Надворі 541 рік. Персидський шахіншах Хосров І вкотре безцеремонно навідався у гості на північно-східний кордон Візантійської імперії, штурмуючи аванпости Петра, Діоскурія та Піцунда. На Аппенінському півострові ромейські війська женуть в гори остготів, беруть в облогу Верону і скоро, здавалось би, весь італійський чобіт буде в руках імператора Юстиніана. Воно й не дивно – у останніх варварів такі внутрішні проблеми, що свого останнього короля, Ільдебада, вбив його ж охоронець-гепід. Засмучені остготи в результаті коронували племінника вбитого, Тотілу, ім’я якого в перекладі означає “борець”. Чи виправдає аріанець своє ймення, виясниться згодом. Далі, на заході, аж до Геркулесових стовпів сидять вестготи, які спорадично рубаються із франками. Ромеї ж переживають небувалий економічний, культурний та військовий розквіт, виганяючи та паралельно стримуючи варварів на заході, сході, півдні та півночі.

Декорації

Центром того світу був Константинополь – місто з населенням у 800 тис. осіб. Чотири роки тому в ньому закінчили будувати найбільший на той час храм – Собор Святої Софії. Околиці Міста повністю відбудовані від минулорічного вояжу гуннів. Флавій Велізарій, полководець Юстиніана Великого, клянеться, що ось те все – востаннє, ну направду. На чолі ж того світу сидить Юстиніан – амбіційний і талановитий імператор східної Римської імперії, один з найвидатніших правителів Темних віків. Єдина та неподільна імперія мусить бути відновлена.

Для розуміння контексту головної теми нашої оповідки, слід зробити ліричний відступ на кілька десятиліть назад – адже впевненість у відновленні Риму в кордонах 395 р. не виросла у візантійців на голому грунті. Сучасній людині взагалі може здатись, що ромеї за Юстиніана І не за відновлення Імперії боролись – вони боролись проти самого Господа Бога. За рік до початку правління уславленого імператора, в 526 р., відбувається Антіохійська катастрофа – 29 травня, на Вознесіння Христа, страшний землетрус перетворює найбільше місто на сході Візантії в руїни, забравши із собою 250 тис. жителів. Далі, від 535 р. відбувається аномальне похоладання. В описі цих подій довіримось сучаснику, Прокопію Кесарійському:

“І того року відбулось найбільше чудо: увесь рік Сонце випромінювало світло як Місяць, без променів, як ніби воно втратило свою силу, переставши чисто та яскраво сяяти. З того часу, як це почалось, не припинялись серед людей ні війни, ні моровиці, ні яке інше лихо, яке несе смерть за собою. Так йшов десятий рік правління Юстиніана.”

Результатами цієї напасті стали неврожаї та голод не тільки по Середземномор’ї – лихо торкнулось Британських островів та Китаю, а візантійці… візантійці обживали сучасний Туніс, витуривши звідти вандалів роком раніше. На цей же час прийшлись похолодання та падіння середньої температури за рік на 2 градуси. Все це супроводжувалось гуркотом з недр Землі – найбільша активність сейсмічних катастроф припала на 533-547 рр. (землетруси в Константинополі у 543 та 547 рр., паводки у Фракії біля узбережжя Варни в 544 р., коли Чорне море залило берег на “4 тис. кроків”). Найбільшими тектонічні катастрофи стали у тому ж таки 544 р., коли землетруси прокотились частиною Європи та Малою Азією. І ось, під акомпонемент природніх лих, на сцену починає виходити наш головний сьогоднішній герой.

Перші свідчення про незвичні захворювання у Константинополі припадають ген на 531 р. Майже через десятиліття, якщо довіритись Прокопію, незвичайне захворювання виникло вже у Єгипті – вакурат на землях Дельти Нілу, де:

“Від чуми не було людині спасіння, де би вона не жила – ні на острові, ні в печері, ні на вершині гори… Немало будинків спорожніло, і траплялось, що померлі, через брак родичів або слуг, лежали по кілька днів неспалені. В цей час мало кого можна було застати за роботою. Більшість людей, яких можна було зустріти на вулиці, носили трупи. Вся торгівля зупинилась, а всі ремісники забули про своє ремесло…”

Вперше хвороба появилась у 542 р., біля фортеці Пелузій, яка знаходилась на Синайському півострові, між Сірбонідськими болотами та східним берегом Нілу. Далі чума розповсюдилась двома напрямками:

• на схід, по Сирії, Персії та Індостані;
• на захід, через Магриб, звідки прийшла до Європи.
  

Євагрій Схоластик, правник та юрист з Антіохії, автор монументального твору “Церковна історія”, стверджував, що джерело хвороби лежить далі на південь, в Абісинії. Таким чином, завдяки надмірній сейсмічній активності 20-40-х рр. VI ст., збудились джерела чуми у Північній Африці, Єгипті, Близькому та Середньому Сході, європейських володіннях Риму та варварських королівствах – по всій ойкумені. На весь цей процес припало 20-25 років. І якщо масові захворювання по Середземномор’ї логічно передбачити – із Синаю чума мала йти вслід за купцями, то як вона могла опинитись у Західній Європі? Відповідь на це міститься у ІІІ книзі “Історії франків” Григорія Турського, де можна знайти примітні рядки, які стосуються подій 548 р.:

“І ось, після цих подій (прим. авт.: смерті низки представників духовної та світської знаті в ході конфліктів між ними), почав хворіти король Теодоберт. Лікарі доклали багато старань, доглядаючи його, але нічого не допомагало, бо Господь вже закликав його до Себе”;

Що послужило причиною спалаху хвороби? У 539-541 рр., франки порушили договір із Візантією, з огляду на війну останньої з остготами, та пішли в Італію. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляє:

“…король Теодоберт… обклав даниною деякі області Лігурії, область Котійских Альп та більшу частину області венетів, але не зумів закріпитись там надовго, оскільки хвороби вимусили його військо відсупити…”;

І ось, вже за 544 р., Григорій прямо пише:

“На той час у різних областях лютувала та заразна хвороба, яку називають паховою чумою (прим. авт.: в оригіналі inguinarius morbus) , і спустошила вона Арльську провінцію…”;

Така ж картина спостерігається протягом десятиліття у Ліоні, Буржі та Діжоні. І врахуйте, що Королівство франків далеко не центр цивілізації на той час – до Карла Великого дуже довго. Що вже й казати про те, що відбувалось у Візантії? Тепер повернемось до рядків Григорія – попри уточнення автора, чума не була тільки паховою. Перетікання хвороби та її форми детально описує Євагрій Схоластик, котрий був не лише очевидцем, але й хворим:

“У деяких [хвороба] починалась з голови, – при чому очі наливалися кров’ю, обличчя запухало, – потім вона переходила до горла і, охопивши його, позбавляла людину життя; у інших починалась діарея; у третіх виникала пухлина в паху, а за тим – гарячка, – і вони на другий або на третій день гинули, зовсім не відчуваючи себе хворими та будучи міцними в тілі; інші ставали божевільними та в цьому стані випускали дух; іноді вискакували на тілі та вражали людей смертю чорні чиряки; деякі, маючи виразку одного разу або двічі та відійшовши від неї, вмирали. Способи передання хвороби були настільки різноманітними, що їх не перелічити: одні гинули від того тільки, що їли разом з хворими; інші – від одного дотику до них; інші – відвідавши будинок з хворими…”

Вершник смерті на марші

Рік за роком чума розповзалася Європою та Азією, збираючи урожай в сучасних Італії та Німеччині, Іспанії й Франції, Англії та Африці. У Персії вона вразила ще й шаха Хосрова I Анушіравана та його військо, що призвело до припинення бойових дій та укладення миру з ромеями: сторонам конфлікту на певний час було не до того. Особливо сильним був удар по Малій Азії та портовим містам Середземного моря, причому в низці випадків епідемія поверталась через 8-12 років. На підставі цього, розглядаючи історію епідемії, можемо виділити наступні періоди:

– Перший цикл чуми, який розпочався весною 542 р. й тривав 4 місяці. За цей час він охопив Балкани, станом на 543 р. захворювання поширилось на Аппенінський півострів. У 544 р. пандемія досягла свого апогею – у столиці Візантії щоденно гинуло близько 5 тис. осіб, в окремі дні смертність досягала 10 тис. Також, на перший цикл припадає просування хвороби до Меровінгів, що згадували вище;

– Другий цикл, який почався взимку 558 р. у Константинополі. Роком раніше в Місті відбувся землетрус, який міг виступити каталізатором повернення хвороби. На цей період чума лютувала сильніше. Так, у 565 р., якраз на смерть Юстиніана, у Лігурії та Венеції відбувалось наступне:

“Коли всі наявні могили та склепи стали заповнені трупами, а могильники, які копали навколо міста у всіх місцях, переповнились, то, не маючи більше сил рити могили для такого великого числа загиблих… скидали вниз трупи, навалюючи їх, як вийде… Всі поховальні обряди були тоді забуті. Вважалось достатнім, якщо хто-небудь, взявши на плечі небіжчика, відносив його до частини міста, розташованого біля самого моря та залишав тіло там”.

Візантійський історик та поет Агафій Міренейський, очевидець другого спалаху пандемії, писав, що ознаки хвороби були схожими з тими, які спостерігались при першій її появі – різниця полягала у перебігу хвороби, який став коротшим. Зменшення сила населення західної частини Римської імперії було настільки великим, що в 568 р. римляни не змогли дати відсіч лангобардам, які в підсумку і зайняли північ Італії, заснувавши там своє Королівство. Тепер поглянемо на те, що було на той час у франків:

“…підрахували, що в базиліці Святого Петра у Клермоні, в одну з неділь було триста небіжчиків. І смерть від хвороби була раптовою: коли з’являлась рана на зразок змії в паху чи під пахвою, людина так наповнювалась отрутою, що спускала дух на другий або третій день”;

– Третій цикл прийшовся на 570 р. Хвороба знову швидко поширилась на захід та схід, а в Галлії наклалась ще й на інші захворювання:

“А за тими знаменнями (прим. авт.: хроніст згадує град у Шартрі, хліб який кровоточив у Буржі), пішов важкий мор. Коли королі ворогували та вкотре готувались до братовбивчої війни, дизентерія охопила майже все Королівство. У тих же, хто нею страждав, була сильна лихоманка з блювотою та нестерпний біль в нирках; тім’я і потилиця були у них важкими. Те, що випльовували з рота, було кольору жовтого або навіть зеленого. Багато хто стверджував, що там знаходиться отрута. Прості люди називали цю хворобу внутрішньою віспою” (прим. авт.: латинське coralis pusula можна перекласти як “червону”, “карбункулову”, або власне “внутрішню/серцеву” віспу);

У 584 р. були спалахи вже у районі Толедо. У той же самий час в Антіохії відзначено чотири спалахи чумної епідемії. Слово передаємо Іоанну Ефеському:

“Трупи гнили на вулицях, бо не було кому поховати їх…, великі та малі будинки раптово перетворювались на могили… Кораблі серед моря, чиї моряки нагло мерли, ставали цвинтарями, але продовжували плисти по хвилях … “

Далі автор констатує, що практично ніде в азійській частині Імперії за рік не був зібраний урожай, а худоба повтікала на поля. У Рим, якому в цьому столітті не щастило особливо сильно, чума навідалась тричі. Крім того, місто брали в облогу то римляни, які вибивали готів, то готи вибивали римлян, а потім і тих, і інших виганяли лангобарди. Так і дожились до того, що місцеве населення пасло худобу серед руїн античних храмів.

Низка спалахів логічно призвела до міграцій населення з уражених регіонів. Так, згаданий нами Євагрій свідчить про біженців:

“…деякі, втікши із заражених хворобою міст, залишалися неушкоджені, зате приносили з собою хворобу до інших; а були і такі, які при всьому тому, що жили з хворими і торкалися не тільки до заражених, але і до померлих, залишались абсолютно здоровими…”

Логічно, що в середині VI ст. про жодні карантинні заходи не могло йти мови, і цих переселенців ніхто не затримував. Сприяло поширенню хвороби й те, що про її спалахи у різних регіонах Імперії дізнавались із запізненням. Тому й не видається дивним наступне повідомлення Євагрія:

“Ця виразка… продовжує лютувати до цих пір 52 роки, і перевершила всі раніші хвороби…”

Висновки (на полях)

Якими ж були наслідки Юнистіанової чуми для тодішньої політичної арени? Перша документально зафіксована пандемія не дає однозначної відповіді – принаймні тому, що ми маємо проблеми із хронологією. Якщо її початок, незважаючи на всі суперечки між істориками, припадає на 30-40-і рр. VI ст., то з датою закінчення все набагато складніше. Вперше про закінчення лиха ромеї радо оголосили ще у 554 р., але хвороба повернулася через три роки. Потім пішов новий спалах у 570 р. І хоч Константинополь оговтався і від цього удару, мертвих вивезли та поховали, торгівля знову пішла в гору, але Імперія на кілька десятиліть перейшла до оборонної стратегії – спочатку на Дунайський лімес прийшли авари, опісля слов’яни. На Італійському чобітку відбулись кардинальні зміни – змінився основний суперник за володарювання регіоном, оскільки остготи від чуми просто закінчились. За іронією, Юстиніанова чума пережила не тільки Юстиніана, а і його династію, регулярно повертаючись за новими жертвами після 15-25 років. Останні повідомлення про хворобу стосуються правління імператора Констянтина V (741-775) з веселим прізвиськом “Копронім” (як буде бажання та час, напишу і про нього).

Ще складніше говорити про глобальні оцінки епідемії для людства – передусім тому, що визначити число жертв не менш проблемно. І хоч можна впевнено казати про контест – жертви були жахливими за своїми масштабами, однак точне число, навіть посилаючись на ромейських авторів, назвати не можна (докори тому ж Прокопію у недоброчесності, як історику, можна розтягнути на окремий допис). Не забуватимемо й того, що на період між відходом Античності з одного боку та народженням нового, феодального світу, про точний облік населення говорити не доводиться. І все ж, на підставі деяких даних, можна хоча б приблизно відновити статистику демографічних втрат від чуми.

Що стосується Європи, Азії та Африки, то зазвичай називають цифру в 100-125 млн. осіб, причому 4/5 цих жертв проходиться на Азію. Сучасні підрахунки знижують це число від 25 млн. осіб в першій хвилі до 50 млн. загалом, з урахуванням рецидивів епідемії за VII і VIII ст. Очевидно, що чим більше людей проживало в тій чи іншій місцевості, тим більшими були жертви. Той же Константинополь тільки в першу хвилю пандемії втратив до 40% своїх жителів.

Набагато більш очевидні зміни, насамперед у геополітичному контексті, спостерігаються у віддаленій перспективі. Вони колосальні і, мабуть, перевершують всі відомі нам приклади як до, так і після. В першу чергу варто відзначити, що Аравійський півострів від епідемії не постраждав. Більше того, демографічний бум у цьому регіоні призвів до завоювання візантійських провінцій на Близькому Сході та Африці у VII ст., що для Імперії було дуже болісним. Без чуми, яка добряче ослабила Візантію напередодні генези Арабського халіфату, самі араби навряд чи здійснили грандіозні завоювання. Добралась пандемія і до Англії, добре гепнувши кельтські королівства – доб’ють їх англосакси, котрі відсиджуючись у Північній Європі, порятувались від чуми.

P.S.: Цей список можна продовжити, але і без того очевидно, що Юстиніанова чума у значній мірі визначила майбутнє Європи в найближчі століття. І, як мова вже пішла про епідемії, то наслідки чуми VI-VIII ст. в цьому питанні варто порівняти із славнозвісною “Чорною смертю”. Чи були результати пандемії XIV ст. такими разючими для тодішніх політій? Це питання вам задаю у якості домашнього завдання.

Список використаних джерел та літератури:

1. Lester, K. Little Plague and the End of Antiquity. The Pandemic of 541–750 AD (Cambridge: University Press, 2008): 382.
2. Rosen, W. Justinian’s Flea. The First Great Plague and the End of the Roman Empire (Oxford: Penguin Books, 2007): 367.
3. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
4. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
5. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
6. Дашков С., Цари царей. Сасаниды. Иран III-VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях (Москва: СМИ-Азия, 2008): 352.
7. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
8. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687.
9. Григорий Турский. История франков. Книга IV. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада — [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Greg_Tour/frametext4.htm
10. Голдсуорти А. Во имя Рима. (Москва, Транзиткнига, 2006): 135.
11. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
12. Мишин Д. Е. Хосров I Ануширван (531–579), его эпоха и его жизнеописание и поучение в истории Мискавейха. (Москва: Институт востоковедения РАН, 2014): 696.
13. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
14. Пигулевская Н., Византия и Иран на рубеже VI и VII вв. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1946): 293.
15. Пигулевская Н., Месопотамия на рубеже V-VI вв. н. э. Сирийская хроника Иешу Стилита как исторический источник. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1940): 176.
16. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 9 вересня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
17. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
18. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.
19. Чекалова А., Константинополь в VI веке. Восстание Ника. (Санкт-Петербург, Алетейя, 1997): 331.