Питання “шкодувати або не шкодувати полонених” на тому чи іншому етапі військової кампанії поставало в залежності від поточних обставин або настрою полководця. Одна стратегія могла випадково замінювати іншу, але не можна заперечувати, що облогові війни завжди супроводжувались жорстокістю. Зрозуміло, що у багатьох випадках масштаби різанини перебільшувались, у міру того як хроністи підкреслювали страшну вендетту правителів по відношенню до бунтівників або ворогів, але найчастіше все так і відбувалося насправді: такі заходи були покликані деморалізувати ворожі гарнізони й примусити їх до швидкої здачі фортеці.

Погрози, які гарантували жителям фортець не завжди виконувались, однак гарнізон, при відмові капітулювати брав на себе дуже великий ризик. До прикладу, коли герцог Бурбонський прибув до стін Молеона в Пуату в 1381 р., то запропонував оборонцям фортеці лише один шанс для здачі. Він пригрозив, що якщо гарнізон не здасться негайно, то ті, хто виживе з нього, будуть повішені для науки іншим. Гарнізон не довелося довго вмовляти: він здався. У 1224 р. Генріх III пригрозив гарнізону Бедфорда, що всіх захисників чекає ешафот, якщо вони не здадуть замок. Штурм був вдалим, а потім оборонців повісили.

Або, до прикладу, репутація Вільгельма Завойовника як безжального полководця сформувалась під час воєн, які він провадив у своєму герцогстві Нормандія. Так, у 1049 р. він взяв укріплення під Алансоном на північному заході Франції та звелів відрубати захисникам руки й ноги. Як зазначає Джон Джіллінджем, “лють Вільгельма переконала жителів Алансона в тому, що в разі, якщо вони все ж бажають вберегти свої кінцівки, то повинні якнайшвидше здатись. Гарнізон Домфронту також вважав за краще скласти зброю під враженням такого суворого поводження з переможеними”.

Подібна варварська практика застосовувалась у арміях латинян повсюдно (та й не тільки в латинських, але також в мусульманських, монгольських, китайських і будь-яких інших). Мабуть, для цього аспекту не існує будь-яких географічних виключень. Під час Першого Хрестового походу хрестоносці насаджували голови мертвих мусульман на коли на очах у гарнізонів Нікеї й Антіохії. Саладін подібним же чином вчинив з головами загиблих хрестоносців після перемоги біля Тіверіадського озера під час Третього Хрестового походу. В 1153 р. захисники Аскалону звішувати трупи нападників зі стін фортеці. У 1209 р., під час Альбігойского Хрестового походу проти катарів, Симон де Монфор взяв штурмом замок Брам та наказав зкатувати весь гарнізон: кожному, хто вижив, відрізали ніс разом із верхньою губою, а також викололи очі. Винятком став лише останній солдат, якому зберегли одне око для того, щоб він зумів іншим показати дорогу до чергової фортеці, яку Монфор збирався взяти в облогу.

Під час Реконкісти в XIII ст. Хайме Арагонский велів за допомогою катапульти перекинути голови мусульманських полонених через стіни Пальми, а в Лісабоні голови вісімдесяти мусульман були насаджені на палі. У Лярош-Гюйоні в 1109 р. Людовік VI велів попередньо кастровані і розчленовані трупи воїнів гарнізону вкласти на плоти та спустити по Сені до Руана, аби продемонструвати, яких масштабів може прийняти помста короля. В 1345 р. шпигун, посланий з англійського гарнізону в гасконському Обероші, спробував пробратись через ряди французів, але був спійманий, живим прив’язаний до облогової машині й катапультований через міські стіни назад.

Цит. по: Макглинн Шон. Узаконенная жестокость. Правда о средневековой войне (Смоленск, Русич, 2011): 448