Незважаючи на те, що Новий час – це передусім доба професійних армій, на практиці, як і раніше, генерали послуговувались значним відсотком іррегулярних частин, які могли нести охоронну службу на лініях комунікацій, або безпосередньо брати участь у військових кампаніях.

Протягом практично всього XVIII ст. над Британськими островами висів “дамоклів меч” французького морського вторгнення. Версаль на час правління Людовіка XV (1715-1774) всерйоз розглядав можливість висадити на Альбіоні десант, а заодне вивести одвічного супротивника з геополітичної гри. Більше того, в різні роки було здійснено декілька експедицій по захопленню Англії, але вони, в силу різних причин, провалилися. Проте, уряд Великобританії повинен був знайти адекватну протидію на випадок висадки ворожого десанту. Так на світ появилась територіальна міліція, або простіше – ополчення.

Англійський історик і сучасник тих подій Едвард Гіббон писав:

“На початку Славної (Семирічної) війни англійський народ був захищений одними лиш німецькими найманцями. Національне ж ополчення зверталось до кожного патріота з часів Революції, і цей захід, як у парламенті, так і на місцях , був підтриманий владою країни, або торі, які поступово перенаправили свою вірність на Ганноверський двір. Висловлюючись мовою містера Берка, вони змінили ідола, але не змінили ідолопоклонства “.

Гіббон на час Семирічної війни був капітаном в полку Гемпширскої міліції, однак по духу цей муж був прообразом бравого Йозефа Швейка, не інакше. Так, на час служби історик був, за його словами, “засуджений більш ніж на два з половиною роки (10 травня 1760 – 23 грудень 1762) бродячого життя у військовому рабстві”. У своїй автобіографії він описав свою службу як “безкровні і безславні походи”. Його єдиний контакт з ворогом відбувся під час “несення служби біля Портчестерского замку і Сісінгхерста, які були зайняті п’ятьма тисячами французів. Ці вороги, щоправда, були обдертими і беззбройними в’язнями: їх відпускали за викуп.”

Як і багато товаришів по службі, Гіббон вважав міліційну службу нудною. Він писав: “Втрата стількох годин в турботах, а ще більше в бездіяльності не компенсувалась жодними вишуками… Мій настрій псувався в компанії наших селюків, які були однаково недосвідченими і в наукових знаннях, і в манерах джентльменів”. Проте, згодом він все ж прийшов до думки, що досвід військової кар’єри був для нього корисний: “Мій головний обов’язок тоді полягав у тому, щоб я став англійцем і солдатом”. І хоч освіта майбутнього історика, його зневага до “селюків” робили його білою вороною, але армійська служба точно вчить уживатись і взаємодіяти з різними людьми. В цьому плані армія об’єднувала вихідців з різних кіл та прищеплювала їм всім почуття національної ідентичності і культури.

Гіббон же, іn absentia рандеву з ворогом, звертався до досвіду античних авторів для кращого розуміння суті професії військового: “Дисципліна й еволюція сучасного полку дали мені більш чітке уявлення про фалангу та легіон, а капітан Гемпширських гренадерів може бути респондентом для історика Римської імперії”. Вікторії островитян на морях зрештою унеможливили французьке вторгнення, тому Гіббон був позбавлений можливості надивитись на регулярні французькі частини. Невідомо, який результат дали б його пізнання в історії та військовій теорії у випадку реального бойового зіткнення.

Офіцери ж професійної армії дивились на міліцію зі скепсисом та снобізмом, однак їх теоретична підготовка нерідко була мінімальною, і більшість з них отримували профільну військову освіту вже безпосередньо емпіричним шляхом. У той же час прихильники системи ополчення стверджували, що не чекали від своїх офіцерів, що вони стануть генералами – все, що від них вимагалось, полягало в розумінні основ, достатніх для командира роти. А щоб осягнути військову науку на такому рівні, за поширеною думкою, було достатньо й шести місяців служби. Не забуваємо й те, що офіцер завжди був джентльменом, а цього вже було достатньо для того, щоб він міг командувати селянами.

Служба в ополченні була невід’ємною частиною життя по той бік Каналу. Ті ж французи довгий час покладалась на ополчення для місцевої самооборони і розглядали його як джерело людських резервів для армії. Так, на добу правління Людовика XIV (1643-1715) ополченці були своєрідною “палицею з двома кінцями” – вони могли як підтримувати королівську владу, так і стати серйозною опозиційною силою. Це було особливо актуально для вихідців з міста. Річ у тому, що за Людовіка XIV міста в центральній частині країни позбулись укріплень, а їх ополчення стали менш значущою силою. У той же час королівська міліція, яка походила з селянства, поступово ставала опорою влади. Вона використовувалась для підтримки внутрішнього порядку, несла гарнізонну службу і була резервом для регулярної армії. У 1726 р. провінційне ополчення закріпилось у тому статусі, в якому воно залишалося до Великої Французької революції. Служба в міліції відрізнялася від служби в регулярній армії тим, що була, по більшій частині, примусовою, а не добровільною. Це зробило його одним із найбільш непопулярних соціальних інститутів дореволюційної Франції, оскільки служила там головно сільська біднота. Ополченці вибирались жеребом в присутності інтенданта або його заступника, але повсюдною була практика відкупу від служби, що могли собі дозволити більш заможні громадяни, тому досить швидко даний метод набору став асоціюватися з несправедливістю. За фактом же ополчення формувало ще одну, резервну, армію для уряду, яка обходилась короні досить дешево. Тільки от ополченцям оплачували тільки час активної служби, а зброя, надана королівськими властями, поверталася на склади після її закінчення. Влада на місцях, однак, несла відповідальність за спорядження міліції.

При включенні в діючу армію ополченці могли служити в своїх територіальних батальйонах або розподілялись полками в якості поповнення. На час Війни за Австрійську спадщину (1740 – 1748) мобілізували 145 тис. осіб. Ополчення здебільшого замінювало регулярні війська на другорядних фронтах, проте 10 батальйонів були в складі армії маршала Моріца Саксонського в кампанії 1745 р., а в битві під Фонтенуа 11 травня захищали мости через Шельду, за якими повинен був відступати король в разі поразки армії.

Німецькі держави теж послуговувались всілякого роду іррегулярами, за рахунок яких можна було поповнювати армію. Центральне місце тут слід відвести Пруссії, де у XVIII ст. була введена система кантонів, кожен з яких надавав певну кількість селян для служби в регулярній армії. Таким чином, армія представляла собою сплав з найманців та призовників, доведених до досконалості муштрою. У мирний час вихідці з селян повертались додому. У мілітаризованій Пруссії служба в армії була почесною справою, і викликала повагу, якої не мали, наприклад, французькі ополченці. Однак навіть система кантонів не могла повною мірою заповнити потребу Королівства в солдатах, яка найбільш гостро проявилась на час Семирічної війни (1756 – 1763), коли Фрідріх II протистояв цілим коаліціям ворогів. Як наслідок, королю довелось вкотре утворити загальне ополчення, і прусська міліція обороняла Померанію від шведів.

Під час Війни Аугсбурзької ліги (1688-1697) і Війни за Іспанську спадщину (1701-1714) правитель П’ємонту Віктор-Амедей II нерідко поповнював свої війська за рахунок ополчення, яке поза тим несло службу в гарнізонах. Крім того, самі селяни збирались в партизанські загони і атакували загарбників. Потрібно відзначити, що п’емонтське селянство активно брало участь в обороні держави протягом усього XVIII ст., а в 1744 р. безпосередньо сприяло звільненню фортеці Кунео.

Не можемо оминути увагу найвідоміше ополчення XVIII ст. – дітей північноамериканського фронтиру колоній, причому їх шлях до популярності був досить тернистим. Колоніальні війни проводили силами найманих солдатів, рекрутованих із соціальних низів, або військами, надісланими з метрополій. Всупереч розхожій думці, у майбутніх американців в той час не існувало “культу зброї” – лише незначна частина колоністів мала мушкети, а вміло використовувати ними могли лише деякі. У той же час, іррегуляри з ополчення французької Канади швидко освоїли тактику партизанської війни, яку вони запозичили у індіанців, і представляли собою грізну і безжальну силу. Коли в 1790 р. американський генерал Джосайя Хармар скликав ополчення Кентуккі та Пенсільванії для походу проти індіанців Середнього Заходу, виявилось, що ополченці, які отримували добру платню, не мали будь-якого бойового досвіду. Результатом цього стала поразка загону, яка увійшла в історію під назвою “Погром Хармара”.

Немало бійців, яких можна було зустріти на полях битв у XVIII ст. не були власне професійними солдатами, а їх досвід та бойова цінність варіювалась. Серед них були ополченці, партизани на кшталт французьких Грассіні, котрі виступали як допоміжна сила для регулярних військ, представники “вільних рот”, зібраних на гроші приватних осіб, як, наприклад, хорватські Пандури барона фон Тренка, котрі прославились у ході Війни за Австрійську спадщину. Згаданий нами раніше Фрідріх II особливо відзначав роль вихідців з низів у ​​війнах:

“Якби моєю єдиною метою була слава, я б ніколи не воював ніде, окрім своєї країни, тому що там я мав би всі переваги. Кожна людина – шпигун, ворог не зміг би ступити й кроку, не будучи зрадженим. Ви можете сміливо посилати свої війська, і вони зможуть використовувати будь-які хитрощі, які можливі на війні”.

В сусідніх володіннях все було по іншому. У Богемії та Моравії Фрідріх дізнався, як важко буває армії, коли проти неї повстає місцеве населення. Фрідріх також відзначав, що в нейтральних країнах потрібно вміти завойовувати дружбу та довіру місцевого населення: “Якщо країна протестантська, як Саксонія, грайте роль захисника лютеранської релігії, намагайтесь підігріти фанатизм черні, простота якої робить її легкою здобиччю. Якщо країна католицька, говоріть тільки про терпимість, звинувачуйте священиків у всіх причинах ворожості поміж конфесіями, які, незважаючи на їх протиріччя, єдині в основних постулатах віри”. Монарх вважав, що потрібно було зробити все, щоб максимально очорнити ворога в очах місцевого населення та оголосити його винуватцем усіх бід. Іншимважливим компонентом була дисципліна – потрібно було утримувати війська від зайвої жорстокості щодо населення, від грабунку й мародерства. І, варто додати, пруссаки на час Семирічної війни не уславились як військові злочинці.

Але це радше було виключенням із правил. Граф де Мерод-Вестерлоо згадував, що коли французька армія відступала з німецьких земель через Шварцвальд у 1704 р., один солдат знайшов мідний пастуший ріжок, і коли він в нього подув, з лісу вийшло кілька великих домашніх тварин, що звичайно ж втішило голодних солдатів Людовіка XIV. Граф писав: “На якийсь час табір перетворився на бійню. Все це спонукало солдат розбігатись лісами… ми не могли нічого вдіяти, аби їх спинити. Все це призвело до сумних наслідків – розлючене селянство вбило кілька тисяч наших солдат, перш ніж армія покинула Шварцвальд”.

Підводячи підсумки, варто сказати, що повернула легкі допоміжні підрозділи у армії Війна за Австрійську спадщину. Священна Римська імперія активно залучала на службу хорватів, які отримували особисті земельні наділи в прикордонних з Османською імперією областях, тому захист кордону став їх фахом не від хорошого життя. Залучали балканські “летючі загони” і для війни в Центральній Європі – їхвикористовували для нальотів, розвідки та дій на комунікаціях супротивника. “Народний” фактор продовжував відігравати істотну роль у збройних конфліктах Нового часу. Навіть в умовах тотального панування професійних армій, полководцям доводилось враховувати фактор місцевого населення, а також залучати мобільні загони іррегулярів для рейдерських операцій.