Протягом XV-XVII ст. у Європі відбувалися події, які увійшли в історію під назвою «Військова революція». І хоча цей термін викликає суперечки серед істориків (в першу чергу, ставиться під сумнів революційність подій, тривалістю в декілька століть [1]), незаперечним залишається той факт, що протягом цього часу відбулися радикальні зміни у веденні бойових дій, а роль вогнепальної зброї, чия вогнева потужність все більше зростала, виходила на перший план.

Відповідно до технологічних змін, виникла потреба і у зміні тактичної складової, що, у свою чергу, призвело до розвитку військово-теоретичної думки та різного роду експериментів щодо застосування нової тактики на полі бою. Результатом різких змін у військовій технології і тактиці стало різке збільшення кількості, інтенсивності та масштабності військових дій, що вирізняє XVII ст. перед попередніми та значною мірою наступними періодами людської історії. Так, коли у XVI ст. було загалом близько десяти років миру в Європі, то у XVII ст. Європа знала лише чотири роки без бойових дій [2]. Крім того, масштаби як окремих битв, так і цілих війн зросли до безпрецедентних розмірів. Якщо до цього війни носили здебільшого локальний характер, а розміри армій рідко перевищували 20-30 тисяч солдатів, то одна лише Тридцятилітня війна охопила усі великі європейські держави, а чисельність окремих армій сягала півсотні тисяч солдатів, інколи доходячи до 140 тисяч [3]. До Першої світової війни ця війна була найкривавішою в історії Європи, забравши життя близько 7 мільйонів осіб, а для німецьких земель вона досі залишається найбільш кривавим конфліктом в історії – кількість загиблих цивільних німців під час Тридцятилітньої війни перевищує показники Першої та Другої світової війни.

Епоха піки та аркебузи

На початку XVII ст. у Європі існувало дві основні моделі військових формацій: іспанська (терції) та нідерландська (згодом виникла третя модель – шведська). Терція, запроваджена 1536 р. Карлом V (1519/30-1556) була основною тактичною одиницею практично всіх європейських армій кінця XVI- другої половини XVII ст., проте найбільш досконало була реалізована в іспанській армії [4]. Терція складалася з 12 рот: 10 рот пікінерів, чисельністю в 219 осіб та 10 мушкетерів, і 2 рот аркебузирів, чисельністю в 224 аркебузира та 15 мушкетерів. Загальна кількість однієї терції в теорії становила 3001 особу, з яких пікінерів – 2190 осіб, аркебузирів – 448, мушкетерів 230 осіб [5]. На полі бою терція зазвичай розташовувалася у три лінії в шаховому порядку: дві баталії попереду та позаду і одна найбільша посередині. У кожній баталії у перших шеренгах знаходилися аркебузири (згодом мушкетери), які оточували баталію і дозволяли вести безперервний вогонь по противнику.

При наступі та відступі аркебузири шикувалися у 10 шеренг та вели вогонь по принципу «караколе» – перша шеренга робила залп, після чого попередня шеренга ділилася наполовину та з обох боків заміняла першу (у разі відступу перша шеренга за таким же принципом відступала за попередні шеренги) [6]. При зближенні з противником чи загрози з боку ворожої кавалерії аркебузири і мушкетери відступали всередину порядку пікінерів, проти яких кіннота була безсилою [7]. Щоправда, практична реалізації тактика караколі ставиться під сумнів історикам. Варто також пам’ятати, що структура і тактика терцій не була сталою протягом всього часу, а змінювалася як в залежності від характеру бойових дій, так і з розвитком технологій і нових тактичних прийомів. Але саме вищезгадані характеристики є стандартними для терцій, основа яких залишалася практично без змін.

Ефективність терцій, як військової формації зумовлена високою вогневою потужністю аркебузирів та мушкетерів, і потужним захистом та ударною силою пікінерів, а велика кількість шеренг, які простягалися вглиб бойового порядку унеможливлюють прорив ворога всередину терцій. Разом з тим, у цієї формації також є свої вади. Через постійну взаємодію аркебузирів і мушкетерів з пікінерами, а також через глибокий бойовий порядок, терції є надзвичайно повільними і мало маневреними, що робить їх легкою мішенню для артилерії. Крім того, найслабшим місцем терції є її кути, де сконцентровано найменше пік – у разі прориву кутів терції вона втрачає свої бойові здібності і стає легкою здобиччю для ворожої кавалерії. Для компенсації цієї вади по флангах терцій розташовується кіннота, що, однак, робить цю формацію залежною від професійних навичок кавалерії. Слабкі сторони терцій компенсувалися також тим, що до кінця XVI ст. це була єдина військова формація, якою користувалися європейські країни – таким чином, битва відбувалася між терціями і її хід вирішували якості командира чи професійність солдатів. В цілому ж, терції залишалися ефективними до середини XVII ст. і більшість країн продовжували використовувати цей стрій до цього часу (Іспанія використовувала терції до початку XVIII ст.). Проте з розвитком вогнепальної зброї та появою інших тактичних формацій, класичні терції втрачали свою бойову потужність, що змушувало країни шукати способи для їх вдосконалення або заміни.

Бунтівні гези

Ще одна формація, яка була свого роду альтернативою терціям, існувала на початку XVII ст. у Нідерландах. Вона не має конкретної назви, тож для зручності будемо називати її нідерландською моделлю, оскільки стосувалася не лише поведінки на полі бою, але й організації, тренування і спорядження військ. Вона була втілена у ході військових реформ графа Вільгельма Людвіга Нассау-Дилленбурзького (1560-1620) та його двоюрідного брата штатгальтера Моріца Оранського (1567-1625), метою яких була реорганізація армії і тактики для ефективного протистояння іспанській армії під час Вісімдесятилітньої війни (1568-1648). На відміну від інших країн того часу, які на час військових дій користувалися послугами найманців, а після завершення кампанії війська розпускалися, у Нідерландах сформувалася рекрутська система, за якою в армії служили голландці, які отримували регулярну зарплату, займалися муштрою та проходили навчання [8]. Моріц Оранський також провів модернізацію і стандартизацію калібрів вогнепальної зброї, екіпіровки солдатів і артилерії, змусив солдатів носити лопати як обов’язковий елемент спорядження (копання шанців, як і загалом робота з лопатами у цей час вважалася ознакою боязуства), ввів нові ранги, кодифікував військові обов’язки та відкрив першу військову академію, у якій навчалися офіцери [9].

Реформи тактики брати будували на основі античних ідей, користуючись працею «Тактика короля Лева», а саме описом дій римської піхоти, яка шикувалася у лінії: кожна з них по черзі метала списи, після чого відходила за спину попередньої лінії. Людвіг Дилленбурзький пропонував перейняти цю тактику на сучасний лад: аркебузири та мушкетери, які замінили списників, мали шикуватися у більш широкі лінії по 5-6 шеренг, які за римським принципом робили залп і відходили в кінець порядку або залишалися на місці і їх заміняла попередня шеренга[10].

Цікаво, що тактику контрмаршу піхоти, яку описали голландці, застосовували турецькі яничари у XVI ст. Більше того, японці почали застосовувати її ще раніше, спочатку за допомогою лука й стріл, а потім з застосуванням аркебуз (вперше в світі). І коли про Японію в цей час чули хіба в Португалії, про турецьку тактику мали знати як мінімум у Священній Римській Імперії. Тим не менше, серед європейців майже через століття до цього додумалися лише голландці. Для збільшення вогневої потужності піхоти чисельність роти була зменшена до 135 осіб, з яких пікінерів і мушкетерів було порівну. При цьому, кількість офіцерів у роті залишалася без змін. На полі бою нідерландські війська шикувалася на всю ширину фронту і ділилися на тактичні одиниці, у яких по центру знаходилися 250 пікінерів, а по флангах їх оточували 250 мушкетерів [11]. Таким чином, це дозволяло не лише збільшити ефективність стрілкових підрозділів, але й збільшити маневреність армії, що дозволяло швидко змінювати бойовий порядок і переміщати підрозділи туди, де існувала найбільша небезпека. Військові нововведення голландців були випробувані та яскраво проявили себе у битві при Ньюпорті, де армія Моріца Оранського розбила іспанську армію, значна частина якої складалася з навчених ветеранів[12].

І хоча поразка іспанських терцій, які вважалися непереможною силою, була сенсаційною і продемонструвала високі якості нідерландської моделі, сама перемога у стратегічному (і певною мірою тактичному) плані не принесла значних результатів. Хоча деякі голландські нововведення були помічені та запозичені в подальшому тими ж іспанцями [13], реформи Моріца були здебільшого проігноровані європейськими країнами і залишалися нідерландською особливістю.

Таким чином, у плеяді тем мілітарної історії XVII ст. займає особливе місце через число конфліктів, викликаних взаємними дипломатичними претензіями тодішніх політичних утворень. Одним з каталізаторів до частоти воєн цього періоду виступила еволюція військової справи, для якої було характерним масове (або принаймні рівноцінне, відносно кінноти) застосування піхоти, озброєних піками та вогнепальною зброєю. І якщо протягом першої третини століття першу скрипку як центр тактики та стратегії відігравала Іспанія, то пізніше конкуренцію військовій думці ідальго склала їх же бунтівна колонія – Сполучені Провінції, послуговуючись рекрутським набором, стандартизацією артилерії, і навіть теоретичними напрацюваннями Х ст. Однак справжня революція у військовій справі того часу пов’язана з абсолютно іншим гравцем на світовій арені – Швецією.

З тим, як Густав ІІ Адольф, надихнувшись реформами Моріца Оранського, виведе тактику і стратегію на якісно новий рівень, ознайомимось у наступній частині.

Список джерел та літератури:

[1] ChildsJ, Warfare in the Seventeenth Century (Cassell & Co, London, 2011):16.

[2] Parker. J., The Military Revolution Military Innovation and the Rise of the West, 1500-1800 (Cambridge University Press, 1996):11.

[3] Wedgwood C. TheThirty years war (London: JonathanСape, 1938): 243.

[4] Mendoza, A., Spanish Tercios 1536-1704 (Man-at-arms, Osprey Publishing):11.

[5] ChildsJ, Warfare in the Seventeenth Century (Cassell&Co, London, 2011): 34.

[6]Войтович Л., Голубко В., Історія війн і військового мистецтва, у трьох томах Том 2: від професійних найманих армій до масових (мобілізаційних) армій (початок XVI – початок XX ст.) (Харків, Фоліо, 2016): 6.

[7] Todd B., Warfare in the Medieval World (Pen & Sword Military, 2011): 12.

[8] Limm P. Dutch Revolt 1559–1648 (Routledge, 1989): 259.

[9] Шишов А.. 100 великих полководцев Средневековья (Москва, Вече, 2010): 159.

[10] Дельбрюк Г., Историявоенногоискусства в рамках политическойистории. Т. 4 (Санкт-Петербург, Наука, 2001): 109.

[11] Дельбрюк Г., История военного искусства:110.

[12] VanderHoeven, M., Exercise of Arms: Warfare in the Netherlands, 1568-1648, Volume 1 (BRILL, 1997): 106.

[13] León, F.,The Road to Rocroi: Class, Culture and Command in the Spanish Army of Flanders, 1567-1659. Volume 52 of History of warfare (BRILL, 2009): 93.