Про заняття бортництвом у Київській державі ми маємо ряд вказівок в письмових джерелах, як своїх, так і іноземних, в яких мед та віск неодноразово згадуються починаючи з Х ст. Так, у 945 р. князь Ігор, відпускаючи грецьких послів, обдарував їх «скорою і челяддю і воском». У 946 р. за наказом княгині Ольги древляни варять багато меду для учасників тризни по вбитому князю Ігорю. Древляни говорили княгині Ользі, що вони раді давати данину «медом і скорою». Святослав в 969 р., збираючись перенести центр своєї землі в Переяславець на Дунаї, оскільки туди сходилися «всі блага» з різних місць, перераховує, що з Русі на Дунай надходили «скора і віск, мед і челядь».

Арабський письменник Х в. Ібн-Даста пише про слов’ян: «З дерева вони виробляють різновид глеків, у яких знаходяться у них і вулики для бджіл і мед бджолиний зберігається». Інший письменник Аль-Бекрі (помер у 1094 р.) повідомляє про слов’ян: «Напої ж їхні хмільні виготавляются з меду».

Про наявність бортництва на Русі свідчить і археологічний матеріал. При розкопках поселень та курганних могильників зустрічаються медорізки – спеціальні знаряддя для виймання меду та залізні дереволазні шини. Бортництвом слов`яни займалися повсюдно. За письмовими джерелами виявляються райони з найбільшим розвитком цього промислу. У Новгородській землі виділяється район Старої Ладоги, куди князі відстоювали право посилати свого медовара – «а в Ладогу ти княже, посилай медовара по грамоті батька твого Ярослава», домовлялися новгородці з тверським князем Ярославом Ярославичем в 1266 р. У Смоленській землі, судячи з грамоті Смоленського князя, Ростислава Мстиславича 1150 р., в деяких місцевостях особливо було розвинуте бортництво. У грамоті згадуються села Бортниця та Ження Велика. Перша назва пов’язана з бортниками – фахівцями у бортних справах, інша ж назва походить, очевидно, від слова «жень».В. Даль трактує останнє пояснює як екіпірування для видобутку меду з борті.

У «Руській Правді» згадується борть смерда, яка так само, як і князівська борть, ставиться під охорону закону: «З князівських бортей 3 гривні, як попалять чи зламають, а борті смерда – 2 гривні».

Найпримітивніше бортництво полягало в тому, що бджоляр вишукував у лісі за різними ознаками дуплисті дерева, населені бджолами, та збирав з них віск та мед. Здебільшого це були старі дерева з грибними наростами на корі, що вказувало на порушену гниттям серцевину. Той, хто знайшов таке дерево, ставив на ньому свій знак власності, і дерево відтепер вважалося вже його власністю.

Наступним етапом у розвитку бортництва було пристосування природних дупел для бортей, а потім і облаштування штучних бортей. За етнографічними даними відомо, що для цього вибирали дерева, діаметром близько 60 см й більше. Звично надавали перевагу сосні, липі, дубам, в’язам, тополям та вербі, оскільки в них охочіше селилися бджоли, особливо в перших трьох породах дерев. Дупло видовбували на висоті від 6 метрів. На одному дереві могли робити дві й три борті, розташовані одна над одною. Спочатку продовбували отвір прямокутної форми завдовжки близько 60 см, а потім вже поглиблювали та розширювали борть всередині. Для вльоту і вильоту бджіл у борті робилися невеликі наскрізні отвори. Вхід в дупло закривали дерев’яним бруском, а поверх накладали дерев’яну дошку для кращого прикриття отвору.

Подальший розвиток бортного бджільництва продовжувався в ключі облаштування вуликів-колод біля жител, що було переходом до пасічного бджільництва, про яке в письмових джерелах згадують тільки із другої половини XIV ст. Бджоли та пасіки від цього часу починають згадуватися в документах, які відносяться до Південної та Західної Русі.

У грамоті від 1361 р. король Казимир ІІІ підтверджує права Ходка Бибельского на володіння в Червоній Русі маєтками з різноманітними угіддями, в тому числі «і з Дубровою, і з лісом, і з бортмі, і з бджолами…». У купчій грамоті від 1400 р. на проданий маєток у Червоній Русі згадуються пасіки. Можливо, що пасічне бджільництво на Русі з’явилося значно раніше, ніж вказують джерела. При розкопках Райковецького городища були виявлені дерев’яні дошки із залишками сот, на підставі чого можна робити висновок про існування бджільництва з вуликами ще в домонгольський період. Однак, тоді воно не набуло поширення – навіть у джерелах ХV-ХVI ст. борті та бортні угіддя згадуються значно частіше, ніж пасіки. У мордовських же землях, де здавна займалися бортництвом, перехід до пасічного бджільництва відбувся лише у ХVI ст.

Отже, в період Х-ХIII ст. основною формою видобутку меду було бортництво, тобто отримання меду від диких бджіл. Восени, в період збору меду (так званий «медолаз»), власники бортей вирушали в ліс за медом. Щоб підійматися на дерева за видобутком меду і для видовбування бортей і для пристрою штучних бортей користувалися спеціальними пристосуваннями. Серед археологічного матеріалу зустрічаються предмети, відомі в літературі під назвою дереволазних шипів. Вони представляють собою невеликі скоби, завдовжки 3-6 см. з припаяним вістрям пірамідальної форми. Кінці скоб в більшості випадків заходять один на інший. Такі скоби можна поділити на 3 групи:

1) скоба у вигляді вузької пластинки, кінці якої зігнуті і заходять один на інший, вістря знаходиться посередині пластинки;
2) скоба у вигляді широкої пластинки, один кінець якої прямої, а інший закруглений, вістря розташоване посередині пластинки;
3) скоба у вигляді овальної платівки, що переходить у вузькі зігнуті кінці, вістря розташоване посередині пластинки.

З розкопок під Переяславом-Рязанським у 1954 р. до Рязанського музею надійшов залізний предмет у вигляді овальної решітки з шинами та двома петлями. Довжина його становила 12 см (з петлями 15,5 см), що відповідає ширині лаптя.

Слід підкреслити, що в Рязанській землі бортництво було розвинене з давніх пір і знахідка такого древолазного обладнання у цих місцях цілком закономірна. Необхідно зупинитися ще на одному типі древолазного шипа, виявленого при розкопках одного з володимирських курганів. Він складається із залізної пластини шириною близько 1 см і завдовжки 11 см з вістрям в середній частині. Кінці пластини зігнуті петлями у внутрішню сторону. Разом з петлями довжина становить 12,5 см. У петлі просовувати ремінець, яким це знаряддя міцно прив’язувалося до лаптів. Крім спеціальних дереволазних шипів, на Русі користувалися, очевидно, й іншими пристосуваннями.

Цікаво відзначити, що медорізки, знайдені в таких віддалених один від одного районах, дуже схожі між собою. За формою і величиною медорізки за виглядом дуже близькі до сучасних бджолярських ножів. Крім медорізок, могли послуговуватись і звичайними ножами. Зібраний мед зберігався в дерев’яних відрах, колодах, лукнах, глиняних глечиках і горщиках, а великі запаси – в бочках.