Лицарський бойовий кінь – це неодмінно верховий кінь. Лицарський бойовий кінь, попри те, яким би не було важке спорядження й озброєння його вершника — це в будь-якому випадку не ваговіз. По-перше, ваговози — результат селекції Нового часу.  По-друге, будь-який ваговіз гарний тільки у своїй здатності переміщувати вантажі за допомогою упряжі відносно добрими дорогами. Ваговози не володіють необхідною рухливістю, чутливістю nf швидкістю реакції на команди вершника, не можуть більш-менш тривалий час підтримувати галоп (основний бойовий алюр).

Так звідки взявся цей міф, який наполегливо поширюється – якщо кінь повинен нести кілограм так 150, то він обов’язково ваговіз (згадаймо вислів “богатирський кінь”)? Спробуємо дати відповідь. Серед можливих варіантів:

А) проста життєва логіка — себто, якщо мова йде про важкоозброєного лицаря, то й кінь має бути таким же (а те, що стройові коні часів Першої Світової тягли на собі навряд чи менший вантаж, ніж кінь, припустимо, рейтара в трьохчетвертинному обладунку – вже нікому не цікаві деталі);

B) провина образотворчого мистецтва;

С) досі в деяких джерелах зустрічаються фантастичні дані про вагу обладунку коня, бойових сідел та іншого;

D) в масовій свідомості недооцінюються фізичні дані верхового коня в плані витривалості та вантажопідйомності – наприклад, для здорового, фізично сформованого та мускулистого коня вагою 500 кг, вантаж в 130 – 150кг не є непосильною ношею.  Крім того, у виїздах коня всі виїзні елементи грають роль гімнастичних вправ, які дозволяють розвинути силу задніх ніг коня, що також дозволяє йому нести значну вагу з мінімальними витратами зусиль і з максимальним збереженням рухливості.

Безумовно, бажана статура могла змінюватися в залежності від ролі, яку мав виконувати кінь – зрозуміло, що важкоозброєному жандарму XV ст. був потрібний неймовірно сильний кінь (не просто кінь, потенційно здатний і придатний для цієї ролі, а безпосередньо підготовлений до цього за кілька років тренувань), здатний нести не тільки вершника в обладунках, а й обладунок на собі, тоді як для легкого кіннотника, наприклад алеара, вистачало легшої та рухливішої тварини.  Однак головне залишається незмінним – і у жандарма, і у легкої кінноти, бойовий кінь – це в будь-якому випадку кінь верхового типу.

Зріст у холці (на основі британських даних; континентальний матеріал дає приблизно ті ж цифри): 126 – 152 см, коні вище 150 см оцінювались сучасниками як досить великі, а тварини ростом 160 см і вище – вкрай рідкісні.  Як справедливо зауважують упорядники видання “The Medieval Horse and its Equipment”, більшість середньовічних коней за сучасними мірками були малі.  При цьому більшість археологічних знахідок показують коней, складених краще, ніж сучасні коні аналогічного зросту. Коні зростом 130-145 см в холці є представниками того самого універсального й невибагливого типу тварин, представники якого могли використовуватись для упряжної та верхової роботи (в тому числі і в якості бойового коня).

Тут також необхідно завжди враховувати, що головним для бойового коня був аж ніяк не зріст, а потужна і гармонійна статура в поєднанні з силою, маневровістю та витривалістю (які розвиваються за допомогою тренінгу).

До XVIII ст. (століття різняться) не існувало порід коней в сучасному розумінні слова “порода”.  Не варто недооцінювати селекційну роботу до епохи Людовіка XIV – середньовічна селекція була спрямована на отримання не породи, а певного типу коня, який краще підходив для визначеної ролі. Зустрівши в середньовічному контексті найменування того чи іншого коня, яке збігається з сучасною назвою породи (наприклад, першерона), не варто впадати в анахронізми й переносити сучасний образ першерона (ваговозної породи) на бойових коней з графства Перш XIII ст. або першеронів полегшеного типу, які використовувалися і як стройові коні в кінноті аж до Першої світової війни включно.  Для контексту Середніх віків, Ренесансу або раннього Нового часу, назва за географічним принципом — не спосіб найменування породи, а лише географічна прив’язка (наприклад, андалузом або лузитаном могли назвати будь-якого коня з Андалусії або Португалії).

 Що стосується конкретних типів тварин, ось одна з класифікацій, наведена біографом Томаса Бекета, Вільяма Фітц Стефена (1170 р.) в контексті градації коней на ярмарку в Лондоні:

– gradarii – верхові коні, здатні до алюру інохідь) – дуже зручні для далеких поїздок;

– “коні, які краще підходять зброєносцям, адже рухаються вони більш грубо, але швидко” – тут, швидше за все, маються на увазі недорогі верхові коні (роунсі, палфрі), менш зручні при походах (за рахунок того, що біжать більш звичайною і тряскою риссю);

– лошата;

– summarii – самтери – в’ючні коні, іноді цим же словом позначали в’ючних мулів;

– dextrarii – дестріери, власне бойові коні, (в оригіналі “great horse”);

– “кобили, які підходять для запряжки в плуг, волокуші або у вози” – тут пояснень не треба;

 Інші класифікації згадують (в порядку зменшення вартості):

– equus dextrarius (дестріє, найбільш потужно складені бойові коні);

– equus cursarius (більш рухливі, але легше складені бойові коні), equus palafredus (палфрі, схожий термін роунсі (rouncey);

– equus carectarius (будь-який невеликий упряжний кінь);

–equus affrus (простий селянський упряжний кінь для господарських робіт).
Перейдемо до питання статі типового бойового коня.  В основному, мова йде про жеребців та меринів (кастрованих жеребців).  Кобили традиційно вважаються менш придатними для ролі бойового коня, однак, по-перше, за своїми фізичними даними кобили дуже різні (деякі можуть ні в чому не поступатися жеребцям).

Серед порід, чиї представники, на наш погляд, можуть дати найбільш точне уявлення про дестріє, наведемо приклад данських кнабструпперів (одна зі стародавніх порід з групи так званих “коней бароко”.  Все в них нагадує бойових коней лицарів і жандармів – типаж, незмінно популярний (в першу чергу серед тяжкої кінноти), до кінця XVIII ст.: відносно невеликий зріст, міцний скелет, об’ємна грудна клітина, мускулиста шия з широким гребенем у жеребців, потужні м’язи задньої частини тулуба й задніх ніг. Друга відповідна кандидатура на роль важкого лицарського бойового коня — кінь італійської породи мургес.

Що стосується тварин для легкої кінноти (вершники, чиї тварини не мали обладунку, наприклад шеволежери), то найбільш наочно уявити такого коня можна, подивившись на сучасного північноафриканського барба — швидкого, сухого, неймовірно витривалого, міцного та невибагливого.

Список джерел та літератури:

1. Clark J., The Medieval Horse and its Equipment. 1150 – 1450 (Woodbridge, 2011): 202.

2. Граветт К. Рыцари. История английского рыцарства 1200 – 1600. Перевод с англ. А. Колина. (Mосква ,2010): 312.

3. Алексинский Д., Жуков К., Бутягин А., Коровкин Д., Всадники войны. Кавалерия Европы (Санкт-Петербург, 2010): 487.