На початку цього року ми вже писали про острівці Pax Romana в бурі варварського моря – http://surl.li/aatup. Найвідомішим з таких був Суассон, два володарі якого – два тезки на ім’я Сіагрій старались всидіти на стільцях підпорядкування Риму та германцям до 486 р., поки король Хлодвіг його остаточно не включив до Королівства франків. Однак Суассонська область – далеко не останній аванпост загиблої Равенни.

Сьогодні Австрія – частина Дивного світу нового, знаменита своїми курортами, музеями і деякими творчими особистостями. Але, ця держава могла називатися інакше. Ще в 1919 р., коли труп Австро-Угорської імперії давно ніс душком, прем’єр-міністр Австрії – Генріх Ламмаш, не бажаючи використовувати назву, що дісталася від Габсбургів, запропонував перейменувати нову державу в Республіку Норік. Тільки Ламмаша швидко викинули на мороз, тому назву залишили колишнім. Що це за назва з далекого минулого, про яку згадав прем’єр-міністр?

У IV ст. до н.е. кельтське плем’я таврисків (кельтське “Taur” в латинському транскибуванні означає гору) підкорило своїх сусідів та створило своє королівство на території нинішньої Австрії. Назву вона отримала від столиці – Нореї. Більше для нашої оповідки про неї знати не особливо потрібно: держава та існувала як мокре горить, тавриски отримали по шиї від кімрів, потім пару підзатильників від римлян, і зрештою в 15 р. до н.е. стали частиною імперії. І почалося для жителів благоденство. На території Норіка розташовувалось безліч покладів заліза та золота, які дуже подобались римським ділкам, в результаті чого створювалися шахти, навколо них будувались селища, що охороняються легіонерами, біля яких зводились міста, а до них вкладалися дороги. Місцеві жителі швидко романізувались, і в цілому, за 4 століття мирного життя не бунтували, а також не піднімали повстань.

Асиміляція в тутешніх краях через географічні умови мала свої риси. У Норіку було відносно багато міст, але чисельність жителів не йшла ні в яке порівняння, наприклад, з Італією, швидше нагадуючи селища міського типу, де немало місцевих займалась сільським господарством. Через гірський рельєф у провінції не створювались величезні латифундії, тому рабство, а пізніше колонат не отримали широкого розповсюдження. Підневільну працю використовували на невеликих віллах, а через близький кордон рабів вистачало завжди. Відсутність великих землевласників, з одного боку, дозволила вберегти в області вільних громадян, з іншого, магнати залишались єдиними, хто під час ослаблення центральної влади могли хоч якось захистити населення.

Звичайно, як і в будь-якому прикордонному районі, тут розташовувалися армійські частини. Так, до II Італійського легіону, котрий до цього стояв у Лауріакумі, Діоклетіан (при якому відбувся поділ провінції на дві частини: північну “прибережну” вздовж Дунаю та “внутрішню”, на південь від головного альпійського хребта з центром у Вірінунумі, створив I Норікський легіон з основною базою в Фавіанах. На час правління Валентиніана I там створили форпости з каменю, де лімітани стежили за дрібними бандами варварів. Частина військових, лібурнарії, служили на річковому флоті, патрулюючи Дунай від набігів заробітчан з іншого берегу. До початку V ст. загальна чисельність загонів приблизно налічувала до 10 тис. осіб.

Занепад Імперії та бардак в ній не дозволили нормально використовувати ці сили. Через війну з Аларіхом та Радагайсом для захисту Італії були стягнуті кращі військові підрозділи, в тому числі, і з Норіка. В результаті, протягом 400-405 рр. східна та південна частини Внутрішнього Норіка були розорені готами. Місто Флавія Сольва спалили, столицю провінції Вірунум розорили теж, після чого місцеві жителі почали йти з долин в навколишні гори. Але і жителі прибережного Норіка не могли відчувати себе в цілковитій безпеці. Деякі армійські частини залишалися в регіоні, але більшість бургів закинули, а через брак ресурсів вкоротили річкову флотилію. Скориставшись випадком, германці почали переправлятись через Дунай і грабували провінцію, захопивши навіть в 401 р. Лауріакум. Саме на початку V ст. більшість вілл на рівнині вздовж річки були покинуті своїми власниками, які тікали на південь.

Розібравшись з готами, імперія не стала повертати старі підрозділи назад, а відправила на лімес внутрішніх варварів – гентилів, що не зовсім впевнило місцевих у завтрашньому дні. Становище погіршилась у 429 р., коли вандали почали свій похід в Африку. Потребуючи грошей на його відбиття, Равенна обклала податками те, що не розорили германці, тому, в 430 р. Норік повернувся до Імперії хвостом. Ще через рік в провінцію прийшов magister militum Флавій Аецій, який погнав бунтівників. Втративши віру в те, що Імперія їх захистить, прості жителі споруджували навколо своїх поселень oppudium невеликі фортеці, частіше з частоколу, рову або земляного насипу. При цьому імперська влада ще тримається в цих місцях. Зокрема, у 448-449 рр., в посольстві Аеція до Аттіли згадується дукс військових сил прибережного Норіка Роман, який керував ймовірно і цивільною адміністрацією. Однак, після руйнівного походу гунів 451 р. та подій 455 р., коли вбили і Аеція, і Валентиніана III, і Рим пограбували, й без того слабке держуправління на околицях посипалось та стало дезорганізованим. В тих перетрубаціях місцеві гарнізони спіткала різна доля, але був один знаменник – вони розбрелись. Хтось тікав зі служби та йшов в рідні краї, щоб захищати сім’ю там. Інші крали амуніцію та приєднувались до варварських вождів. Треті почали копати городину, намагаючись прогодувати себе. У підсумку останні перетворились на селянську міліцію. А когось брали на утримання жителі місцевих смт, як наприклад, гарнізон Батавіса.

Однак, незважаючи на всі труднощі, не зникла торгівля. Ввозили хліб з Рецію по Дунаї (мабуть, алеманни, які захопили провінцію, не заважали комерції, адже вони могли отримувати відкуп за право торгівлі). На продаж йшла руда, вироби з металу і коштовності. Городяни днем ​​працювали на полях або в шахтах, а вночі закривалися за кріпосними стінами, де міліція стежила за навколишніми руїнами, чи не ховається там ворог. Керівництвом міста в відсутності імперських чиновників зайнялися єпископи. При цьому, церква почала збирати податки для допомоги біженцям, для оборони або для данини варварам, які все більше оточували Норік. Тут варто згадати і про Святого Северина з Норіку, який прийшов у регіон одразу після набігу гуннів у 453 р. та немало допоміг у відновленні краю. З огляду на розташування краю, Северин встиг познайомитись із персонами, котрі мандрували на самий Чобіт – насамперед з Одоакром, якому, згідно Життєпису, складеному сотнею років пізніше, передбачив володарювання в Італії. Паралельно, духівник взяв на себе патронаж над гірським регіоном, зансувавши ряд монастирів.

Тим часом, руги, які втекли від остготів, зайняли до початку 60-х рр. V ст. землі на північ від Фавіан. Алемани продовжували “Drang nach Osten”, через що римляни пішли з Квінтану, потім залишили Батавіс. Приблизно в 472 р. остготи розорили південь Норіка та взяли в облогу Теурнію, яку зняли лише після виплати великої данини. Після смерті Северина у 482 р., правитель ругів Фелетей пограбував Фавіани, але загинув від свого ж племінника Фредеріка. На допомогу Норіку прибула армія Одоакра, яка розгромила війська ругів. Сутички між ругами і силами Одоакра йшли до 487 р., коли вбили наступника Фредеріка, Фердеруха. У 488 р. Одоакр наказав брату Оноульфу та коміту Пієрію переселити місцевих.

Натовп біженців під охороною з воїнів-германців та загонів римської міліції пішли назавжди з провінції, де жили і працювали десятки поколінь предків, забираючи з собою свої пожитки. Щоб не створювати конфлікти з латифундистами-патриціями та варварами, які жили на півночі півострова, Пієрію довелось поселити біженців в різні міста. Деякі учні Северина заснували монастир під Неаполем, куди і перенесли його останки.

Однак не всі римляни покинули Норік. Що ж сталось з іншими?

У 489 р. остготи почали наступ в Італію, до них приєднались і руги, розгнівані на Одоакра. На їх місце прибули герули, котрі зайняли рівнини на північ від Відня. Але конкурентом за володіння північною частиною провінції стали лангобарди, які близько 500 р. оселилисб на півночі та сході Норіка. Лангобарди нападали на села герулов, ті у відповідь влаштовували свій набіг. Руїни римських міст і фортів використовували для будівництва поселень та аванпостів, тому в більшості міст регіону немає такої собі “спадкоємності”, як в Італії чи Галлії.

Вже на початку VI ст., із заходу почали переселення племена алеманнів, які тікали від експансії франків. І тут треба вказати на один нюанс. Лангобарди і герули, якщо і зустрічали в ході рейдів римські села, то не шкодували їх. В середині VI ст. готи, які до цього номінально панували над Норіком зазнали поразки від Константинополя. Швидше за все, нащадки римлян в регіоні зраділи, що співвітчизники зі сходу прийдуть до провінції. Але на жаль, нова азіатська орда, авари, перекреслила таке майбутнє. Під натиском кочівників лангобарди пішли у візантійську Італію, знову відрізавши Норік від інших римлян. А наприкінці століття туди хлинули зовсім інші варвари – слов’яни.

Поселення в провінції, які й без того захиріли, остаточно змели (як приклад – Теурніа). Південь і захід заселили предки словенців, а північний схід моровани, де останні зустріли лангобардів, та почали мирно уживатись із ними. Норік став одинокою жменею землі серед варварського моря. У VIII й навіть у IX ст. все ще зустрічалис латинські імена, але приблизно в 1000 р. помер останній нащадок римлян з латинським іменем. Швидше за все, його, як і всякого поважаючого себе жителя регіону, поховали біля баварської церкви, а Псалтир йому читав франкский єпископ; а може, цей останній римлянин замерз на самоті в руїнах імперського театру. В будь-якому разі, на цьому завершилась історія римського Норіка.