У ставленні Риму до своїх союзників дослідники виділяють три форми: латинський союз, який проіснував до припинення Латинської війни у 340 р. до н.е.; Італійський союз, до отримання всіма союзниками прав римського громадянства, за допомогою lex Julia de civitate sociis donda у 90 р. до н.е.; союзники в останні роки Республіки. Використання потуги союзників було характерною рисою римського зовнішньополітичного курсу. Латинський та Італійський союзи, були попередниками Pax Romana та утворювали своєрідне захисне кільце навколо Вічного міста. Їх допомога не обмежувалась суто наданням загонів комбатантів. Інформаційне забезпечення було невід’ємною частиною цієї допомоги. На тактичному рівні, консули призначали дванадцять префектів для командування союзниками. Ці префекти відбирали одну третину кінноти та п’яту частину піхоти. З цього числа, відбірні воїни очолювали похідну колону, становили корпус охоронців консула. Шістсот вершників-екстраординаріїв рухалися розсипним строєм, як розвідники [1].

Прецедентів же стратегічної розвідки з боку союзників було теж немало: посланці латинян постійно сповіщали Рим про можливість початку військових дій з боку італіків. Массілійські посли принесли в Італію звістку, що Ганнібал Барка перейшов Ібер. Нумідійський цар Масінісса часто доповідав Сципіону Африканському Старшому про наміри карфагенян.

У 172 р. до н.е. пергамський цар Евмен II розповів на засіданні Римського Сенату про військові приготування Персея Македонського. На знак подяки за це повідомлення, Евмен був проголошений “кращим другом” римського народу. Отримана інформація допомогла знайти офіційний привід для війни з Македонією до остаточного складення антиримської коаліції на Балканах.

У 58 р. до н.е. за допомогою таких же “римських друзів” Цезарю вдалося організувати загальногалльську конференцію. То був свого роду дипломатичний конгрес представників усіх галльських племен. Цезар домігся того, що конференція проголосила його вождем і захисником загальногалльських інтересів. Цей суто дипломатичний хід полегшив Цезарю завдання по підкоренню Галлії. До нього як до судді почали звертатися галльські вожді зі своїми потребами, скаргами та взаємними доносами. Це давало Цезарю повну обізнаність у внутрішніх справах Галлії, можливість втручатися в міжплемінні чвари і безпомилково направляти свої дипломатичні та військові заходи[2].

Іноді інформація, отримана від іноземних прихильників Риму, вчасно не використовувалася. Подібна недбалість приводила до непередбачуваних наслідків. Історія протистояння двох знатних херусків Армінія і Сегеста –найкращий приклад нестачі координованої політики на території германських племен періоду раннього принципату. Сегест неодноразово сповіщав римське командування про намічені повстання. Але, на жаль, інформація від цього джерела була проігнорована Квінтілієм Варом[3]. Результатом стала загибель 20 тисяч римлян[4].Р. Шелдон бачить кілька причин катастрофи 9 року. По-перше, недостатнє усвідомлення внутрішньої ситуації в Німеччині. По-друге, недооцінка небезпеки надмірного розширення меж. По-третє, помилки в системі тактичної розвідки при дослідженні маршруту війська. По-четверте, неадекватна контррозвідувальна робота з нелояльними елементами в межах допоміжних загонів. По-п’яте, некомпетентність самого Квінтилія Вара.

Таким чином, в період Імперії відбувалися якісні зміни в системі надходження і обробки розвідувальної інформації стратегічного рівня. Цьому сприяло декілька факторів. По-перше, поглинання мережі залежних держав і перетворення їх в провінції, що дещо послабило потік даних про зовнішній світ, але зробило контингенти союзників частиною римської армії на постійній основі. По-друге, поступове ослаблення впливу сенату на зовнішньополітичний курс держави. Проте, міжнародні договори продовжували заключати і певний обсяг розвідувальної інформації надходив до імператора.

Торгівля і війна завжди йдуть разом. Жорстка конкуренція, боротьба за вигоду, фінансові спекуляції, що зароджуються в економіці античних товариств, замінили первісний обмін, який часом об’єднував і ворожі племена. Обмін як синонім миру змінює торгова війна. Суть війни полягає в битві. Всі інші дії, що здійснюються і відбуваються в процесі ведення війни: збір інформації, планування, здійснення маневрів – лише прелюдія до бою. Як показав В.М. Строгецький на прикладі грецьких полісів, зв’язок між торговцями та поширенням інформації в стародавньому світі є цілком очевидним[5]. Мета цього підрозділу – сфокусувати увагу на особливостях оперування інформацією римськими mercatores і negotiatores в рамках політичного шпигунства івійськової розвідки.

Цілком логічно, що торговці цікавилися в першу чергу тими новинами, які були дотичними до їх комерційної діяльності[6]. Єгипетські торгові будинки[7], ассирійські[8] та фінікійські купецькі товариства[9], грецькі фіаси повсюдно здійснювали збір інформації, наявність якої могла б сприяти діловому успіху. Купці намагались дізнатися, який товар, якої якості, в якій кількості привезли на даний ринок конкуренти, за якою ціною будуть продавати. Заради корисливих цілей комерсанти не зловживали ніякими діями[10]. По можливості вони не втрачали нагоди зіпсувати товар конкурентів, пустити слух про їх неохайність, про їх пороки, оббрехати, а також зазначити непомірно високі ціни при неприпустимій якості товарів. Не відставали від них, ймовірно, і римські громадяни[11].

Те, що римські торговці могли бути в той же час і шпигунами, добре розуміли всі сусіди Риму. Перший договір, укладений з пунами в 509 р. до н.е. містив пункт, де йшлося про те, що торгівля в Карфагені може проходити лише в присутності глашатая або писаря. У Лівії купцям заборонялося заходити в район заток Великого і Малого Сіртіса. Посли, відправлені сенатом в 492 р. до н.е. на Помптінську рівнину з метою закупівлі хліба, ледь не були страчені вольсками як розвідники. Цезар в “Записках про галльську війну” згадує, що таємні агенти, в більшості своїй купці, торгували з германцями, постійно тримали його в курсі поточних подій в землях, що лежать на схід від Рейну. У 359 р. деякий Антонін, багатий купець, до своєї втечі в Персію був в змозі ознайомитися з важливими документами, де він дізнався не тільки чисельність і дислокацію військ в східній частині імперії, а й напрямки можливих ударів в разі чергового конфлікту з персами.

Для заняття шпигунською діяльністю у давніх торговців були всі необхідні якості. У той же час їх звинувачували в користолюбстві і жадібністі, які проявлялися в відвертій спекуляції. Деякі римські юристи, які знали кілька мов, мали дружні зв’язки в сусідніх країнах і були в курсі тамтешніх подій. Ця інформованість повинна була служити їх авторитету. Так, посередником при секретних переговорах Сулли з полководцем Архелаєм був делосський купець.

Інформованість купців нерідко служила світового панування Риму[12]. Цезар намагався зібрати стратегічні дані про Британію[13], користуючись знаннями купців. Слідом за комерсантами римляни вторгалися в Іберію. Римські дільці спільно з кельтами розробляли золотоносні копальні в Норіку[14]. Дані торговців були, ймовірно, використані при підготовці Трояна до завоювання Дакії. Слід зазначити, що торговці могли бути задіяні не тільки в отриманні стратегічних відомостей, а й займатися тактичною розвідкою. Близькість торговців і військових обумовлювалася необхідністю збутувійськової здобичі і придбанням потрібних для армії речей, томуперші супроводжували в походах останніх або відвідували їх стаціонарні лагері. До того ждеякі солдати самі не нехтували займатися торговлею[15].

Уздовж прикордонної лінії у купців також була можливість збирати інформацію. Окремі торгові пункти в зоні проживання варварських племен можна назвати постами розвідки. Вони могли бути використані як засіб для тиску: якщо, наприклад, виникали труднощі у взаєминах між римською стороною і місцевими родами, погости (лат. stationes) на деякий час закривалися, що викликало у варварів нестачу найнеобхіднішого. Не можна також забувати, що більшість купців, що були одночасно власниками суден і товарних складів, служили імператору, інакше кажучи, його армії.

Самі ярмарки (mercatus) внаслідок своєї валелюдності представлялися чудовими місцями для збору чуток і новин. Так, з твору Діона Касія відомо, що при укладенні перемир’я з племенами під час Маркоманнських воєн (166-180 рр.) однією з умов обмовлялося право римлян заборонити членам племен відвідування римських ринків з побоювання, що варварські торговці та розвідники які приходили на лімес, могли дізнаватися про стан справ в провінціях, в тому числі про становище з харчами[16]. Прокопій Кесарійський зауважує, що імператриця Феодора мала мережу інформаторів, частина яких проводила  багато часу на ринках. На перетині доріг і в центрах торгівлі стояли військові табори, які також могли контролювати потік інформації. Такі великі міста, як Рим або Олександрія Єгипетська, могли бути ідеальними пунктами накопичення інформаційних потоків всієї Ойкумени, а форуми – своєрідними ретрансляторами пліток і розмов[17].

Таким чином, очевидним є те, що в інтереси торговців входило бажання володіти інформацією щодо політичної ситуації, що складається в місцях їх проживання або ділової активності. Mercatores та negotiatores, скоріш за все, не були в своїй розвідувальній діяльності під офіційним контролем, і їх інформаційна роль була багато в чому самостійної ініціативою, спрямованою на отримання певних пільг від влади і в першу чергу гарантій безпеки[18]. Стратегічною розвідкою могли займатися купці, які займались оптовою торгівлею, експортом та імпортом. Саме  розвиток торгівлі, ймовірно, сприяв оптимізації потоку розвідувальної інформації.

---

Спсиок джерел та літератури:

[1] Конноли П. Греция и Рим. Энциклопедия военной истории / Пер. с англ. С. Лопуховой, А. Хромовой, (М., 2001), 134-135.

[2] Черняк Е. Б. Пять столетий тайной войны. Из истории секретной дипломатии и разведки. (М., 1991), 8.

[3]Межерицкий Я.Ю. Римская экспансия в правобережной Германии и гибель легионов Вара в 9 г. н.э. (Норция. Вып. 6. Воронеж, 2009), 98-99.

[4] Jahn R. G. Der Römisch-Germanische Krieg (9-16 n. Chr.), (Bonn, 2001), 152-169.

[5] Строгецкий В. М. Роль торговли и торговцев в получении и распространении информации между полисами Греции, (Мнемон. Вып. 4. СПб., 2005), 167-172.

[6]«Хвалебний відгук, пред’явлений мною, був запечатаний азіатської глиною, що майже всім знайома; нею користуються всі – не лише для офіційних, але і для приватних листів, які, як ми бачили, день у день надсилаються відкупщикам, нерідко кожному з нас» (Cic. Flac. 37. Пер. В.О. Горенштейна).

[7] Веркуттер Ж. Древний Египет / Пер. с фр. Т. Земцовой. (М., 2004), 95.

[8] Кроненберг И. Древний Карфаген, (Журнал Министерства народного просвещения. 1837. № 6), 331-332;

[9] Бондарь С. В. Ассирия. Город и человек (Ашшур III-I тыс. до н.э.), (М., 2008), 156-173.

[10] Иванов Н. Характеристика международных отношений и международного права в историческом развитии. (Казань, 1874), 62.

[11] «Торговець, чоловік злочинний і мерзенний, ледь раб пішов, поспішив до Марія і, введений в покої, де в цей час бенкетував Марій, пообіцяв видати Антонія» (Plut. Mar. 44. Пер. С.А. Ошерова).

[12] «Полководець повинен сприяти купцям» (Onasand. VI. Пер. Ф. Стуарта).

[13]«Купці купували в Британії олово у місцевих жителів і доставляли в Галію» (Diod. Sic. V. 22. 4).

[14] Колосовская Ю. К. Римский торговый капитал в Норике в I в. до н.э. – I в. н.э, (Вестник древней истории. 1974. № 4), 44.

[15] «Зрештою ці злочини стали відбуватися вже не тільки з ненависті, а й просто з спраги наживи, оскільки, займаючись торгівлею, відпускні солдати мали з собою в гаманцях багато грошей» (Liv. XXXIII.29.4. Пер. С. А. Иванова). «купці ведуть війну, а солдати торгують» (Sid. Apoll. Epist. I. 8. Пер. М. М. Стасюлевича).

[16] Колосовская Ю. К. Рим и мир племен на Дунае. М., 2000. С. 163; Томпсон Э. А. Римляне и варвары. Пер. с англ. Т. О. Пономаревой. (СПб., 2003), 18.

[17] Сергеенко М. Е. Жизнь древнего Рима. (СПб., 2000), 18-19.

[18] «Іллірійці і раніше постійно нападали на торговців Італії, а під час перебування в Феніксі велика частина іллірійців відокремилася від флоту і пограбувала італійських торговців, причому одні з пограбованих були вбиті, чимало інших взято в полон. За старих часів римляни залишали без уваги скарги на іллірійців, але тепер, коли скарги стали частіше надходити в сенат, вони вибрали і відправили послів до Іллірії». Polyb. II. 8. Пер. Ф. Г. Мищенко. (ВМГУ. Сер. История. 1975 г. №2), 66-68.