Цей допис – друга частина дослідження з психології війни. У першій частині (http://surl.li/abcbf) ми розглядали моральний фактор строю та базові інстинкти, які потрібно подолати для вбивства ворога. Сьогодні ж подивимося в обличчя битві.

Страх наступу

Спочатку гопліти були звичайними ополченцями – фермерами, за винятком спартанців, які мали регулярну професійну армію. І сутички між ними представляли свого роду поєдинок “за правилами”. Грецькі міжусобиці (до Пелопоннеських воєн) не були тотальними війнами по заповідях Е. Людендорфа – мужі зустрічались на місці, придатного для бою, сходились, після нетривалої сутички одна зі сторін відступала. Втрати на перший погляд були невеликі – 5% у переможців та втричі більше у переможених. Але є нюанс – в бою гоплітів брала участь перша шеренга, друга могла допомогти в тій чи іншій мірі, але весь тягар бою повинні були прийняти воїни, які стоять першими. Як підрахував Е. Голдсуорті, майже всі втрати, які несла фаланга переможців, припадали на першу лінію й ті 5% від всієї армії насправді становили 40% від першої шеренги [3]. Уявіть собі стан воїнів, які стоять першими в строю – навіть якщо сьогодні вони переможуть, то їх шанси вижити трохи більше половини, а як програють, то майже гарантовано відправляться в тур водами Стікса. Тому в перших шеренгах завжди йшли найсміливіші воїни, як до речі, і в останніх – ті й інші повинні були двома “скобами” утримувати весь стрій. Тепер давайте поглянемо безпосередньо на атаку. У нас є опис битви двох фаланг від Фукідіда [4]:

“Аргосці та союзники стрімким натиском атакували супротивника. Лакедемоняни, навпаки, рухалися повільно під звуки войовничої мелодії, яку виконувала безліч флейтистів. Це заведено у них не за релігійном звичаєм, а для того, щоб в такт музиці марширувати і щоб не ламався бойовий стрій”

Аби зрозуміти, що відбувалося з гоплітами на час наступу, потрібно зрозуміти як змінювався емоційний фон воїнів при атаці. Страх, який відчуває боєць, зростає в міру наближення до ворога, досягаючи в певний момент свого піку. Що ж відбувається в цей момент? Фаланга переходить на біг та кидається на ворога [2]. Тут немає точної дистанції – воно варіювалося в діапазоні 100-200 метрів, причому, чим довше фалангіти зможуть витримувати емоційне напруження, тим менш вразливий стрій добіжить до ворога. Як не дивно, але в особистому плані, гопліти бились для того, щоб швидше покінчити з битвою і піти по домівках [5] (що, до слова, дуже контрастує з емоційним напруженням конфліктів ХХ ст., де приходилось сидіти у лисячих норах та бліндажах ледь не днями).

Що відбувалося після того, як строї супротивників зіткнулись? У кінематографі ми бачимо картину перемішування, як у Лєрмонтова – змішались в купу коні, люди, всі рубають всіх. Звичайно ж, насправді не було – основне завдання воєначальника це якраз вберегти стрій, в той час як розвал лінії приводив до колапсу всього війська.

Полковник французької армії XIX ст. А. дю Пік описав [6] механіку зіткнення армій не тільки як фізичний контакт, але як психологічний поєдинок (він називав це моральним впливом). Воїни давнини приділяли велику увагу тому психологічному впливу, який чинить наступаюча армія – зброю рекомендували полірувати до блиску і намагатись відбити нею сонячні промені, аби створити ефект палаючих клинків. Високі плюмажі на шоломах робили воїнів візуально вище, не кажучи, вже про те, що вся ця орда горлала, стукала списами об щити і всіляко демонструвала ворогові, що з ним зробить [7]. Якщо у супротивника здавали нерви, то ніякого бою не було, він розвертався і давав драпака, як наприклад, сталося під Кунаксом (401 р. до н.е.) [8]:

“Відстань між обома фалангами була вже менше 3 або 4 стадій [500-700 метрів], коли елліни заспівали пеан та пішли на ворога. При наступі частина фаланги кілька висунулась вперед, і відсталі почали бігти. І тут, всі підняли крик на честь бога Енніалія та рушили. Розповідають, ніби деякі солдати також били щитами про списи, лякаючи коней… Варвари здригнулися перш, ніж стріли та списи стали долітати до них…” [18]

Як бачимо, перси почали тікати від одного виду наступаючої фаланги. Але що ж відбувалося, якщо фізичний контакт все ж траплявся? Достеменно ми не знаємо – є дві взаємовиключні гіпотези – перша описує бій як масове змагання з регбі, в якому солдати, які стоять позаду, сунуть воїнів в першій шерензі вперед. Якщо тим вдається таким прийомом збити ворога з ніг, все вирішено. Друга гіпотеза дещо складніша та представляє собою бій як психологічне протистояння, в якому сутичка є справою першої та другої шеренг, які ведуть бій не завжди по всій довжині фронту, в деяких місцях відступають та знову зходяться. По суті, для гоплітів найголовнішим було аж ніяк не фізично знищити ворога, а заставити його тікати [9]:

“Розбитого ворога спартанці переслідували настільки, наскільки це було необхідно, аби закріпити за собою перемогу, а потім негайно повертались, вважаючи неблагородним та невідповідним до грецьких звичаїв його нищити та губити тих, які припинили боротьюу. Це було не тільки прекрасно і великодушно, але й вигідно: вороги їх, знаючи, що вони вбивають тих, які чинять опір, але шкодують відступаючих, вбачали більш корисною для себе втечу”.

Цікаво, що коли греки зіткнулись із персами у ході перипетій 500-449 рр. до н. е., це була не тільки війна абсолютно різних методів битви, але ще й зіткнення менталітетів. Як згадували раніше, для греків вся суть битви зводилась до сутички у ближньому бою на відкритому полі, свого роду поєдинку за правилами в масштабі армії. Перси ж в цілому, хоча і використовували різні роди військ, були обізнані в стратегії і тактиці, але дотримувалися більш дистанційного способу бою. Персів дивував нехитрий підхід еллінів, які просто йшли на ворога без всяких складних маневрів. На жаль, перше враження виявилось оманливим – перехід на біг еліннів на відстані 100-200 метрів виявився фатальним для перських лучників, які власне тільки на цій відстані й могли ефективно вражати ворога. Другою проблемою стала концентрація перських (умовно, звичайно, там був цілий конгломерат племен) воїнів на дистанційному бою, що й дозволило пліткарям на зразок Геродота сміятись із того, що в ближній бій персів гнали батогами [10]. Буквально того сприймати не слід, швидше всього тут батько історії відзначає психологічну різницю між греками й персами. Солдати Ксеркса, хоча і могли демонструвати чудеса героїзму в ближньому бою, але в основній масі своїй зіткнення з грецьким способом битви лицем до лиця стало для них справжнім шоком. Річ у тому, що психологічно дистанційний бій значно легше переноситься солдатами, але в давнину була проблема. На час, коли відстань до ворога пропорційна ефективності зброї, греки змогли створити систему, яка дозволяла подолати страх ближнього бою і навіть використовуючи нехитру тактику “тупо йти на ворога”, не раз громили армії персів.

Зброя, обладунки та їх вплив на моральний стан воїна

Зброя та обладунки є критично важливим для психологічного стану мужів у бою. Красномовним прикладом тут є дії ахейського стратега Філопемена, який зробив з ополченців людей просто давши їм гарну зброю [11]:

“І ось можна було бачити таке видовище: майстерні були наповнені кубками та Ферікловими чашами, відданими в переплавку, там золотили панцири, сріблили щити й вуздечки; на аренах об’їжджали молодих коней; юнаки вправлялись у повному озброєнні; у жінок в руках були шоломи та пір’я, які вони фарбували, хітони вершників та солдатські плащі, вишиті різними кольорами. Це видовище збільшувало відвагу, збуджувало запал, робило кожного відчайдухом, готовим йти на будь-яку небезпеку. І справді, в інших випадках розкіш тягне за собою зніженість, розслаблює глядачів, так само як сила духу надламується, якщо відчуваєш постійні занепокоєння. Навпаки, розкіш в подібних предметах зміцнює та піднімає дух. Так, Ахілл у Гомера, побачивши нову зброю поблизу, приходив у екстаз та прагнув задіяти ті клинки”.

Тепер давайте поглянемо на грецькі шоломи:

Шолом еволюціонує від повного закриття голови в VIІI ст. до н.е. до поступового полегшення конструкції. Подивіться на вирізи в районі вух – це дуже цікаве удосконалення. По-перше, у нього є суто утилітарне застосування – в шоломі, який повністю закриває голову, нічого не чутно й складно розібрати накази, особливо в хаосі битви. По-друге, є й інша психологічна причина [2]: грецький шолом товстіший та важчий середньовічних, і коли його одягає гопліт, то у нього виникає почуття ізольованості. Перекривається периферичний зір, він не чує тих, хто поруч – воїн фактично залишається один на один з ворогом, без підтримки товаришів по зброї.Зброя теж змінювалась, в тому числі й з огляду психологічних факторів. Дорі давньогрецького гопліта – це спис довжиною 2-2,5 м. Так було до реформи Іфікрата, який приблизно в IV ст. до н. е. подовжив його до 3-3,5 метрів [11]. Ну а вершиноюміряння тичок стала македонська шестиметрова саріса [12]. Традиційно на цю реформу дивляться з практичної точки зору – фалангіти македонян могли ввести в бій не тільки перші дві шеренги, а цілих п’ять. Але є й інша причина – страх ближнього бою і бажання збільшити відстань до ворога, вражати його з безпечної дистанції [13]. Крім того, тепер воїна в першій шерензі захищав цілий ліс пік товаришів ззаду. Крім того, вид атакуючої фаланги мав жахати ворога [14]:

“Коли ж і всі інші македонці за сигналом разом відвели щити від плеча і, взявши списи, стійко зустріли натиск римлян, йому стала зрозуміла вся сила цього зімкнутого, грізного строю; ніколи в житті не бачив він нічого страшнішого і тому відчув переляк та сум’яття, і нерідко згадував про те видовище і про враження, яке воно залишило”.

Римська манера ведення бою

Візія ведення бою римською піхотою в IV-II ст. до н.е. полягала в наступному – легіонери кидають у ворога два своїх пілуми, після чого в обов’язковому порядку дістають мечі і несуться рубати супостатів.

О. Жмодіков, проаналізувавши опис тодішніх баталій [15], прийшов до висновку, що римляни могли вести тривалий метальний бій, не атакуючи ворога мечами. Його реконструкція передбачала наступне: дві лінії ставали одна навпроти іншої, далі йшли взаємні образи та починали летіти дротики. Причому це були не масові залпи, а спорадичні кидки на граничній відстані. До схожих висновків прийшов Ф. Сабін [13], аналізуючи сутички Другої Пунічної війни.

Уже в XVII ст., коли вогнепальна зброя набула справжньої міці, солдати вважали за краще стріляти, а не йти в рукопашну сутичку. Сучасні дослідження також показують, що солдату значно простіше вбивати на відстані. І це досить цікавий парадокс, адже римляни були прекрасно екіпіровані та підготовлені для ближнього бою – македонські фалангіти просто вирізались легіонерами, якщо втрачали лад. З іншого боку, відразу в ближній бій римляни не перлись та могли вести кількагодинні перестрілки із супротивниками.

Найстрашніший ворог

Переходимо до заключної частини нашої оповідки, до найсильнішого, всеохоплюючого ворога давніх армій – паніки. Саме слово, до речі, грецьке та походить від імені міфологічного персонажа Пана, який за версією Поліена [16] і був винахідником фаланги. Тому, коли читатимете опис бою й натрапите на те, що армія була розбита атакою у фланг або з тилу, не задавайтесь питанням “а як взагалі це проходило?”. Зрозуміло, що неприємно і навіть образливо, коли тебе з флангу обійшли, але все ж виникає питання, чому напрямок атаки настільки сильно збільшу втрати та підвищує шанс бути розбитим.

Тут у нас є прецедент найбільшої поразки римлян в ході Другої Пунічної війни – битви під Каннами, в якій 50 тис. карфагенян розбили від 60 до 70 тис. легіонерів, при тому пунни втратили 5-6 тис., з яких 4 тис. припадали на центр війська, котрий якраз прийняв основний удар. Тобто після оточення римської армії, карфагеняни змогли майже безкарно нищити противника в величезних кількостях, втративши до 2 тис. осіб. Як? Почнімо з того, що солдат у центрі строю майже не володіє інформацією про те, що відбувається навколо, а поява супротивника на фланзі, чи чого доброго в тилу, справляє сильний деморалізуючий ефект [13]:

“Римлянам здавалось, що ворогів у засідці було набагато більше… що все їхнє військо оточене вершниками та перебіжчиками; і ось, повернувшись тилом, вони почали безладно втікати”.

Паніка позбавляє солдат волі до спротиву – це зрозуміло. А ось масова паніка вмикає глибинний інстинкт самозбереження – втечу. Оточення, здійснене силами Ганнібала не дозволило реалізувати той інстинкт у повній мірі – всюди вороги, це посилює страх, доводить його до крайнього ступеня. Жах серед римлян був таким, що вони своїми руками рили собі ями на полі бою, закладали туди голову та засипали її піском, маючи намір покінчити із життям [20].

Висновки

Ми вивчаємо війну, як серію битв, котрі закономірно підводили до підсумку конфлікту.Полководці ж споглядали на них дещо інакше. Битви були непередбачувані через людський фактор, солдати були схильні до паніки, могли вести себе непередбачувано. Певною мірою це компенсувала підготовка й чинники згуртованості, наведені вище.

Список джерел та літератури:

1. Keegan J. The Face of Battle. 1976

2. Hanson V. D. The Western Way of War: Infantry Battle in Classical Greece. New York, 1989

3. Goldsworthy A. K. The othismos, myth and heresies: the nature of hoplite battle. / War in history 1997, vol. 4, 1, p. 1-26.

4. Фукидид, (V, 70)

5. Клейменов А.А. «К вопросу об особенностях эллинского военного менталитета классического периода», 2014 / Армия и общество

6. Ардан дю Пик Ш. Исследование боя в древние и новейшие времена. – СПб.: В. Березовский, 1911.

7. Petre Ureche. THE SOLDIERS’ MORALE IN THE ROMAN ARMY, JAHA, VOL 1, NO 3 (2014)

8. Ксенофонт, Анабазис, I, VIII, 17-18

9. Плутарх (Ликург, 22)

10. Плутарх (Филопемен, 9, 7-8)

11. Диодор (15.44.2)

12. Christopher Matthew (2012). The Length of the Sarissa. Antichthon, 46, pp 79-100

13. Sabin P. A. G. The mechanics of battle in the Second Punic War. // The second Punic war: a reappraisal. Ed. T. Cornell, B. Rankov and P. Sabin. London, 1996, p. 59-79

14. Плутарх, Эмилий Павел, 19

15. Тактика римской пехоты IV-II вв. до н.э. А.Л. Жмодиков / Para Bellum! №4, 1998, стр. 4-13

16. Полиэн (I.2)

17. Luginbill R. D. Othismos: the importance of the mass-shove in hoplite warfare. / Phoenix 1994, vol. 48, 1, p. 51-61

18. Филип Сабин «Лик римской битвы» (Перевод: А.В. Козленко) / Philip Sabin. The Face of Roman Battle. Journal of Roman Studies 90, 2000, pp. 1-17

19. Аппиан (VII, 23)

20. Ливий (XXII, 51, 8-9)