Перша частина – http://surl.li/abifx

Востаннє ми закінчили на констанції того, що здобутки іспанської та нідерландської військової думки у XVII ст. не були новизною – перші орієнтувались на перевірену протягом останніх ста років терцію, другі ж її прорідили та застосували контрмарш (до якого, у свою чергу, самостійно дійшли османи та японці). Тепер перейдемо до більш радикальних інновацій у військовій справі.

Армія Північного Лева

Справжню революцію у веденні бойових дій спричинив шведський король Густав ІІ Адольф (1594 – 1632). Він вивів військову тактику і стратегію на якісно новий рівень, переосмисливши фактично всі військові аспекти, які існували на той часта створив професійну, якісно озброєну армію, якій не було рівних в Європі[1].

Густав ІІ надихнувся реформами Моріца Оранського, розвинувши їх ще далі у плані взаємодії та мобільності військових підрозділів та збільшенні вогневої потужності піхоти. Король значно зменшив розміри піхотних формацій, сформувавши їх у бригади глибиною у 6 шеренг, які шикувалися у лінійному порядку: як і в нідерландській моделі, шведські пікінери оточувалися мушкетерами, проте на відміну від Моріца, який застосовував свою тактику виключно для оборони, Густав ІІ навпаки використовував цю формацію для швидких та агресивних дій[2]. Шведські бригади були значно мобільніші і могли швидко перегрупуватися, а в ротах, які налічували 161-163 солдати, пікінери складали лише 48 осіб, в той час, як мушкетерів було 84. Крім того, кожен полк повинен був мати близько 100 гренадерів [3].

На полі бою шведська піхота використовувала нідерландську тактику контрмаршу, тільки замість переходу першої шеренги у задні ряди, вона залишалася на місці, в той час, як друга шеренга ставала попереду. Проте, ця тактика використовувалася лише на великих дистанціях від 100 метрів. Коли ж відстань до ворога склада 30-50 метрів, шведи діяли наступним чином: три перші шеренги виходили дещо вперед, після чого перша шеренга ставала на коліно, друга ставала за нею, а третя дещо збоку від другої. Всі три шеренги одночасно робили залп, після чого їх могли замінити наступні три шеренги, або ж (що більш ймовірно для такої дистанції) піхота йшла в рукопашну. Ця тактика особливо ефективно діяла проти ворожої кінноти, яка після одночасного залпу трьох шеренг, втрачала бойові якості. Подібну тактику будуть використовувати і французи вже на початку XVIII ст.

Нововведення торкнулися й інших родів військ  – для ведення агресивного наступу і підтримки піхоти були створені мобільні артилерійські батареї, а гармати перевозилися кіньми, чого раніше ніхто не робив[4]. Король також змінив тактику поведінки кінноти – у той час кіннота європейських армій була майже виключно стрілковою, а холодна зброя розглядалася як другорядна. Кіннота підходила до позицій ворожих кавалеристів чи пікінерів та здійснювала залп, стоячи на місці. Окремі роди кавалерії, такі як рейтари використовували вищезгадану тактику караколі, коли перша лінія розходилася в сторони і ставала в кінець порядку. Густав ІІ заборонив кінноті використовувати цю тактику і впровадив нову – при зближенні кіннота робить один залп після чого вривається у ворожі ряди – особливо ефективно це працює проти тих же рейтар, які при перегрупуванні опиняються безсилі перед ворожими військами[5].

Шведські реформи стосувалися не лише поведінки на полі бою – Густав ІІ також запровадив рекрутську систему з періодичним оглядом військ та їх тренуваннями, почав впровадження єдиної уніформи та повного комплектування піхоти, а також систему постачання військ, що стане основою сучасної національної армії[6]. Шведські реформи були впроваджені та виправдані у ході війни з Річчю Посполитою 1620-1629 рр., проте час їхньої слави припав на Тридцятилітню війну. Висадившись у 1630 р. у Померанії, Густав ІІ почав швидко просуватися вглиб німецьких земель, завдавши нищівної поразки імперським військам під Брейтенфельдом, де вирішальну роль зіграли саме мобільність шведських бригад і вогнева потужність мушкетерів[7].Як згадувалося раніше, тактика терцій не була сталою і змінювалася під впливом різних обставин: хоча шведська тактика продемонструвала свою ефективність над терціями, перемога під Лютценом 1632 р. була досить умовною і обійшлася шведам великою кров’ю – у ході битви загинув і сам Густав ІІ.

Чи перемога шведів остаточна?

Імперський полководець Альбрехт Валленштайн (1583 – 1634) перейняв деякі шведські нововведення та успішно адаптував їх у досі класичних терціях, що дозволило на рівних боротися з досі непереможною шведською армією[8]. Більше того, вже через два роки імперсько-іспанські терції розгромили шведську армію під Нердлінгеном, довівши, що іспанська модель досі залишається ефективною[9].

Лише після битви при Рокруа 1643 р. репутація та ефективність терцій похитнулася і вони, попри деякі винятки, не могли протистояти вдосконаленій лінійній тактиці, у якій домінувала вогнепальна зброя[10]. Успіх лінійної тактики (і занепад терцій) зумовлений в першу чергу технологічним змінам – на зміну аркебуз та великих мушкетів ґнотовим замком, які були неточні, потребували довгої перезарядки і великої дистанції між солдатами, почав впроваджуватися кремнієвий замок, що дозволяв стріляти без сошки і був значно точніший та швидший у перезарядці. У зв’язку з цим, роль пікінерів значно впала через їхню вразливість перед мушкетами, а без них існування терцій було неможливим.

Таким чином, до середини XVII ст. – кінця епохи “піки та аркебузи”,  існувало три головні тактичні формації та два значних нововведення: класичні терції, відомі з середини XVIстоліття, які були основою формацією абсолютної більшості країн; нідерландська “лінійна” модель з меншою чисельністю рот, більшою кількістю мушкетерів, підрозділів та мобільністю; і шведська “бригадна” модель, яка є глибоким вдосконаленням нідерландської моделі з ще більшим акцентом на вогневу міць, швидкість і мобільність, підтримку артилерії та ударну силу кінноти. Останні дві моделі також супроводжувалися численними новаціями в озброєнні, рекрутингу, тренуванню солдатів та їх забезпеченні. При цьому, попри доведену ефективність як нідерландської, так і шведської моделей, жодна з них до 1640-х рр. не змогла остаточно витіснити терції, які також демонстрували ефективність проти нових моделей. Тим не менше, на період 1640-х рр. терції переживали останній період свого домінування та їхня результативність в подальшому різко впаде, а на зміну їм перейде лінійна тактика, яка, з різними варіаціями та модифікаціями, протримається аж до кінця XIX ст.

---

Список джерел та літератури:

[1] Lee S., Aspects of European History 1494-1789, Second Edition (Routledge, 1984): 109-110.

[2] Rogers C., The Military Revolution Debate (Routledge, 1995): 13–24.

[3] Войтович Л., Голубко В., Войтович Л., Голубко В., Історія війн і військового мистецтва, у трьох томах Том 2: від професійних найманих армій до масових (мобілізаційних) армій (початок XVI – початок XX ст.) (Харків, Фоліо, 2016): 34.

[4] Wedgwood C. TheThirty years war (London: JonathanСape, 1938): 23.

[5] Дельбрюк Г., История военного искусства: 122.

[6] Dodge, T. A. History of the Art of War from Its Revival After the Middle Ages to the End of the Spanish Succession War, with a Detailed Account of the Campaigns of the Great Swede, and of the Most Famous Campaign of Turenne, Condé, Eugene and Marlborough, T.2 (Houghton, Mifflin and Company, 1895): 411.

[7] Jones A., The Art of War in the Western World (University of Illinois Press, 2000): 246.

[8] Войтович Л., Голубко В., Історія війн і військового мистецтва,  ст., 45-46

[9] Wedgwood C. The Thirty years war: 344-345

[10]TuckerS.,Battles that Changed History: An Encyclopedia of World Conflict (ABC-CLIO, 2011): 202.