Роблячи попередні ремарки, варто одразу сказати, що військова організація англосаксів досі до кінця не вивчена. Дослідники XIX і XX ст. при розробці цього питання головно користались “Про походження та розселення германців” Тацита – твір, присвячений, як не складно здогадатись, германським племенам. Уваги на ньому загострювати не будемо – скажемо лише, що автор цього визначного твору жив у I-II ст. Ну а період, який нас цікавить – VI-XI ст. До цього моменту структура англосаксонської армії змінилась та, звичайно ж, відрізнялась від інших германських племен. Тому не дивно, археологічні знахідки та письмові джерела нашого періоду спростовують багато тез римського історика.

Знаємо, що будь-яка вільний муж в англосаксонському суспільстві мав право носити зброю. У зв’язку з цим центральне місце в суперечках дослідників про те, як формувалось воїнство, займали керли (ceorls) – вільні селяни. З цього випливало питання: “Англосаксонська армія складалась тільки з навчених воїнів, покликаних захищати королівство в обмін на землю й привілеї, або ж був загальний набір чоловічого населення на службу?“

У XIX ст. було прийнято сприймати англосаксонську армію, яка мала назву фірд (fyrd), як “націю зі зброєю в руках”. Однак сьогодні ця теорія вважається помилковою. Так, багато воїнів володіли землею, але вони були в першу чергу воїнами, а вже в другу – хліборобами. Не навпаки. У “Колоквіумі” Ельфріка Граматика (Ælfric’s Colloquy, X ст.) – ченця-бенедиктинця та одного з найбільших англійських агеографів вказано, що існує три типи вільних людей: робітники, воїни та духовенство. Крім того, Ельфрік зазначав, що кожен повинен займатися своєю справою і не братись за зброю без крайньої потреби, оскільки це прерогатива воїнів. Тобто, селяни звичайно могли захищати свою територію, коли відступати було нікуди, але не були частиною фірду й не брали постійної участі у військових діях. Максимум – охороняли провіант або забезпечували матеріально-технічну підтримку армії. Звичайно ж, є відомості про те, як міста успішно відбивали напади без участі або за мінімальної участі фірду. Але це, скоріше, виняток, ніж правило.

У 60-х рр. ХХ ст. американський історик Чарльз Уоррен Холлістер (C.W. Hollister) запропонував альтернативну теорію – говорячи просто, сидіння на двох стільцях. Він висловив припущення, що фірд складався з двох типів збройних формувань. Перший – професійне або напівпрофесійне військо (select fyrd), другий – народне ополчення (great fyrd), та сама “нація зі зброєю в руках”.

Багато істориків довгий час дотримувалися теорії Холлістера, ба більше – її досі можна зустріти в авторитетних виданнях (автор цього тексту, будучи другокурсником, штудіював це твердження, не знаючи, власне, напрацювань самого Холлістера). Однак останні дослідження стверджують те, що ця теорія не зовсім вірна – фірд все ж був регулярною армією. Як аргумент на користь існування народного ополчення також часто наводять Гобелен з Байо (ХI ст.). На ньому зображені кілька воїнів без обладунків, яких довгий час приймали за хліборобів. Однак, якщо ви придивитеся, то помітите, що у них щити, а деякі тримають мечі та сокири – зброю професійного воїна, не селянина. Що стосується обладунку… в його відсутності немає нічого дивного – обладунок був дорогим задоволенням.

Говорячи про структуру фірду, ядром армії була особиста дружина короля. Оскільки вона не могла перебувати в кількох місцях одночасно, захист провінцій лягала на плечі олдерменів (eoldermen), або ерлів. До їх обов’язків входило скликати війська на випадок збройних дій. Але, якщо не було загального призову, кого і як набирали в разі небезпеки – нападу сусіднього королівства або набігу данців? Все просто – міста і знать зобов’язувались виставляти по одному воїну від кожних п’яти гайд (нерегульована одиниця величини земельної ділянки, середнім розміром близько 0,5 км²). У зв’язку з тим, що площа гайди не регулювалась законодавством, іноді король – як жест доброї волі – міг змінити кількість гайд, які належали якомусь Ерлу або тену (ðegn), аби зменшити військову повинність. Земельна ділянка при цьому залишався колишніх розмірів. Так, наприклад, 100 гайд землі єпископа Вустерского поблизу села Чілкомб (Chilcomb) перетворили в одну велику гайду незадовго до приходу молодиків з Нормандії в 1066 р.

Структура армії

З плином часу в різних королівствах закони змінювались – догма “один воїн з п’яти гайд” працювала не завжди і не скрізь. Десь потрібно було виставити п’ять воїнів з тридцяти гайд, а десь – всього лише одного. При цьому жителі могли відкупитись від служби, а, оскільки економіка тільки розвивалася, замість дзвінкої монети нерідко платили натурою.

Зазвичай у фірді служили тени – треба ж відстояти честь мундиру кольчуги. Але, зрозуміло, воїнів не завжди вистачало, і тоді доводилось відривати від господарства селян – керлів або генітів. В нагороду за вірну службу монарх міг нагородити воїна землею. Така ділянка в ранніх документах називається scir (shire), або шир. В результаті до VII ст. виділилися два класи військової знаті:

• Дугути (duguð). Досвідчені бійці зі значним послужним списком. Володіли земельною ділянкоютаі могли зібрати власний загін воїнів з підвладних їм селян та геогутів, які ще не принесли клятву вірності. Займались власним господарством та прибували до сюзерена в разі потреби.
  
• Геогути (geoguð). Молоді воїни, як правило, сини дугутів. Не володіли землею, служили сюзерену та всюди його супроводжували. Якщо геогут добре себе проявляв, він міг отримати в дар земельну ділянку й стати дугутом.

В подальшому дугути стали служилою знаттю – тенами. У мирний час вони (а, можливо, і весь фірд) повинні були служити один місяць з трьох, по черзі. Тобто, чотири місяці на рік. Тени були не тільки воїнами, але й діяли, як поліція: ловили злочинців, боролись із розбійниками та бандитами. Особистий загін олдермена або дугута називався hearþweru, або hirþ.

У пізні епохи з’явився новий рід військ – примітивний аналог сучасної морської піхоти. У містах створювалися так звані ship sokes. Для такого добра, порти надавали шістдесят моряків, а також оплачувати будівництво і технічне обслуговування кораблів.

Англосаксонські берсерки

До початку XI ст. відноситься перша згадка про елітний загін воїнів – гускарлів (housecarl); і двох видах моряків – літсменах (lithsmen) та бутскарлах (butsecarles). Всі вони ймовірно з’явилися за правління Кнуда Великого (1016-1036), але, швидше за все, існували й раніше.

Гускарли були професійними воїнами, дисциплінованими та добре озброєними. Вони жили при дворі короля і, на відміну від інших, отримували платню. Билися пішими, але у кожного був кінь, щоб дістатись до місця битви та пуститись у погоню за ворогом. Озброєння включало кольчугу, шолом, щит, спис, а також масивний дворучну сокиру – відмінну рису гускарлів.

Вони ж служили монарху як в мирний час, так і в ході війни, збирали податки та виступали в якості свідків при оформленні документів. Правильніше було б охарактеризувати їх як групу міністрів та наближених короля, чиї обов’язки не обмежувались військовою службою. Тому один і той же чоловік в різних документах міг називатися “cynges huskarl” (хускарл короля) та “minister regis” (королівський міністр).

Те, що гускарли були цінними воїнами та слугами, підтверджують події 1041 р. Під час збору податків у Вустері були вбиті два гускарли короля Хардекнута. В покарання за ці справи, Хардекнут наказав спалити те місто і перебити всіх його жителів.

Обов’язки воїнів

Що ж до обов’язків воїна, то тут все дуже просто: як король кличе воювати – іди до нього, бийся з ворогом і опціонально знайди смерть на полі бою разом із володарем. Відомі випадки, коли воїнів, чий лорд загинув, наказували стратити. Чому? Як вони залишились у живих, то не намагались помститися за нього або робили це без належного ентузіазму. У будь-якому випадку, вони не гідні носити зброю і голову на плечах. За всякого роду дезертирство передбачалися різні покарання. Нам відомі, наприклад, закони Беркшира. Якщо воїн відправляв когось замість себе, то виплачував штраф у 40 шилінгів. Якщо він нікого не відправляв, то його сюзерен платив 50 шилінгів королю, а землі дезертира могли відійти короні. Згідно Судебнику Іне (688-726 рр.), короля Уессексу, за дезертирство:

“Воїн, який мав землю, платив 120 шилінгів. Знатний муж, котрий мав землі, платив 60 шилінгів. Селянин платив 30 шилінгів”.

[ориг.]: “If a gesiðcund man who holds land neglects military service, he shall pay 120 shillings and forfeit his land; [A nobleman] who holds no land shall pay 60 shillings; a cierlisc [free peasant] shall pay 30 shillings as penalty for neglecting the fyrd.”

Гроші, сплачені в якості штрафу, йшли на забезпечення воїнів провізією, але не на зарплату. Її виплачував не король і не ерл, а жителі гайд, з яких відбувався набір (з розрахунку одне господарство – 4 шилінги):

“If the king sent an army anywhere, only one soldier went from five hides, and four shillings were given him from each hide as subsistence and wages for two months. This money, indeed, was not sent to the king but was given to the soldiers.”

Тобто, в середньому воїн отримував 3-4 пенси в день при службі в 60-90 днів, що можна порівняти із платнею лицаря після Нормандського завоювання. Чому плата йшла безпосередньо воїну, а не королю? Це було обумовлено заходами безпеки. Якби гроші отримував король, можна було б скликати фірд, зібрати гроші, а потім розпустити армію. Таким ганебним способом поповнення казни скористався Вільгельм II Рудий – один із синів Вільгельма Завойовника, король Англії у 1087-1100 рр.

Пізніше покарання за дезертирство стали більш суворими. Наприклад, за законами Кнуда воно каралось смертю, а вся власність воїна, включаючи землю, відходила його пану або королю:

“Concerning the man who deserts his lord. And the man who, through cowardice, deserts his lord or his comrades on a military expedition, either by sea or by land, shall lose all that he possesses and his own life, and the lord shall take back the property and the land which he had given him. And if he has bokland it shall pass into the king’s hand”.

Розмір війська

Точні розміри армій, на жаль, невідомі, але на ранніх етапах вони були досить маленькими. Наприклад, король Кінехерд, який правив наприкінці VIII ст., вважав, що 84 воїнів цілком достатньо для завоювання Вессекса. І що характерно, королівство він справді завоював, хоч і ненадовго. А згідно вже згаданому Судебнику Іне, армією вважався загін чисельністю понад 35 чоловік:

“We use the term “thieves” if the number of men does not exceed seven, “band of marauders” [or “war-band”] for a number between seven and thirty-five. Anything beyond this is an “army”.

Розміри армій значно зросли після реформ Альфреда Великого (849-899). Він створив систему бургів (burh/byrig) – укріплених пунктів для убезпечення англосаксонських земель від набігів данців. У документі, відомому як Burghal Hidage, міститься список з більш ніж 30 бургів. Зафіксовані довжина стін і валів і кількість воїнів, необхідних для захисту фортеці:

[ориг.]: “For the maintenance and defence of an acre’s breadth of wall sixteen hides are required. If every hide is represented by one man, then every pole of wall can be manned by four men. Then for the maintenance of twenty poles of wall eighty hides are required.”

[пер.]: “Для оборони одного акра стіни потрібно 16 гайд. Якщо з кожної гайди виставляють одну людину, то кожен поль (5,03 метра) стіни повинен бути зайнятий чотирма людьми. Для оборони 20 полів стіни потрібно 80 гайд”.

Бурги розташовувались на відстані не більше 32 км (20 миль) від поселень, аби війська та жителі могли швидко переміщатись поміж ними в разі небезпеки. Для будівництва вибирали стратегічно важливі місця: вершини пагорбів, перетини річок і узбережжя, оскільки данці нападали з моря. Згодом бурги ставали адміністративними центрами і центрами торгівлі. Система укріплень створювалась як на нових місцях, так і в уже існуючих поселеннях. Оксфорд, наприклад, з невеликого селища перетворився в бург. Це, безсумнівно, сприяло розвитку міста, який кілька століть по тому став колискою університетської освіти Великобританії.

Але вода текла – після Нормандського завоювання бурги втратили своє значення – на зміну їм прийшли замки. А слово “burh” стало топоформантом – його можна виявити у назвах багатьох британських населених пунктів (-bury, -borough і -burgh).

Гарнізон деяких бургов становив 1500-2000 осіб. Дивимося на таблицю нижче, вдаємось до арифметики та отримуємо армію з приблизно 30,000 вояків. При цьому Альфред Великий створив систему бургов тільки на півдні, а на півночі і Східна Англія, і Нортумбрія і взагалі велика частина земель Мерсії.

До часу правління Едгара Миролюбного (959-975), володіння якого простягались від південного узбережжя Англії до кордонів майбутньої Шотландії, в підпорядкуванні короля перебувало понад 100 тис. воїнів. В контексті Середніх віків подібні цифри здаються неймовірними, але гарнізони були розкидані по всій країні. (Якби король міг закликати всіх разом і відправити в конкретну точку, навряд чи б англійці зазнали поразки в битві при Гастінгсі, але цю тему ми ще обов’язково обговоримо).

Ще на той час прийшлось правління короля Етельреда II Нерозумного (979-1016), який вирішив створити флот і потужну армію. У 1008 р. він зобов’язав кожні 300 гайд побудувати по одному кораблю, а кожні 8 гайд надати по одному екіпірованому воїну. З урахуванням розмірів території, дослідники нарахували 267 кораблів та приблизно 10 тис. вояків, одягнених в кольчуги. Зауважимо, що звичайних вояків – без обладунків, з незахищеною головою та списом замість меча чи сокири – було приблизно вдвічі більше.

Озброєння англосаксів

Стандартним озброєнням були спис, щит, шолом і кольчуга. Іноді в список також входив меч. Коні використовувались суто для переміщення. Безпосередньо в битвах англосаксонські воїни зустрічались суто в пішому строю, однак на цю тему дослідники досі сперечаються.

Письмові джерела, які згадують про зброю англосаксів, – це переважно епічні поеми, такі як “Битва при Фіннсбурзі”:

“Birds of battle screech, the grey wolf howls, spears rattle, shield (щити) answers shaft. Then many a thegn, laden in gold, buckled on his sword-belt (останнє – піхви). Then Guþere withdrew, a wounded man; he said that his armour was almost useless, his byrnie (кольчуга) broken, his helmet (шолом) burst open.

…або ж “Беовульф”:

“The boar crest, brightly gleaming, stood over their helmets: superbly tempered, plated with glowing gold, it guarded the lives of those grim warriors. …Their byrnies (кольчуги) were gleaming, the strong links of shining chain-mail chinked together. When the sea-stained travellers had reached the hall itself in their fearsome armour, they placed their broad shields (worked so skilfully) against Heorot’s wall. Then they sat on a bench; the brave men’s armour sang. The seafarer’s gear stood all together, a grey tipped forest of ash spears (списи); that armed troop was well equipped with weapons. In common we all share sword, helmet, byrnie, the trappings of war.”

Археологічні знахідки підтверджують ці описи. Судячи з усього, списи і щити були стандартною зброєю англосаксонських воїнів. Списи використовувались і для полювання. Вони виявлені приблизно в 70-80% поховань. Мечі – в 12%, сокири – в 2%, а сакси (бойові ножі) – в 4%.

У цьому плані цікаво порівняти англосаксів з континентальними германцями, для яких сакс був чи не основним видом зброї. Кольчуги і шоломи знайдені тільки в багатих похованнях, наприклад, у некрополі Саттон-Ху.

Що таке бокленд?

До VIII ст. на Британських островах зріс вплив Християнської церкви. Ну а для забезпечення вічного життя по смерті мав бути й окремий тип землеволодіння. Так з’явився бокленд (bookland) – король передавав Церкві земельну ділянку на підставі спеціальної грамоти, яка закріплювала звільнення від державних повинностей.

Земля даровалась безплатно – Церква не мала ніяких зобов’язань перед короною. Однак для короля це означало, що він втрачав частину території і більше не мав над нею влади – ні адміністративної, ні економічної. Тому бокленд незабаром став проблемою. Чим більше земель король віддавав Церкві, тим більше земель звільнялися від військової повинності і тим менше ставала армія. Рішення проблеми запропонував Етельбальд (716-757), король Мерсії. Він видав указ, згідно з яким церкви повинні були допомагати в будівництві мостів та захисних укріплень. Король Оффа (757-796) додав до цього списку і військову службу.

Так виникли “trinoda necessitas“, або ж “common burdens“, на яких грунтувалась військова повинність в англосаксонському суспільстві. Ну а цю систему змінив вже Альфред Великий в ході своїх великих реформ в IX ст. Однак, це вже зовсім інша історія, мова про яку піде пізніше.

Список джерел та літератури:

1. Anglo-Saxon Charters. Editor: A. J. Robertson.
2. Abels, Richard. Lordship and Military Obligation in Anglo-Saxon England.
3. Baker. J, Brookes. S. Beyond the Burghal Hidage.
4. Hill, Paul. The Anglo-Saxons at War.
5. Hollister, C. Warren. Anglo-Saxon Military Institutions.
6. Levick, Ben. Anglo-Saxon Military Organisation. Regia Anglorum.
7. Loyn, H. R., Gesiths and Thegns in Anglo-Saxon England from the Seventh to the Tenth Century.
8. Plucknett F. T., Theodore. Revisions in Economic History: III. Bookland and Folkland.