Матеріал опубліковано у цьогорічному збірнику LAUREA IIII. Античний світ і Середні віки, виданого за результатами IV наукових читань, присвячених памяті професора В. І. Кадєєва «Античний світ і Середні віки». Ознайомитись із електронною версією збірника можна за посиланням: http://antiquity.karazin.ua/laurea_4/

Для Центрально-Східної Європи часу Великого Переселення народів історія союзу кочових племен аварів займає окреме місце – адже останні панували в регіоні протягом VI-VIII cт. За цей час номади стали постійною загрозою не тільки для своїх одноплемінників-римських федератів, а й східних римлян. Створили авари загрозу і для ослабленої в ході міжусобиць Франкської держави, здійснивши на території варварських королівств ряд грабіжницьких походів.

Специфіка зосередження Аварськогого каганату на західному напрямку початково обумовлена напівзалежним становищем його відносно конгломерату тюркських племен, а пізніше – проблематикою відносин із Візантійською імперію. Беручи за основу поточне становище приходу аварів у Європу – кінець 60-х рр.VI ст. [1, с. 21-24], маємо картину того, що авари початково не мали метою встановити зв’язок із сусідами західніше лангобардів, а з початком освоєння на Балканах у 60-х рр. VI ст., посольств до франків не надсилали.

В результаті, з освоєнням кочовиками межиріччя Дунаю та Дніпра приблизно у 558-562 рр. після успіху посольства в Константинополь [2, c. 882-883], основним вектором експансії кочовиків стають володіння Візантії на Балканах. Держава франків на цей час залишалась поділеною між синами Хлодвіга І (481-511), ненадовго зосередившись у руках єдиного правителя, короля Хлотаря І (558-561). З цього часу її вкотре було розділено, вже на 4 частини поміж його синами – Харібертом, Гунтрамном, Сигібертом та Хільперіком [3, c. 119-124].

Перше письмове свідчення про контакт обох держав датується  тільки 561 р. Так, одразу після смерті Хлотаря І, авари здійснюють перший набіг на найближче франкське королівство – Австразію, правителем якого на той час був Сигіберт. Останній їх розбив, при цьому цим подіям франки надали істотного значення, титулуючи монарха  як «переможця гуннів». В результаті цього, «[аварський] король через послів досягнув дружби із Сигібертом» [4].

Перемога над кочовиками наклалась на виступ проти Сигіберта брата Хільперіка того ж року. Можна лише припускати про аварський фактор у активізації бойових дій поміж франкськими королями – хроністи про це не надають конкретних свідчень. З іншого боку, саме до першого набігу кочовиків у 561 р. між братами взагалі бойові дії не проходили.

Згодом, без вказівки на конкретний рік, Григорій повідомляє про похід гуннів-аварів у Галлію. Це повідомлення хронологічно співпадає зі свідченням Сигіберта із Жамблу про перемогу франкського короля над аварами у 567 р. [5] Даний набіг, попри те, що Сигіберт «… взяв із собою велике число хоробрих воїнів…» завершився для франків невдало. В результаті цієї битви кочовики взяли в полон Сигіберта, що призвело до переговорів між сторонами з метою укладення миру. Мир, укладений між Баяном І та Сигібертом, продовжиться після смерті як короля у 575 р., так і кагана у 602 р. Серед франкських королівств на цей час рогортається повномасштабна війна за землі майбутньої Нейстрії між Сигібертом та Хільперіком [6, c. 103-109]. Почавшись у 561 р. на підставі суперечок між Сигібертом та Хільперіком за поділ королівства Паризького, конфлікт став центральною політичною подією в житті франкських королівств аж до 614 р.

Водночас, Каганат переживає короткочасний період різкого збільшення військової та політичної ваги, що відображають натомість візантійські історики – Феодор Сінкелл [7], патріарх Никифор[8], Феофан Сповідник [9]. Виключення серед франкських джерел становить лише «Хроніка» Сигіберта із Жамблу, що вказує на похід аварів у 616 р. на землі лангобардів та розорення Фріульського герцогства.

 «Хроніка Фредегара» надає перше свідчення про кочовиків лише від 623 р., коли франкські купці звернулись із пропозицією про торгівлю до «…тих слов’ян, котрі відомі як венди…» [10]. Підкреслимо, що у франків усі племена полабських слов’ян загалом позначались вендами, тому залишається припускати, що з огляду на географічне розташування повсталими були хорутани. Допомагає у цьому подальше свідчення про існування у 20-х рр. VII ст. на захід від Фріулю Держави Само. Примітно, що її творець був франком, котрий прийняв активну участь у тодішньому повстанні слов’ян проти аварів:

«Коли вони [венди] виступили проти гуннів, Само…пішов з ними, а його хоробрість викликала у них захоплення: дуже багато гуннів впало від меча вендів. Визнавши його заслуги, венди зробили Само своїм королем…» [11, c. 240-243].

«Хроніка…» згадує привід для виступу слов’янських племен проти аварів, породжених зв’язками, очевидно типовими для аварів стосовно підкорених племен: «Кожен рік гунни зимують зі слов’янами, сплять з їх дружинами та дітьми, й до того ж слов’яни платять данину…Сини, народжені від гуннів слов’янськими жінками й дочками, знайшли це приниження нестерпним…», в результаті чого розпочали повстання.

Повідомлення, яке стосується політичного розвитку Аварського каганату, міститься у записі «Хроніки…» за 631 р. На цей час «…розгорілась велика суперечка в Паннонському королівстві аварів або гуннів. Предметом її було успадкування престолу: має він бути аварським, або ж болгарським…». Це наводить на висновок про співіснування у середовищі Каганату власне аварів та булгар, які формували до цього часу його центробіжну політичну силу, або принаймні союзу між ними, який призвів до утворення держави на неоднорідній етнічній основі. Наслідком цієї «династичної суперечки» 30-х рр. VII ст. стає війна між аварами та булгарами, у котрій останні зазнають поразки та переселяться на землі Баварского герцогства. Подальший внутрішньополітичний розвиток Каганату  визначають деструктивні процеси, котрі знайшли відображення у дослідженнях В. Поля [12] та І. Ерделі [13]. Фактично, унаслідок збільшення присутності слов’янського елементу, раніше цільне, «кочове» ядро населення Каганату, яке спочатку представляло увесь конгломерат племен, а згодом – виключно знать, стає меншістю. Паралельно, із приходом в регіон булгар та виходом їх до Істрії, авари на довгий час втрачають можливість здійснювати набіги, та відповідно – які-небудь зовнішньополітичні кроки.

Подальші відомості про Каганат надає Павло Диякон у «Історії лангобардів» за 700 р., повідомляючи за поодинокий набіг аварів на Баварське герцогство [14]. Однак до цього часу ослаблені кочовики остаточно втратили Каринтію та вкотре воювали із хорутанами. Зрештою, тривала війна між ними завершується у 745 р., коли баварці спільно із слов’янами завдали номадам поразки й уклали мир з ними. Свідчення про кочовиків частішають у франкських джерелах лише з кінця VIII ст. Така «перерва» у історіописанні пояснюється остаточною політичною деградацією Аварського каганату та перейнятті ініціативи у регіоні нижньої течії Дунаю булгарами, про котрих все частіше повідомляють візантійські історики.

Таким чином, на основі франкських джерел VI-XIII ст., можна дійти до висновку про істотну відмінність зв’язків Аварського каганату із сусідами на західних кордонах, порівняно із східним та особливо південним. З огляду на першорядність для кочовиків встановити контакт саме із Візантією, відносини із Королівством франків, а також Баварським герцогством та лангобардами визначались специфікою зв’язків Каганату саме на південних кордонах. У результаті, зміна відносин між державами в регіоні була більш динамічною, та зачасту – полишеною фактору участі дипломатичних посольств. Так, авари висилали їх до франків лише при завершенні набігів на їх землі, чому сприяла початкова децентралізованість перших.

Список джерел та літератури:

1. Гумилев Л., Древние Тюрки. — Санкт-Петербург, 2003.
2. Жданович О., “Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника)”//Золотоордынское обозрение, Т.4 — Казань, 2016.
3. Лебек С., История  франков V-IX века. Новая история средневековой Франции, Том 1, пер. Павлова В. — Москва, 1993.
4. Григорий Турский. История франков. Книга IV. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада — [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Greg_Tour/frametext4.htm
5. Сигеберт из Жамблу. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада — [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sigibert_Gemblasensis/frametext4.htm
6. Дюмезиль Б., Королева Брунгильда, пер. с фр. Некрасова М. — Санкт-Петербург, 2012.
7. Феодор Синкелл. О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы. Средневековые источники Востока и Запада — [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sinkell/text1.phtml
8. Краткая история современи царствования императора Маврикия. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада — [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Nikifor/frameNik1.htm
9. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклитана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада — [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
10. Фредегар. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада — [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus4/Fredegar/frametext.htm
11. Алексеев С., Славянская Европа V-VIII веков — Москва, 2009.
12. Pohl W.,Die Awaren: ein Steppenvolk im Mitteleuropa, 567-822 n. Chr — Munich, 2003.
13. Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары — [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24.htm.
14. Павел Диакон. История лангобардов. Книга ІІ. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада — [Електронний ресурс]. Режим доступу:  http://www.vostlit.info/Texts/rus/Diakon_P/frametext2.htm