У 408 р. був страчений видатний римський державний діяч Стиліхон, який понад десятиліття ледь не одноосібно володів більшою частиною реальної влади в західній частині Римської імперії. З його смертю в західних кордонах Імперії запанував просто фантастичний бардак, вінцем якого стало розграбування Риму вождем вестготів Аларіхом 24 серпня 410 р.

І все ж Західний Рим був ще досить сильним, аби перевести дух та енергійно взятись за відновлення колишніх позицій. Для такого завдання країна потребувала мужа, чиї таланти хоча б віддалено нагадували ті, якими володів покійний Стиліхон. І така людина знайшлась.

Флавій Констанцій, виходець із Наісса (сучачне місто Ніш у Сербії), своєю зовнішністю найменше, мабуть, був схожий на рятівника великої держави. Як писав про нього історик Олімпіодор Фіванский:

“…очі вирячені, довга шия та велика голова, завжди незграбно рухався…”

Як бачите, наш сьогоднішній герой не був супергероєм у дусі тих, які присутні на сторінках коміксів. Однак зовнішність одне, а дії – інше. До моменту ключового витка своєї кар’єри він уже був досить досвідченим військовим в званні коміта й бився під штандартами Феодосія I Великого. Цілком можливо, воєначальник був прихильником Стиліхона й міг би вважати себе щасливчиком – немало інших його соратників склали свої голови водночас зі своїм патроном, в той час як його ніхто особливо не смикав. На той час (або роком пізніше) він, до речі, отримав від імператора Гонорія посаду магістра армії (magister militum).

А Констанцію, м’яко кажучи, було чим зайнятись – передусім за межами Італії, оскільки левова частка інших західних провінцій була схожа на розтривожений вулик. Основну проблему представляв романо-бритський узурпатор, відомий нам під ім’ям Костянтина III, який виступив з Британії в Галію та й взявся відкушувати шматок за шматком від володінь Гонорія. Спочатку йому щастило в цій справі, але в якийсь момент він сам виявив себе під загрозою узурпації з боку власного ж командира, Геронтія. Сам Геронтій на імператорські регалії не претендував, вважаючи за краще підтримати деякого Максима (можливо, він був сином Геронтія). Одним словом, вечірка на захід від Равенни намічалась пристойна.

У Констанція вірили – його супроводжували давніші заслуги, та й досвід, і римське походження він мав. Про останнє, до речі, згадує Павло Орозій:

“Тоді держава відчула, яке благо нарешті вона знайшла в римському полководці, і те, які доти переносило псування від варварських комітів”.

Насамперед, отримавши управління військами, Констанцій вирішив позбутись Геронтія. На подив цей процес виявився досить простим, оскільки орава узурпаторів в Галлії та Іспанії воліла з’ясовувати стосунки між собою, а не звертати увагу на якусь там Італію. Наш герой прибув на чолі італійських військ на поле бою якраз тоді, коли Геронтій взяв у облогу Костянтина III в Арелаті (сучачний Арль, Франція). Воїни Геронтія не вважали за потрібне воювати за свого владику й мало не стадами перейшли на бік урядових військ. Сам же Геронтій втік до Іспанії, де незабаром наклав на себе руки, прихопивши з собою на той світ і дружину. Його ж родичу Максиму пощастило трохи більше, він до пори зник у тій таки Іспанії, аби потім знову спливти в 421 р.

Залишалось розправитись із Костянтином, який все ще сидів у Арелаті. Той узурпатор ще під час повстання Геронтія встиг відіслати свого вірного воєначальника Едобіха за допомогою до варварів. Едобіх встиг повернутися до Арелату з підкріпленням, але практично моментально спустив його в унітаз, застрягши на переході через річку Рона, а потім, будучи зім’ятим з двох сторін Констанцієм та його колегою в питаннях захоплення влади, Ульфілою.

Костянтину III після такого провалу довелось прийняти постриг ченця та попередньо здатись на милість Констанція. Але довга церковна кар’єра йому не була призначена, оскільки вже у серпні-вересні 411 р. він був страчений, а до Равенни заїхала лише голова узурпатора, аби постати перед очима Гонорія. На цьому веселощі в Галлії не закінчились, оскільки ідея узурпації влади завжди була максимально привабливою серед римлян. Ось і зараз повстання в Могонціаку (сучасний Майнц, Німеччина) підняв галло-римлянин Йовін. Цілих два роки цей персонаж за підтримки аланів та бургундів не давав об’єднати лоялістам Галію. Тільки в 413 р. Констанцію вдалось нарешті нацькувати вестготського вождя Атаульфа на Йовіна і успішно прибрати останнього з політичної арени (а заодно і з життя, як водиться, аби напевно). Таким ось чином Констанцій послідовно вирішував одну проблему за іншою.

Але, як ви вже напевно здогадались, наступною проблемою став той таки Атаульф і його вестготські браві хлопці. Ці германці пройшли немалий шлях після знаменитого розграбування Риму та смерті Аларіха – готи спочатку спробували переплисти в Африку, але Середземномор’я не було до них милостивим – вони потрапили у шторм. І тільки після цього всього вони й пішли в Галію, де зіграли ключову роль у поваленні Йовіна. Після цього, здається, апетити Атаульфа зросли до небес. Він вступив у шлюб з Галлою Плацидією (единокровною сестрою Гонорія), а незабаром став батьком маленького Феодосія, який в теорії міг би стати новим імператором, враховуючи родовід матері та бездітність Гонорія.

Навряд потрібно уточнювати, що Гонорій фортелю Атаульфа не одобрив. Ось тут знову і знадобився наш герой, який блокував Атаульфа в Нарбонні як із суші, так і з моря. Готам вдалося втекти в Барселону, але блокада продовжилась і тут. До середини 415 р. голод, постійний острах перед римлянами та витання в хмарах Атаульфа настільки дістало вестготів, що вони влаштували сеанс царевбивства. Новий владика вестготів на ім’я Валія був культурнішим чоловіком та повернув Галлу Плацидію додому. Маленький Феодосій на той час був уже мертвий, тому плани Атаульфа не втілились у життя. Що ж до Валії, то він виявився дуже зручною кандидатурою для Констанція, бо успішно боровся з варварами, які заполонили Іспанію, аж до 418 р., за що був щедро нагороджений землями для свого народу в Аквітанії. Однак для Равенни, почергова смерть Костянтина III, Геронтія, Йовіна, зникнення Максима, погроми варварів в Іспанії, а також ефективний менеджмент із вестготами не означали повної перемоги. Британія фактично випала з орбіти Pax Romana, а місцеві провінції після забігів молодиків з Ютландії та доморощених узурпаторів виявились у досить посередньому становищі. Разом з тим, Північна Африка, один з основних джерел доходу Римського Заходу, поки що залишалась під контролем, що дозволяло Заходу пережити цей непростий період.

В січні 421 р. кар’єра Констанція досягла свого піку. Двічі консул, овіяний ореолом військової слави, він вступив у шлюб…із Галлою Плацидією і став батьком двох дітей: Гонорії та Валентиніана. В певній мірі він повторював шлях Атаульфа, оскільки бездітність Гонорія нікуди не поділася за ці роки. А а от хлопчик Валентиніан в цьому контексті народився дуже вчасно . Різниця полягала лише в тому, що Атаульф раніше не прагнув особисто стати імператором, а тепер в якийсь момент Гонорія поставили перед фактом того, що у нього тепер є співправитель в особі Констанція, котрому в історіографії дали номер “ІІІ”.

Таке становище справ для Констанція III здавалося вельми логічним, бо аж надто багато заслуг накопичилось у чоловіка перед вітчизною, аби те все ігнорувати. З іншого боку, про Констанція в ті часи стали ходити чутки, що від усвідомлення своєї важливості той трохи поїхав головою.

Досить кумедно, але піднесення Констанція до рівня імператора, здається, стало тим моментом, коли він сам собі й вистрілив у ногу. Специфіка західного (та й східного, тільки це стосувалось урядовців) двору на початку V ст. полягала в тому, що командири вищої ланки у своїх діяннях були куди менш скутими по руках і ногах. А в Константинополі, до речі, дуже вороже поставились до прийняття Констанцієм імператорського титулу та не визнали того. У Равенні ж ходили чутки, що розлючений таким відношенням до себе Констанцій мало не силою збирається примусити Східний Рим до визнання свого титулу. Ми навряд дізнаємось, правдою були ті чутки, чи ні, оскільки в кінці літа того ж року імператор підхопив якусь хворобу, від якої й помер 2 вересня.

Його смерть ознаменувала собою завершення етапу західно-римської реконкісти та відновлення боротьби кількох угрупувань римської знаті за вплив над Гонорієм, якому теж залишилось недовго (він помер в 423 році, не доживши до 39 років). Його після чергової узурпації з боку якогось Іоанна змінив юний Валентиніан III, чиї якості були, м’яко кажучи, далекі від тих, яких потребував Римський Захід. Тільки пізніше Равенна знайде собі чергового рятівника, ім’я якому – Флавій Аецій.