Традиційно розвиток військового мистецтва піхоти та кінноти розглядають у форматі протистояння, етапи якого відзначають як вершини розвитку піхотної або кавалерійської тактики. Це вірно лише частково.

Оскільки згадати всю історію дихотомії кіннота/піхоти в межах короткого огляду не представляється можливим, спробуємо обмежитися двома короткими періодами. Для початку доведеться розібрати популярний постулат про незвичайну могутність лицарської кавалерії, якої вона досягла в XI ст., і могутності такої, що ніяка піхота в Європі з тим конкурувати не могла. Бо в XI ст. остаточно сформувався новий тактичний прийом важкої кінноти в Європі – таранний удар.

Цей прийом полягає в тому, що спис тримається під пахвою (древко підхоплюється знизу), вершник впирається між стременами і задньою лукою сідла, а кінь пускається в галоп. Ще в X ст. вершник колов списом, тримаючи його на витягнутій руці або атакував, тримаючи його наперевіс, використовуючи швидкість атаки, але принципова різниця таранного удару полягала в тому, що лицар, впершись у стремена й сідло, становив єдине ціле з конем і удар не гасився силою рук. З іншого боку, піхотинці в лицарських арміях зайняли переважно в підлегле становище – вони займалися обслугою, розбивали табір, а в бою перебували у другій лінії. Тобто якщо в Античності кіннота розташовувалася на флангах армії, а центр формувала піхота, то зараз пішим воїнам відводилася роль резервної лінії за кавалерією. З цих подій народилася абсолютно концепція того, що кіннота стала настільки сильною, що жодна піхота не могла їй протистояти в чистому полі від слова “взагалі”. Ну а гучні поразки лицарської кінноти в XIV ст. при Куртре (1302 р.), Кресі (1346 р.), Моргартені (1315 р.) або Беннокберні (1314 р.) легко пояснювались особливостями місцевості [1]. Аби розібратись, що сталося з піхотою й кіннотою в XI ст., необхідно зрозуміти, що з себе представляло середньовічне суспільство, які принципи комплектування армій існували та за рахунок чого вони існували. На той час, як лицарство уклалось в власний військовий клас, суспільство остаточно розшарувалося на воїнів (якраз лицарів), духовенство та селян. Тобто той клас, який раніше був основним джерелом великих мас піхоти, був практично виключений з військового життя (ну або перепханий на другий план). Другим аспектом стала вельми специфічна феодальна економіка, яка переважно опиралася на натуральне господарство. Феодальне суспільство в принципі мало підходило для централізованого збору ополчення – васал був зобов’язаний служити сюзерену військовою службою [2], але аж ніяк не регулярними податковими виплатами.

Васал споряджав сам себе за рахунок все тих же селян, сюзерен збирав феодальне ополчення, а власні кошти королі витрачали на постачання в поході, а на решту наймали найманців. Все, коло замкнулось. Як наслідок, така картина сформувала певні «психологічні» зрушення в світогляді верств суспільства, лицарство сприймало себе окремою унікальною кастою, в той час як серед селянства розвивався свого роду комплекс неповноцінності. За словами Р. Дельбрюка, піхотинець був один, не був об’єднаний спільною ідентичністю з іншими воїнами. А ось це вже було досить критично.Так, для якихось походів піхотинців могли набирати, але, не маючи ні родової спайки, ні нормального озброєння, ні підготовки, вони взагалі вважали за краще не вступати в бій. З одного боку, все начебто логічно – лицарі справді були на голову вище піхоти XI-XII ст., проте, причиною тому був не так розвиток тяжкої кінноти (хоча вона безумовно зросла якісно), скільки загальна деградація важкої піхоти. Логічно, що з розвитком економіки ситуація почала змінюватись – в цьому плані показовою є Фландрія, де аж до початку XIII ст. основу армії сучасної Бельгії також становило лицарство, однак, зі зростанням добробуту бюргерів та одночасним зубожінням аристократії шальки терезів схились на бік ополчення. І перемога фламандців при Куртре підносилась деякими дослідженнями мало не як переломний момент в історії розвитку піхоти, хоча були більш цікаві приклади, про які ми поговоримо нижче.

Італійські міста вже в XII ст. були досить забезпеченими і могли споряджати піхотинців в товарних кількостях, які, виступаючи спільно з лицарями, відбивали кавалерійські атаки при Леньяно (1176 р.) і Кортунові (1237 р.).В тому ж таки XII ст. про себе заявили брабансони (жителі частини сучасної Бельгії), які також, будучи найманцями, відбивали атаки кавалерії при Бувіне (1214 р.).

Одне з важливих питань, на яке варто відповісти – чи могла тяжка піхота відбивати атаки кінноти?

Італійські піхотинці відбивали лицарські атаки задовго до знаменитої Битви золотих шпор (Куртре). Уже при Леньяно (1176 р.) Фрідріх Барбаросса зім’яв італійську кавалерію й атакував міланських піхотинців, однак ті зімкнули щити й відбивали всі атаки, поки не підійшли лицарі з Брешії та не вдарили у фланг німцям, після чого міланська піхота перейшла в атаку. При Бувіне (1214 р.) брабансони використовувалися в якості живої фортеці, в якій ховалися свої ж лицарі від атак ворожої кінноти. Ті битви не були якоюсь революцією у військовій справі, вони радше демонстрували, що, навіть перебуваючи в зародковому стані, тяжка піхота могла відбити атаки лицарів,. І піхоті для того не було потрібно заритися по пояс у землю, зарити навколо себе кілки та наробити рови. Природно, що розвиток тактики в XIV ст. у швейцарських арміях та поява масових піхотних армій зламала лицарям хребет. Але тут є другий нюанс, про який часто забувають – тактичні можливості піхоти/кінноти і підсумок битви – це різні речі, не обов’язково відбиття атаки приводило до перемоги у битві та війні.

Говорячи про знамениту перемогу при Куртре, можна почути закономірне питання – а що ж в подальшому сталося з непереможними фламандцями? А далі стались Монс-ан-Певель (1302 р.), Кассель (1328 р.), Розебеке (1382 р.), після чого «золоті шпори» зняті з французів при Куртре, їдуть додому з переможцями. Шотландці також зазнавали поразки при Фолкерку (1298 р.), Дапплін-Мурі (1322 р.), Халідон-Хіллі (1333 р.). Та й що вже говорити, як навіть непереможні швейцарці були розбиті під Сент-Якобом на Бірсі (1444 р.) – це все хіба не свідчення переваги кавалерії над піхотою?

Для того, аби зрозуміти тактичні можливості піхоти та кінноти, треба побіжно розглянути перемоги «лицарських армій» докладніше. Ось, що ми маємо на практиці:

Битва при Монс-ан-Певелі – перший етап битви не дуже показовий – фламандців розстріляла легка піхота французів. У підсумку, фламандська піхота переходить в контратаку, шикується трьома колонами, атакує з пагорба – французька кіннота відкидається до табору, фламандці розвивають успіх та зупиняє тільки французька ж піхота. Кавалерія останніх атакує з флангів (і можливо, заходить в тил), фламандці розбиті та відступають в свій табір. Втрати французів 1,5 тис. осіб, у фламандців близько 6 тис. – колосальні для обох сторін.

Битва при Касселі (1328 р.) – фламандці виступали тут нападаючою стороною і перші атакували французів. Під їх удар була поставлена знову піхота, в центрі, а кіннота зосереджена на флангах. Підсумок битви був схожий – як тільки лицарі вдарили з флангів, фламандці почали відступати, їх оточили, а в цій ситуації ополчення ефективно себе проявити не могло.

Битва при Розебеку (1382 р.) – знову ж таки, центр фламандської армії стримується піхотою, кавалерія завдає удар з флангів, знову як при Касселі в рядах фландрійців починається жахлива тиснява. І цей раунд за лицарями.

По суті всі знамениті перемоги над фламандцями були здобуті шляхом використання Ганнібалівської традиції, коли в центрі розташовується піхота, а кіннота атакує з флангів, при чому якщо розглядати власне атаки лицарів на фламандський стрій, до того як його пов’язували з фронтальним боєм, останні добре відбивалися . Тобто «лицарська армія» перемагала суто піхотну тоді, коли вона власне відмовлялася від лицарського способу ведення бою (тобто лицарі попереду, піхота ззаду дивиться за обозом). Звичайно, ми спрощуємо – професіонали можуть до хрипоти сперечатися, що ж таке «лицарський» спосіб бою. Наше завдання зараз – пояснити простими словами складні речі. Цікава ситуація складалась на туманному Альбіоні. Традиційно сильною піхотою володіли шотландці – перемога під Стерлінгу (1297 р.); англійських лицарів самих атакували на марші під Лаудон-Хіллом (1307 р.), де шотландці накопали ровів, а при Баннокберні (1314 р.) кіннота не могла маневрувати – повсюдно були болота. Крім того, апологети лицарської кінноти можуть легко додати, що шотландці були розбиті під Фолкерком (1298 р.), Дапплін-Муром (1332 р.), Халідон-Хіллі (1333 р.). Іронія в тому, що якщо зануритися в аналіз цих битв, то ми побачимо рівно те ж, що і з фламандцями.

Під Фолкерком атаки лицарської кінноти шотландці також стійко відбивали, але зім’явши стрільців горян, англійці змогли фактично безкарно розстрілювати ворожі шеренги. По шотландцях, які втрачають стрій, завдає удар кіннота. Схоже трапилось і під Дапплін-Муром, де англійці, висунувши вперед лучників по флангах, так само безкарно розстріляли скоттів. Взагалі навіть для спаяних дисципліною армій обстріл ворога небезпечний, а у випадку із деорганізованими ополченцями, яких атакують з флангів, люди починають інстинктивно тулитись один до одного, та виникає сильна тиснява, в якій гине більше воїнів, ніж власне від фізичної взаємодії. Логічно, що при тому втрачається можливість ефективно боротись із ворогом. Так і сталось при Дапплін-Мурі, англійцям залишалося лише добити шотландців атакою кінноти. Халідон-Хілл і зовсім демонструє бій спішених лицарів англійців, перемішаних з власної піхотою та шотландців, які під градом стріл, намагалися вибити ворога з пагорбу. Результат тут був дещо передбачуваним. Однак з появою на сцені швейцарських піхотинців ситуація докорінно змінюється – лицарство б’ють раз за разом – Моргартен (1315 р.), Лаупен (1339 р.), Земпах (1386 р.), Герікур (1474 р.), Грансон (1476 р.), Муртен (1476 р.), Нансі (1477 р.).

Швейцарська революція

Те, що швейцарці різко вивалили двері в хату, де віками бодалась піхота з кіннотою, ставить перед нами логічне: «А де вони раніше були?». Бо виходить, що в XIV ст. швейцарці прокинулись такі зранечку, ну й вирішили – а чи не ввалити би нам тій аристократичній наволочі? А й справді, чого би не ввалити – кажуть інші. Ну й поперло, спочатку перша перемога, потім десята. Насправді ж наші уявлення про середньовічні держави з сучасних позицій чітких територіальних меж досить умовні. До XIII-XIV ст. говорити власне про «швейцарську» державу не доводиться – це були розрізнені міста, інкорпоровані до клаптикової ковдри середньовічної Європи, які керувалися феодальними елітами, котрі складаються переважно з Швабських династій. Але в XIII ст. відбувається важлива подія – відкривають Сент-Готардський перевал (точної дати немає, орієнтовно у 1236 р.), який пов’язує німецькі та італійські землі. Підключається драйвер історичним змін – бабло, бо контроль за таким важливим торговим коридором приносить неабиякі прибутки. В той же час, міські та селянські громади в регіоні не горять бажанням ділитися з нечисленними аристократичними фаміліями та поступово починається процес об’єднання. Основними центробіжними точками стали три кантони – Швіц, Урі, Унтервальден. Посилення простих громад не могло не потягти відповідну реакцію, що й перелилось у битву при горі Моргартен (1315 р.), з якої фактично і можна вести славну історію швейцарської збройної потуги.

У 1339 р. при Лаупені швейцарці розбивають чергову лицарську армію, але ця битва дуже часто ігнорується і абсолютно незаслужено. Цікава вона для нас у першу чергу тим, що піхотинці спокійно розбили лицарську армію в чистому полі без всяких фортифікацій. Наше основне джерело з цих подій, «Conflictus Laupensis» говорить про це досить прямо – «Videntes autem Bernenses hostium multitudinem contra se esse validam, omnes coadunati in unum, quasi unums parvus cuneus, ad unum parvulum collem se congregantes stabant.». («Бернці, бачачи військо перед собою, згуртувались, і, утворивши невеликий клин, встали біля маленького пагорба». Примітно, що перша атака лицарів привела до того, що один з підрозділів бернців просто втік, але оскільки в першоджерелі сказано, що сотні з них були беззбройними («inermes» в оригіналі Сonflictus Laupensis), то це була не найбільш боєздатна частина армії. Далі швейцарці переходять в контратаку, атакують фрайбуржців, лицарі в цей час оточують вальштедців, але ті мужньо відбивають всі атаки лицарів, поки головна компанія громить піхоту союзників. Убивши прапороносців фрайбуржців, Бернц подібно Самсону («more Sampsonis») обрушується на лицарів.

Поразка швейцарців під Сент-Якобом на Бірсі 26 серпня 1444 р. не менш чудовий приклад – битва, в якій 1,2 – 1,5 тис. швейцарців самі (!) атакували армію арманьяків числом близько 10 тис. осіб. Чотири години діти кантонів вели бій в оточенні, а зрозумівши, що вороги чомусь не закінчуються, пробились через них, відступили до госпіталю, де арманьяки вже підтягнули артилерію та розстріляли їх. Із швейцарців не втік ніхто (у відповідь на пропозиції капітулювати, горяни буквально послали арманьків). Втрати французьких найманців склали від 2 до 4 тис. Прикинувши шанси в зіткненні із усіма 20 тис. швейцарців, які не сильно зраділи смерті родичів, переможці зрештою прийняти мудре рішення помилувати цю країну й відступили.

На фоні того виникає резонне питання – якщо шотландці та фламандці зазнавали поразок від змішаних армій з піхоти й кінноти, то, що заважало знищити швейцарців тією ж тактикою – зв’язати фронт піхотою і вдарити кіннотою по флангах?

Традиційно вважається, що швейцарська побудова загону – баталія, яка представляла собою квадрат («людський», в тому сенсі, що по фронту та вглиб мала однакову кількість людей, але просторово – це був прямокутник) був невразливим для атак з флангів. Це не зовсім так, баталія могла оборонятися від атак з флангу і вести бій в оточенні, але… При цьому вона зупинялася, повністю передаючи ініціативу супротивнику. Так, при Лаупені швейцарці успішно відбивали всі атаки лицарів, навіть перебуваючи в оточенні, але не підійшли би до них підкріплення, підсумок був би сумним. При Маріньяно, наприклад, постійні атаки на фланги швейцарської баталії, хоча і не давали нікого ефекту, змушували пікінерів зупинятись, поки їх в лоб прасувала артилерія. Якщо поглянути на битви за участі швейцарців, то можна побачити, що їх вороги, по суті, і намагались застосувати таку тактику. Проблема в тому, що їх піхота не витримувала натиск горян і розбігалася до того, як кавалерія взагалі могла навалитись на фланги баталій.

Mann gegen Pferd

Існує цікава точка зору, що для того, аби перемогти кінноту, піхота мала перетворитись у ліс із пік, довжиною бажано метрів шість, інакше лицар, володіючи шестиметровим списом, дістане оборонців. З одного боку виглядає логічно, адже пізні піки ландскнехтів та швейцарців дійсно досягали п’яти метрів в довжину. Але як завжди диявол криється в деталях: швейцарські піки були суттєво коротші й досягали в довжину тільки трьох метрів. Вже пізніше ландскнехти подовжили їх до п’яти, аби наносити перший удар по своїм заклятим ворогам. Куди ж вони били тими піками – просимо здогадатись на рисунку нижче:

Виходить, що для відбиття атаки кінноти й трьох метрів вистачить? Загалом так, але не варто робити неправильний висновок про те, що володіючи більш короткою древкового зброєю, піхота буде обов’язково розбита. У Столітню війну, спішуючись, лицарі часто укорочували списи, аби ними було зручніше володіти, наприклад:

«Спішивши своїх людей, він [Есташ] наказав укоротити їх списи до 5 футів та виставити перед ним штандарти… Мессір Есташ зустрів атаку полку таким чином, що розбив його та вніс йому сум’яття. При першій атаці він скинув з коней понад 40 вершників, та повністю би їх розгромив, якби другий полк французів негайно не висунувся би вперед на допомогу, а перші, відновивши сили». (Жан Фруассар, опис баталії під Ножан-сюр-Сен).

Закінчилось усе тим, що піхота французів втигла підійти до місця сутички та змогла прорубатись через англійців. При Лаупені швейцарці були озброєні переважно алебардами 1,6-1,8 м. завдовжки. Масовий перехід швейцарської армії на піки відбувся після конференції в Люцерні, яка в свою чергу стала відповіддю на поразку під Абердо (1422 р.).

Щодо фламандців, то кажуть, що вони користались списами завдовжки 3-4 м. Але це так кажуть. Джовані Віллані, наприклад, пише наступне:

«Фламандці вишикувались вздовж рову у вигляді півмісяця, повторюючи його вигин. Всі вони спішилися, в тому числі і дворяни та лицарі, які, як і простий люд, приготувались боронити свої позиції від прориву французької кінноти. Одні мали списи (вони у них окуті залізом з вістрям на зразок тих, що використовуються при полюванні на дикого кабана), другі озброєні киями завбільшки з древко списа з великим загостреним залізним наконечником та залізним кільцем. Це грубе і варварське знаряддя, що дозволяє бити і колоти, вони називають “годендак”, тобто по-нашому “добрий день”. Так вони встали пліч-о-пліч, не маючи іншої зброї, будучи людьми бідними і недосвідченими в ратній справі». (Джовані Віллані, Нова Хроніка, VIII, 56, 245-246).

Годендаг був довжиною плюс-мінус 1,5 м., ну й порівняння з рогатиною також примітний – бо за описом Вендалена Бехайма, мисливський спис звично був довжиною 2 м.

Тепер зробимо попердні висновки на основі викладеного: незважаючи на те, що війна піхоти й кінноти часто несла характер світоглядного, а то й станового зіткнення, слід міркувати не про те, хто сильніший, а для чого використовується кожен рід військ. Для перемоги над хорошою тяжкою піхотою потрібна така ж тяжка піхота, як писав Ніколло Макіавеллі «хорошу піхоту може перемогти тільки піхота» (Міркування про першу декаду Тита Лівія, XXXVIII, 347). І не просто піхота, а така, яка зможе витримати масований удар пікінерів.