), Олена Мельникова (2011, c.23) та Леонтій Войтович (2011b, с.11) позначають початкову фазу ранньої державності, за якої функції державного апарату, що зароджується, виконує здебільшого військова організація – дружина чи аналогічна військова структура. Докладніше про поняття “гетерархія” див.: Line, 2007, p.8; Thurston, 2001, pp.10–11.
23. Colodici, Coledizi, Choledici, Cholodiki (Annales Bertiniani, 1883, p.23; DO II. № 30, 1888, p.40; Szafarzyk, 2003, s.720).
24. Zitici, Citice, Zitice (DO I. № 65, 1879–1884, p.146; DO II. № 193, 1888, p.221).
25. Nisizi, Nizizi, Nisizi, Nikiki, Nitaze (Szafarzyk, 2003, s. 719–720).
26. Nudzici, Nidkike, Nudhici (DO I. № 231, 1879–1884, p. 317; Szafarzyk, 2003, s.722).
27. Neletiki, Neletici (DO I. № 231, 1879–1884, p. 317).
28. Chutizi (DO II. № 89, 1888, p.104; DO II. № 90, 1888, p.105), Chuntici (DO II. № 30, 1888, p.40), Chutici (Szafarzyk, 2003, s.722).
29. Quezici (DO I. № 231, 1879–1884, p.317).
30. Scitici (DO II. № 196, 1888, p.223), Scitizi (Diplomata Ottonis III. №106, 1888, p.517).
31. Strupenice (Diplomata Lotarii III. №84, 1827, p.131).
32. П. Й. Шафарик згадує також про село Колиндяни у Східній Галичині (нині – на Тернопільщині) та прізвище Колединський [Koledinskij] (Szafarzyk, 2003, s.720).
33. Nisane, Niseni, Nisani (Szafarzyk, 2003, s.721–722).
34. Назагал вони трактуються як різновид “племінного” віча (Boroń, 1999, s.72, 74).
35. Наявність писаного права і професійних юристів у слов’ян в досліджуваний час джерела не фіксують. Натомість, відомо, що через кілька століть судовою юрисдикцією володіли саме сербські жупани (Schlesinger, 1961, s.29), як і родова шляхта на Помор’ї (Procházka, 1958b, s.118–119).
36. “…Hludowicus rex collecto exercitu per Sorabos iter faciens ducibusque eorum sibi coniunctis…” (Annales Fuldenses, 1891, p. 47).
37. Категорія напіввільного (особисто вільного, але економічно залежного) населення у ранньосередньовічному Франкському королівстві та його державах-наступницях (частково – аналог давньоримських tributarii). Літи зберігали суб’єктність у соціо-правових відносинах (мали право захищати свої інтереси у суді; законодавство гарантувало недоторканність їхньої особи, а в разі вбивства літа вергельд сплачувався його родині), проте були позбавлені політичних прав і земельної власності. Номінальному власнику своїх наділів вони сплачували регулярний чинш, а також додатковий податок при успадкуванні. За бажанням літи могли звільнитися від економічної залежності, однак при цьому вони втрачали усе нерухоме майно.

Джерела

Aimoini monachi, qui antea Annonii nomine editus est, 1567. In: Historiæ Francorum Lib. V. cum indice copiossimo, qui etiam locorum communium ac epitomes vicem supplet. Parisiis: Wechel.

Annales Bertiniani, 1883. Scriptorum rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monu- mentis Germaniae Historicis recusi. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani.

Annales Fuldenses [sive Annales Regni Francorum Orientalis ab Einhardo, Ruodolfo, Meginhando, Fuldensibus Sehgenstadi, Fuldae, Mogontiaci conscripticum continiationibus ratisbonensi et altahensibus], 1891. In: Monumentis Germaniae Historicis. SS rer. Germ. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani.

Annales Mettenses Priores, 1905. Primum recognovit B. de Simson. Monumentis Germa- niae Historicis. SS rer. Germ. Hannoverae et Lipsiae: Impensis Bibliopolii Hahniani.

Annales qui dicuntur Einhardi, 1895. In: Monumentis Germaniae Historicis. SS rer. Germ. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani.

Annales regni Francorum inde ab A. 741. usque ad A. 829 qui dicuntur Annales Laurissenses maiores, 1895. In: Monumentis Germaniae Historicis. SS rer. Germ. Hannove- rae: Impensis Bibliopolii Hahniani.

Chronicarum quae dicuntur Fredegarii Scholastici libri IV cum Continuationibus, 1888. In: Monumentis Germaniae Historicis. Scriptores rerum Merovingicarum, 2. Hannoverae: Im- pensis Bibliopolii Hahniani, pp.1–194.

Chronicon Moissiacense, 1826. In: Monumenta Germaniae Historica inde ab anno Christi quingentesimo usque ad annim millesimum et quingentesimo. Scriptores, 1. Hannove- rae: Impensis Bibliopolii avlici Hahniani, pp.280–313.

Constantine Porphyrogenitus. De administrando imperio, 1967. In: Corpus fontium his- toriae Byzantinae, 1. Washington D. C.

Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii (Опис градів і земель на північ від Дунаю), 2011. In: Л. В., Войтович. Галицько-волинські етюди. Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., с.49–52.

Diplomata Lotarii III. № 84, 1827. In: Monumentis Germaniae Historicis. Diplomatum regum et imperatorum Germaniae, 8. Berolini: Apud Weidmannos, pp.130–133.

Diplomata Ottonis I. № 65, 105, 1879–1884. In: Monumentis Germaniae Historicis. Diplomatum Regum et Imperatorum Germaniae, 1. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahnia- ni, p.146, 189.

Diplomata Ottonis I. № 231, 1879–1884. Monumentis Germaniae Historicis. Diploma- tum Regum et Imperatorum Germaniae, 1. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, pp.316–317.

Diplomata Ottonis II. № 30, 89, 90, 106, 193, 196, 1888. In: Monumentis Germaniae His- toricis. Diplomatum Regum et Imperatorum Germaniae, 2. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, pp.39–40, 103–105, 220–221 223–224, 517–518.

Henry, Archdeacon of Huntingdon, 1996. In: D., Greenway, ed. and translated. Historia Anglorum: the History of the English people. Oxford: Clarendon Press.

Herbordi Dialogus de vita Ottonis episcopi babenbergensis, 1868. Ex recensione Rudolfi Köpke. In: Monumentis Germaniae Historicis. SS rer. Germ. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani.

Magistri Adam Bremensis, 1917. Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum. Hrsg. von Bernhard Schmeidler. In: Monumentis Germaniae Historicis. SS rer. Germ. Hannoverae et Lipsiae: Impensis Bibliopolii Hahniani.

Opis grodów i ziem z północnej strony Dunaju, 1999. W: G. Labuda, red. Słowiańszczyzna starożytna i wczesnośredniowieczna. Antologia tekstów źródłowych. Poznań: Wydawnictwo Sorus S. C., s.56.

Thietmari Merseburgensis episcopi chronicon, 1935. In:. Monumentis Germaniae His- toricis. SS rer. Germ. Nova series, 9. Berolini: Apud Weidmannos.

Titi Livi Ab urbe condita libri, 1857. Lipsiae: Officina Bernhardi Tauchnitz.

Venerabilis Baedae, 1881. Historia ecclesiastica gentis Anglorum, historia abbatum, et Epistola ad Ecgberctum, cum Epistola Bonifacii ad Cudberthum. Oxonii: Typographeo Clarendoniano.

Vita Hludowici imperatoris, 1829. In: Monumentis Germaniae Historicis. SS, 2. Hannoverae: Impensis Bibliopolii avlici Hahniani, pp.604–648.

Козьма Пражский, 1962. Чешская хроника. Москва: Издательство Академии наук СССР.

Повесть временных лет, 1950. Москва–Ленинград: Издательство Академии наук СССР.

Лiтература

Banaszkiewicz, J., 2000. Tradycje dynastyczno-plemienne Słowiańszczyzny północnej. W: H., Samsonowicz, red. Ziemie polskie w X wieku i ich znaczenie w kształtowaniu się nowej mapy Europy. Kraków: Universitas, ss.261–277.

Biermann, F., 2011. Functions of the Large Feldberg Type Strongholds from the 8th/9th Century in Mecklenburg and Pomerania. Sprawozdania Archeologiczne, 63, pp.149–173.

Biermann, F., 2014a. The small Early Medieval lowland ringforts in Northern Masovia and their counterparts in the northern West-Slavic territory. Archaeologica Hereditas. Prace Instytutu Archeologii UKSW, 4, pp.39–49.

Biermann, F., 2014b. Zentralisierungsprozesse bei den nördlichen Elbslawen. In: P. Sikora, hrsg. Zentralisierungsprozesse und Herrschaftsbildung im frühmittelalterlichen Ostmitteleuropa. Bonn: Verlag Dr. Rudolf Habelt GmbH, s.157–195.

Bogusławski, W. a Hórnik, M.,  1884. Historija serbskeho naroda. Budyšin: Ćišćal E. M. Monse.

Bogusławski, W. J., 1861. Rys dziejów serbo-łużyckich. Petersburg: Druk Jozafata Ohryzki.

Bogusławski, W., 1889. Dzieje Słowiańszczyzny północno-zachodniej do połowy XIII w., 2. Poznań: Druk Dziennika Poznańskiego.

Boroń, P., 1999. Słowiańskie wiece plemienne. Katowice: Wydawnictwo Uniwersytetu Śląskiego.

Brachmann, H.-J., 1978. Slawische Stamme an Elbe und Saale: zu ihrer Geschichte und Kultur im 6. bis 10. Jh., auf Grund archaaologischer Quellen. Berlin: Akademie-Verlag.

Brankačk, J., 1964. Studien zur Wirtschaft und Sozialstruktur der Slawen zwischen Elbe- Saale und Oder aus der Zeit vom 9. bis zum 12. Jahrhundert. Bautzen: VEB Domowina- Verlag.

Brankačk, J., 1968. Betrachtungen zur politischen Geschichte der elbslawischen Stam- mesverbände im 9. Jahrhundert. In: T. Manteuffel und A. Gieysztor, hrsg. L’Europe aux IXe–Xe siecles. Aux origines des Etats nationaux. Varsovie: PWN, s.391–419.

Carneiro, R., 2000. Process vs. Stages: A False Dichotomy in Tracing the Rise of the State. In: N. Kradin, A. Korotayev and D. Bondarenko, eds. Alternatives of Social Evolution: 2nd ed. Vladivostok: Far Eastern Branch of the Russian Academy of Sciences, pp.83–94.

Currie, Th. E., Greenhill, S. J., Gray, R. D., Hasegawa, T. and Mace, R., 2010. Rise and fall of political complexity in island South-East Asia and the Pacific. Nature, 467, pp.801–804.

Czapliński, W. i Górski, K., 1965. Historia Danii. Wrocław–Warszawa–Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich.

Dralle, L., 1981. Slaven an Havel und Spree: Studien zur Geschichte des hevellisch- wilzischen Fürstentums (6 bis 10 Jahrhundert). Berlin: Duncker & Humblot.

Dulinicz, M., 2001. Kształtowanie się Słowiańszczyzny Północno-Zachodniej: studium archeologiczne. Kraków: Instytut Archeologii i Etnologii PAN.

Eichler, E., 1965. Studien zur Frühgeschichte slawischer Mundarten zwischen Saale und Neisse. Berlin: Akademie-Verlag.

Eyre-Todd, G., 1923. The Highland CLANS of Scotland: Their History and Traditions, 1. New York: D. Appleton.

Fritze, W., 1958. Beobachtung zu Entstehung und Wesen des Lutizenbundes. Jahrbuch für die Geschichte Mittel- und Ostdeutschlands, 7, s.1–38.

Grimm, P., 1960. Archäologische Beiträge zur Siedlungs- und Verfassungsgeschichte der Slawen im Elb-Saalegebiet. In: H. Ludat, hrsg. Siedlung und Verfassung der Slawen zwischen Elbe, Saale und Oder. Giessen: Wilhelm Schmitz Verlag, s.15–26.

Helbig, H., 1960. Die slawische Siedlung im sorbischen Gebiet. In: H. Ludat, hrsg. Siedlung und Verfassung der Slawen zwischen Elbe, Saale und Oder. Giessen: Wilhelm Schmitz Verlag, s.27–64.

Henning, J., 2002. Die Slawische Siedlungsraum und die ottonische Expansion östlich der Elbe: Ereignisgeschichte – Archäologie – Dendrochronologie. In: J. Henning, hrsg. Europa im 10. Jahrhundert: Archäologie einer Aufbruchszeit. Internationale Tagung in Vorbereitung der Ausstellung „Otto der Große, Magdeburg und Europa”. Mainz am Rhein: Verlag Philipp von Zabern, s.131–146.

Herrmann, J. hrsg, 1985. Die Slawen in Deutschland. Geschichte und Kultur der slawischen Stämme westlich von Oder und Neiße vom 6. Bis 12. Jahrhundert. Berlin: Akademie-Verlag.

Jeżowa, M., 1962. Dawne słowiańskie dialekty Meklemburgii w świetle nazw miejscowych i osobowych. Cz. 2: Słowotwórstwo. Wrocław – Warszawa – Kraków: Wydawnictwo PAN.

Leciejewicz, L., 1989. Słowianie zachodni. Z dziejów tworzenia się średniowiecznej Europy. Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk – Łódź: Zakład Narodowy im. Ossolińskich.

Lemm, T., 2014. Esesfelth und der Burgenbau des 9. bis 10. Jahrhunderts in Nordelbien. In: R.-M. Weiss und A. Klammt, hrsg. Mythos Hammaburg. Archäologische Entdeckungen zu den Anfängen Hamburgs. Hamburg: Archäologisches Museum, s.357–376.

Line, Ph., 2007. Kingship and State Formation in Sweden 1130–1290. Leiden & Boston: Brill.

Lozny, L., 2013. Prestate Societies of the North Central European Plains, 600–900s. New York: Springer.

Ludat, H., 1971. An Elbe und Oder um das Jahr 1000. Skizzen zur Politik des Ottonen- reiches und der slavischen Mächte in Mitteleuropa. Köln–Wien: Böhlau–Verlag.

Łosiński, W., 2001. O zabudowie niektórych grodów wielecko-zachodniopomorskich typu Feldberg/Kędrzyno. W: E. Wilgocki, red. Instantia est mater doctrinae. Księga jubileuszowa prof. dr hab. Władysława Filipowiaka. Szczecin: RECTO, s.125–134.

Łowmiański, H., 1967. Początki Polski: z dziejów Słowian w I tysiącleciu n.e. T. 3. Warszawa: PWN.

Łowmiański, H., 1973. Początki Polski: z dziejow Słowian w I tysiącleciu n.e. T. 5. Warszawa: PWN.

Müller-Wille, M. hrsg., 1991. Starigard / Oldenburg. Ein slawischer Herrschersitz des frühen Mittelalters in Ostholstein. Neumünster: Karl Wachholtz Verlag.

Nalepa, J., 1953. Wyprawa Franków na Wieletów w 789 r. Slavia Antiqua, 4, s.210– 230.

Nalepa, J., 1998. Z problematyki Słowiańszczyzny plemiennej nad Łabą środkową i Hawelą – głównie w czasach Karola Wielkiego. Slavia Occidentalis, 55, s.69–91.

Ó Cróinín, D., 2010. Irlandia średniowieczna (400–1200). Przekł. i red. nauk. Judyta Szaciłło. Warszawa: WUW.

Pech, E., 2015. Milzener, Lusizer und Glomaci-Daleminzer. Kontroversen zur frühen Geschichte der Sorben. Lětopis. Zeitschrift für sorbische Sprache, Geschichte und Kultur, 62 (2), s.119–132.

Procházka, V., 1958a. Organisace kultu a kmenové zřízení polabsko-pobaltských Slovanů. V: J. Eisner, red. Vznik a počátky Slovanů. Díl 2. Praha: ČSAV, s.145–167.

Procházka, V., 1958b. Sněmovnictví a soudnictví polabsko-pobaltských Slovanů. V: J., Eisner, red. Vznik a počátky Slovanů. Díl 2. Praha: ČSAV, s.89–120. Rosik, S., 2014. O “rozpoznawaniu” civitas w świecie słowiańskich plemion (tzw. Geograf Bawarski a łacińskie przekazy z XI–XII w.) Uwagi do dyskusji nad kształtowaniem się pojęcia grodu. W: K., Chrzan, K., Czapla i S., Moździoch, red. Funkcje grodów w państwach wczesnośredniowiecznej Europy Środkowej: społeczeństwo, gospodarka, ideologia. Wrocław–Głogów: Instytut Archeologii i Etnologii PAN, s.37–42.

Rossignol, S., 2009. Die Burgen der Slawen in der lateinischen Quellen des 9. bis 11. Jahrhunderts. In: F. P. Biermann, hrsg. Siedlungsstrukturen und Burgen im westslawischen Raum: Beiträge der Sektion zur slawischen Frühgeschichte der 17. Jahrestagung des Mittel- und Ostdeutschen Verbandes für Altertunmsforschung in Halle an der Saale, 19. bis 21. März 2007. Langenweißbach: Beier & Beran, s.31–38.

Schlesinger, W., 1961. Die Verfassung der Sorben. In: Mitteldeutsche Beiträge zur deutschen Verfassungsgeschichte des Mittelalters. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, s.7–47.

Spencer, Ch., 1990. On the Tempo and Mode of State Formation: Neoevolutionism Reconsidered. Journal of Anthropological Archaeology, 9 (1), pp.1–30.

Szafarzyk, P., 2003. Słowiańskie starożytności. Posłowiami opatrzyli Tadeusz Lewaszkiewicz i Jerzy Strzelczyk; tł. ze słow. H. N., Bońkowski. Poznań: Wyd. PTPN.

Szrejter, A., 2014. Pod pogańskim sztandarem. Dzieje tysiąca wojen Słowian połabskich od VII do XII wieku. Warszawa: Instytut Wydawniczy ERICA.

Thurston, T., 2001. Landscapes of Power, Landscapes of Conflict: State Formation in the South Scandinavian Iron Age. New York: Springer Scientific.

Turasiewicz, A., 2004. Dzieje polityczne Obodrzyców: od IX wieku do utraty nipodległości w latach 1160–1164. Kraków: Nomos.

Turchin, P. and Gavrilets, S., 2009. Evolution of Complex Hierarchical Societies. Social Evolution & History, 8 (2), pp.167–198.

Tyszkiewicz, L., 1981. Podziały plemienne i problem jedności słowian serbo- łużyckich. W: J., Strzelczyk, red. Słowiańszczyzna Połabska między Niemcami a Polską. Materiały z konferencji naukowej, zorganizowanej przez Instytut Historii UAM w dniach 28–29 IV 1980 r. Poznań: Wydawnictwo naukowe UAM, s.109–131.

Wachowski, K., 2000. Słowiańszczyzna zachodnia. Posłowiem zaopatrzył Gerard Labuda. Poznań: Wydawnictwo PTPN.

Widajewicz, J., 1948. Serbowie nadłabscy. Kraków: L. Anczyc i Sp.

Yorke, B., 2015. Królowie i królestwa Anglii w czasach Anglosasów 600–900, 1. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN.

Zernack, K., 1967. Die burgstädtischen Volksversammlungen bei den Ost- und Westslaven. Studien zur verfassungsgeschichtlichen Bedeutung des Veče. Wiesbaden: Otto Harrassowitz.

Апрыщенко, В. Ю., 2006. Клановая система Горной Шотландии: традиции и модернизация. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета.

Войтович, Л. В., 2011a. “Баварський географ”: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи ІХ ст. В: Л. В., Войтович Галицько-волинські етюди. Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., с.47–72.

Войтович, Л. В., 2011b. Дискусія про ранню державу. Княжа доба: історія і культура, 4, с.7–16.

Мельникова, Е. А., 2011. К типологии предгосударственных и раннегосударственных образований в Северной и Северо-Восточной Европе (Постановка проблемы). В: Е. А., Мельникова. Древняя Русь и Скандинавия: Избранные труды. Москва: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, с.15–34.

Нидерле, Л., 1956. Славянские древности. Пер. с чешск. Т., Ковалевой и М., Хозанова. Москва: Издательство иностранной литературы.

Ронин, В. К. и Флоря, Б. Н., 1991. Государство и общество у полабских и поморских славян. В: Г. Г. Литаврин, ред. Раннефеодальные государства и народности (южные и западне славяне VI–ХII вв.). Москва: Наука, с.116–137.

Санчук, Г. Э., 1987. Формирование государственности и раннефеодальной народности у сорбов. В: Г. Г., Литаврин, ред. Этносоциальная структура раннефеодальных славянских государств и народностей. Москва: Наука, с.97–107. Черниловский, З. М., 1959. Возникновение раннефеодального государства у при- балтийских славян. Москва: ВЮЗИ.